Ухвала

від 18.12.2014 по справі 826/677/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2014 року м. Київ К/800/55282/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Лосєва А.М., Маринчак Н.Є., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 9 липня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року

у справі № 826/677/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрзернотранс-К»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного

управління Міндоходів у м. Києві

про скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрзернотранс-К» (надалі також - позивач, ТОВ «Укрзернотранс-К») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва Державної податкової служби (надалі також - відповідач, ДПІ) про скасування податкового повідомлення-рішення від 11 січня 2013 року №0000372202.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 9 липня 2014 року позовні вимоги задоволено. Скасовано податкове повідомлення-рішення від 11 січня 2013 року №0000372202.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року апеляційну скаргу ДПІ залишено без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 9 липня 2014 року - без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 9 липня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою для збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 751 250,00 грн. (із яких, за основним платежем - 500 833,00 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) - 250 417,00 грн.) на підставі податкового повідомлення-рішення, з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 24 грудня 2012 року №1225/22-2/31406764 про порушення позивачем вимог пунктів198.1, 198.6 статті 198, пунктів 201.4, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України(надалі також ПК України; тут і надалі - в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що призвело до завищення податкового кредиту з податку на додану вартість за лютий 2012 року в сумі 500 833,00 грн.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно відображено в податковому обліку суми податкового кредиту з податку на додану вартість по податковим накладним виписаним ПП «Міра Ко», оскільки господарські операції даного контрагента з позивачем не мали реального характеру.

Перевіряючи дотримання відповідачем як суб'єктом владних повноважень вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, суди попередніх інстанцій виходили із вірного застосування норм матеріального та процесуального права з огляду на наступне.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2 статті 198 ПК України визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду, за змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України, визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями, між позивачем та ПП «Міра Ко» було укладено договір про надання рекламних послуг від 1 березня 2011 року №23, яким передбачено, що ПП «Міра Ко» прийняло на себе зобов'язання по організації рекламного обслуговування позивача, виготовлення та розповсюдження рекламних листівок з метою реклами виробничої діяльності підприємства.

В пункті 2.5 договору №23 визначено, що виконавець (ПП «Міра Ко») розміщує рекламу в засобах масової інформації - телеканалах, радіоканалах, пресі; зовнішню рекламу - розміщення щитів, реклама на транспорті; поліграфічні замовлення, а також маркетингові дослідження шляхом залучення сторонніх (зовнішніх) організацій (газет, журналів, теле- і радіоканалів, рекламних агентств) за домовленістю з Замовником.

На підтвердження фактичного здійснення господарських операцій із операцій з контрагентом позивачем надано акти виконаних робіт (надання послуг), податкові накладні, рекламний проспект, звіт до актів здачі прийняття робіт (надання послуг), звіт про надання рекламних послуг з розповсюдження рекламних листівок..

При цьому, в якості доказів наявності економічної мети укладення договору №23 позивачем надано сальдові відомості по рахункам, які свідчать про збільшення кількості клієнтів у позивача. При цьому, позивач прямо пов'язує таке збільшення клієнтів із розповсюдженням рекламних листівок ПП «Міра Ко».

На підставі наведених доказів, які містяться в матеріалах справи, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом.

Крім того, суди попередніх інстанцій, роблячи висновок про необґрунтованість доводів ДПІ щодо порушення позивачем вимог податкового законодавства, правильно зазначили, що перевірка фактичного місцезнаходження контрагента не є кваліфікуючою умовою виникнення у платника права на формування даних податкового обліку за операціями з таким постачальником. Відсутність підприємства за його місцезнаходженням може мати значення для вирішення питання про анулювання реєстрації суб'єкта господарювання платником ПДВ чи для припинення юридичної особи, однак дана обставина не стосуються належного виконання господарських зобов'язань виконавцем робіт (постачальником товарів) за укладеними договорами.

Щодо посилань податкового органу на відсутність реального характеру зазначеного правочину через неспроможність контрагенту його виконання у зв'язку з відсутністю належних ресурсів, суди попередніх інстанцій вірно визнали такими, що не спростовують правильність формування позивачем даних податкового обліку, оскільки відповідачем не доведено і на зазначено конкретної кількості працівників контрагентів та конкретно визначених ресурсів в тому числі і складських приміщень, які повинні були бути у контрагента для виконання передбачених вказаним договором операцій.

Наведені обставини у сукупності та взаємозв'язку підтверджують правильність висновку судів про недоведеність відповідачем факту допущення позивачем порушень вимог законодавства у сфері оподаткування.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагента, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно відхилити, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 220 1 , 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 9 липня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: А.М. Лосєв

Н.Є. Маринчак