Постанова

від 26.01.2015 по справі 911/3482/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" січня 2015 р. Справа№ 911/3482/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Дідиченко М.А.

Руденко М.А.

за участю представників:

від позивача -Коновалов С.В., довіреність № б/н від 12.08.2014;

від відповідача - Острянко М.М., довіреність № б/н від 08.04.2014,

розглянувши апеляційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" та товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" на рішення господарського суду Київської області від 03.11.2014 у справі № 911/3482/14 (суддя Бабкіна В.М.) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" до товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" про стягнення 265 968,00 грн.

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" звернулося до господарського суду Київської області з позовом про стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс"

заборгованості в сумі 265 968,00 грн., з яких: борг, що утворився у зв'язку зі зміною курсу євро - 170 709, 61 грн., інфляційні втрати - 58 484 грн. 45 коп., 3% річних - 36 773 грн. 94 коп.

Рішенням господарського суду Київської області від 03.11.2014 у справі № 911/3482/14 позов задоволено частково; вирішено стягнути з відповідача на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 35 029 грн. 55 коп., 3% річних у розмірі 33 368 грн. 73 коп.; у задоволенні решти вимог відмовлено.

Відмова у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці мотивована тим, що положення п. 4.2 договору про здійснення перерахування ціни за курсом євро у разі його зміни більш ніж на 4 % не є встановленням грошового еквіваленту ціни договору в іноземній валюті, а отже позивачем в односторонньому порядку було збільшено ціну договору шляхом її коригування відповідно до зміни курсу євро.

Задоволення вимог про стягнення 3% річних та інфляційних мотивовано простроченням відповідачем виконання зобов'язання з оплати товару.

При цьому, судом не було застосовано строк позовної давності до зазначених додаткових вимог (про що просив відповідач у своїй заяві), оскільки місцевий господарський суд дійшов висновку про переривання перебігу цього строку.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Київської області від 03.11.2014 у справі № 911/3482/14 скасувати в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці, з прийняттям нового рішення в цій частині - про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що умовами п. 4.2 договору сторони погодили, що загальна сума даного договору підлягає зміні при зміні курсу євро, встановленого НБУ на 4,0% за період від дати підписання даного договору до дати надходження оплати.

Так, апелянт зазначає, що сторонами у належній формі досягнуто згоди щодо можливості зміни обумовленої ціни у визначених ними випадках, а отже вимога про стягнення курсової різниці підлягає задоволенню.

Також, не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Київської області від 03.11.2014 у справі № 911/3482/14 в частині задоволення вимог про стягнення 3% річних та інфляційних скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні вказаних вимог.

Апелянт посилається на невірність висновку суду щодо переривання перебігу строку позовної давності, оскільки визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора.

Представники апелянтів - позивача та відповідача у справі в судовому засіданні 26.01.2015 підтримали вимоги за своїми апеляційними скаргами.

Згідно зі ст. 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці, з прийняттям нового рішення в цій частині - про задоволення позову; апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду в частині задоволених вимог про стягнення інфляційних нарахувань та трьох відсотків підлягає зміні, виходячи з наступного.

Між товариством з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна", як продавцем та товариством з обмеженою відповідальністю науково-виробничим підприємством "Будтехносервіс", як покупцем 14.07.2010 р. укладено договір поставки № 09.07.2010.

Згідно предмету даного договору (п.1.1) продавець зобов'язується придбати та поставити обладнання для кондиціювання повітря (обладнання) на умовах та у строки, передбачені даним договором, а покупець - прийняти його та оплатити на умовах і у строки, передбачені даним договором.

Відповідно до п. 3.1 договору, обладнання поставляється покупцю на умовах DDP-БУКОВЕЛЬ (Incoterms 2000) за цінами, вказаними у специфікації додатку № 1, яка є невід'ємною частиною договору.

Згідно п. 4.1 договору загальна вартість обладнання становить 3048201,00 грн.

Пунктом 4.2 договору передбачено наступне.

У зв'язку з тим, що частина імпортованої складової є майже усією сумою даного договору, загальна сума даного договору підлягає зміні при зміні курсу євро, встановленого НБУ. Такий перерахунок відбувається, якщо курс євро зміниться на 4,0% за період від дати підписання даного договору до дати надходження оплати відповідно до п. 6.2 договору на розрахунковий рахунок продавця. У випадку, якщо зміна курсу євро відбулась по відношенню до частини суми даного договору, перерахунку підлягає лише та сума договору, у відношенні до якої відбулась така зміна курсу євро.

Відповідно до п. 6.2 договору покупець здійснює оплату в наступному порядку: передоплату у розмірі 12% від суми даного договору, вказаної у п. 4.1 договору, що складає 365784,12 грн., шляхом перерахування даної суми на рахунок продавця на протязі 3 банківських днів з моменту підписання договору (пп. 6.2.1); передоплату у розмірі 20% від суми даного договору, вказаної у п. 4.1 договору, що складає 609640,20 грн., шляхом перерахування даної суми на рахунок продавця до 22.09.2010 р. (пп. 6.2.2); вартість обладнання, що залишилася, у розмірі 68% від суми даного договору, вказаної у п. 4.1 договору, що складає 2072776,68 грн., покупець сплачує протягом 15 банківських днів з моменту передачі обладнання згідно видаткової накладної (пп. 6.2.3).

Згідно з п. 7.2 договору документом, що підтверджує передачу обладнання, є накладна, виписана при пред'явленні довіреності.

На виконання умов договору позивачем поставлено відповідачу обладнання на загальну суму 3048201,00 грн., що підтверджується накладними № 117 від 26.10.2010 р. на суму 1240169,71 грн. та № 117/1 від 28.10.2010 р. на суму 1808031,29 грн.

Прийнятий товар було оплачено відповідачем, проте з порушенням термінів, встановлених договором.

Так, відповідачем було здійснено наступні оплати товару: 05.08.2010 р. - 365784,12 грн., 22.09.2010 р. - 450000,00 грн., 14.10.2010 р. - 100000,00 грн., 25.11.2010 р. - 500000,00 грн., 23.12.2010 р. - 952040,99 грн., 22.04.2011 р. - 113395,98 грн., 28.12.2011 р. - 50000,00 грн., 20.07.2012 р. - 100000,00 грн., 28.09.2012 р. - 200000,00 грн., 12.12.2012 р. - 216979,91 грн., що підтверджується банківськими виписками з рахунку відповідача.

Позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача 170 709, 61 грн. курсової різниці, нарахованої на підставі п. 4.2 договору.

Суд першої інстанції дійшовши висновку про те, що положення п. 4.2 договору не є встановленням грошового еквіваленту ціни договору в іноземній валюті, а позивачем в односторонньому порядку було збільшено ціну договору шляхом її коригування відповідно до зміни курсу євро, відмовив у задоволенні зазначеної вимоги.

Колегія суддів вважає відмову у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці необґрунтованою, з огляду на наступне.

Пунктом 4.2 договору передбачено, що у зв'язку з тим, що частина імпортованої складової є майже усією сумою даного договору, загальна сума даного договору підлягає зміні при зміні курсу євро, встановленого НБУ. Такий перерахунок відбувається, якщо курс євро зміниться на 4,0% за період від дати підписання даного договору до дати надходження оплати відповідно до п. 6.2 договору на розрахунковий рахунок продавця. У випадку, якщо зміна курсу євро відбулась по відношенню до частини суми даного договору, перерахунку підлягає лише та сума договору, у відношенні до якої відбулась така зміна курсу євро.

Враховуючи те, що за період від дати підписання даного договору до дати надходження оплати курс євро до гривні змінився більш ніж на 4,0%, позивач нарахував до стягнення з відповідача 170 709, 61 грн. курсової різниці.

Статтею 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно з частинами 1, 2 статті 189 Кодексу ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається у договорі в гривнях.

Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.

В листі Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, від 21.12.2007 за № 9563 вказано, що при визначенні ціни у договорі слід враховувати положення ч. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України про те, що сторони можуть визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Отже, сторонам надано право визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті, що поряд із застосуванням індексації суми зобов'язання дає можливість учасникам цивільного обороту уникнути впливу інфляційних процесів на суму їхніх грошових зобов'язань.

За статтею 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін; зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках та на умовах, встановлених договором або законом.

Як вже зазначалось, у п. 4.2 договору сторони погодили, що загальна сума даного договору підлягає зміні при зміні курсу євро, встановленого НБУ на 4,0% за період від дати підписання даного договору до дати надходження оплати.

Отже, сторонами у належній формі досягнуто згоди щодо можливості зміни обумовленої ціни у визначених ними випадках.

Чинне законодавство не містить прямого застереження про недійсність відповідної домовленості.

Наведена умова і є фактично встановленням еквіваленту у порядку передбаченому договором (зміна курсу на 4,0%).

При цьому, ціна змінюється автоматично зі зміною курсу євро і укладення додаткової угоди не потребується.

З огляду на те, що спосіб визначення належної до сплати суми з урахуванням офіційного курсу гривні до іноземної валюти, який буде встановлений НБУ на день фактичної оплати покупцем ціни договору обумовлений укладеним сторонами договором та не суперечить чинному законодавству висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні зазначеної вимоги є невірним.

Аналогічної позиції щодо стягнення заборгованості, яка виникає у зв'язку зі зміною курсу іноземної валюти дотримується і Вищий господарський суд України, зокрема, в постановах від 19.10.2010 у справі № 4/37-10 та від 24.05.2011 у справі № 07/152-10.

За наведених обставин, оскаржуване рішення підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення 170 709, 61 грн. курсової різниці, з прийняттям нового - про задоволення цієї вимоги.

Окрім суми курсової різниці позивачем також заявлено вимоги про стягнення трьох відсотків річних в сумі 36 773, 94 грн. та інфляційних в сумі 58 484, 45 грн.

Судом першої інстанції зазначені вимоги було задоволено частково через недоліки в розрахунках позивача.

При цьому, судом не було застосовано строк позовної давності до зазначених вимог (про що просив відповідач у своїй заяві), оскільки місцевий господарський суд дійшов висновку про переривання перебігу цього строку з огляду на сплату сум основного боргу.

Колегія суддів не погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Підпунктом 4.4.1 пункту 4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" передбачено, що визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Відповідач було вчинено дії по визнанню лише суми основного боргу шляхом його сплати позивачу. Жодних дій по визнанню додаткових вимог - трьох відсотків річних та інфляційних відповідач не вчиняв.

Отже, переривання перебігу позовної за вимогами про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних не відбулось.

Позивач, заперечуючи проти апеляційної скарги відповідача, посилається на те, що вимоги про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних нерозривно пов'язані з основним боргом, тобто не є додатковими, а отже сплата боржником основного боргу свідчить і про визнання цих вимог.

З огляду на викладене, позивач вважає, що перебіг строку позовної давності було перервано також і за вимогами про стягнення інфляційних та річних.

В обґрунтування своєї позиції про те, що вимоги про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних не є додатковими позивач посилається на постанову Верховного Суду України від 12.09.2011 у справі № 6/433-42/183.

Разом з тим, зазначеною постановою висновки позивача навпаки спростовуються.

Так, до Верховного Суду України звернулося ДП "Електроважмаш" із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 27 січня 2011 року у справі № 6/433-42/183.

Заява мотивована тим, що суд касаційної інстанції у справі дійшов висновку про те, що вимога про сплату інфляційних нарахувань та трьох процентів річних може бути лише як невід'ємна частина вимоги про сплату боргу, а оскільки вимога про сплату боргу була предметом розгляду у справі № 6/496, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положення статті 625 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд України з наведеним висновком про те, що вимога про сплату інфляційних нарахувань та трьох процентів річних може бути лише як невід'ємна частина вимоги про сплату боргу, не погодився та зазначену постанову суду касаційної інстанції скасував, а справу направив на новий розгляд.

При цьому, Верховний Суд України виходив з того, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому, як зазначив Верховний Суд України, стаття 625 Цивільного кодексу України не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Таким чином, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заявлення до стягнення інфляційних нарахувань та трьох процентів річних можливе після прийняття рішення про стягнення основного боргу, якщо грошові зобов'язання не виконуються.

Отже, інфляційні нарахування та три відсотки річних є самостійними способами захисту порушеного права, тобто додатковими вимогами, які можуть заявлятись як одночасно з вимогою про стягнення основного боргу так і окремо.

Наведене свідчить про хибність позиції позивача щодо невід'ємності інфляційного нарахування та трьох процентів річних від основного боргу, тобто що вони не є додатковими.

Таким чином, враховуючи те, що визнання боржником основного боргу шляхом його сплати, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора, переривання перебігу позовної за вимогами про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних не відбулось.

За наведених обставин, судом першої інстанції необґрунтовано не було застосовано строк позовної давності до зазначених вимог (про що просив відповідач у своїй заяві).

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 5 зазначеної статті за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Отже, у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане (п. 4.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.08.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

У даному випадку, сторонами в договорі (п. 6.2) визначено, що покупець здійснює оплату в наступному порядку: передоплату у розмірі 12% від суми даного договору, вказаної у п. 4.1 договору, що складає 365784,12 грн., шляхом перерахування даної суми на рахунок продавця на протязі 3 банківських днів з моменту підписання договору (пп. 6.2.1); передоплату у розмірі 20% від суми даного договору, вказаної у п. 4.1 договору, що складає 609640,20 грн., шляхом перерахування даної суми на рахунок продавця до 22.09.2010 р. (пп. 6.2.2); вартість обладнання, що залишилася, у розмірі 68% від суми даного договору, вказаної у п. 4.1 договору, що складає 2072776,68 грн., покупець сплачує протягом 15 банківських днів з моменту передачі обладнання згідно видаткової накладної (пп. 6.2.3).

Таким чином, при укладенні договору сторонами встановлено строк виконання зобов'язання боржником.

Відповідачем зобов'язання з оплати товару було виконане, проте з порушенням термінів, встановлених договором.

Так, відповідачем було здійснено наступні оплати товару: 05.08.2010 р. - 365784,12 грн., 22.09.2010 р. - 450000,00 грн., 14.10.2010 р. - 100000,00 грн., 25.11.2010 р. - 500000,00 грн., 23.12.2010 р. - 952040,99 грн., 22.04.2011 р. - 113395,98 грн., 28.12.2011 р. - 50000,00 грн., 20.07.2012 р. - 100000,00 грн., 28.09.2012 р. - 200000,00 грн., 12.12.2012 р. - 216979,91 грн.

Оскільки, зазначені платежі було здійснено з простроченням, позивачем нараховано 3% річних за наступні періоди: з 18.11.2010 р. по 25.11.2010 р., з 25.11.2010 р. по 23.12.2010 р., з 23.12.2010 р. по 22.04.2011 р., з 22.04.2011 р. по 28.12.2011 р., з 28.12.2011 р. по 20.07.2012 р., з 20.07.2012 р. по 28.09.2012 р., з 28.09.2012 р. по 12.12.2012 р.

Разом з тим, частина зазначених періодів нарахування відсотків знаходиться поза межами трирічного строку позовної давності.

Це період з 18.11.2010 (початок періоду прострочення оплати товару) по 11.08.2011 (три роки до подачі даного позову до суду).

Частина ж періодів, нарахованих трьох відсотків, починаючи з 12.08.2011 входить в межі строку позовної давності.

Кінцевою датою періоду нарахування трьох відсотків річних за розрахунком позивача є - 12.12.2012.

Отже, за цей період три відсотки річних підлягають стягненню.

З урахуванням зазначених вимог судом апеляційної інстанції перевірено розрахунок, здійснений позивачем і судом першої інстанції, та відраховано три відсотки річних, період нарахування яких знаходиться за межами строку позовної давності - до 11.08.2011.

Так, за даним перерахунком апеляційного суду обґрунтованим розміром трьох відсотків річних з урахуванням позовної давності є 18 329, 62 грн.

Аналогічним чином з урахуванням строку позовної давності повинна визначатись початкова дата періоду нарахування інфляційних - починаючи з 12.08.2011.

Кінцева ж дата нарахувань (31.03.2012), яка була визначена позивачем є незмінною.

З урахуванням зазначеного, обґрунтованим розміром інфляційних за період з серпня 2011 року по березень 2012 року є 3 620, 89 грн.

Таким чином, порушення, допущені судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення, є підставою для його скасування в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці, з прийняттям нового рішення - про задоволення позову в цій частині.

В частині задоволених вимог про стягнення інфляційних нарахувань та трьох відсотків річних рішення суду підлягає зміні у бік зменшення стягуваних сум.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 99 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновку про те, що господарським судом не було всебічно, повно та об'єктивно розглянуто в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, що призвело до невірних висновків в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці, а також в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача трьох відсотків річних та інфляційних в більших ніж є обґрунтованими розмірах через незастосування заявленого відповідачем строку позовної давності.

Відповідно до пунктів 2 та 4 ч. 1 ст. 103 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційна інстанція має право скасувати рішення повністю або частково, а також змінити рішення.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду підлягає скасуванню в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення курсової різниці, з прийняттям нового рішення в цій частині - про задоволення позову; апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду в частині задоволених вимог про стягнення інфляційних нарахувань та трьох відсотків підлягає зміні.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 170 709 грн. 61 коп. боргу, який утворився через курсову різницю, 18 329 грн. 62 коп. трьох відсотків річних та 3 620 грн. 89 коп. інфляційних нарахувань.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційних скарг розподіляються між сторонами пропорційно розміру задоволених вимог.

Крім цього, позивачу підлягає поверненню зайво сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 953 грн. 11 коп.

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" на рішення господарського суду Київської області від 03.11.2014 у справі № 911/3482/14 задовольнити повністю.

2. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" на рішення господарського суду Київської області від 03.11.2014 у справі № 911/3482/14 задовольнити частково.

3. Викласти резолютивну частину рішення в наступній редакції:

«1. Позов товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" до товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" про стягнення 265 968,00 грн. задовольнити частково.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" (07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, вул. Набережна, 7, код 20589354) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" (01135, м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Павлівська, 29, код 30861271) 170 709 грн. 61 коп. боргу, який утворився через зміну курсу євро, 18 329 грн. 62 коп. 3% річних, 3 620 грн. 89 коп. інфляційних нарахувань, а також 3 853 грн. 34 коп. судового збору.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.».

4. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" (07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, вул. Набережна, 7, код 20589354) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" (01135, м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Павлівська, 29, код 30861271) судовий збір за розгляд апеляційної скарги в сумі 1 707 грн. 09 коп.

5. Повернути товариству з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" (01135, м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Павлівська, 29, код 30861271) з Державного бюджету України судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 953 грн. 11 коп., перерахований згідно платіжного доручення від 17.11.2014 № 4081. Підставою повернення судового збору є дана постанова підписана судом та скріплена печаткою суду.

6. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "ГЕА-Україна" (01135, м. Київ, Шевченківський р-н, вул. Павлівська, 29, код 30861271) на користь товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого підприємства "Будтехносервіс" (07300, Київська обл., Вишгородський р-н, м. Вишгород, вул. Набережна, 7, код 20589354) судовий збір за розгляд апеляційної скарги в сумі 620 грн. 35 коп.

7. Доручити господарському суду Київської області видати відповідні накази.

8. Матеріали справи № 911/3482/14 повернути до господарського суду Київської області.

9. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Дідиченко

М.А. Руденко