Постанова

від 21.01.2015 по справі 924/505/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2015 року Справа № 924/505/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого суддіКорсака В.А. суддів Данилової М.В., Данилової Т.Б. розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного підприємства "Аграрна компанія 2004" на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 11.11.2014 у справі № 924/505/14 Господарського суду Хмельницької області за позовомПриватного підприємства "Аграрна компанія 2004" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія "Самобранка" простягнення 63 291, 00 грн. в судовому засіданні взяли участь представники : - - позивачаКравчук В.І. - - відповідачане з'явився

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2014 року Приватне підприємство "Аграрна компанія 2004" звернулось до Господарського суду Хмельницької області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія "Самобранка", в якій просило суд стягнути з відповідача на свою користь 63 291, 00 грн. заборгованості. Позов мотивований тим, що на підставі договорів про відступлення права вимоги до позивача, як до нового кредитора, перейшло право вимоги первісного кредитора щодо сплати заборгованості по орендній платі, а відповідач відмовився погашати борг.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 08.09.2014 (суддя Шпак В.О.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 11.11.2014 (головуючий Мельник О.В., судді: Розізнана І.В., Грязнов В.В.) у позові відмовлено повністю. Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами розмір орендної плати, яку повинен сплатити відповідач по договорах оренди земельних ділянок та земельних паїв.

Не погоджуючись з рішеннями судів, Приватне підприємство "Аграрна компанія 2004" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія "Самобранка" не скористалось правом, наданим статтею 111 2 Господарського процесуального кодексу України, не надіслало відзив на касаційну скаргу, що в силу положень зазначеної статті не перешкоджає перегляду судового акту, що оскаржується та не реалізувало процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції, хоча про час та місце його проведення було повідомлено належним чином.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 2007 по 2010 рік між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія "Самобранка" (орендарем; відповідачем) та громадянами, як власниками (орендодавцями) земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та власниками земельних часток (паїв), укладено 57 договорів оренди землі, за умовами яких, відповідач прийняв в строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення з визначеними площами, що сторонами не заперечувалось.

12.01.2014 та 14.01.2014 на підставі ряду договорів про відступлення права вимоги, укладених між громадянами, як первісними кредиторами, та Приватним підприємством "Аграрна компанія 2004", як новим кредитором, до останнього перейшло право вимагати від боржника (ТОВ "Агропромислова компанія "Самобранка") належного виконання всіх зобов'язань за договорами оренди землі, в т.ч. право вимоги щодо сплати орендної плати (за виключенням податку з доходів фізичних осіб - первісних кредиторів).

Як вбачається з матеріалів справи спір виник у зв'язку з тим, що відповідач, за посиланням позивача, свої договірні зобов'язання по сплаті орендної плати не виконує, внаслідок чого, у нього утворилась заборгованість, право на стягнення якої, перейшло до позивача на підставі договорів про відступлення права вимоги від 12.01.2014 та від 14.01.2014.

При розгляді справи судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами виникли правовідносини, за якими відповідач є зобов'язаною особою по сплаті орендної плати за користування земельними ділянками на підставі договорів оренди землі, а позивач - особою, яка вправі вимагати від відповідача належного виконання цього обов'язку. Орендна плата може вноситься у натуральній або грошовій формі (пункт 9 договорів оренди землі).

Відмовляючи у позові про стягнення боргу, суди попередніх інстанцій виходили з того, що у договорах оренди землі чітко не визначений розмір орендної плати, а позивачем не доведено рівень цін з чітким визначенням класу пшениці, грошовий еквівалент якої і є розміром орендної плати, яка за подібних із спірними обставинами зазвичай сплачувалася за користування аналогічними земельними ділянками у відповідний момент часу у тому ж регіоні.

Однак такі висновки судів попередніх інстанцій колегія вважає помилковими та такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої та четвертої статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Звичайними є ціни, які склалися на момент укладення договору і за подібних обставин зазвичай сплачувалися за аналогічне майно у відповідний момент часу у відповідному регіоні. Доведення рівня таких цін покладається на особу, яка заявила вимогу про відшкодування вартості майна. У разі неможливості з'ясування вартості майна в такий спосіб (наприклад, якщо майно визначене індивідуальними ознаками і не має аналогів) та в інших необхідних випадках господарський суд за клопотанням заінтересованої сторони чи з власної ініціативи може призначити відповідну судову експертизу (абзац другий пункту 2.14. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в договорах оренди землі чітко не визначений розмір орендної плати та клас пшениці, грошовий еквівалент якої є розміром орендної плати. Оскільки ні розмір орендної плати, яку має сплатити відповідач, як орендар, ні клас пшениці не було узгоджено сторонами у договорі, розмір плати має визначатися виходячи із звичайних цін, які склалися на момент укладення такого договору.

Для визначення розміру заборгованості відповідача за договорами оренди позивачем були використані довідка Управління Держземагенства у Хмельницькій області № 03-17/382 від 20.01.2014 про визначення середньої вартості та середнього розміру земельної частки (паю) з урахуванням коефіцієнтів індексації (3.2., 1.756) та довідка Хмельницької торгово-промислової палати № 22-05/31 від 17.01.2014 про орієнтовні закупівельні ціни внутрішнього ринку України на пшеницю 2 класу станом на 2013 рік.

В своєму обґрунтуванні (т.2, а.с.140) позивач пояснив, що оскільки у договорах оренди землі не зазначено, який саме клас пшениці виплачується в якості орендної плати, тому при розрахунку бралося середнє значення - 2 клас пшениці. Розмір орендної плати 1038 грн., який еквівалентний 500 кг пшениці був узгоджений з орендодавцями, про що свідчать договори про відступлення права вимоги, в яких зазначена ця сума в якості орендної плати. В той же час, відповідач, за посиланням позивача, сплатив деяким громадянам (власникам земельних ділянок) орендну плату в розмірі 1313 грн. кожному, що еквівалентно 500 кг пшениці за 2013 рік, тобто в більшому розмірі, ніж запропоновано позивачем, про що свідчать видаткові касові ордери (т.1, а.с. 43-48, 50, 51, 52 54,63, 65, 67, 69), яким судами попередніх інстанцій не надано ніякої правової оцінки.

Крім того, в касаційній скарзі позивач послався на те, що в матеріалах справи міститься клопотання та пояснення по суті спору позивача від 22.07.2014 (т.2., а.с.118-119), до якого останнім додано копію позовної заяви прокурора Хмельницького району від 13.05.2014 № 103-86-14 про стягнення орендної плати за користування земельною ділянкою за договором оренди землі з орендною платою в розмірі вартості 500 кг пшениці (т.2, а.с.128-130). В позові прокурора містяться відомості про те, що відповідно до довідки Товариства з обмеженою відповідальністю "Агропромислова компанія "Самобранка" № 270 від 08.05.2014 орендна плата становить 1 545, 21 грн. Тобто сам відповідач підтверджував та визнавав той факт, що орендна плата за 500 кг пшениці становить 1 545, 21 грн. На ці обставини, позивач неодноразово звертав увагу судів першої та апеляційної інстанції в письмових поясненнях від 28.07.2014 та від 25.08.2014 (т.2, а.с.140, 144).

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції не містять мотивів вирішення доводів та аргументів представників сторін щодо суті спору.

Однією з підстав прийняття оскаржених рішень судами попередніх інстанцій є те, що позивач повинен був надати, але не надав належних та допустимих доказів рівня цін з чітким визначенням класу пшениці, грошовий еквівалент якої і є розміром орендної плати, яка за подібних із спірними обставинами зазвичай сплачувалася за користування аналогічними земельними ділянками у відповідний момент часу у тому ж регіоні. Проте, колегія звертає увагу, що відповідно до вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, таким чином при розгляді справи відповідач також повинен надати відповідні належні та допустимі докази.

Не визнаючи правильність розрахунку суми боргу, здійсненого позивачем, відповідач, в порядку статті 33 Господарського процесуального кодексу України в обґрунтування своїх заперечень мав подати суду докази, що ціна є іншою ніж та, яку визначив позивач. Відповідних доказів відповідач до матеріалів справи не надав. Суд першої інстанції цього не врахував.

За таких обставин, у колегії суддів відсутні підстави визнати рішення суду першої інстанції такими, що відповідає вимогам чинного законодавства.

В свою чергу, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, не виявив і не виправив вказаних порушень. Постанова суду апеляційної інстанції не містить ніяких висновків з цього приводу.

Висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачем не надано витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, колегія вважає передчасним, оскільки судом не з'ясовано чи розроблялась така документація, чи є можливим надання відповідного витягу і чи взагалі цей витяг має відношення щодо суті спору. Суд не звернув уваги і не надав оцінки тому, що в деяких договорах оренди землі сторонами узгоджена нормативно грошова оцінка земельних ділянок.

Крім того, зробивши висновок про те, що сторони не позбавлені можливості внести зміни до договорів оренди в частині визначення чіткого розміру орендної плати, апеляційний господарський суд не врахував, що позивач не є стороною цих договорів, в той час як, відповідно до статті 30 Закону України "Про оренду землі" зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін, а у разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку. Строк дії договорів оренди землі визначений до 31.12.2013 (пункт 8 договорів), однак при цьому, до матеріалів справи не надано доказів поновлення цих договорів.

Відповідно до пунктів 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 (із змінами і доповненнями) рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення має бути викладено чітко, зрозуміло, грамотно (тобто не містити граматичних і стилістичних помилок, виправлень). Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:

- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;

- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;

- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскаржені рішення судів попередніх інстанцій таким вимогам не відповідають.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а судові рішення попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Відповідно до пункту 3 статті 111 9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.

Керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 9 - 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу задовольнити.

Рішення Господарського суду Хмельницької області від 08.09.2014 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 11.11.2014 у справі № 924/505/14 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Господарського суду Хмельницької області.

Головуючий суддя В.А. Корсак

С у д д і М.В. Данилова

Т.Б. Данилова