Постанова

від 04.02.2015 по справі 910/25226/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" лютого 2015 р. Справа№ 910/25226/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Мальченко А.О.

Чорногуза М.Г.

при секретарі судового засідання: Білецький Л.І.,

за участю представників сторін:

від позивача - Борисюк О.В. ( дов. №196-185/КР від 12.01.2015 року);

від відповідача - не з`явились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

товариства з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна"

на рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року

у справі №910/25226/14 (суддя Якименко М.М.)

за позовом комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама", м. Київ

до товариства з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна", м. Київ

про стягнення 32 790,53 грн., -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2014 року комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна" про стягнення 32 790,53 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року у справі №910/25226/14 позов задоволено. Суд вирішив стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна" на користь комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" 28 884 грн. 24 коп. - основного боргу, 1 574 грн. 52 коп. - пені, 969 грн. 39 коп. - 15% річних, 1 362 грн. 38 коп. - інфляційних втрат, 1 827 грн. 00 коп. - судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено, а відповідачем не спростовано неналежне виконання останнім умов договору №333/767/11 від 01.02.2011 року в частині внесення плати за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за період з 01.05.2014 року по 31.10.2014 рік. Враховуючи порушення відповідачем грошового зобов'язання, суд дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог в частині стягнення штрафних санкцій.

Не погодившись із вказаним рішенням, товариство з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна" подало до Київського апеляційного господарського суду скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року у справі №910/25226/14 у повному обсязі та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги мотивовано тим, що на думку відповідача, договір №333/767/11 від 01.02.2011 року не є належним доказом у справі, оскільки підписаний директором Височкіним В.В., в той час як у вступній частині договору зазначено, що від імені відповідача діє директор Семьонов С.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2015 року у справі №910/25226/14 прийнято апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна" на рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Чорногуз М.Г., Рудченко С.Г. та призначено розгляд справи на 04.02.2015 року.

03.02.2015 року до канцелярії Київського апеляційного господарського суду надійшов відзив б/н б/д позивача на апеляційну скаргу, у відповідності до якого позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Розпорядженням Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року у справі №910/25226/14, у зв'язку із перебуванням судді Рудченка С.Г. на лікарняному, для розгляду справи сформовано наступну колегію у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Мальченко А.О., Чорногуз М.Г.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року у справі №910/25226/14 колегією суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Мальченко А.О., Чорногуз М.Г. прийнято справу до свого провадження.

Представник відповідача у судове засідання 04.02.2015 року не з'явився, причини неявки суд не повідомив, був належним чином повідомлений про час та дату судового засідання.

В судове засідання, призначене на 04.02.2015 року з'явився представник позивача, надав усні пояснення по суті спору, відповів на запитання суду. Щодо задоволення апеляційної скарги заперечував. Представник позивача не заперечував щодо розгляду апеляційної скарги за відсутністю представника відповідача.

Колегія суддів зазначає, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог ч. 1 ст. 64 та ст. 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом (п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору (п.3.9.2 Постанови № 18 від 26.12.2011 р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»).

Колегією судів, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Зважаючи на те, що неявка відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 01.02.2011 року між комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (далі по тексту - підприємство) та товариством з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна" (далі по тексту - розповсюджувач) було укладено договір №333/767/11 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебувають у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва (далі по тексту - договір) (а.с. 20-21).

У відповідності до п. 1.1. договору розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, а розповсюджувач зобов'язується користуватися наданим йому правом та своєчасно і у повному обсязі перераховувати плату за право тимчасового користування на поточний рахунок підприємства.

Пунктом 3.2. договору визначено, що адресні програми на право тимчасового користування - це перелік місць для розміщення зовнішньої реклами, на які Розповсюджувачу надано дозволи на розміщення рекламних засобів, в якій також зазначається строк дії дозволу а також базовий тариф за користування місцем.

Відповідно до п. 3.6. договору адресні програми є невід'ємною частиною договору.

31.08.2012 року між сторонами було укладено додаткову угоду №333/767/11-2 до договору (а.с. 25), у відповідності до п.1 якої сторони домовились про те, що сума за договором встановлюється підприємством відповідно до порядку та адресної програми, викладеної у новій редакції, що є невід'ємною частиною договору, а розповсюджувач зовнішньої реклами сплачує виставлені підприємством рахунки згідно з новими тарифами, встановленими порядком.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами були укладені адресні програми (далі по тексту - АП): АП № 1 від 01.02.2011 року (а.с. 22); АП № 2 від 29.09.2011 року (а.с. 23); АП № 3 від 21.12.2011 року (а.с. 24); АП №1/1 від 31.8.2012 року (а.с. 26); АП №3/1 від 31.08.2012 року (а.с. 27), якими було передбачено розмір базової плати (без ПДВ) за користування місяцями для розміщення об'єкта зовнішньої реклами.

На виконання умов договору позивачем було сформовано наступні рахунки: №90519 від 15.05.2014 року (а.с. 41), №92091 від 13.06.2014 року (а.с. 42), №93496 від 10.07.2014 року (а.с. 43), №94776 від 11.08.2014 року (а.с. 44), №96078 від 03.09.2014 року (а.с. 45), №97339 від 08.10.2014 року (а.с. 46).

Спір у справі, на думку позивача, виник у зв'язку з тим, що відповідач порушив взяті на себе зобов'язання щодо внесення плати за право тимчасового користування місцями для розміщення рекламних засобів за період з 01.05.2014 року по 31.10.2014 року згідно умов договору, внаслідок чого виникла заборгованість перед позивачем у сумі 28 884,24 грн.

Колегією суддів встановлено, що між сторонами було укладено договір на право тимчасового користування місцем для розміщення рекламного засобу, який за своєю правовою природою є договором оренди, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 58 Цивільного кодексу України, Глави 30 Господарського кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Разом з тим ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України встановлює, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до п. 6.5. договору розрахунковим періодом надання права тимчасового користування та нарахування плати за Право тимчасового користування є календарний місяць.

Згідно з п. 6.6. договору плата за право тимчасового користування нараховується підприємством щомісячно та перераховується розповсюджувачем зовнішньої реклам не пізніше двадцять п'ятого числа поточного місяця, виключно на поточний рахунок підприємства, в розмірах, зазначених підприємством в рахунка. Факт неотримання рахунку не звільняє розповсюджувача зовнішньої реклами від здійснення плати за право тимчасового користування.

Пунктом 5.2.3. договору сторони дійшли згоди про те, що розповсюджувач зобов'язаний не пізніше 5 числа наступного за звітнім, отримувати та сплачувати рахунки за право тимчасового користування, у тому числі у разі встановлення пріоритету.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем сплата грошових коштів за рахунками за період з 01.05.2014 року по 31.10.2014 року у сумі 28 884,24 грн. на виконання умов договору, в порушення норм чинного законодавства не здійснена.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Як визначено абзацом 1 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

У відповідності до листа товариства з обмеженою відповідальністю «Шоколадниця-Україна» вих.№2411/1/2014 від 24.11.2014 року відповідач повідомив, що усвідомлює свою відповідальність за зобов'язаннями по договору №333/767 від 01.02.2011 року, в тому числі щодо погашення заборгованості. Однак, внаслідок складної, нестабільної фінансово-економічної ситуації на підприємстві просить розстрочити погашення заборгованості за договором №333/767 від 01.02.2011 року на 24 календарних місяці.

Частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення основного боргу у сумі 28 884,24 грн.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Правові наслідки порушення зобов'язання регламентовані ст. 611 Цивільного кодексу України, а саме, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України).

Згідно ч. 1-2 статті 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до п. 7.2. Договору підприємство має право застосувати до розповсюджувача такі штрафні санкції: за несвоєчасне або неповне внесення платежів - пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у термін, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми; у разі нерозміщення Розповсюджувачем соціальної реклами - штраф у розмірі 500 гривень за кожний день затримки розміщення соціальної реклами.

Колегія суддів наголошує на тому, що факт прострочення виконання відповідачем зобов'язання за договором по сплаті орендних платежів підтверджено матеріалами справи.

Перевіривши розрахунок наданий позивачем колегія суддів вважає, що місцевим судом вірно задоволено позовні вимоги в частині сплати пені у сумі 1 574,52 грн.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 15% річних у сумі 969,39 грн. за прострочення внесення платежів за право тимчасового користування, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з п. 7.3. договору крім штрафних санкцій, підприємство має право нарахувати боржнику за прострочення внесення платежів за право тимчасового користування 15 (п'ятнадцять) відсотків від простроченої суми.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (стаття 549 Цивільного кодексу України).

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором (згідно ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог в частині стягнення 15% річних у сумі 969,39 грн.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 1 362,38 грн. інфляційних втрат, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць (п.п. 3.1. та 3.2. Постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 17 грудня 2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат у сумі 1 362,38 грн.

Щодо доводів апеляційної скарги про неналежність та недопустимість договору №333/767/11 від 01.02.2011 року колегія суддів зазначає наступне.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2015 року у справі №910/25226/14 було зобов'язано сторони надати для огляду у судовому засіданні оригінал договору №333/767/11 від 01.02.2011 року на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва.

В судовому засіданні 04.02.2015 року представником позивача було надано оригінал зазначеного договору для огляду у судовому засіданні, з якого вбачається, що вказаний договір укладено з боку відповідача в особі директора Височіна Вадима Всеволодича. Підписаний вказаний договір директором товариства з обмеженою відповідальністю «Шоколадниця-Україна» Височіним Вадимом Всеволодичем.

З огляду на викладене, доводи апелянта спростовуються наявними матеріалами справи, з огляду на що відхиляються колегією суддів як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно зі ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла до висновку про те, що місцевий господарський суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, в рішенні місцевого господарського суду повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів встановила, що обставини, на які посилається скаржник, не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року у справі №910/25226/14.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Шоколадниця-Україна"на рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року у справі №910/25226/14 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2014 року у справі №910/25226/14 залишити без змін.

3. Справу №910/25226/14 повернути до господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді А.О. Мальченко

М.Г. Чорногуз