Ухвала

від 27.01.2015 по справі 826/2629/14

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 січня 2015 року м. Київ К/800/53878/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого судді Юрченко В.П., суддів: Сіроша М.В., Усенко Є.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 1 квітня 2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року

у справі № 826/2629/14

за позовом заступника прокурора Печерського району м.Києва в інтересах Державної податкової інспекції в Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будленд» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Леонор»

про застосування наслідків нікчемного правочину,

ВСТАНОВИВ:

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 1 квітня 2014 року, яка залишена без зміною ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року відмовлено в задоволені позовних вимог заступника прокурора Печерського району м.Києва в інтересах Державної податкової інспекції в Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будленд» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Леонор» про застосування наслідків нікчемного правочину.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів та задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що прокуратурою Печерського району міста Києва під час перевірки в ДПІ у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві виявлено порушення податкового законодавства суб'єктом господарювання ТОВ "Будленд» при укладанні договору № 29 від 25.02.2013 року з ТОВ "Леонор", оскільки вказаний договір є нікчемний. Підставою для такого висновку слугували твердження, що договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, вчинявся з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (оскільки був спрямований на незаконне зменшення податкових зобов'язань та отримання права на формування податкового кредиту), порушує публічний порядок. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, та не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а тому відповідно до ст. 207, ч. 1 ст. 208 ГК України - усе одержане стороною, яка мала намір на вчинення нікчемного правочину повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. Такий висновок ґрунтується на обставинах встановлених вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 24.09.2013 у справі №761/22932/13-к, яким затверджено угоду від 26.08.2013 року укладену між прокурором та ОСОБА_1 про визнання винуватості, та останнього визнано винним у вчиненні злочинів передбачених 5 ст. 27 ч.1 ст. 205, ч.5 ст. 27 ч. 2 ст. 205 КК України. Зазначеним вироком встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Леонор» зареєстроване в органах державної влади з метою прикриття незаконної діяльності невстановленими слідством особами за співучастю у формі пособництва ОСОБА_1, вчинене повторно, а також за згодою і безпосередньою участю ОСОБА_2 Так, ОСОБА_1, усвідомлюючи, що реєструє суб'єкт господарської діяльності з метою прикриття незаконної діяльності невстановлених осіб, схилив ОСОБА_2, який не мав наміру здійснювати фінансово-господарську діяльність, у присутності приватного нотаріуса підписати завчасно підготовлені невстановленими особами: довіреність, протокол загальних зборів учасників TOB «Леонор», статут TOB «Леонор» (код ЄДРПОУ 38464324), реєстр нотаріальних дій, після чого передали статут невстановленій слідством особі, тобто вчинив дії направлені на реєстрацію суб'єкта підприємництва.

Суди попередніх інстанцій також встановили, що між ТОВ "Будленд" (замовник) та ТОВ "Леонор" (виконавець) в особі директора ОСОБА_2 укладено договір № 29 від 25.02.2013 року про надання виконавцем рекламних послуг замовнику. Фактичне виконання договору підтверджено судовим рішенням по справі № 826/17644/13-а, яким податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві від 04.10.2013 року № 63226552201, № 63326552203, прийняті на підставі акту перевірки позапланової невиїзної перевірки № 430/26-55-22-03 від 25.09.2013 року визнано протиправними та скасовані.

Відмовляючи у задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанції виходили з наступного, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

У той же час, відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину містять серед іншого і таку, як зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 Цивільного кодексу України).

Положеннями статті 215 названого Кодексу закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, якою названа правова норма доповнена саме Законом України від 02.12.2010 №2756-VI, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Отже, перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, чітко визначений статтею 228 Цивільного кодексу України. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Відповідно до частини третьої названої статті, якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

З аналізу наведеної правової норми вбачається, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Зокрема, слід установити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.

Отже, обов'язковість установлення умислу поширюється лише на визнання недійсними правочинів, вчинених із метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Відповідно до положень частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Судом зазначено, що під час розгляду справи відповідачами підтверджено вчинення дії, спрямованої на набуття, зміну або припинення їх прав та обов'язків, тоді як позивачем іншого не доведено.

Крім того, важливо зазначити, що самостійною підставою для відмови в позові є також та обставина, що позивачем не заявлено позовні вимоги про визнання угоди недійсною, без вирішення якої неможливо застосувати наслідки її недійсності. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18.11.2014 р.(ЄДРСР 41735920), та в постанові пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, а саме судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (пункт 4). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним (пункт 5).

Тобто, у разі визнання правочину нікчемним, такі висновки можуть бути зазначені судом або тільки в мотивувальній частині, або у мотивувальній та резолютивній частині. Такий правочин є недійсним з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд.

Щодо визнання недійсним правочину, суд зазначає, що відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини 3 цієї статті - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Тобто, оспорюванні правочини можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи або прокурора, та лише після встановлення недійсності правочину застосовуються правові наслідки недійсного правочину, які передбачені статтею 228 ЦК України та ст. 208 ГК України.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухвалені судових рішень чи вчинені процесуальних дій.

За вказаних обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень.

На підставі викладеного, керуючись статтями 222, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 1 квітня 2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 жовтня 2014 року у справі №826/2629/14- залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді: В.П.Юрченко

М.В.Сірош

Є.А.Усенко