Постанова

від 18.02.2015 по справі 910/23208/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" лютого 2015 р. Справа№ 910/23208/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Калатай Н.Ф.

суддів: Рябухи В.І.

Ропій Л.М.

при секретарі Царук І. О.

За участю представників:

від позивача: Кравець М. А. - представник за довіреністю № 2830 від 21.11.2014

від відповідача: не з'явились

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Дефо»

на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2014

у справі № 910/23208/14 (суддя Літвінова М. Є.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дефо»

до Публічного акціонерного товариства «Український науково-дослідницький і конструкторський інститут по розробці машин і устаткування для переробки пластичних мас, гуми і штучної шкіри»

про застосування реституції у зв'язку визнанням договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Позов заявлено про застосування реституції у зв'язку з визнанням рішенням Господарського суду міста Києва від 02.10.2010 у справі № 36/121-2/275 укладеного між сторонами договору купівлі-продажу 2/100 частин майнового комплексу від 07.06.2002 недійсним, а саме, стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 417 474,12 грн., перерахованих йому позивачем на виконання умов вказаного договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.12.2014, повний текст якого підписаний 25.12.2014, у справі № 910/23208/14 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено факт перерахування відповідачу грошових коштів, стягнення яких є предметом даного позову.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Дефо» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2014 у справі № 910/23208/14 повністю та винести постанову, в якій позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивач послався на те, що спірне рішення прийняте з порушенням норм матеріального права.

Так, позивач зазначив про те, що судом першої інстанції при вирішенні спору по суті надано невірну оцінку доказам, що їх надав позивач на підтвердження факту перерахування відповідачу спірних коштів, та про те, що суд першої інстанції за власною ініціативою не вжив заходів щодо витребування додаткових доказів на підтвердження факту перерахування спірних коштів у відповідача.

Також позивач зазначив про те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги той факт, що у наданій відповідачем під час розгляду в суді першої інстанції заяві про застосування строків позовної даності останній фактично підтвердив факт отримання від позивача спірних грошових коштів в сумі 417 474,12 грн.

Ухвалою від 28.01.2015 колегії суддів Київського апеляційного господарського суду в складі: головуючий суддя - Калатай Н.Ф., судді Ропій Л. М., Рябуха В. І. апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Дефо» прийнято до розгляду та порушене апеляційне провадження.

Відповідач в судове засідання представників не направив, про причини неявки суду не повідомив.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників сторін в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників відповідача за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник позивача апеляційну скаргу підтримав в повному обсязі.

Дослідивши матеріали апеляційної скарги, матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, з урахуванням правил ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення господарського суду у повному обсязі, колегія суддів встановила таке.

07.06.2002 Відкрите акціонерне товариство «Український науково-дослідницький і конструкторський інститут по розробці машин і устаткування для переробки пластичних мас, гуми і штучної шкіри», правонаступником якого є відповідач, як продавець та позивач як покупець уклали договір продажу купівлі-продажу 2/100 частин майнового комплексу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Командиром А. М. та зареєстрований в реєстрі за № 2235 (а.с. 119-120), відповідно до умов якого відповідач продав, а позивач купив 2/100 частини майнового комплексу площею 18 128 кв. м., що знаходиться в будинку під номером 1 по вулиці Івана Шевцова в місті Києві.

В п. 2 Договору сторони визначили перелік приміщень, які продаються, та їх загальну площу, яка становить 393,8 кв. м.

Згідно з п. 3 Договору продаж вчинено за 417 474,12 грн., які позивач має перерахувати на розрахунковий рахунок відповідача до 31.08.2002.

03.10.2002 сторони підписали акт передачі-приймання приміщення, в якому зафіксували, що відповідач передав, а позивач прийняв приміщення загальною площею 393,8 кв. м.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.12.2010 у справі №36/121-2/275, яке залишено в силі постановою Вищого господарського суду України від 11.05.2011, укладений сторонами Договір визнано недійсним з моменту його вчинення.

Позивач, звертаючись до суду з цим позовом, посилається на те, що ним, у відповідності до приписів чинного законодавства, яке встановлює, що у разі недійсності правочину кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання такого правочину, відповідачу повернуто приміщення, купівлі-продажу якого є предметом Договору, з огляду на що, відповідач має обов'язок повернути позивачеві грошові кошти, які він отримав як плату за продаж вказаного приміщення.

Суд першої інстанції визнав недоведеним факт перерахування позивачем відповідачу 417 474,12 грн., з чим колегія суддів погодитися не може, з огляду на таке.

Згідно з ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч.2 ст.11 ЦК України).

Згідно ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Частина 1 ст. 216 ЦК України встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, відповідно до приписів чинного законодавства, у випадку визнання правочину недійсним, у сторін такого правочину виникає обов'язок повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Тобто, з огляду на факт визнання недійсним Договору, у відповідача на підставі ст. 216 ЦК України виник обов'язок повернути позивачеві грошові кошти, які він отримав, як плату за продаж спірного приміщення, а у позивача, відповідно, обов'язок повернути відповідачеві вказане приміщення.

Враховуючи, що предметом позову є лише вимоги позивача як покупця про стягнення з відповідача грошових коштів, обставини щодо повернення позивачем відповідачу спірного приміщення колегією суддів не досліджуються.

Щодо виконання своїх договірних зобов'язань позивачем в частині перерахування відповідачу 417 474,12 грн. слід зазначити таке.

Ліквідатор позивача повідомив суду про знищення доказів перерахування відповідачу вказаної суми в зв'язку із закінченням терміну зберігання документів щодо вказаної операції (з 2002 року).

Проте, згідно з п. 9 Договору право власності на частину майнового комплексу, яка відчужується, виникає у позивача з моменту повного розрахунку за Договором, що буде підтверджено складанням та підписанням сторонами акту прийому-передачі предмету продажу в триденний термін після повного розрахунку.

Згідно зі ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Стаття 628 ЦК України встановлює, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторонами в Договорі погоджено, що підписання акту прийому-передачі предмету продажу обумовлено виконання позивачем зобов'язання з оплати предмету купівлі-продажу і є доказом повного розрахунку за Договором, з огляду на що та враховуючи обов'язковість договору для сторін, що його підписали, такий акт, підписаний обома сторонами, може вважатися належним доказом на підтвердження факту перерахування позивачем відповідачу на виконання Договору грошових коштів в сумі 417 474,12 грн.

При цьому, колегія суддів враховує, що як в поданій відповідачем під час розгляду цієї справи судом першої інстанції заяві про застосування строків позовної давності (а.с. 54-55), так і зі змісту судових рішень у справі №36/121-2/275 слідує, що відповідач не заперечує проти факту виконання позивачем умов Договору в частині перерахування грошових коштів, що також є додатковим доказом на підтвердження факту перерахування позивачем відповідачу на виконання Договору грошових коштів в сумі 417 474,12 грн.

Частина 1 ст. 35 ГПК України встановлює, що обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Водночас з наданих позивачем довідки ПАТ «Укрсоцбанк» №301.1-26/96-16789 від 15.12.2014 та виписок по руху коштів на особовому рахунку позивача в ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» слідує, що у період з 24.03.2009 по 15.12.2014 відповідач спірні кошти в сумі 417 474,12 грн. позивачу не повертав.

Факт неповернення відповідачем позивачу спірних коштів відповідачем не заперечується, жодних доказів на підтвердження протилежного матеріали справи не містяться.

Всебічно, повно і об'єктивно дослідивши всі обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що наявні в матеріалах справи документальні докази у їх сукупності підтверджують як факт перерахування позивачем відповідачу на виконання умов Договору грошових коштів в сумі в сумі 417 474,12 грн., так і факт їх неповернення відповідачем позивачу.

За таких обставин, у відповідача на підставі ст. 216 ЦК України виник обов'язок повернути позивачеві грошові кошти в сумі 417 474,12 грн., які він отримав від останнього на підставі Договору, визнаного у судовому порядку недійсним.

Втім, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У поданій відповідачем заяві про застосування строків позовної давності по справі № 910/23208/14 (а.с. 54-55) відповідач вказує на пропуск позивачем строків позовної давності для звернення до суду з цим позовом, який розпочався з дати набрання законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від 02.12.2010 у справі №36/121-2/275, тобто з дати винесення Вищім господарським судом України постанови у цій справі, тобто з 11.05.2011, а відтак, такий строк станом на 22.10.2014 (дата звернення позивача до суду з цим позовом - примітка суду) сплив.

Перебіг позовної давності, відповідно до статті 261 ЦК України, починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до приписів частини 3 ст. 111-11 ГПК України постанова касаційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, а відтак, постанова Вищого господарського суду України від 11.05.2011 у справі №36/121-2/275, якою залишено в силі рішенням Господарського суду міста Києва від 02.12.2010 у цій справі, яким Договір визнано недійсним, з моменту його вчинення, набрала законної сили з дати її винесення, тобто з 11.05.2011, а відтак, перебіг строку позовної давності для позивача, представник якого був присутній у вказаному судовому засіданні, та, відповідно, був обізнаний про вказане судове рішення, розпочався з 11.05.2011.

Як слідує з матеріалів справи, а саме з вхідного штампу відділу загального документального забезпечення Господарського суду міста Києва, з позовом до суду позивач звернувся 23.10.2014, тобто з пропуском встановленого законодавством трирічного строку позовної давності.

Посилання позивача у письмовому клопотанні про відмову в задоволенні заяви про застосування строків позовної давності (а.с. 92-95) на те, що для позивача днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день винесення ухвали Вищого господарського суду України по справі №36/121-2/275, якою касаційну скаргу відповідача на постанову Вищого господарського суду України у справі №36/121-2/275 від 11.05.2011 повернуто заявникові, а саме 02.07.2012, колегія суддів вважає помилковим.

Щодо посилань позивача на те, що п. 7 ст. 261 ЦК України встановлює, що винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом та на те, що п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011 встановлено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про застосування наслідків нікчемного правочину, а відтак, позивач звернувся до суду з позовом про застосування реституції у зв'язку з визнанням Договору недійсним в межах строку дії зазначеного закону, слід зазначити таке.

Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» визначено, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Частина 1 п. 2.5.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначає, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).

Враховуючи підстави визнання Договору недійсним (підписання його не уповноваженою особою - примітка суду), вказаний договір є оспорюваним, а не нікчемним, а відтак, приписи п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» від 20.12.2011, яка встановлює строк позовної давності для звернення до суду з вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину, яким Договір не є, до спірних правовідносин не може бути застосована.

Частиною 3 статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч. 4 ст. статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У вищезгаданій заяві про застосування строків позовної давності по справі № 910/23208/14 відповідач вказує на пропуск позивачем строків позовної давності для звернення до суду з цим позовом та просить відмовити у задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності.

За таких обставин, враховуючи сплив строку позовної давності за вимогами позивача, розгляд яких є предметом цієї справи, приписи ч. 4 ст. 267 ЦК України та подану відповідачем заяву, у задоволенні вимог про застосування реституції у зв'язку з визнанням рішенням Господарського суду міста Києва від 02.10.2010 у справі № 36/121-2/275 укладеного між сторонами договору купівлі-продажу 2/100 частин майнового комплексу від 07.06.2002, недійсним, а саме, стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 417 474,12 грн., перерахованих останньому позивачем на виконання умов вказаного договору, слід відмовити.

З огляду на викладене вище, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є вірним по суті і, незалежно від підстав відмови у позові, скасуванню не підлягає.

Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Дефо» задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2014 у справі № 910/23208/14 не вбачається.

Судові витрати на подачу апеляційної скарги, відповідно до ст. ст. 44, 49 ГПК України, покладаються на Товариства з обмеженою відповідальністю «Дефо».

Керуючись ст.ст. 101-105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Дефо» на рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2014 у справі № 910/23208/14 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 22.12.2014 у справі № 910/23208/14 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/23208/14.

Повний текст постанови складено: 23.02.2015

Головуючий суддя Н.Ф. Калатай

Судді В.І. Рябуха

Л.М. Ропій