Рішення
від 19.02.2015 по справі 915/58/15
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2015 року Справа № 915/58/15

Господарський суд Миколаївської області,

головуючий суддя Коваль С.М.,

при секретарі Сьяновій О..,

з участю представників сторін:

від позивача за первісним позовом: Абакумов І.Л., довіреність № 18/03-8 від 04.03.2014р. ;

від відповідача за первісним позовом: Мишастий А.О., довіреність б/№ від 02.01.2015р.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу № 915/58/15

За первісним позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю " ГВП ХІММАТЕРІАЛИ", провулок Куренівський,4, м. Київ, 04073,

До відповідача: Публічного акціонерного товариства "ВОЗКО", вул. Жовтневої революції, 287, м. Вознесенськ, 56500,

про стягнення заборгованості у розмірі 387902314 грн. ,-

за зустрічним позовом: Публічного акціонерного товариства "ВОЗКО", вул. Жовтневої революції, 287, м. Вознесенськ, 56500,

до відповідача: Товариства з обмежено. відповідальністю "ГВП ХІММАТЕРІАЛИ", провулок Куренівський,4, м. Київ, 04073,

про: визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 07.05.2002р. до договору про продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997р.,-

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ГВП ХІММАТЕРІАЛИ" звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом про стягнення з Публічного акціонерного товариства "ВОЗКО" заборгованості у розмірі 387902314 грн.

Позовні вимоги мотивовані порушенням відповідачем грошового зобов'язання за договором про продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997 року в частині оплати ліцензійних платежів за використання «Ноу-хау» , розробленого на основі патенту України № 24751 «Спосіб обробки голини» та Акт за надані права на використання «Ноу-хау» розробленого н основі патенту України № 24752 «Спосіб вироблення фарбованих шкір», в яких зафіксовано фактичний обсяг використання «Ноу-хау» ліцензіатом.

Дані позовні вимоги в ході судового розгляду спору представник Товариства з обмеженою відповідальністю "ГВП ХІММАТЕРІАЛИ", підтримав повністю, поясняючи, що Публічне акціонерне товариство "ВОЗКО" свої зобов'язання за договором про продаж невиключної ліцензії на використання винаходу на території України не виконав, у зв'язку із чим у останнього утворилась заборгованість у розмірі 387902314,00 грн., з яких 370289286,00 грн. сума основного боргу, 1521736,79 грн. три проценти річних, та 16091291,21 грн. інфляційні ви витрати.

Такі позовні вимоги представник Публічного акціонерного товариства "ВОЗКО" не визнає, поясняючи тим, що свої зобов'язання за договором про продаж невиключної ліцензії на використання винаходу на території України відповідач виконав частково, 09.12.2014 року Публічним акціонерним товариством "ВОЗКО" здійснено часткове погашення заборгованості на суму 85000,00 грн. на підставі рахунку на оплату ліцензійного платежу за використання «Ноу-хау», розробленого на основі патенту № 24752, що підтверджується платіжним дорученням № 00333649 від 09.12.2014р. Таким чином, позивачем неправомірно заявлено вимогу про стягнення 370289286,00 грн. основного боргу та відповідно 3 % річних та інфляційних втрат.

За зустрічною позовною заявою Публічне акціонерне товариство "ВОЗКО" просило визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 07.05.2002р. до договору про продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997р.

Вимоги зустрічного позову обґрунтовані тим, що додаткова угода № 1 від 07.05.2002р. до договору про продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997р., що укладена генеральним директором ПАТ «Возко» з перевищенням повноважень, без отримання відповідного дозволу та подальшого схвалення вищого органу товариства, внаслідок чого, остання не відповідає ч.1 ст. 203 ЦК України, що згідно ст. 215 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ГВП ХІММАТЕРІАЛИ" зустрічний позов не визнало, з огляду на те, що додаткова угода № 1 від 07.05.2002 року була укладена між ТОВ «ГВП Хімматеріали» в особі директора Горбачова Анатолія Андрійовича та АТЗТ «Возко» (в подальшому перейменовано в ПАТ "Возко") в особі генерального директора Кернера Сергія Мойсейовича, які діяли на підставі статутів. Відповідно до ст.. 47,48 Закону України «Про господарські товариства» в редакції, що діяла на момент підписання додаткової угоди № 1, виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом. Голова правління акціонерного товариства вправі без довіреності здійснювати дії від імені товариства. Отже, додаткова угода № 1 була підписана уповноваженою особою ПАТ «Возко», генеральним директором ПАТ «Возко» Кернером С.М.

Вислухавши думку представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Щодо первісного позову.

Суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ГВП ХІММАТЕРІАЛИ" в частині стягнення 370204286,00 грн. основного боргу, 1521387,48 грн. трьох процентів річних, 16087597, 45 грн. інфляційних втрат 7277,60 грн. пені та 1679,45 грн. трьох відсотків річних є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «ГВП Хімматеріали» (позивач за первісним позовом) та АТЗТ «ВОЗКО» (відповідач за первісним позовом) 02.04.1997 р. було укладено договір на продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України (далі - договір). Додатковою угодою № 1 від 07.05.2002 р. та Додатковою угодою № 2 від 12.07.2011 р. сторонами були внесені зміни до договору.

Умовами договору (п.2.1.) з урахуванням змін, внесених додатковими угодами, встановлено, що ліцензіар (ТОВ «ГВП Хімматеріали») надає ліцензіату (ПАТ «ВОЗКО») невиключну ліцензію на використання Ноу-хау у зв'язку із виробництвом, а також із введенням в господарський обіг продукції, яку було вироблено з використанням Ноу-хау на території України. Визначення «ноу-хау» надано в п. 1.1., зокрема «Ноу-хау» - способи, які були вироблені ліцензіаром, а саме: спосіб обробки голини, який було розроблено на основі Патенту України № 24751 («спосіб обробки голини»), а також спосіб вироблення фарбованих шкір. який було розроблено на основі Патенту України № 24752 («спосіб вироблення фарбованих шкір») на основі досвіду та експериментів, які є істотними, важливими і корисними для виробництва та комерціалізації Продукції, детальний опис яких викладено у додатку 1 та додатку 2 до даного договору.

Розділом 5 договору встановлено порядок та умови сплати ліцензійних платежів. Відповідно до п. 5.1. договору ліцензіат зобов'язався сплачувати на користь ліцензіара ліцензійні платежі за використання Ноу-хау, що складаються з поточних відрахувань у розмірі:

- 0,62 (нуль цілих шістдесят дві сотих) доларів США за 1 м 2 шкіри, виробленої з використанням способу обробки голини (ноу-хау), розробленого ліцензіаром на основі Патенту України № 24751 («спосіб обробки голини»);

- 2,38 (дві цілих тридцять вісім сотих) доларів США за 1 м 2 шкіри, обробленої із застосуванням способу вироблення фарбованих шкір (ноу-хау), який було розроблено на основі Патенту України № 24752 («спосіб вироблення фарбованих шкір»).

Пунктом 5.2. додаткової угоди № 1 до договору визначено, що розрахунок ліцензійних платежів здійснюється виходячи із обсягу фактичного використання «Ноу-хау» на підставі наданого ліцензіатом звіту «Випуск напівфабрикату вет-блу ПАТ «ВОЗКО» за звітний період «


», звіту «Випуск красту ПАТ «ВОЗКО» за звітний період «
», формат якого наведено в Додатку 5, зведеної таблиці економічного ефекту, що фіксується в двосторонньому акті за надані права на використання «Ноу-хау». Ліцензійні платежі розраховуються в гривні в сумі, що є еквівалентом доларів США згідно з курсом гривні до долару США, встановленого НБУ станом на 07 травня року підписання акту за надані права на використання «Ноу-хау».

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження виконання позивачем за первісним позовом договірних зобов'язань сторонами складено та підписано 07.10.2014 року акт за надані права на використання «Ноу-хау», розробленого на основі патенту України № 24751 «Спосіб обробки голини» та акт за надані права на використання «Ноу-хау» розробленого на основі патенту України № 24752 «Спосіб вироблення фарбованих шкір», в яких зафіксовано фактичний обсяг використання «Ноу-хау» ліцензіатом. Вищезазначені акти були підписані уповноваженими представниками сторін без жодних зауважень та скріплені печатками сторін.

Окрім того, факт виконання ТОВ «ГВП Хімматеріали» своїх обов'язків за договором підтверджується звітом «Випуск напівфабрикату вет-блу ПАТ «ВОЗКО» за період 2004-2014», звітом «Випуск красту ПАТ «ВОЗКО» за період 2004-2014», зведеною таблицею «Економічна ефективність за 2004-2014 р. згідно договору з ТОВ «ГВП Хімматеріали» про способи переробки голини», відповідно до якої ПАТ «ВОЗКО» зобов'язалось виплатити на користь ТОВ «ГВП Хімматеріали» 102977031,6 (сто два мільйони дев'ятсот сімдесят сім тисяч тридцять одна гривня шістдесят копійок) та зведеною таблицею «Економічна ефективність за 2004-2014 р. згідно договору з ТОВ «ГВП Хімматеріали» про способи фарбування шкір», відповідно до якої ПАТ «ВОЗКО» зобов'язалось виплатити на користь ТОВ «ГВП Хімматеріали» 267312254,4 (двісті шістдесят сім мільйонів триста дванадцять тисяч двісті п'ятдесят чотири гривні сорок копійок).

07.10.2014 року позивач за первісним позовом виставив ПАТ «ВОЗКО» рахунок № 2 на оплату ліцензійних платежів за використання «Ноу-хау», розробленого на основі патенту України № 24751 «Спосіб обробки голини» на суму 102977031,6 (сто два мільйони дев'ятсот сімдесят сім тисяч тридцять одна гривня шістдесят копійок) та рахунок № 1 на оплату ліцензійних платежів за використання «Ноу-хау», розробленого на основі патенту України № 24752 «Спосіб вироблення фарбованих шкір» на суму 267312254,4 (двісті шістдесят сім мільйонів триста дванадцять тисяч двісті п'ятдесят чотири гривні сорок копійок). Дані рахунки були отримані ПАТ «ВОЗКО» в цей же день, що не заперечується відповідачем за первісним позовом.

Згідно з п. 5.3. договору, ліцензіат здійснює виплату ліцензійних платежів по закінченні звітного періоду протягом 10 (десяти) банківських днів з моменту підписання сторонами акту за надані права на використання «Ноу-хау» та виставлення рахунку. Отже, відповідач за первісним позовом повинен був здійснити оплату ліцензійних платежів за договором не пізніше 21.10.2014 року. Однак, відповідач за первісним позовом у встановлені договором строки не розрахувався, навіть частково.

З огляду на прострочення оплати ліцензійних платежів за договором, позивач за первісним позовом звертався до відповідача за первісним позовом листом від 20.10.2014 р. № 1 та претензією-вимогою № 2 від 03.11.2014 р. з вимогою здійснити оплату виставлених рахунків. В своєму відзиві на первісний позов, ПАТ «ВОЗКО» підтверджує отримання рахунків та претензії-вимоги, однак посилається на складну економічну ситуацію в країні та динамічні інфляційні процеси як на підставу неможливості здійснити оплату рахунків.

Разом з відзивом на позов, ПАТ «ВОЗКО» надало суду платіжне доручення № 033649 від 09.12.2014 р. на підтвердження часткового погашення заборгованості за договором на підставі рахунку № 1 від 07.10.2014 року. Враховуючи часткове погашення заборгованості ПАТ «ВОЗКО», позивачем за первісним позовом подано до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог. Оскільки заява позивача за первісним позовом про зменшення розміру позовних вимог не суперечить закону, не порушує права та охоронювані законом інтереси сторін, вона приймається судом до розгляду. Розгляд справи здійснено з урахуванням вказаної заяви.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, передбачених ст. 11 цього кодексу, зокрема, із договорів. Відповідно до ч.1 ст.1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Відповідно до статті 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до частини 1 статті 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Частиною 1 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частина 2 ст. 617 ЦК України та ч. 2 ст. 218 ГК України передбачають, що відсутність у боржника необхідних коштів не вважається обставиною, яка є підставою для звільнення боржника від відповідальності за порушення зобов'язання.

Оскільки, відповідач за первісним позовом зобов'язання щодо оплати ліцензійних платежів у строк встановлений договором, не виконав, він вважається боржником, що прострочив виконання грошового зобов'язання, і у нього перед позивачем за первісним позовом виникла заборгованість, яка підлягає стягненню.

Отже, позовні вимоги ТОВ «ГВП Хімматеріали» в частині стягнення 370204286 грн. основного боргу є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Що стосується стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, то суд зазначає наступне.

На підставі ст. 526, 610, 625 Цивільного Кодексу України, позивач за первісним позовом має право на стягнення з ПАТ «ВОЗКО» суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми.

Пунктом 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» визначено, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Пунктом 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» від 17.12.2013 року № 14 визначено, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Позивачем за первісним позовом разом із заявою про зменшення розміру позовних вимог надано розрахунок сум, що стягуються. Перевіривши наданий розрахунок інфляційних втрат та трьох процентів річних, судом встановлено, що він є арифметично правильним, здійсненим відповідно до вимог чинного законодавства та умов договору.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд вважає, що позовні вимоги ТОВ «ГВП Хімматеріали» є обґрунтованими, відповідають вимогам чинного законодавства та підтверджені матеріалами справи. Первісний позов підлягає задоволенню в повному обсязі на суму 387813270,80 грн., з яких 370204286,00 грн. - сума основного боргу, 1521387,48 грн. - 3% річних, 16087597,45 грн. - інфляційні втрати.

Щодо зустрічного позову

В своєму зустрічному позові ПАТ «ВОЗКО» просить суд визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 07.05.2002 р. до договору про продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997 р.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що додаткова угода № 1 укладена не уповноваженою на те особою з перевищенням наданих їй повноважень, з недодержанням встановленої законодавством форми, а отже відповідно до ст. 45, 48 ЦК УРСР є недійсною.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін суд дійшов висновку, що зустрічні позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Постанови Пленумів Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» №3 від 28.04.1978 та «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009, а також Постанова ВГСУ «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013, наголошують, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

На час укладання спірної додаткової угоди № 1 від 07.05.2002 року діяв Цивільний кодекс Української РСР в редакції 1963 року.

Згідно приписів п.4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України № 435-IV від 16.01.2003 р., який набрав чинності з 01.01.2004 р., зазначений Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Враховуючи, що спірну додаткову угоду було укладено до набрання чинності ЦК України, але права і обов'язки сторін договору продовжують існувати після набрання ним чинності, то суд вважає, що до спірних правовідносин мають бути застосовні положення як Цивільного кодексу Української РСР в редакції 1963 року (надалі - ЦК УРСР) так і Цивільного кодексу України № 435-IV від 16.01.2003 (надалі - ЦК України).

В силу припису частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 41 ЦК УРСР (який діяв на момент укладення додаткової угоди) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.

Згідно зі ст.48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Статтею 25 ЦК УРСР визначено, що юридична особа діє на підставі статуту (положення). Згідно зі 29 ЦК УРСР, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається їх статутом (положенням).

Відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства», вищим органом управління акціонерного товариства є загальні збори товариства. Загальні збори можуть приймати рішення по всіх питаннях, які відносяться до діяльності товариства. Вищий орган також вправі встановити будь-які обмеження щодо повноважень голови правління та виконавчих органів товариства.

Згідно з п. 8 статуту ПАТ «ВОЗКО», зареєстрованого 08.05.2001 року, що затверджений протоколом № 1 Конференції акціонерів ПАТ «ВОЗКО» від 14.04.2000 р., органами управління товариством є загальні збори (конференція) акціонерів, правління та наглядова рада.

Згідно з п. 8.1. статуту, загальні збори (конференція) акціонерів є вищим органом правління товариством. Відповідно до п. 8.6.10 статуту до компетенції загальних зборів (конференції) акціонерів відноситься, зокрема, затвердження контрактів, договорів від імені товариства на суму, що перевищує 50% балансової вартості активів товариства.

За приписами п. 8.8. статуту виконавчим органом товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління. До компетенції правління належать усі питання діяльності товариства, крім тих, що входять у виключну компетенцію загальних зборів акціонерів. Керує роботою правління голова правління. Відповідно до п. 8.13.9 до компетенції правління відноситься укладення контрактів, договорів, складених на суму, що не перевищує 50% балансової вартості активів Товариства.

Відповідно до статті 41 Закону України «Про господарські товариства» до компетенції загальних зборів акціонерного товариства віднесено затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Відповідно до п. 8.6.10 статуту позивача за зустрічним позовом до компетенції загальних зборів (конференції) акціонерів відноситься, зокрема, затвердження контрактів, договорів, складених на суму, що перевищує 50% балансової вартості активів товариства. Відповідно до довідки наданої ПАТ «ВОЗКО» станом на 07.05.2002 року балансова вартість активів ПАТ «ВОЗКО» становила 184640886 грн. Однак, на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди, нею не передбачалось сплати суми, що перевищує 50% балансової вартості активів ПАТ «ВОЗКО». У зв'язку з цим, додаткова угода № 1 була укладена уповноваженою особою ПАТ «ВОЗКО» - генеральним директором Кернером С.М., який був призначений генеральним директором ПАТ «ВОЗКО» наказом № 12-к від 12.01.1989 р. та мав необхідні повноваження на укладення оскаржуваної угоди.

З огляду на наведене суд прийшов до висновку, що вимоги ПАТ «ВОЗКО» про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 07.05.2002 р., укладеної між ТОВ «ГВП Хімматеріали» та ПАТ «ВОЗКО» з мотивів перевищення повноважень генеральним директором ПАТ «ВОЗКО» є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Що стосується посилань позивача за первісним позовом на недійсність додаткової угоди № 1 від 07.05.2002 року у зв'язку з відсутністю реєстрації угоди у Державному патентному відомстві України, суд зазначає наступне.

Статтею 42 ЦК УРСР, чинного на момент укладення додаткової угоди № 1 було передбачено, що угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Згідно з ч. 6 ст. 23 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції на момент укладення Договору на продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997 р.), договір про передачу права власності на винахід (корисну модель) і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони складені у письмовій формі і підписані сторонами. Зазначені договори набирають чинності стосовно будь-якої іншої особи лише після їх реєстрації у Відомстві. Рішенням Державного патентного відомства України від 29.12.1998 року підтверджена реєстрація даного договору.

Однак, станом на момент укладення додаткової угоди № 1 Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» не вимагав реєстрації ліцензійного договору у Державному патентному відомстві України. Так, відповідно до п. 8 ст. 28 Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» в редакції станом на 07.05.2002 року, договір про передачу права власності на винахід (корисну модель) і ліцензійний договір вважається дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі і підписані сторонами.

В обґрунтування своїх позовних вимог ПАТ «ВОЗКО» наводить положення Інструкції про розгляд та реєстрацію договору про передачу права власності на винахід (корисну модель) та ліцензійного договору на використання винаходу (корисної моделі) № 89 та № 451, а також ст. 654 Цивільного кодексу України. Суд вважає посилання позивача за зустрічним позовом на дані норми безпідставними з огляду на наступне.

Станом на момент укладення оскаржуваної додаткової угоди діяла Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі), затверджена наказом Міністерства освіти і науки України № 521 від 16.07.2001 року. Дана Інструкція не передбачала обов'язкової реєстрації змін до ліцензійного договору, більше того п. 4.1. зазначеної Інструкції закріплено лише право сторін ліцензійного договору за їх ініціативою внести зміни до відомостей (а не до договору) про видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі), що опубліковані та внесені до відповідного реєстру. Таким чином, жоден нормативно-правовий акт не передбачає обов'язкової реєстрації змін до ліцензійного договору.

Окрім того, стаття 654 Цивільного кодексу України, на яку посилається позивач за зустрічним позовом, не підлягає застосуванню до даних правовідносин. Відповідно до п. 10 Роз'яснень Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» №02-5/111 від 12.03.1999 р. (із змінами та доповненнями), що діяли на момент укладання спірного договору, відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватись господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. На момент укладення спірної додаткової угоди діяв ЦК УРСР 1963 року, а не ЦК України, який не передбачав обов'язкової зміни умов договору в тій самій формі, що й договір.

Додаткова угода № 1 від 07.05.2002 року не може бути визнана судом недійсною на підставі ст. 45 ЦК УРСР. Відповідно до абз. 4 п. 6 Роз'яснень Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» №02-5/111 від 12.03.1999 р. (із змінами та доповненнями), п. 3.3. Постанови пленуму ВГСУ від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише у разі, якщо такий наслідок прямо зазначений у законі (стаття 45 Цивільного кодексу). Виходячи з цього, господарський суд, приймаючи рішення про недійсність угоди, укладеної сторонами з порушенням установленої законом форми, повинен керуватися законодавчим актом, який прямо передбачає такі наслідки порушення форми даного виду угод. Зокрема, недійсними внаслідок недодержання простої письмової форми є угоди про неустойку і поруку (статті 180, 191 Цивільного кодексу), заставу (стаття 13 Закону України «Про заставу»). Отже, з огляду на відсутність вимоги закону щодо обов'язкової реєстрації додаткової угоди до ліцензійного договору, додаткова угода № 1 не може бути визнана судом недійсною.

Згідно ст. 33 ГК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Позивачем за зустрічним позовом не надано суду належних доказів та не доведено належними доказами наявності підстав для визнання додаткової угоди № 1 від 07.05.2002 р. до договору на продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997 р. недійсною.

Таким чином, проаналізувавши положення чинного законодавства та наявні в матеріалах справи докази, суд встановив, що додаткова угода № 1 від 07.05.2002 р. до договору на продаж (купівлю) невиключної ліцензії на використання винаходу на території України від 02.04.1997 р. не може бути визнана недійсною з підстав, зазначених у зустрічному позові або з будь-яких інших підстав передбачених законодавством для визнання договору недійсним.

З урахуванням викладеного, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог ПАТ «ВОЗКО» за зустрічним позовом в повному обсязі у зв'язку з їх безпідставністю та недоведеністю.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. ст. 1, 4, 12, 33, 43, 44-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Первісний позов задовольнити.

2. Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ВОЗКО» (56500, Миколаївська обл., м. Вознесенськ, вул. Жовтневої революції, 287, код 00310781) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ГВП Хімматеріали» (04073, м. Київ, пров. Куренівський, буд. 4, код 13686045) заборгованість в розмірі 370204286,00 (триста сімдесят мільйонів двісті чотири тисячі двісті вісімдесят шість гривень 00 копійок), 3% річних у розмірі 1521387,48 грн. (один мільйон п'ятсот двадцять одна тисяча триста вісімдесят сім гривень 48 копійок), інфляційні втрати у розмірі 16087597,45 грн. (шістнадцять мільйонів вісімдесят сім тисяч п'ятсот дев'яносто сім гривень 45 копійок), всього - 387813270,80 (триста вісімдесят сім мільйонів вісімсот тринадцять тисяч двісті сімдесят гривень 80 копійок), витрати по сплаті судового збору у розмірі 73 080 (сімдесят три тисячі вісімдесят) грн.00 коп.

3. В задоволенні зустрічного позову відмовити в повному обсязі.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя С.М. Коваль

Рішення підписано 20.02.2015 року.

СудГосподарський суд Миколаївської області
Дата ухвалення рішення19.02.2015
Оприлюднено02.03.2015
Номер документу42861981
СудочинствоГосподарське

Судовий реєстр по справі —915/58/15

Рішення від 19.02.2015

Господарське

Господарський суд Миколаївської області

Коваль С.М.

Ухвала від 10.02.2015

Господарське

Господарський суд Миколаївської області

Коваль С.М.

Ухвала від 31.01.2015

Господарське

Господарський суд Миколаївської області

Коваль С.М.

Ухвала від 22.01.2015

Господарське

Господарський суд Миколаївської області

Коваль С.М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні