Постанова

від 02.03.2015 по справі 906/1547/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" березня 2015 р. Справа№ 906/1547/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Федорчука Р.В.

суддів: Лобаня О.І.

Майданевича А.Г.

при секретарі судового засідання Шлончаку Д.В.,

за участю представників:

прокурор: Левицька Н.В. (посвідчення від 05.09.2012 № 002805);

позивача 1: Федоровський В.Г. (довіреність від 15.12.2014 № 05/4332);

позивача 2: не з'явилися;

відповідача 1: не з'явилися;

відповідача 2: Щербаков В.О. (довіреність від 10.12.2014 № 1/12),

розглянувши матеріали апеляційної скарги заступника прокурора міста Києва

на ухвалу господарського суду міста Києва від 13.01.2015

у справі № 906/1547/14 (суддя Спичак О.М.)

за позовом Житомирського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі позивачів:

1) Фонду державного майна України по Житомирській області,

2) Державного агентства рибного господарства України

до 1) державного підприємства «УКРРИБА»,

2) товариства з обмеженою відповідальністю «ФІШЛЕНД УКРАЇНА»

про визнання недійсним договору, додаткової угоди та про витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою господарського суду міста Києва від 13.01.2015 у справі № 906/1547/14 припинено провадження у справі в порядку, передбаченому п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, тобто з підстав відсутності предмету спору.

Не погодившись із вказаним рішенням, прокурор подав до Київського апеляційного господарського суду скаргу, в якій просить скасувати ухвалу господарського суду міста Києва від 13.01.2015 у справі № 906/1547/14 та передати справу до місцевого господарського суду для її розгляду.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 09.02.2015 у справі № 906/1547/14 прийнято апеляційну скаргу прокурора до провадження та призначено її до розгляду за участю уповноважених представників сторін на 16 лютого 2015 року.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 16.02.2015 продовжено строк розгляду апеляційної скарги в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, та відкладено розгляд апеляційної скарги на 02 березня 2015 року.

В судових засіданнях представник відповідача 2 надав усні пояснення, згідно з якими заперечив проти доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив її залишити без задоволення. Прокурор у справі та представник позивача 1 надали усні пояснення, якими підтримали доводи, викладені в скарзі, та просили апеляційну скаргу задовольнити.

Представники позивача 2 і відповідача 1 в жодне судове засідання не з'явилися, про причини неявки колегію суддів апеляційної інстанції не повідомили, хоча про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Відповідно до абзацу 3 п. 3.9.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач 2 і відповідач 1 повідомлені судом про дату, час та місце судового засідання належним чином, а отже наявні підстави щодо можливості розгляду справи за відсутності їх представників.

Перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів апеляційної інстанції встановила наступне.

Як слідує з матеріалів справи, 15 березня 2013 року між ДП «УКРРИБА», як поклажодавцем, та ТОВ «ФІШЛЕНД УКРАЇНА», як зберігачем, укладено договір зберігання державного майна № 7/13 (далі - Договір).

Відповідно до предмету Договору, поклажодавець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання згідно з актом приймання-передачі нерухоме державне майно - гідротехнічні споруди рибницьких ставів, які обліковуються на балансі поклажодавця і передані йому на підставі спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України «Про передачу гідротехнічних споруд» від 06.05.2003 № 126/752 (п. 1.1. Договору).

Згідно з п. 4.1. Договору за відповідальне зберігання майна щомісячний розмір плати складає 10,00 грн.

Строк дії Договору встановлено з 15 березня 2013 року по 15 березня 2023 року (п. 6.1. Договору).

Об'єкт зберігання передано ДП «УКРРИБА» зберігачеві ТОВ «ФІШЛЕНД УКРАЇНА» за Актом приймання-передачі від 15.03.2013, який є додатком № 1 до Договору.

Також, 18 березня 2013 року між ДП «УКРРИБА» та ТОВ «ФІШЛЕНД УКРАЇНА» укладено додаткову угоду до Договору (далі - Додаткова угода), за умовами якої ДП «УКРРИБА» надало ТОВ «ФІШЛЕНД УКРАЇНА» згоду на користування об'єктом зберігання. Ціна за користування державним майном становить 1 122,68 грн (п. 3. Додаткової угоди).

Житомирський міжрайнний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернувся до господарського суду із позовними вимогами про визнання Договору та Додаткової угоди недійсними, а також про зобовязання ТОВ «ФІШЛЕНД УКРАЇНА» передати ДП «УКРРИБА» об'єкт зберігання.

Прокурор мотивує свої позовні вимоги тим, що Договір зберігання державного майна від 15.03.2013 № 7/13 є удаваним правочином, оскільки за своєю суттю є договором оренди державного майна, з огляду на те, що основною ознакою спірного Договору є користування майном за плату, а плата за користування майном є неспіврозмірною з платою за послуги зберігання за Договором. Таким чином, в силу припису ч. 2 ст. 235 ЦК України, прокурор вважає, що відносини сторін повинні регулюватися правилами, встановленими, зокрема, Законом України «Про приватизацію державного майна» та «Про оренду державного та комунального майна». З обґрунтувань прокурора, наведених у позові, вбачається, що правочин, який насправді вчинено його сторонами, суперечить нормам названих правових актів, з огляду на те, що об'єкт оренди має загальнодержавне значення, а відтак не підлягає приватизації та передачі в оренду, а також орендодавцем є не Фонд державного майна України.

Однак, при цьому, після порушення судом першої інстанції провадження у даній справі, 19 грудня 2014 року між сторонами оспорюваного правочину укладено угоду про припинення дії Договору (далі - Угода про припинення). Так, відповідно до п. 1. вказаної Угоди про припинення, сторони, посилаючись на ч. 1 ст. 651 ЦК України та п. 6.3. Договору, вважають Договір від 15.03.2013 № 7/13 припиненим з 19 грудня 2014 року. Об'єкт зберігання передано ТОВ «ФІШЛЕНД УКРАЇНА» поклажедавцеві ДП «УКРРИБА» за Актом приймання-передачі від 19.12.2014.

Беручи до уваги Угоду про припинення, суд першої інстанції ухвалою від 13.01.2015 припинив провадження у справі в порядку, передбаченому п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Водночас, господарський суд міста Києва, посилаючись на приписи ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України, в ухвалі зазначив, що у зв'язку укладенням сторонами Угоду про припинення, суд позбавлений можливості визнати недійсним на майбутнє припинене зобов'язання.

За результатами оцінки доказів, наявних в матеріалах справи, та виходячи з викладених вище обставин, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з доводами прокурора, викладеними в апеляційній скарзі, з огляду на наступне.

Статтею 235 Цивільного кодексу України встановлено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Поряд з цим, Пленум Вищого господарскього суду України в п. 25. постанови від від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначає, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ст. 215 ЦК України). Зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Виходячи з викладеного вище, колегія зазначає, що за умови визнання судом доводів прокурора, якими він мотивує свій позов, обґрунтованими, Договір підлягатиме визнанню недійсним.

Однак, суд першої інстанцій, припинивши провадження у справі, не надав жодної правової оцінки оспорюваним правочинам щодо їх відповідності нормам чинного законодавства на момент їх вчинення. Місцевий суд не дослідив предмет Договору, його суб'єктний склад, також не з'ясував правову природа Договору - це є договір оренди (ст. 759 ЦК України) чи договір зберігання (ст. 936).

Водночас, колегія суддів бере до уваги той факт, що Угода про припинення укладена сторонами лише після порушення провадження за даним позовом.

Також судом першої інстанції не взято до уваги Постанову Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 «Про методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна», пунктом 17 якої встановлено, що у разі, коли орендодавцем є Фонд державного майна України чи його регіональне відділення, орендна плата за нерухоме майно державних підприємств спрямовується в розмірі 70 % до державного бюджету, 30 % державному підприємству, на балансі якого знаходиться орендоване майно. Недотримання вказаних норм законодавства спричиняє збитки державі у розмірі не отриманої орендної плати, яка у випадку дотримання вимог законодавства з питань оренди та користування державним майном надходила б до Державного бюджету (Постанови ВГС України від 31.07.2012 у справі №15/104-11, від 25.04.2012 у справі №26/162-11, від 25.10.2012 у справі №5002-23/5089-2011, від 26.09.2012 у справі №3/258, від 16.01.2013 у справі №14/140-11/10-12).

Відносно висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваній ухвалі, щодо неможливості визнання недійсним на майбутнє припинене зобов'язання у зв'язку з укладенням сторонами Угоди про припинення, колегія зазначає наступне.

Статтею 236 ЦК України встановлено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

При цьому, відповідно до ч. 5 ст. 188 ГК України передбачено, що якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Також Пленум Вищого господарського суду України в. 2.7. постанови «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11 зазначає наступне. Частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє. При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Виходячи з наведеного і матеріалів даної справи, колегія суддів зазначає, що необхідність у зазначенні в рішенні суду, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє, відсутня. При цьому, в будь-якому випадку, зобов'язання сторін за оспорюваним правочином припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання договору недійсним.

Крім того, у разі визнання судом Договору недійсним, Угода про припинення оспорюваного правочину буде також недійсною, в силу її похідності від недійсного (основного) правочину.

Отже, зважаючи на вищевикладене, колегія суддів констатує, що суд першої інстанції, в порушення вимог статей 34, 43 ГПК України дійшов, викладених в ухвалі від 13.01.2015, висновків на підставі поверхневого дослідження наданих сторонами доказів, а не на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин даної справи. Відтак, доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів апеляційної інстанції визнає обґрунтованими, а скаргу такою, що підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що ухвала господарського суду міста Києва від 13.01.2015 у справі № 906/1547/14 підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва задовольнити.

2. Ухвалу господарського суду міста Києва від від 13.01.2015 у справі № 906/1547/14 скасувати.

3. Справу № 906/1547/14 повернути до господарського суду міста Києва для подальшого її розгляду по суті.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя Р.В. Федорчук

Судді О.І. Лобань

А.Г. Майданевич

Повний текст постанови складено 16 березня 2015 року.