Справа № 161/10409/14-ц Провадження № 22-ц/773/513/15 Головуючий у 1 інстанції: Олексюк А.В. Категорія: 48 Доповідач: Федонюк С. Ю.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
28 квітня 2015 року місто Луцьк
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:
головуючого - судді Федонюк С.Ю. ,
суддів - Грушицького А.І., Завидовської-Марчук О.Г.,
за участю:
секретаря - Лимаря Р.С.,
позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_2,
відповідача - ОСОБА_3,
представника відповідача - ОСОБА_4,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 лютого 2015 року, -
в с т а н о в и л а:
В липні 2014 року позивачка звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, мотивуючи свої вимоги тим, що з 2004 року по 2013 рік перебувала у шлюбі із відповідачем.
Від шлюбу мають двох дітей - дочку та сина . Вказувала, що ними як подружжям було придбано квартиру АДРЕСА_1 ; автомобіль марки «Toyota Camri»; автомобіль марки «Lexus GX 470» . Разом з тим, вказувала, що за час шлюбу відповідачем було внесено спільно нажиті кошти в якості внеску до статутних фондів ТзОВ «Лігнум Енерджі» в розмірі 1140000,00 грн. та ТзОВ «Лісопереробне виробництво МС» в розмірі 306000,00 грн.
Позивачка звернулась до суду, так як добровільної згоди щодо поділу майна в натурі сторонами не досягнуто, а тому згідно з уточненими вимогами просить в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1; стягнути з ОСОБА_3 182570,00 грн. компенсації вартості автомобіля марки «Toyota Camri», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_1; стягнути з відповідача в її користь 351910,00 грн. компенсації вартості автомобіля марки «Lexus GX 470», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_2; стягнути також в її користь з ОСОБА_5 компенсацію за ? частини вартості частки в статутному фонді ТзОВ «Лісопереробне виробництво МС» в розмірі 153000,00 грн. та компенсацію за ? частини вартості її частки в статутному фонді ТзОВ «Лігнум Енерджі» в розмірі 570000,00 грн.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 лютого 2015 року позов задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки квартири, що знаходиться АДРЕСА_1.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму в розмірі - 351910 грн. компенсації за 1/2 частки вартості автомобіля марки "Lexus GX 470", 2007 року випуску, д.р.н. НОМЕР_2.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму в розмірі - 153000 грн. компенсації за 1/2 частки вартості частки ОСОБА_3 у статутному фонді ТзОВ "Лісопереробне виробництво МС"; суму в розмірі - 570000 грн. компенсації за 1/2 частки вартості частки ОСОБА_3 у статутному фонді ТзОВ "Лігнум Енерджі".
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати - стягнуто з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_1800 грн. понесених витрат по сплаті судового збору та в користь держави - судовий збір в сумі 2854 грн.
Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на порушення при ухваленні оскаржуваного рішення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 лютого 2015 року скасувати і ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Заслухавши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам рішення суду в повній мірі не відповідає.
Судом встановлено, що з 19.11.2004 року ОСОБА_1 перебувала у шлюбі із відповідачем, однак за рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 09.12.2013 року даний шлюб між ними розірвано.
За час спільного подружнього проживання сторони мають двох дітей - дочку ОСОБА_6 та сина ОСОБА_7
Під час шлюбу 09 січня 2007 року на ім»я відповідача ОСОБА_3 згідно договору купівлі продажу придбано квартиру АДРЕСА_1 вартістю 1387936 грн., ; а також - 29 жовтня 2011 року - автомобіль марки «Toyota Camri», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_1 вартістю 365140 грн.; та 11 лютого 2013 року - автомобіль марки «Lexus GX 470», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_2 вартістю 703820 грн. Крім того, за час шлюбу відповідачем було внесено спільні кошти в якості внеску до статутних капіталів: 02 лютого 2006 року - ТзОВ «Лігнум Енерджі» в розмірі 1140000,00 грн. та 22 жовтня 2010 року - ТзОВ «Лісопереробне виробництво МС» в розмірі 306000,00 грн.
Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини ( навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо ) самостійного заробітку (доходу ).
Оскільки спірна квартира оформлена та зареєстрована на ім'я чоловіка, що підтверджується копією договору купівлі-продажу та копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно і технічним паспортом на квартиру, відповідач вважає, що дана квартира відповідно до вимог п.3 ч.1 ст. 57 СК України є його особистою приватною власністю.
Судовим рішенням вірно встановлено, що спірна квартира є спільною власністю подружжя, що підтверджено належними та допустимими письмовими доказами.
Разом з тим, ухвалюючи рішення про поділ квартири, суд першої інстанції, вірно визнавши спірне майно сумісною власністю подружжя, при його поділі вирішив відійти від рівності часток подружжя у спільному майні.
Проте з таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав.
Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Згідно з положеннями п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК України). Рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.
З матеріалів справи вбачається, що позивачка, звертаючись до суду зі зміною позовних вимог, просила відступити від засад рівності часток у спільному сумісному майні з урахуванням того, що для придбання спірної квартири вона вклала особисті кошти від продажу квартири, подарованої їй батьком, а також через те, що з нею залишилися проживати неповнолітні діти .
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
В оскаржуваному рішенні не вказано жодної правової підстави, згідно з якою суд вирішив відійти від рівності часток подружжя у спільному майні в інтересах дітей.
Оскільки позивачка не надала належних доказів про наявність обставин, що мають істотне значення, або що вона отримує аліменти на утримання дітей та що їх розмір не достатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування, тому її частка у спільному майні не може бути збільшена з цих підстав.
Разом з тим, суд першої інстанції при поділі квартири прийшов до висновку, що оскільки спірна квартира була придбана за ціною 302850,04 грн. за спільні кошти та за особисті кошти позивачки від продажу подарованої їй батьком квартири в сумі 50823 грн., то позивачці слід збільшити частку на 1/6 частину, а тому визнав за нею право власності на 2/3 частини квартири.
З таким висновком колегія суддів не може погодитися з огляду на таке.
Відповідно до вимог ст.ст.10, 60 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів ,їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами,які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини,які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як видно з матеріалів справи, 30 грудня 2006 року квартира на АДРЕСА_2 , що належала ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 07.09.2004 року, була нею відчужена за 50823 грн. (а.с.29-35).
Однак, позивачкою не надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме ці кошти були вкладені для придбання спірної квартири 09 січня 2007 року ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 за ціною 302850,04 грн.(а.с.37-40).
Підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання) майна за час шлюбу, крім випадків, встановлених законом або договором.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, що означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте ними у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного з подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя, тобто якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано лише чоловіка, це ще не означає, що він є одноосібним власником майна.
Таким чином, позовні вимоги щодо поділу квартири підлягають частковому задоволенню.
Спільне майно подружжя: квартира АДРЕСА_1, підлягає поділу в рівних частках.
Із роз'яснень Пленуму Верховного Суду України в пп. 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи та те, що знаходиться у третіх осіб (ч. 4 ст. 65 СК України).
При цьому суд правомірно відхилив доводи відповідача, що все спірне майно являється його особистою власністю з огляду на наступне.
Відповідачем підтверджена та обставина, що автомобілі були придбані під час шлюбу з позивачкою ОСОБА_1
Посилання апелянта, що ним за власні кошти було придбано автомобіль марки «Lexus GX 470», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_2 , не можуть бути прийняті судом до уваги, так як дана обставина ним не доведена та є припущенням, оскільки, виходячи із зазначеного позивачкою, спірний автомобіль хоча й був зареєстрованим за її бувшим чоловіком, але придбаний за спільні кошти подружжя. Покликання відповідача на ту обставину, що він не є на даний час власником вказаного автомобіля, а тому це майно не підлягає поділу, спростовується наступним.
За змістом ст. 65 CK України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Пунктом 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" передбачено, що у випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Оскільки судом встановлено, що автомобіль марки «Lexus GX 470», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_2, входив до маси спільного майна подружжя, тому в цій частині рішення суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку.
Разом з тим, враховуючи, що сторонами не оспорюється рішення суду в частині відмови в позові щодо поділу автомобіля «Toyota Camri», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_1, з підстав визнання його особистою власністю відповідача, та з огляду на норми ст.ст.303,304 ЦПК України, апеляційним судом рішення суду в цій частині не переглядається.
Судом встановлено та вбачається із витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за час шлюбу відповідачем було внесено спільні кошти в якості внеску до статутних капіталів. Зокрема, 02 лютого 2006 року зареєстровано ТзОВ «Лігнум Енерджі», а 22 жовтня 2010 року зареєстровано ТзОВ «Лісопереробне виробництво МС», одним із засновників котрих є ОСОБА_3, який вніс до статутного фонду відповідно суми в розмірі 1140000 грн. та 306000 грн.
За змістом зазначених вище норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
Із роз'яснень Верховного Суду України вбачається, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи зазначену вище норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в тому числі і кошти, вкладені у статутний фонд господарського товариства.
Аналогічна позиція викладена і в рішенні Конституційного Суду України від 19.09.2012 року в справі № 1-8/2012, в якому на думку Конституційного Суду України, приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об'єктом їх спільної сумісної власності.
Встановивши, що подружжя займалося підприємницькою діяльністю, що підтверджено матеріалами справи, спільні кошти відповідачем були використані для придбання зазначеного в позові майна та внесені у статутні капітали товариств, суд дійшов обґрунтованого висновку і про визнання вкладених у статутні фонди ТзОВ коштів спільною сумісною власністю подружжя, оскільки відповідач не спростував презумпцію спільності майна подружжя, яка закріплена в ч. 2 ст. 60 СК України, що є його обов'язком.
Крім того, як ствердила позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні, ОСОБА_3 для потреб сім»ї на споживчі потреби було отримано в банку кредит у вигляді кредитної лінії з максимальним лімітом в сумі 450000доларів США, за яким вона виступала як поручитель, що підтвердила копіями кредитного договору № 020/08/20 KLMf та договору поруки від 23.07.2008 року.
Разом з тим, одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення господарської діяльності.
Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України).
Згідно із ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.
Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України). Грошові внески засновників товариства, які є одним із джерел формування майна останнього, включаються до його статутного фонду як вклад, є часткою у частині в ньому та стають власністю товариства, а засновник, з моменту вчинення зазначених дій набуває корпоративного права, яке включає у себе право на управління справами товариства. Вклад, внесений до статутного фонду товариства за рахунок коштів чи майна подружжя, є власністю цього товариства.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.
Саме до такого правового висновку дійшов Верховний суд України у своїй постанові від 19 лютого 2014 року у справі за № 6-5цс14.
Згідно із ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У зв'язку з цим колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про підставність стягнення в користь позивачки з відповідача в порядку поділу майна половини вартості вкладених сум у статутні фонди товариств з обмеженою відповідальністю, співзасновником яких є відповідач ОСОБА_3
Відповідно до ч.5 ст. 88 ЦПК України, якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює або ухвалює нове рішення, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З матеріалів справи вбачається,що позивачем ОСОБА_1 було сплачено судового збору в загальному у максимальному розмірі 3654 грн. (800 грн. і 2854 грн.),що підтверджується документально (а.с.1,53).
При цьому, судом неправильно, всупереч вимогам Закону України «Про судовий збір» та ст. 88 ЦПК України, вирішено питання щодо розподілу судових витрат - стягнуто в користь ОСОБА_1 з ОСОБА_3 понесених судових витрат за сплату судового збору 800 грн. та з відповідача ОСОБА_3 в користь держави 2854 грн.
Отже, з огляду на викладене, з урахуванням порушень судом першої інстанції питання про розподіл судових витрат, колегія суддів вважає, що з відповідача необхідно стягнути на користь позивача 1827 грн. судового збору.
Оскільки неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права призвело до частково неправильного вирішення спору, рішення місцевого суду на підставі п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підлягає зміні в частині визнання права власності на 2/3 частини квартири за ОСОБА_1 та в частині стягнення судових витрат.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 309, 313, 317 ЦПК України, судова колегія
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 10 лютого 2015 року в частині визнання права власності на 2/3 частини квартири за ОСОБА_1 та в частині стягнення судових витрат змінити.
Поділити спільне майно подружжя: квартиру АДРЕСА_1 в рівних частках.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1827 ( одна тисяча вісімсот двадцять сім ) грн. понесених витрат по сплаті судового збору.
В решті рішення залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий
Судді
Суд | Апеляційний суд Волинської області |
Дата ухвалення рішення | 28.04.2015 |
Оприлюднено | 08.05.2015 |
Номер документу | 43921109 |
Судочинство | Цивільне |
Цивільне
Апеляційний суд Волинської області
Федонюк С. Ю.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні