Постанова

від 20.05.2015 по справі 910/26555/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" травня 2015 р. Справа № 910/26555/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Федорчука Р.В.

суддів: Майданевича А.Г.

Лобаня О.І.

при секретарі судового засідання Цоя Д. С.,

за участю представників сторін:

позивача: Хоменко Г. В. (довіреність від 29.01.2015 № 13);

відповідача: Носенко Т. С. (довіреність від 15.05.2015 № б/н).

розглянувши матеріали апеляційної скарги

товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс»

на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 р.

у справі № 910/26555/14 (суддя Полякова К.В.),

за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк

«Південкомбанк»

до товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс»,

про стягнення заборгованості за кредитним договором 379 211,40 грн., -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.01.2015 року у справі № 910/26555/14 позов задоволено повністю. Вирішено стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс» на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Південкомбанк» 323000 гривень 00 копійок - заборгованість за основним зобов'язанням, 32901 гривню 12 копійок - заборгованість за процентами за користування кредитом, 7500 гривень 00 копійок - заборгованість за комісіями та 15810 гривень 28 копійок - пені, за порушення строків повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс» у дохід Державного бюджету України 7584 гривні 23 копійки судового збору.

Не погодившись із вказаним рішенням, відповідач подав до Київського апеляційного господарського суду скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 у справі № 910/26555/14 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.04.2015 року у справі №910/26555/14 прийнято апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс» до провадження та призначено її до розгляду за участю уповноважених представників сторін на 27.04.2015.

23.04.2015 від позивача по справі надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу.

В судовому засіданні 27.04.2015 апеляційним судом оголошено перерву до 20.05.2015.

Представник позивача у судовому засіданні 20.05.2015 року заперечив проти доводів викладених в скарзі та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.05.2015 року надав пояснення, якими підтримав доводи викладені в скарзі та доповненні до апеляційної скарги та просив апеляційну скаргу задовольнити.

Перевіривши матеріали справи, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 11.09.2013 між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Південкомбанк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс» (позичальник) укладено договір про надання відкличної відновлювальної кредитної лінії №28К-14Ю (далі -договір), відповідно до якого, з врахуванням змін, внесених до договору додатковою угодою №1 від 11.12.2013, банк відкрив відповідачу відновлювальну відкличну кредитну лінію на поповнення обігових коштів з лімітом кредитування у сумі 500 000,00 грн., зі сплатою процентів та користування кредитом у розмірі 19,0 % річних, з кінцевим строком дії кредитної лінії - до 10.09.2014 року.

Пунктом 2.1 кредитного договору визначено, що позивач відкриває відповідачу позичковий рахунок № 220620023127001, видача кредитних коштів в межах кредитної лінії здійснюється окремими частинами (траншами) на цілі, визначені в п.1.1, шляхом зарахування на поточний рахунок позичальника № 26000023127001 на підставі його письмової заяви.

Згідно п.2.2 кредитного договору, моментом (днем) надання траншу кредиту вважається день зарахування на поточний рахунок №26000023127001 суми відповідного траншу кредиту.

Банк належним чином виконав договірні зобов'язання та на виконання договору здійснив перерахування грошових коштів у загальному розмірі 500 000,00 грн., на підставі заяв позичальника, а саме від 11.09.2013 на суму 400 000,00 грн. та 26.09.2013 на суму 100 000,00 грн., що підтверджується банківською випискою про рух грошових коштів на позичковому рахунку позивача та меморіальних ордерів

Пунктами 3.3.4 та 3.3.5 договору передбачено, що відповідач зобов'язаний сплачувати проценти та комісії на умовах цього договору та повернути в повному обсязі суму отриманих кредитних коштів в строк, визначений пунктом 1.1. кредитного договору.

Відповідно до п.2.4 договору термін користування позичальником кожним траншем не може перевищувати кінцевого строку дії кредитної лінії.

Кінцевий термін погашення кредиту настав 10.09.2014 року.

Пунктом 2.8 кредитного договору визначено, що відповідач зобов'язаний сплачувати проценти за користування кредитом щомісячно, по 05 число місяця (включно), наступного за звітним, а також в день повернення кредиту в повній сумі, на рахунок № 220686023127001, виходячи з процентної ставки, зазначеної у п.1.1.кредитного договору.

Позивач на виконання умов кредитного договору надав відповідачу кредитні кошти. Заперечень проти неотримання кредитних коштів відповідач не надав.

У порушення умов договору, відповідач не виконав свої договірні зобов'язання по сплаті кредиту та процентів за його користування.

У зв'язку з чим у Товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс» виникла заборгованість в розмірі 323 000,00 грн. та 32 901,12 грн. заборгованості зі сплати процентів.

Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України), зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Частинами 1 та 3 ст. 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Положеннями статті 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

Проте, матеріали справи не містять доказів погашення вказаної заборгованості.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованість в розмірі 323000,00 грн. основної суми кредитних коштів та 32901,12 грн заборгованості зі сплати процентів, що доведено наявними в матеріалах справи доказами, а саме: виписками з поточного рахунку відповідача.

Згідно абзацу 2 пункту 2.9 договору сплата щомісячної комісії здійснюється щомісячно, по 05 число місяця (включно), наступного за звітним, а також в день повернення кредиту в повній сумі, на рахунок № 35789023127001.

Оскільки, відповідачем порушено зобов'язання, передбачене пунктом 2.9. договору про надання кредитної лінії, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача суми заборгованості за комісіями у розмірі 7500,00 грн.

В зв'язку з тим, що відповідач припустився прострочення по платежах позивач просив стягнути 15810,28 грн. - пені.

Оскільки судом першої інстанції правомірно встановлено, що відповідач у встановлений Договором строк свого обов'язку по перерахуванню кредитних коштів, процентів за користування кредитними коштами та комісії не виконав, допустивши прострочення виконання грошового зобов'язання (в т.ч. у період, який вказано позивачем), тому дії відповідача є порушенням договірних зобов'язань (ст. 610 Цивільного кодексу України), і він вважається таким, що прострочив (ст. 612 Цивільного кодексу України), відповідно є підстави для застосування встановленої законом відповідальності.

Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 Цивільного кодексу України).

Згідно п. 4.2 кредитного договору у разі прострочення позичальником строків сплати процентів та комісій, визначених кредитним договором, а також прострочення строків повернення кредитних коштів, позивач має право стягнути з відповідача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який нараховується пеня, від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення. Нарахування пені за кредитним договором не припиняється через шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача пені в розмірі 15810,28 грн.

Згідно з ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

В поданій апеляційній скарзі скаржник зазначає про неможливість стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, оскільки зазначену заборгованість позивач стягнув з поручителів за кредитним договором.

Проте колегія судді не погоджується з зазначеним з огляду на наступне.

Так, відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Згідно зі статтею 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Порука кількох осіб може бути визначена як спільна у разі укладення договору поруки декількома поручителями та встановлення умовами договору волевиявлення цих осіб щодо спільного забезпечення зобов'язання. Лише у такому випадку поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником та солідарно між собою (спільна порука).

В свою чергу, кредитор має право пред'явити вимогу до кожного з поручителів на підставі відповідного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Щодо заперечення відповідача з приводу третейського застереження колегія суддів не приймає до уваги, оскільки, відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими, не забороненими законом засобами, захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Приписами ч. 2 ст. 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, тобто кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням.

Суб'єктами таких правовідносин можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи.

Згідно зі ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 року у справі № 1-2/2002 надано офіційне тлумачення положення частини 2 статті 124 Конституції України.

Так, Конституційний Суд зазначив, що положеннями Конституції України передбачено захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч. 5 ст. 55). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Конституційний Суд України розтлумачив, що для забезпечення судового захисту Конституцією України у статті 124 встановлено принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Статтею 125 Конституції визначено систему судів загальної юрисдикції в Україні. яка будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Частиною 2 статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України.

В статті 2 Закону України «Про третейські суди» наведено визначення поняттю третейський суд, відповідно до зазначеної норми це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції, а отже не є тими органами, якими здійснюється правосуддя в Україні, яке відповідно до ст. 124 Конституції України, здійснюється виключно судами загальної юрисдикції України.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України, шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України «Про третейські суди», є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду, спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п'ятою статті 55 Конституції України. При цьому, третейський розгляд не є правосуддям, а рішення третейських судів є лише актами недержавної юрисдикційної діяльності з вирішення спорів сторін у сфері цивільних і господарських відносин, тому положення договору, якими передбачено вирішення спорів між сторонами цього договору третейськими судами не може обмежувати право особи на звернення до суду за вирішенням спору.

Статтею 8 Конституції України визначено, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується.

Стаття 13 Основного закону встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09.07.2002 року визначив, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про третейські суди», юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Отже, звернення за вирішенням спору до третейського суду є правом особи, яка самостійно на свій розсуд вибирає способи захисту порушених або оспорюваних інтересів. Наявність третейської угоди не свідчить про обов'язок особи у разі виникнення спору звертатись за його вирішенням лише до третейського суду, не тягне за собою позбавлення права особи на звернення з позовом до господарського суду та не забороняє господарського суду розглядати і вирішувати по суті такий спір.

Виходячи із зазначеного, позивач наділений виключно правовою можливістю, а не обов'язком на звернення до третейського суду. Таким чином, за наявності третейської угоди суб'єкт господарювання не втрачає право на розгляд і вирішення спору саме господарським судом.

Відповідно до п. З ст.6 Закону України «про судоустрій України», ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесе процесуальним законом. Угоди про відмову у звернення за захистом до суду недійсними.

Аналогічної правової позиції дотримується і Вищий господарський суд України при перегляді в касаційному порядку спорів, що випливають із аналогічних правовідносин (постанова Вищого господарського суду України від 25.12.2013 у справі №914/338/13-г, постанова Вищого господарського суду України від 09.04.2013 у справі № 5023/6007/12.

Доводи скаржника щодо встановлення в односторонньому порядку збільшеної процентної ставки спростовується наступним.

Судова колегія встановила, що відповідно до розрахунку, заборгованості позичальника розрахована з урахуванням процентної ставки - 19% річних, щомісячної комісії 0,25% від ліміту кредитування та 2% від ліміту кредитування - одноразової комісії за відкриття кредитної лінії (передбачено умовами договору та додаткової угоди № 1, які підписані обома сторонами у справі).

Тобто, доводи скаржника зводяться до намагань надати їм перевагу над встановленими судом першої інстанції обставинами, та переоцінити ці обставини, що не впливає на результат розгляду справи.

Отже, враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 у справі № 910/26555/14 відповідає обставинам справи, є законним та обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню. У зв'язку з цим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Ойлкомерс» на рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 у справі № 910/26555/14 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 27.01.2015 у справі № 910/26555/14 залишити без змін.

3. Справу № 910/26555/14 повернути до господарського суду міста Києва.

4. Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття.

5. Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено протягом 20 днів до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 109 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Р.В. Федорчук

Судді А.Г. Майданевич

О.І. Лобань