Постанова

від 04.06.2015 по справі 910/3460/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2015 року Справа № 910/3460/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В. (доповідач) суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О. розглянувши матеріали касаційної скаргиЗаступника прокурора міста Києва на постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.09.14 у справі№910/3460/14 Господарського суду міста Києва за позовомЗаступника прокурора міста Києва до 1.Київської міської ради 2.Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" 3. Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" провизнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними договорів

В судовому засіданні взяли участь представники:

від позивача: Боднарчук В.М. - прокурор ГПУ, посв. № 023013 від 22.11.13,

від відповідача-3: Єрмоленко Є.В. - за дов. від 21.04.15.

Представники відповідача-1 та відповідача-2 в судове засідання не з'явились, проте належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної скарги.

Заступником прокурора міста Києва у березні 2014 року заявлений позв до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" про: 1) визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 06.12.07 № 1403/4236 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" земельної ділянки для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва"; 2) визнання недійсним договору від 19.08.08 оренди земельної ділянки площею 0,8743 га у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району міста Києва, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І", зареєстрованого 26.02.08 за №91-6-00754 у книзі записів державної реєстрації договорів; 3) визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 22.05.13 № 500/9557 "Про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва від 26.02.08 № 91-6-00754"; 4) визнання недійсним договору від 15.07.13 про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки площею 0,8743 га у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району м. Києва, укладеного між Київською міською радою, Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф", зареєстрованого Департаментом земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації 15.07.13 за № МЗК-1-0009 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мисан В.І. і зареєстрованого у реєстрі за №318. Обґрунтовуючи свої вимоги прокурор зазначав, що вказані рішення прийняті, а договори укладені з порушенням приписів чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка відносяться до категорії земель історико-культурного призначення на території якої забороняється будь-яке будівництво не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території і реставрацією пам'яток історії та культури. Окрім цього, прокурор зазначав, що Київська міська рада не вжила заходів, щодо інформування секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво в зоні, що охороняється Конвенцією про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини. При цьому, прокурор керувався приписами статей 9, 53, 54, 80, 84, 116, 118, 123, 124, 127, 128, 150, 152 Земельного кодексу України, статей 4, 10, 16, 167, 169, 203, 215, 374 Цивільного кодексу України, статей 2, 8, 20, 48, 133, 148, 152, 197, 283 Господарського кодексу України, статей 1, 32, 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", статей 16, 19 Закону України "Про міжнародні договори України", статті 51 Закону України "Про землеустрій", статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації ", пункту 34 частини 1 статті 26, статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в України", статей 4, 5, 6, 11, 17, 15, 19 Закону України "Про оренду землі", пункту 4.1.1 Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації, пункту 172 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.06.2014, ухваленим колегією суддів у складі: Удалової О.Г- головуючого, Паламара П.І., Шкурдової Л.М. позовні вимоги задоволено повністю. Суд першої інстанції зазначив, що спірна земельна ділянка перебуває у межах охоронної зони об'єкта всесвітньої спадщини яка відноситься до категорії земель історико-культурного призначення національного значення та земель історико-культурного призначення місцевого значення, де дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд до яких офісно-житловий комплекс з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою не відноситься.

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Яковлєва М.Л. - головуючого, Ільєнок Т.В., Куксова В.В., постановою від 02.09.14 перевірене рішення у справі скасував та прийняв нове яким у позові відмовив повністю, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" задовольнив. Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний господарський суд виходив з того, що спірна земельна ділянки визначена в межах категорії земель, щодо яких будівництво не забороняється, а встановлюються обмеження режиму їх використання. Окрім цього, апеляційний господарський суд вказав, що рішення Київської міської ради про передачу земельної ділянки для будівництва було прийняте на підставі належним чином розробленої та погодженої документації з землеустрою, а отже оскаржувані рішення та договори не суперечить чинному законодавству. Водночас, суд апеляційної інстанції встановив, що будівництво на земельній ділянці не здійснювалось та умови використання земельної ділянки не порушувались.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, Заступник прокурора міста Києва звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.09.14, а рішення господарського суду міста Києва від 03.06.14 у справі залишити без змін. Скаржник зазначав, що апеляційним судом не взято до уваги, що спірним рішенням Київської міської ради надано земельну ділянку історико-культурного значення саме для здійснення нового будівництва офісного-житлового комплексу, який не відноситься до особливо важливих споруд. Водночас, скаржник вказував, що державна експертиза проекту відведення спірної земельної ділянки не проводилась, а тому відсутність позитивного висновку такої експертизи є підставою для скасування оскаржуваного рішення. Окрім цього, скаржник звертав увагу на невжиття Київською міською радою заходів щодо інформування секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво в зоні, що охороняється Конвенцією. При цьому прокурор посилався на порушення апеляційним господарським судом норм права, зокрема, статей 1, 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", статті 51 Закону України "Про землеустрій", статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", статей 54, 123, 124 Земельного кодексу України.

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Сибіги О.М., - головуючого, Бакуліної С.В., Яценко О.В. постановою від 13.11.14 постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.09.14 залишив без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Заступник Генерального прокурора України звернувся з заявою про перегляд Верховним судом України постанови Вищого господарського суду України від 13.11.2014, в якій просив постанову Вищого господарського суду України від 13.11.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.09.2014 скасувати та прийняти нове рішення, яким рішення господарського суду міста Києва від 03.06.2014 залишити в силі. При цьому, прокурор посилався на неоднакове застосування судами касаційної інстанції приписів статей 53, 54 Земельного кодексу України, статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Верховний суд України постановою від 22.04.15 заяву заступника Генерального прокурора України задовольнив частково, постанову Вищого господарського суду України від 13.11.14 скасував, а справу направив на новий розгляд до суду касаційної інстанції. При цьому, Верховний суд України вказав, що судом касаційної інстанції помилково та в порушення приписів законодавства прийнято рішення про законність оскаржуваних рішень та договорів про надання земельної ділянки під забудову, оскільки Київською міською радою не було вжито заходів щодо інформування Секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво в межах зони, що внесена до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та охороняється Конвенцією ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16.11.72.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" отримано відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить постанову у справі залишити без змін, а касаційну скаргу залишити без задоволення.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В. та пояснення присутніх у судовому засіданні представника прокуратури та відповідача-3, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами вимог чинного законодавства, відзначає наступне.

Статтею 111 28 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Судами попередніх інстанцій установлено, і це підтверджується матеріалами справи, що 06.12.07 рішенням Київської міської ради № 1403/4236 "Про передачу ТОВ "Компанія "Веста-І" земельної ділянки для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва" був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району м. Києва та передано вказану земельну ділянку площею 0,8743 га Товариству з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" у короткострокову оренду строком на 5 років. На виконання вказаного рішення, 19.02.08 між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" був укладений договір оренди земельної ділянки. Судами також установлено, що 21.12.12 Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" уклали договір купівлі-продажу нежитлових будівель від 21.12.12, відповідно до умов якого відповідач-2 продав, а відповідач-3 отримав у власність майновий комплекс, який розташований на земельній ділянці у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району (кадастровий номер 8000000000:91:157:0065) та має поштову адресу - м. Київ, площа Львівська, 4а. Установлено судами і те, що 18.04.13 Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" звернулось до Київської міської ради з листом № 18/04-01 про поновлення договору оренди земельної ділянки та заміни орендаря з огляду на таке. Рішенням Київської міської ради від 22.05.13 № 500/9557 "Про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі міста Києва від 26.02.08 № 91-6-00754" договір оренди поновлено строком на 10 років. Крім того, прийнято рішення про внесення змін до договору оренди та зміну сторони договору "Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" на сторону "Товариство з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф". На виконання вказаного рішення, 10.07.13 між Київською міською радою, Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" був укладений договір про поновлення на 10 років договору оренди земельної ділянки, укладеного між орендодавцем (Київською міською радою) та первісним орендарем (Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І"), і внесено зміни до договору оренди земельної ділянки. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога заступника прокурора міста Києва до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" про: 1) визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 06.12.07 № 1403/4236 "Про передачу товариству з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" земельної ділянки для будівництва офісно-житлового комплексу з приміщеннями соціально-громадського призначення та підземною автостоянкою у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва"; 2) визнання недійсним договору від 18.02.08 оренди земельної ділянки площею 0,8743 га у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району міста Києва, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І"; 3) визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради від 22.05.13 № 500/9557 "Про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки у пров. Киянівському, 12-а у Шевченківському районі м. Києва від 26.02.08 № 91-6-00754"; 4) визнання недійсним договору від 15.07.13 про поновлення та внесення змін до договору оренди земельної ділянки площею 0,8743 га у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району м. Києва, укладеного між Київською міською радою, Товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія "Веста-І" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф". За приписами процесуального законодавства, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Обґрунтованим є рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Проте, рішення та постанова у справі цим вимогам не відповідають. Здійснюючи судовий розгляд, судами було встановлено, що спірна земельна ділянка у пров. Киянівському, 12-а Шевченківського району міста Києва в своїй частині розташовується в центральному історичному ареалі міста, в архітектурній охоронній зоні, археологічній охоронній зоні; на території державного історико-архітектурного заповідника "Стародавній Київ" (постанова Ради Міністрів УРСР від 18.05.87 № 183, рішення Київської міської державної адміністрації від 17.05.02 № 979); на території пам'ятки ландшафту, історії місцевого значення "Історичний ландшафт Київських гір і долини р. Дніпра" (наказ Міністерства культури і туризму України від 03.02.10 № 58/0/16-10 у редакції наказу Міністерства культури і туризму України від 16.06.10 № 453/0/16-10); на території пам'ятки археології "Культурний шар Копирева кінця ХІ-ХІІІ ст." (рішення виконавчого органу Київської міськради народних депутатів від 17.11.87 № 1112, рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 27.01.70 № 159) та у межах охоронної зони об'єкта всесвітньої спадщини "Київ; Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра" (наказ Міністерства культури України від 05.07.11 № 511/0/16-11). Судами також установлено, що спірна земельна ділянка частково належить до земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення. Поняття та склад земель історико-культурного призначення визначають положення статті 53 Земельного кодексу України та статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Згідно з приписами частини 1 статті 150 Земельного кодексу України землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається Земельним кодексом України, Законом України "Про охорону культурної спадщини", постановами Кабінету Міністрів України та органів місцевої влади і самоврядування. Виходячи з принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням, визначеного статтею 96 Земельного кодексу України, на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню. Чинним законодавством встановлений дозвільний порядок використання земель історико-культурного призначення. Згідно з приписами частини 2 статті 54 Земельного кодексу України навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам'яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам'яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель. Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" зони охорони пам'ятки - це встановлювані навколо пам'ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання. Землі зон охорони пам'яток не належать до земель історико-культурного призначення. Відповідно до пункту 2.1 додатку № 2 до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 16.07.79 № 920 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві" охорона ансамблів і комплексів пам'яток історії та культури, оголошених згідно з чинним законодавством архітектурними та археологічними заповідниками, здійснюється на підставі окремого про кожний з них положення з обов'язковими умовами: на території заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території і реставрацією пам'яток історії та культури. Підпунктом 5.1. пункту 5 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.02 № 979 "Про внесення змін та доповнень до рішення виконкому Київської міської ради народних депутатів від 16.07.79 № 920 "Про уточнення меж історико-культурних заповідників і зон охорони пам'яток історії та культури в м. Києві" передбачено, що охорона ансамблів і комплексів пам'яток історії та культури, визначених згідно з законодавством заповідниками (історико-культурними, архітектурно-історичними, історико-архітектурними, архітектурними та археологічними, історико-меморіальними тощо) здійснюється згідно з чинним законодавством з такими обов'язковими умовами: на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури. Залежно від характеру історичного середовища на історико-культурні заповідники і зони охорони пам'яток історії та культури на території м. Києва поширюється принцип реставрації, реабілітації та режим регенерації з обмеженим перетворенням історичного середовища (пункт 3 додатку № 2 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.02 № 979). Пунктом 9 додатку №2 до названого розпорядження Київської міської державної адміністрації встановлено, що в архітектурних охоронних зонах зберігається стара планувальна структура та історична забудова. Дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд з індивідуальними проектами, що регламентуються за висотою з урахуванням архітектурної та масштабної ув'язки з існуючою забудови і загальним силуетом міста. Аналізуючи наведені приписи законодавства убачається, що на території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов'язане з прокладкою інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням території, відтворенням і реставрацією пам'яток історії та культури, та дозволяється будівництво лише особливо важливих споруд за індивідуальними проектами. Згідно з частиною 2 статті 4 3 , статтею 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Тобто, обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. За приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються, зокрема, шляхом подання письмових доказів. Згідно з приписами статті 34 названого Кодексу господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Належними є докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування. Статтею 43 цього ж Кодексу унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим. Як убачається із матеріалів справи, покладаючи в основу оскаржуваної постанови висновок про можливість встановлення для спірної земельної ділянки певних обмежень режиму її використання, у тому числі і здійснення запланованої забудови, апеляційний господарський суд наведених правових норм не врахував. При цьому посилання апеляційного суду на наявність розробленої та погодженої документації з землеустрою, не спростовує визначених законом обмежень забудови земельних ділянок на території історико-культурних заповідників, охоронної зони. Натомість, офісно-житловий комплекс із приміщеннями соціально громадського призначення та підземною автостоянкою, для будівництва якого було виділено спірну земельну ділянку, не відноситься до особливо важливих споруд. З огляду на що, відведення земельної ділянки для цієї мети є порушенням приписів статей 53, 54 Земельного кодексу України і статті 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини". Крім того, статтею 9 Конституції України та статтею 19 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 04.10.88 № 6673-XI ратифіковано "Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини" підписану 16.11.72. Відповідно до статті 4 Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов'язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культур і природної спадщини, що зазначена у статтях 1 і 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях. Таким чином, положеннями Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, чітко врегульовано та закріплено зобов`язання в першу чергу держави забезпечувати охорону культурної і природної спадщини. Україна як держава, яка внесла пам'ятку до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згідно з пункту 172 Настанов, що регулюють виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини ЮНЕСКО, добровільно взяла на себе зобов'язання з інформування Комітету всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні , що охороняється Конвенцією, значні роботи з відновлення чи нового будівництва , які могли б вплинути на цінність об'єкта всесвітньої спадщини. В порушення наведених норм, судом апеляційної інстанції не було досліджено обставин із вжиття заходів щодо інформування Секретаріату ЮНЕСКО про заплановане будівництво на спірній земельній ділянці на етапі відведення цієї земельної ділянки . На дослідженні зазначених обставин прокурор наголошував впродовж усього розгляду справи, звертав увагу на порушення відповідачами статті 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації". Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами чинного законодавства. Проте, постанова у справі цим вимогам не відповідає, оскільки прийнята при неповному з'ясуванні усіх обставин справи. Водночас, не може залишитись в силі і рішення місцевого господарського суду з огляду на наступне. За приписами статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Як убачається із матеріалів справи, на підставі договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 21.12.12 Товариство з обмеженою відповідальністю "Кафі Кафікаф" отримало у власність майновий комплекс, який розташований на спірній земельній ділянці у пров. Киянівському, 12-А Шевченківського району (кадастровий номер 8000000000:91:157:0065) та має поштову адресу - м. Київ, площа Львівська, 4а. Водночас, установивши те, що земельна ділянка, яка відведена товариству оспорюваним розпорядженням, частково належить до земель історико-культурного призначення національного та місцевого значення і частина якої перебуває в межах охоронної зони, місцевий господарський суд не дослідив знаходження об'єктів нерухомості товариства на спірній земельній ділянці, а відтак і визначення розміру земельної ділянки необхідного товариству як власнику для обслуговування об'єкту цієї нерухомості та розміру, в якому оспорювані розпорядження не відповідають вимогам закону. Зокрема не надано правової оцінки доводам відповідача щодо знаходження на спірній земельній ділянці нежитлових будівель. Так договір купівлі-продажу цих будівель залучений до справи на 43-47 аркушах І тому. При цьому у розгляді позовів про визнання недійсними правочинів, при вчиненні яких було застосовано нормативно-правові акти державних та інших органів, у подальшому скасовані, визнані недійсними, господарським судам необхідно виходити з того, що сам лише факт такого скасування, визнання недійсним не може вважатися достатньою підставою для задоволення відповідних позовів без належного дослідження господарським судом обставин, пов'язаних з моментом вчинення правочину та з його можливою зміною сторонами з метою приведення у відповідність із законодавством. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності. Відповідно до частини 1 статті 111 10 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. За приписами частини 1 статті 4 7 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною 1 статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої і апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, є підставою для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду згідно приписів пункту 3 частини першої статті 111 9 Господарського процесуального кодексу України. Враховуючи передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до суду першої інстанції для установлення обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення даного спору. Таким чином, доводи касаційної скарги частково підтверджені матеріалами справи. При новому розгляді справи суду необхідно оцінити, в сукупності, усі допустимі та належні докази у справі, установити всі фактичні обставини справи, що входять до предмета доведення при вирішенні даного спору, врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від з'ясованого установити наявність обставин, з якими законодавство пов'язує законне вирішення даної категорії спору.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 111 5 , 111 7 , 111 8 , 111 9 , 111 10 , 111 11 , 111 12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.09.14 у справі №910/3460/14 і рішення Господарського суду міста Києва від 03.06.14 у цій справі скасувати. Матеріали справи скерувати до Господарського суду міста Києва для нового розгляду.

Касаційну скаргу Заступника прокурора міста Києва задовольнити частково.

Головуючий суддя Т.Добролюбова

Судді Т.Гоголь

В.Швець