Постанова

від 10.06.2015 по справі 923/1792/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 червня 2015 року Справа № 923/1792/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Гольцової Л.А. (доповідач) суддівАкулової Н.В., Козир Т.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Таврійські лани" на рішення та постановуГосподарського суду Херсонської області від 22.01.2015 Одеського апеляційного господарського суду від 17.03.2015 у справі№ 923/1792/14 Господарського судуХерсонської області за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Фортуна-Агро" доТовариства з обмеженою відповідальністю "Таврійські лани" простягнення 682171,44 грн за участю представників:

позивача: повідомлений, але не з'явився;

відповідача: Денисюк В.Г., дов. від 13.12.2014;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 22.01.2015 у справі №923/1792/14 (суддя Немченко Л.М.) позов задоволено в повному обсязі.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 17.03.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Шевченко В.В., судді - Головей В.М., Ярош А.І.) рішення Господарського суду Херсонської області від 22.01.2015 у справі №923/1792/14 частково скасовано. Пункт 2 резолютивної частини викладено в наступній редакції: "2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Таврійські лани" (74800, Херсонська область, м. Каховка, вул. Леніна, буд. 22 кв. 7, ідентифікаційний код 31289433) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фортуна-Агро": 660727,00 грн - боргу, 30791,25 грн - інфляційних витрат, 4870,50 грн - 3% річних та 13927,76 грн - понесених судових витрат по справі на сплату судового збору за подання позову". В іншій частині рішення Господарського суду Херсонської області від 22.01.2015 у справі №923/1792/14 залишено без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відповідачем, в порядку ст. 121 1 ГПК України, подано заяву про зупинення виконання судового рішення у даній справі, проте колегія суддів Вищого господарського суду України відмовляє в задоволенні заяви, оскільки не знаходить підстав для її задоволення.

Відзив на касаційну скаргу не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111 4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено, що між позивачем (Продавець) та відповідачем (Покупець) 06.10.2014 укладений договір купівлі-продажу № 06/10/14, за умовами якого Продавець зобов'язався передати у власність Покупця сою в кількості 168,77 т, а Покупець зобов'язався прийняти цей товар та оплатити його вартість відповідно до умов договору.

Договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до моменту повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (п. 7.1 договору).

Продавець зобов'язаний у повному обсязі передати Покупцеві товар та забезпечити останнього такими документами: рахунком-фактурою, видатковою і податковою накладними (п. 3.1 договору).

Згідно п. 4.2 договору, загальна вартість товару, який продається становить 860727,00 грн (5100,00 грн за 1 т, з ПДВ).

Покупець здійснює оплату за фактом відвантаження (п. 4.3 договору).

Судами попередніх інстанцій досліджено, що позивач свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, оскільки передав, а відповідач прийняв сою в кількості 168,77 т (як визначено п. 2.2.2 договору), загальною вартістю 860727,00 грн (п. 4.2 договору), про що свідчить підписана та скріплена печатками обох сторін без будь-яких зауважень щодо кількості та якості отриманого товару видаткова накладна від 06.10.2014 № РН-0000011 на суму 860727,00 грн, довіреність відповідача на отримання сої від 06.10.2014 № 11 та податкова накладна від 06.10.2014 № 3/2 на суму 860727,00 грн.

Позивачем, в свою чергу, виставлений відповідачеві рахунок від 06.10.2014 № СФ-0000011 на суму 860727,00 грн для здійснення оплати отриманого останнім товару, однак відповідач розрахувався частково в сумі 200000,00 грн внаслідок чого виникла заборгованість на загальну суму 660727,00 грн, яка, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем не спростована належними засобами доказування.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, виходив з положень ЦК України, та надавши оцінку всім матеріалам справи в сукупності визначився про наявність підстав для стягнення з відповідача суми основного боргу.

Що стосується заявлених до стягнення інфляційних втрат, 3% річних, то як місцевий господарський суд так і суд апеляційної інстанції керуючись ст. 625 ЦК України дійшли висновку про обґрунтованість заявлених вимог, проте суд першої інстанції при прийнятті рішення не звернув уваги на заяву позивача про збільшення позовних вимог (а.с. 46-52) та розглянув справу без врахування зазначеної заяви.

Апеляційний господарський суд, враховуючи повноваження, надані ст. 99, 101 ГПК України, здійснив перегляд рішення в апеляційному порядку з урахуванням наведеної заяви позивача.

Згідно положень ч. 2 ст. 111 5 ГПК України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6).

Частиною 1 ст. 628 ЦК України обумовлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (ст. 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору (ст.526 ЦК України), а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається (ст.525 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України, покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.

Зважаючи на матеріали справи, беручи до уваги зміст п. 4.3 договору, а також враховуючи норми вищенаведеного законодавства, попередні судові інстанції обґрунтовано задовольнили позовні вимоги в частині стягнення з відповідача суми основного боргу.

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зазначити, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Суди попередніх інстанцій мотивовано дійшли висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, однак апеляційний господарський суд, взявши до уваги подану позивачем заяву про збільшення позовних вимог, дослідивши правильність нарахування позивачем до стягнення з відповідача зазначених сум та відповідність цього розрахунку наявним матеріалам справи, з урахуванням норм ст. 625 ЦК України, правильно дійшов висновку про задоволення таких вимог.

Відносно посилань відповідача на порушення позивачем процедури досудового врегулювання спору, то рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ТОВ "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 № 15-рп/2002 встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, правосуддя здійснюється виключно судами. Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Апеляційним господарським судом, поряд з іншим, також розглянуто посилання відповідача (апелянта) на безпідставне, як стверджує відповідач, відхилення судом першої інстанції його клопотання про відкладення розгляду справи.

Так, суд виходив з того, що, відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України, господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Крім того, строк вирішення спору визначений ст. 69 ГПК України і тільки у виняткових випадках за клопотанням сторони , з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів (ч. 3 ст. 69 ГПК України), проте такого клопотання жодна із сторін у справі не заявляла. Також, суд мотивовано звернув увагу відповідача на те, що місцевий суд тричі призначав справу до розгляду, а саме на: 18.12.2014, 13.01.2015 та 22.01.2015.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).

Статтею 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 43 ГПК України).

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що вищезазначені висновки суду апеляційної інстанції щодо задоволення позовних вимог, зроблені з дотриманням вимог ст. 4 3 , 4 7 , 43 ГПК України щодо повного та всебічного дослідження фактичних обставин справи і перевірки їх наявними доказами з урахуванням визначених меж позовних вимог та правильного застосування законодавства під час розгляду справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 111 7 ГПК України).

З приводу посилань в касаційній скарзі на не зазначення в описовій частині рішення суду першої інстанції про заявлене відповідачем клопотання в порядку ст. 27 ГПК України, колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що результатом розгляду поданого відповідачем клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ТОВ Торгово-промислове підприємство "Нікагро", є висновок суду, викладений в ухвалі Господарського суду Херсонської області від 13.01.2015 у даній справі, тобто наведене клопотання розглянуто судом, як того вимагає законодавство.

Крім того, зазначена ухвала суду винесена за участі представника відповідача, а тому останній був обізнаний про результати розгляду його клопотання.

Таким чином, зазначені доводи скаржника не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 111 10 ГПК України, підставою для скасування судового рішення місцевого чи апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права; при цьому, судовий акт підлягає скасуванню лише за умови, якщо таке порушення призвело до прийняття неправильного судового рішення; проте, дане порушення не призвело до прийняття неправильного рішення.

Інші доводи скаржника були предметом розгляду в суді апеляційної інстанції і фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції, з огляду на приписи ст. 111 5 , 111 7 ГПК України.

Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що судове рішення апеляційного господарського суду відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись статтями 111 7 , 111 9 , 111 11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Таврійські лани" залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 17.03.2015 у справі № 923/1792/14 - без змін.

Головуючий суддя Л.А. ГОЛЬЦОВА

Судді Н.В. АКУЛОВА

Т.П. КОЗИР