Постанова

від 10.06.2015 по справі 910/7138/15-г

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" червня 2015 р. Справа№ 910/7138/15-г

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Ропій Л.М.

суддів: Калатай Н.Ф.

Рябухи В.І.

за участю представників сторін:

від позивача: Грищук В.В. - представник, дов. №7 від 07.04.2015;

від відповідача: не викликався, не з'явився, про місце та час судового засідання повідомлений належним чином;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт-Групп"

на рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2015

у справі № 910/7138/15-г (суддя Мандриченко О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Позняки-Жил-Буд"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт-Групп"

про стягнення 445 236,08 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.04.2015 у справі № 910/4138/15-г позов задоволено повністю; підлягає стягненню з відповідача на користь позивача 326 326,23 грн. заборгованості, 22 603,92 грн. 3% річних, 96 305,93 грн. інфляційних втрат, 8 904,72 грн. судового збору.

Рішення мотивоване тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за додатковою угодою, грошові кошти повернув лише частково в сумі 39 697,90 грн., що підтверджується випискою з рахунку позивача в АТ "Укрбудінвестбанк"; передбачене законом право кредитора вимагати сплати річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає в отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2015 у справі № 910/7138/1-г скасувати з підстав неправильного застосування норм матеріального і процесуального права та прийняти нове рішення.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник вказує на те, що розмір 3% річних у сумі 22 603,92 грн., інфляційні втрати у розмірі 96 305,93 грн. не співрозмірні з розміром основного боргу; таке співвідношення інших платежів до суми основного боргу є несправедливим, оскільки внаслідок укладення і виконання господарських зобов'язань кожна сторона розраховує отримати перш за все те, що передбачено предметом договору, а не отримати вигоду внаслідок застосування санкцій.

Скаржник вважає, що у рішенні суду першої інстанції не наведений розрахунок 3% річних та інфляційних, що ставить під сумнів перевірку правильності його нарахування, також скаржник наводить положення ст. 233 ГК України.

В апеляційній скарзі скаржник зазначає, що позивачем не була направлена претензія до відповідача для досудового врегулювання спору.

У письмовому запереченні на апеляційну скаргу позивач вказує, що неправомірними є твердження відповідача щодо порушення судом закону - незастосування права на зменшення надмірно великого розміру нарахованих 3 % річних та інфляційних втрат та заперечує проти доводів апеляційної скарги.

05.06.2015 від представника відповідача через відділ документального забезпечення суду надійшло клопотання про відкладення розгляду справи № 910/7138/15-г на іншу дату, у зв'язку із неможливістю прибуття фахового юриста, що веде справу.

Колегія суддів, розглянувши подане клопотання про відкладення розгляду апеляційної скарги, дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення, у зв'язку із ненаданням доказів неможливості направлення для участі у судовому засіданні іншого представника та поважності причин нез'явлення уповноваженого представника відповідача у судове засідання.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши представника позивача, враховуючи доводи письмового заперечення на апеляційну скаргу, колегія суддів встановила наступне.

Позивач подав до Господарського суду міста Києва позовну заяву про стягнення з відповідача 326 326,23 грн. боргу, 22 603,92 грн. 3 % річних, 96 305,93 грн. інфляційного збільшення боргу.

Як вбачається із матеріалів справи, 16.08.2012 між позивачем та відповідачем укладено договір підряду №16/08, відповідно до п. 2.1 якого позивач, за договором замовник, за власні кошти доручає, а відповідач, за договором підрядник, зобов'язується власними або залученими силами та засобами з власних матеріалів виконати у відповідності до затвердженої проектної документації, діючих будівельних норм та правил та здати замовнику в установлений чинним договором строк закінчені роботи згідно цього договору.

Відповідно до п. 3.1 договору № 16/08, роботи за даним договором виконуються згідно із додатком №1 - сумісний графік виконання та оплати робіт, який є невід'ємною частиною даного договору.

Згідно із п.п. 4.1, 4.2 договору № 16/08 загальна вартість робіт за договором складає 4 925 129,78 грн., в тому числі ПДВ - 820 854,96 грн.; вартість виконання робіт обраховується на підставі фактично виконаних обсягів робіт, зафіксованих в актах, за погодженими сторонами цінами одиниці виду робіт, що вказані в договірній ціні - додаток №2 до цього договору, який є його невід'ємною частиною.

У пунктах 5.1.1, 5.1.2 договору №16/08 вказано, що авансування робіт проводиться згідно із сумісним графіком виконання та оплати робіт; оплату виконаних робіт замовник проводить протягом 5-ти днів з моменту підписання сторонами актів виконаних робіт з врахуванням наданого авансу, але в будь-якому випадку не пізніше ніж 15 число місяця, наступного за звітом.

Статтею 837 ЦК України передбачено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Як вбачається із матеріалів справи позивач, на виконання умов п. 5.1.1. договору №16/08 та додатку №1 до договору №16/08 від 16.08.2012, перерахував відповідачу 400 024,13 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 295 від 20.08.2012 (а.с. 23).

26.09.2012 позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду до договору підряду №16/08 від 16.08.2012, відповідно до п. 1.1 якої, замовник та підрядник у відповідності до пункту 14.2.1 договору №16/08 від 16.08.2012 домовились про розірвання договору за згодою сторін з 26.09.2012.

Згідно із п. 2.1 додаткової угоди від 26.09.2012 підрядник до 31.10.2012 зобов'язаний повернути замовнику кошти, які були перераховані підряднику на підставі договору №16/08 від 16.08.2012 за виключенням вартості перебазування техніки на об'єкт, а саме 366 024,13 грн.

Отже, згідно із укладеною сторонами додатковою угодою від 26.09.2012 у відповідача з'явилось грошове зобов'язання перед позивачем.

Як вбачається із витягу із особового рахунку позивача, відповідач 11.01.2013 перерахував позивачу 39 697,90 грн. в якості повернення коштів згідно із додатковою угодою від 26.09.2012 до договору №16/08 від 16.08.2012.

Також, у матеріалах справи міститься акт звірки взаєморозрахунків за період 01.08.2012-30.10.2014 між позивачем та відповідачем за договором №16/08 від 16.08.2012, з якого вбачається, що станом на 30.10.2014 заборгованість на користь позивача складає 326 326,23 грн.

Таким чином, у відповідача виникло зобов'язання повернути позивачу кошти у розмірі 326 326,23 грн.

Згідно із ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Також в ч. 1 ст. 193 ГК України передбачено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (ст. ст. 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору та вимог цього кодексу (ст. 526 ЦК України), а одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається (ст. 525 ЦК України).

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Доказів відсутності заборгованості перед позивачем, відповідачем не надано.

Таким чином, апеляційний господарський суд, дійшов висновку, що вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 326 326,23 грн. є такою, що підтверджена матеріалами справи та відповідає чинному законодавству.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Згідно зі ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи те, що матеріалами справи підтверджується прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, апеляційний господарський суд, перевіривши розрахунок позивача, здійснивши власний розрахунок інфляційних нарахувань на суму боргу та 3% річних, погоджується із господарським судом першої інстанції та вважає суми інфляційних нарахувань на суму боргу та 3% річних у розмірах 96 305,93 грн. та 22 603,92 грн., відповідно, правильними та такими, що підлягають стягненню з відповідача.

Апеляційний господарський суд не вбачає порушень та неправильного застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Скаржник в апеляційній скарзі не вказав на існування обставин, які б свідчили про прийняття судом першої інстанції неправильного рішення.

Посилання скаржника на положення ст. 233 ГК України є безпідставним, оскільки інфляційні нарахування та 3% річних не є штрафними санкціями, а мають іншу правову природу. Нормами законодавства не надано право суду зменшувати розмір інфляційних нарахувань та 3% річних.

Також нормами законодавства не передбачено настання якихось наслідків, які б мали правове значення, у залежності від співвідношення між розміром основного боргу та розміром інфляційних втрат і річних, нарахованих за прострочення сплати основного боргу.

Та обставина, що позивачем не була направлена претензія до відповідача для досудового врегулювання спору, не є підставою для позбавлення позивача права на судовий розгляд.

Згідно із Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002 справа № 1-2/2002 право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами; встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав, встановлених нормами законодавства та відповідно до матеріалів справи для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни рішення господарського суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.04.2015 у справі № 910/7138/15-г залишити без змін, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Моноліт-Групп" без задоволення.

2. Справу № 910/7138/15-г повернути до Господарського суду міста Києва.

Повний текст постанови складено 18.06.2015.

Головуючий суддя Л.М. Ропій

Судді Н.Ф. Калатай

В.І. Рябуха