Постанова

від 23.06.2015 по справі 587/703/15-а

СУМСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 587/703/15-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2015 року Сумський районний суд Сумської області під головуванням судді Дашутіна І.В., при секретарі Макошенець С.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до міського голови м. Суми ОСОБА_2, Управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради, ОСОБА_3 міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом і просить визнати протиправним та скасувати розпорядження міського голови м. Суми від 18.02.2015 року № 70-к «Про припинення служби в органах місцевого самоврядування ОСОБА_1І.» та розпорядження міського голови м. Суми від 25.02.2015 року № 82-к «Про виправлення описки у розпорядженні міського голови від 18.02.2015 року № 70-к»; поновити його службі в органах місцевого самоврядування на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради з 18.02.2015 року і в цій частині звернути судове рішення до негайного виконання; стягнути з управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 18.02.2015 року по дату фактичного поновлення на службі в органах місцевого самоврядування на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради і в цій частині звернути судове рішення до негайного виконання в розмірі виплати за один місяць; стягнути ОСОБА_3 міського голови ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 10000 гривень та судові витрати; встановити судовий контроль за виконанням судового рішення у даній справі.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що акт службового розслідування, який складено відповідною комісією з службового розслідування щодо нього містить в собі відомості, які не відповідають дійсності, звинувачення щодо нього у цьому акті ґрунтуються не на фактах, а на припущеннях в т.ч. членів комісії, які зацікавлені у його звільненні, про що публічно заявляли до дати проведення цього розслідування.

У зв'язку з наведеним, позивач зазначає, що член комісії з службового розслідування щодо діяльності позивача ОСОБА_4, який на даний час є начальником правового управління ОСОБА_3 міської ради, має конфлікт інтересів з позивачем, оскільки до призначення його на цю посаду, він виконував повноваження адвоката та здійснював представництво інтересів ТОВ «Ремпобуттехніка» у судах, і в результаті програв цю судову справу очолюваному позивачем управлінню майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради, а отже, вказаний член комісії, при внесенні до акту службового розслідування ніби - то порушень позивача під час банкрутства ТОВ «Ремпобуттехніка», є упередженим та не може об'єктивно оцінювати виконання повноважень позивачем під час керівництва управлінням та прийняття відповідних управлінських рішень ним, в т.ч. і щодо претензійно - позовної роботи у відношенні ТОВ «Ремпобуттехніка», оскільки цей член комісії фактично був зацікавлений у зворотному, ніж отримав у дійсності, в результаті розгляду вказаної судової справи.

Враховуючи вказану обставину, позивач зазначає, що під час проведення службового розслідування, було допущено порушення процедури його проведення, передбаченої Порядком проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого постановою КМУ від 13 червня 2000 р. N 950 в частині неповідомлення його про підстави проведення такого службового розслідування, що в свою чергу, не забезпечило його права на внесення відводу членам комісії, в т.ч. вказаному члену комісії ОСОБА_4

Крім того, позивач зазначає, що протягом періоду роботи зазначеної комісії, йому не задавалось жодних питань, жодним членом комісії, не надавались жодні матеріали для обговорення з ним.

Позивач вказує, що про зазначене повідомив роботодавця заявою від 16.02.2015 року, яка залишена останнім без належного реагування.

Позивач також зазначає, що йому не було надано можливості підготувати заперечення на доводи, які були викладені в акті, оскільки ОСОБА_3 міський голова листом від 20.02.2015 року відмовився надати позивачеві доступ до документів, які досліджувались комісією, що унеможливлює підготовку заперечень по суті, а також відмовились надати позивачеві безпосередньо сам текст вказаного акту.

Крім того, позивач вважає, що вказані в акті обставини не свідчать про порушення ним Присяги посадової особи місцевого самоврядування, оскільки на думку позивача, він не вчинив жодного вчинку, який би свідчив про його діяльність всупереч інтересам служби, ганьбив би той виконавчий орган, в якому він працював, або в цілому завдавав би шкоди територіальній громаді, а навпаки, за 22 роки роботи в системі органів місцевого самоврядування та за 10 років перебування на посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради, користувався повагою у колег, нагороджений нагрудним знаком ІІІ ступеню за заслуги перед містом Суми (в тому періоді, за який здійснювалось службове розслідування щодо нього), нагороджений Урядовою грамотою за сумлінну працю в органах місцевого самоврядування, систематично преміювався за продуктивність та ефективність роботи, у 2013 році був атестований на відповідність займаній посаді, з щорічною переатестацією, починаючи з 2009 року.

Позивач зазначає, що ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_2, з мотивів особистого неприязного ставлення до позивача, отримавши акт службового розслідування, який не містив в собі жодного встановленого факту, а лише припущення членів комісії щодо наявності в діях позивача порушень, а також будучи достовірно обізнаний про наявність конфлікту інтересів між позивачем та таким членом комісії з службового розслідування, як ОСОБА_4 та головою цієї комісії ОСОБА_5, незаконно звільнив позивача з займаної посади шляхом припинення його служби в органах місцевого самоврядування за порушення Присяги, застосовуючи цей акт службового розслідування, як формальну підставу для внесення оскаржуваного у даній справі розпорядження про припинення служби позивача в органах місцевого самоврядування.

Позивач також зазначає, що і голова комісії з службового розслідування ОСОБА_5 і безпосередньо ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_6 до дати проведення службового розслідування вже сформували для себе та суспільства негативну громадську думку про позивача, про те, що перебуваючи на посаді, позивач наніс значних збитків територіальній громаді м. Суми у сумі, що перевищує 6 млн. гривень і систематично та публічно озвучували цю інформацію, а також повідомляли суспільство про те, що позивача все одно буде звільнено.

Тобто, складення акту службового розслідування щодо позивача, вже після озвучення вказаних обставин і внесення до цього акту саме вказаної озвученої суми, на думку останнього, свідчить про те, що даний акт службового розслідування фактично мав би формально бути підставою для озвучення такої думки, оскільки інших доказів у вказаних осіб для оприлюднення такої неправдивої інформації щодо позивача не існувало.

Крім того, позивач вважає, що під порушенням Присяги слід розуміти скоєння посадовою особою органу місцевого самоврядування проступку (вчинку) проти інтересів служби, який суперечить покладеним на нього обов'язкам, підриває довіру до нього, як до носія влади, що призводить до приниження авторитету відповідного органу місцевого самоврядування та унеможливлює подальше виконання цим посадовцем його обов'язків, а на переконання позивача, він жодного з перелічених поступків не вчиняв.

Представник позивача в письмових поясненнях зазначає, що по кожному перевіреному комісією факту ніби - то порушень позивача, покладених на нього обов'язків, жодного належного та допустимого доказу не існує, ніяких вчинків проти інтересів служби, які б підривали довіру до позивача, як до носія влади, які б принижували авторитет очолюваного ним управління, позивач не вчиняв, доказів нанесення позивачем шкоди в розмірі 6214664,46 гривень немає.

Представник позивача вказує на те, що жодне звинувачення особи не може ґрунтуватись на припущеннях, бо це є конституційним принципом, що гарантує особі презумпцію невинуватості, а вказаний акт службового розслідування вміщує в собі виключно припущення, доказів наявності завданої позивачем органам місцевого самоврядування майнової шкоди у зазначеному розмірі не існує, а тому, припинення служби позивача в органах місцевого самоврядування за порушення Присяги є незаконним, а позивач підлягає поновленню на посаді.

Представник відповідачів: міського голови м. Суми ОСОБА_2 та ОСОБА_3 міської ради проти доводів, наведених представником позивача заперечує, у своїх поясненнях зазначає, що доводи позивача не спростовують висновків, які викладені в акті службового розслідування щодо позивача, тому оскаржуване позивачем розпорядження є законним, висновки комісії з службового розслідування, на його думку, і мають бути у вигляді припущень, оскільки тільки правоохоронні органи можуть здійснити точні висновки, куди й було направлено зазначений акт службового розслідування.

Представник зазначених відповідачів просить відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Представник Управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради у письмовому відзиві та поясненнях у судовому засіданні зазначила, що у разі винесення судового рішення про поновлення позивача на роботі, в управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради не буде підстав для невиплати гарантованих трудовим законодавством виплат позивачеві за час вимушеного прогулу.

Дослідивши надані сторонами до матеріалів справи докази, оглянувши оригінали витребуваних доказів та долучені до справи відповідні копії з них, заслухавши пояснення сторін, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що згідно до розпорядження ОСОБА_3 міського голови ОСОБА_2 від 18.02.2015 року № 70 - к «Про припинення служби в органах місцевого самоврядування ОСОБА_1І.» з 18.02.2014 року припинено службу в органах місцевого ОСОБА_1 у зв'язку з порушенням ним присяги посадової особи місцевого самоврядування (абз.2 ч.1 ст.20 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування») (а.с. 16, 17).

Зазначене розпорядження прийнято відповідачем на підставі результатів проведення службового розслідування, оформленого актом від 16.02.2015 року (а.с. 22).

Зі змісту оскаржуваного розпорядження вбачається, що ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_2, як роботодавець, погодився із висновками, викладеними в акті за результатами проведення службового розслідування стосовно начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради ОСОБА_1, вважав наведені в акті порушення такі, що свідчать про дії/бездіяльність позивача, які суперечать покладеним на нього обов'язкам, порушують закони України, права та законні інтереси громади, свідчать про несумлінне виконання позивачем посадових обов'язків (укладення та погодження договорів оренди комунального майна, всупереч інтересам територіальної громади, створення передумов про недоотримання міським бюджетом коштів від процедури банкрутства ТОВ «Ремпобуттехніка» та несплати боргу під час виконавчого провадження стосовно ДП «Інфобуд» ТОВ «Інвестор-96», допущення виникнення значного податкового боргу зі сплати ПДВ, прийняття на службу за строковими трудовими договорами осіб без проведення конкурсного відбору), наслідком яких є спричинення шкоди майну територіальної громади, порушення прав громадян на службу в органах місцевого самоврядування та приниження в очах громадськості авторитету органів та посадових осіб місцевого самоврядування, і вважав, що все вказане в сукупності свідчить про порушення позивачем ОСОБА_7 посадової особи місцевого самоврядування (абзац другий частини першої ст. 20 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування»).

Тобто, з аналізу вказаного, вбачається, що припиняючи службу позивача в органах місцевого самоврядування за порушення Присяги, роботодавець дійшов до висновку, що вищевказані дії/бездіяльність позивача є не дисциплінарним порушенням, а наслідком невідповідності займаній посаді за моральними та діловими якостями посадовця органів місцевого самоврядування, як суб'єкта зі спеціальним статусом. Тобто, звільнення позивача є не видом застосування до нього дисциплінарного стягнення, а наслідком порушення ним Присяги, що становить самостійну підставу припинення служби в органах місцевого самоврядування, встановлену ст. 20 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування».

Відповідно до ст. 20 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування» перевибори сільських, селищних, міських голів, зміна керівників органів місцевого самоврядування не є підставою для припинення служби посадовими особами виконавчих органів рад, крім працівників патронатної служби.

Звільнення керівників відділів, управлінь та інших посадових осіб місцевого самоврядування має здійснюватися лише згідно з чинним законодавством України. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначеному Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншими законами України, а також статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Це, зокрема, такі підстави, як порушення посадовою особою місцевого самоврядування Присяги, передбаченої статтею 11 цього Закону.

Вказане узгоджується з викладеним у Методичних рекомендаціях щодо особливостей звільнення посадових осіб із органів місцевого самоврядування, які є Додатком N 2 до листа Головдержслужби України від 6 лютого 2002 р. N 42/621.

Згідно до ст.11 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», громадяни України, які вперше приймаються на службу в органи місцевого самоврядування (за винятком посад, зазначених в абзаці другому частини першої статті 10 цього Закону), у день прийняття відповідного рішення складають Присягу такого змісту:

«Усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити громаді та народові України, неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, сприяти втіленню їх у життя, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, сумлінно виконувати свої посадові обов'язки».

Матеріали справи підтверджуються, що позивачем 22.06.2005 року складено Присягу, про що міститься відповідний запис в його трудовій книжці (а.с. 11-14).

Аналізуючи текст Присяги, суд доходить до висновку, що в основі поведінки посадовця органу місцевого самоврядування закладені етичні, правові та службово-дисциплінарні норми поведінки, недодержання яких утворює факт порушення Присяги. Тому, складаючи Присягу, посадова особа органу місцевого самоврядування покладає на себе не тільки певні службові зобов'язання, але й моральну відповідальність за їх виконання. У зв'язку з цим, як порушення Присяги слід розуміти скоєння посадовою особою проступку (вчинку) проти інтересів служби, який суперечить покладеним на нього обов'язкам, підриває довіру до нього як до носія влади, що призводить до приниження авторитету органу, де він працює та унеможливлює подальше виконання ним своїх обов'язків.

Тобто, як порушення Присяги, так і інше дисциплінарне правопорушення можуть бути наслідком недотримання, порушення посадовою особою правових, етичних (моральних) норм. Водночас, дисциплінарне правопорушення, не за порушення Присяги, пов'язується лише з порушенням правових вимог щодо проходження публічної служби.

Згідно до ст. 147 КЗпП України, за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.

Судом встановлено, що а ні роботодавцем, а ні органом місцевого самоврядування не приймалось та не затверджувалось іншого нормативно - правового документу, який би передбачав інші види дисциплінарного стягнення, ніж передбачені ст. 147 КЗпП України та ст. 20 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування».

Отже, системний аналіз спеціальних і загальних норм вищевказаного законодавства, свідчить, що за вчинення посадовими особами органів місцевого самоврядування порушень службової дисципліни, дисциплінарних правопорушень допускається застосування дисциплінарних стягнень, визначених статті 147 КЗпП України, найбільш суворим з яких є звільнення. А в абзаці другому частини першої статті 20 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування» визначено не окремий вид відповідальності посадової особи місцевого самоврядування за порушення Присяги, а спеціальну підставу для припинення служби. Саме ж припинення служби відбувається у формі звільнення.

Отже, і порушення Присяги, і дисциплінарне правопорушення можуть бути наслідком недотримання, порушення посадовою особою як правових, так і етичних (моральних) засад проходження публічної служби. Таким чином, припинення служби у зв'язку з порушенням Присяги та дисциплінарна відповідальність посадової особи органу місцевого самоврядування можуть бути наслідком існування схожих фактичних підстав у разі вчинення посадовою особою достатньо близьких за характером одне до одного дисциплінарного або іншого правопорушень.

З огляду на вказане, припинення служби в органах місцевого самоврядування за порушення Присяги є найсуворішою санкцією відповідальності посадової особи, яка вчинила діяння, несумісне з посадою та крайнім заходом відповідальності посадової особи за порушення дисципліни, який виходить за межі дисциплінарної відповідальності. Тому, рівень юридичних гарантій захисту прав зазначеної особи в процедурах вирішення питань застосування такої відповідальності має бути не меншим, ніж під час звільнення за вчинення дисциплінарного правопорушення, з дотриманням строків притягнення до дисциплінарної відповідальності, а неможливість застосування до посадової особи дисциплінарного стягнення аж до звільнення з органу, має бути мотивована.

Аналогічної правової позиції додержується Верховний Суд України під час перегляду судових справ у подібних правовідносинах, зокрема в постанові від 28 квітня 2015 року у справі за позовом службової особи до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, третя особа - начальник Митниці ОСОБА_8, про скасування наказу.

В свою чергу, порядок застосування дисциплінарних стягнень, передбачений ст. 147 КЗпП України, згідно до якого, до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Порядок відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом передбачений ст. 46 КЗпП України, згідно до якого відсторонення працівника від роботи допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Передумови ж звільнення посадової особи за вчинення дисциплінарного правопорушення з підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування за порушення Присяги посадової особи органу місцевого самоврядування, діючим законодавством не передбачені.

Згідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження міського голови передбачені ст. 42 ЗУ «Про місцеве самоврядування в України» та наділений правом видавати розпорядження виключно в межах наданих йому повноважень.

Враховуючи вказане, суд дійшов до висновку, що ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_2, приймаючи розпорядження від 18.12.2014 року № 424 - к «Про проведення службового розслідування стосовно начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради ОСОБА_1І.» та розпорядження від 18.12.2014 року № 425-к «Про відсторонення ОСОБА_1 від виконання повноважень за посадою начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради на час проведення службового розслідування» із застосуванням п. 4 постанови КМУ № 950 від 13.06.2000 року Порядку проведення службового розслідування стосовно осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування - далі Порядок, вийшов за межі своїх повноважень, визначених вказаним законом, оскільки вказаний Порядок не розповсюджується на позивача, як на посадову особу органу місцевого самоврядування, як і не надає права ОСОБА_3 міському голові, керуючись вказаним Порядком, призначати службові розслідування (а.с. 18, 20).

Так, згідно до п. 2 Порядку, рішення щодо проведення службового розслідування приймається вищими посадовими особами України, Першим віце-прем'єр-міністром України, керівником державного органу (посадовою особою), що призначив на посаду особу, уповноважену на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, стосовно якої планується проводитися службове розслідування, керівником органу, в якому працює зазначена особа.

Оскільки згідно до ст. 10 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами, а ОСОБА_3 міський голова, у відповідності до ст. 12 цього ж Закону є головною посадовою особою територіальної громади міста, то, відповідно, ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_2 не є а ні керівником, а ні посадовою особою державного органу, та не є керівником органу, в якому працював позивач, а відтак, не мав права, як на призначення вказаного службового розслідування у відповідності до зазначеного Порядку щодо позивача, так і на відсторонення позивача від виконання повноважень згідно до цього ж Порядку.

Отже, суд дійшов до висновку про те, що у відношенні позивача не тільки незаконно було проведено службове розслідування, а й його незаконно було відсторонено від виконання повноважень за займаною посадою начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради, оскільки діючим законодавством не передбачені підстави, умови та порядок відсторонення посадової особи органу місцевого самоврядування від виконання службових обов'язків, що свідчить про незаконність винесення ОСОБА_3 міським головою ОСОБА_2 розпорядження від 18.12.2014 року № 424 - к «Про проведення службового розслідування стосовно начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради ОСОБА_1І.» та розпорядження від 18.12.2014 року № 425-к «Про відсторонення ОСОБА_1 від виконання повноважень за посадою начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради на час проведення службового розслідування».

Згідно до ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За таких обставин, під час здійснення судочинства у даній справі, суд не застосовує вищевказані незаконно прийняті розпорядження ОСОБА_3 міського голови ОСОБА_2, а також вказаний акт службового розслідування, який складено згідно до незаконного розпорядження, оскільки згідно до ч. 3 ст.70 КАС України докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, оскільки відповідач - ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_2 заперечує в даній адміністративній справі проти позову позивача, то саме на нього покладено процесуальний обов'язок доказування правомірності прийнятого ним розпорядження щодо звільнення позивача за порушенням Присяги посадової особи органу місцевого самоврядування.

Таким чином, оскільки суд згідно до ч. 3 ст. 70 КАС України не бере до уваги вищевказаний акт службового розслідування, як належний доказ, який на думку відповідача є безумовною підставою для звільнення позивача і беззаперечно свідчить про порушення позивачем ОСОБА_7, то суд, у відповідності до ч. 1 ст. 76 КАС України бере до уваги, викладену в зазначеному акті інформацію, як пояснення сторони (відповідача) про відомі йому обставини, що мають значення для справи, і на думку відповідача, доводять правомірність прийнятого ним розпорядження, оцінюючи їх поряд з іншими доказами у справі.

Отже, правомірність звільнення позивача за порушення ним Присяги й відповідність діючому законодавству оскаржуваного розпорядження відповідач доводить тими обставинами, що позивач, перебуваючи на посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради уклав та погодив ряд договорів оренди, всупереч інтересам територіальної громади.

Так, відповідач зазначає, що Комунальне підприємство «Сумижитло» ОСОБА_3 міської ради незаконно здавало в оренду приміщення комунальної форми власності і що позивач винний в цій події, оскільки ним було погоджено зазначені договори всупереч інтересам територіальної громади.

Разом з тим, суд не погоджується з вказаними доводами виходячи з того, що очолюване позивачем управління не виступає орендодавцем за вказаними договорами оренди, що підтверджується рішеннями ОСОБА_3 міської ради від 27.07.2011 року № 706 - МР, від 28.09.2011 року № 807 - МР, від 19.12.2012 року № 1949 - МР, від 19.06.2013 року № 2462 - МР.

Зі змісту вказаних рішень вбачається, що Сумська міська рада прийняла рішення про передачу за переліком нерухоме майно у господарське відання КП «Сумижитло» СМР, а управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради в особі позивача, зобов'язано було за вказаним рішенням укласти відповідний акт приймання - передачі цього майна та передати зі свого балансу на баланс зазначеного підприємства вказане у рішеннях ради майно.

З пояснень відповідача вбачається, що КП «Сумижитло» СМР уклало ряд договорів оренди з іншими суб'єктами господарювання, виступивши орендодавцем зазначеного нерухомого майна, оскільки таке право фактично делегувала цьому підприємству Сумська міська рада.

Представник третього відповідача підтвердила факт передачі зазначеного нерухомого майна в господарське відання КП «Сумижитло» СМР.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що правовідносини, які склались між КП «Сумижитло» СМР та орендарями за всіма укладеними договорами, регулюються самостійно між цим підприємством та його орендарями в межах ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» тощо.

При цьому, управлінням майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради в особі його керівника (позивача) не мало законодавчо встановлених прав та обов'язків, пов'язаних із визначенням для орендаря цільового використання об'єктів оренди, оскільки цільове використання об'єкта оренди, як суттєву умову договору оренди комунального майна пропонує та сторона, яка є ініціатором укладення договору оренди.

Вказана правова позиція висвітлена в ст. 9 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», де зазначено, що потенційний орендар звертається до орендодавця із заявою та проектом договору оренди нерухомого майна, а орендодавець розглядає вказані документи, і, якщо у нього відсутні законодавчо встановлені заперечення щодо поданих документів, укладає з орендарем договір у запропонованій редакції.

Тобто, оскільки очолюване позивачем управління не виступає за вказаними договорами оренди орендодавцем, відповідно, позивач об'єктивно не може впливати на визначення цільового використання об'єктів оренди за вказаними договорами, оскільки здійснення такого права покладено на орендодавця, яким за зазначеними договорами є КП «Сумижитло» СМР.

За заявою позивача, в порядку забезпечення доказів, судом було витребувано у другого відповідача оригінал орендної справи щодо перебування в оренді у ТОВ «БК-Альпром» приміщення за адресою: м. Суми, вул. Д.Коротченка, 19, площею 88.8 м.кв., м. Суми, вул. Д. Коротченка, 19/1, площею 300.1 м.кв., вул. Д. Коротченка, 19, площею 287.1 м.кв., з відповідними рішеннями ради, протоколами засідань комісій тощо щодо цього приміщення; оригінал орендної справи щодо перебування в оренді у ТОВ «Сервіс Комфорт Плюс» приміщення за адресою: м. Суми, вул. Кірова (Г.Кондратьєва), 120 А, площею 647.9 м.кв., з відповідними рішеннями ради, протоколами засідань комісій тощо щодо цього приміщення.

Однак, з боку вказаного відповідача зазначені докази надані не були.

Крім того, в матеріалах справи міститься акт ревізії Державної фінансової інспекції в Сумській області від 13.10.2014 року фінансово - господарської діяльності КП «Сумижитло» СМР, де перевіривши вказані договори на предмет правомірності нарахування орендної плати за вказаними договорами, на стор. 44 (т.1 а.с.167) інспекція зробила висновок, що порушення, які полягають у невірному нарахуванні орендної плати, пов'язані із нецільовим використанням об'єктів оренди, допущені колишніми керівниками КП «Сумижитло» СМР ОСОБА_9 та ОСОБА_10, що спростовує доводи відповідача про звинувачення у вказаних правопорушеннях ОСОБА_1

Отже, оцінивши у сукупності пояснення сторін щодо укладення вищевказаних договорів КП «Сумижитло» СМР з орендарями, висновки, що зроблені у вказаному акті ревізії фінансової інспекції, суд дійшов до висновку про відсутність правопорушень в діях позивача під час нарахування КП «Сумижитло» СМР орендної плати своїм орендарям та визначення цільового використання об'єктів оренди, оскільки ці правовідносини стосуються виключно сторін зазначених договорів, а позивач позбавлений законодавчо встановлених прав та обов'язків впливати на ці правовідносини, що, в свою чергу, унеможливлює його відповідальність за даними правовідносинами.

Крім того, приймаючи оскаржуване розпорядження, ОСОБА_3 міський голова ОСОБА_2 вважає, що позивач вчинив дії на користь інших осіб, всупереч інтересам служби, які свідчать про можливу наявність в діях позивача корупційних правопорушень та про несумлінність відношення позивача до виконання ним посадових обов'язків під час укладення ним ряду договорів, внесення до них змін, надання дозволів на передачу в суборенду нерухомого майна, які за його думкою, свідчать про порушення позивачем ОСОБА_7 посадової особи органу місцевого самоврядування.

Так, відповідач, обґрунтовуючи правомірність прийнятого ним розпорядження, вказує, що позивачем неправомірно здійснено нарахування орендної плати за договором оренди з ТОВ «Діагностика здоров'я» та ФОП ОСОБА_11, яке полягає у незастосуванні діючої на час укладення договору Методиці, що призвело до недоотримання управлінням орендної плати у розмірі понад 12 тис. гривень.

Дослідивши вказані обставини, суд дійшов висновку про помилковість цього твердження у зв'язку з тим, що з огляду на зміст вказаних договорів, зазначені орендарі набули право на оренду нерухомого майна на конкурсних засадах у 2010 році.

Згідно ч. 4 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» умови договору є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.

На момент внесення змін до вказаних договорів діяв Порядок передачі в оренду майна комунальної власності територіальної громади міста Суми, затверджений рішенням ОСОБА_3 міської ради № 896 - МР від 26.10.2011 року.

Відповідно до п. 4.9 Порядку орендна плата розраховується згідно з Методикою розрахунку і порядку використання плати за оренду комунального майна затвердженою рішенням ОСОБА_3 міської ради, або встановлюється за розміром орендної плати, запропонованому на конкурсі.

Враховуючи, що розмір орендної плати узгоджено зазначеними особами з управлінням на конкурсі, то останній не мав підстав встановлювати її за методикою розрахунку орендної плати, яка діяла у подальшому.

Таким чином, висновок відповідача про наявність порушень в діях позивача під час укладення та внесення змін до вказаних договорів помилковий, не ґрунтується на нормах діючого законодавства та спростовується вищенаведеним.

В обґрунтування законності оскаржуваного розпорядження, відповідач зазначає, що позивач незаконно звільнив орендаря - ТОВ «ОСОБА_3 центр здоров'я» від сплати орендної плати, у зв'язку з чим міським бюджетом недоотримано 199875 гривень.

Дослідивши надані до матеріалів справи другим відповідачем оригінали орендної справи щодо зазначеного орендаря, суд дійшов до висновку, що вказані твердження відповідача помилкові.

Так, між очолюваним позивачем управлінням та вказаним підприємством укладено договір від 16.08.2010 року, за яким у період з 14.10.2011 року по 02.09.2014 року, орендар був звільнений від оплати орендних платежів у зв'язку з його непридатністю для використання.

З матеріалів орендної справи за цим об'єктом вбачається, що 12.10.2011 року спеціалізованою установою проведено технічне обстеження орендованого майна (звіт про проведення технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж об'єкта від 12.10.2011 року, складений ПП ТМ ХУДАРХПРОЕКТ «ТМД» (код 21128968), за результатами якого встановлено, що стан об'єкта оренди є аварійним та не придатний для нормальної експлуатації. З огляду на стан фундаменту об'єкта оренди та будівельних конструкцій, рекомендовано провести його знесення, а земельну ділянку використати під нове будівництво.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об'єкта оренди.

Аналогічні за змістом положення містяться і в тексті вказаного договору оренди.

Таким чином, підстави звільнення від сплати орендної плати орендаря виникли внаслідок об'єктивних обставин, і в межах повноважень орендодавця, як сторони за договором, в силу вказаної норми матеріального права, лежить вирішення питання щодо звільнення орендаря від оплати орендної плати у зв'язку із вказаними обставинами, що не може трактуватись, як дії позивача всупереч інтересам служби, оскільки право на вчинення такої дії прямо передбачена нормою матеріального права.

Крім того, відповідач обґрунтовує правомірність винесення ним оскаржуваного розпорядження укладенням позивачем договору з ТОВ «Рекламно-видавнича компанія «Медіаінформ» та відсутністю контролю за використанням орендованого за цим договором майна.

Однак, вказані твердження відповідача не відповідають дійсності з огляду на наведене нижче

З матеріалів орендної справи вбачається, що зазначений орендар отримав в оренду нерухоме майно з цільовим використанням під розміщення видавництва.

Діяльність суб'єктів видавничої справи регулюється Положенням про Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 1540 від 28.09.1998 року.

В розумінні п. 3 Положення внесення видавців до Державного реєстру та видача свідоцтв на підтвердження даної обставини здійснюється Державним комітетом телебачення і радіомовлення та його місцевими підрозділами.

Документом, що підтверджує здійснення ТОВ «РВК «Медіаінформ» видавничої діяльності є свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серії ДК № 996 від 24.09.2009 року, виданим Державним комітетом телебачення та радіомовлення України.

Враховуючи, що уповноважений орган державної влади перевірив та включив вказаного суб'єкта господарювання до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції, то позивач, як керівник управління не мав правових підстав піддавати сумніву вказані обставини та застосовувати при нарахуванні інші ставки орендної плати, ніж ті, що передбачені до зазначеного виду цільового використання об'єкту оренди.

При цьому, відповідачами не було надано до матеріалів справи доказів, які б свідчили про нецільове використання вказаного об'єкту оренди, і які б свідчили про неправильність застосування ставки орендної плати по вказаному об'єкту, виходячи з цільового використання, зазначеного в договорі, що свідчить про помилковість висновку відповідача щодо недоотримання орендної плати в сумі 265251 гривень.

Крім того, відповідач вважає, що управління, під керівництвом позивача невірно визначило розмір орендної плати за користування приміщенням по вулиці Супруна, 17 в місті Суми.

Однак, дані обставини не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки право на оренду вказаного майна у орендаря виникло на підставі договору оренди державного майна № 748 від 14.11.2006 року, укладеного з Регіональним відділенням фонду державного майна України по Сумській області зі строком дії до 09.02.2011 року.

У подальшому, відбулася зміна власника вказаного приміщення на територіальну громаду міста Суми у зв'язку з чим ФОП ОСОБА_12, як орендар, звернулася до управління за його переоформленням.

Згідно ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі зміни власника майна до нового власника переходять права і обов'язки за договором оренди.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

При цьому, ч. 3 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» також передбачено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін.

При укладенні договору на новий строк, управлінням також було враховано положення ч. 4 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», в якій вказується, що умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують становище орендаря.

Виходячи з даних обставин, вказаний договір оренди було продовжено на тих самих умовах.

Згідно ст. 204 ЦК України укладений між управлінням та ФОП ОСОБА_12 договір оренди є правомірними, а тому посилання відповідача на нібито незаконність його окремих умов є необґрунтованим.

Таким чином, порушень з боку позивача під час виконання ним обов'язків начальника управління в даному випадку немає.

Відповідач вказує на незаконність надання управлінням, яке очолює позивач, дозволів на передачу в суборенду частини нежитлових приміщень, які є комунальною власністю та перебували в оренді у ТОВ «Гермес», і на думку відповідача, вказані обставини свідчать про порушення Присяги позивачем.

Разом з тим, представник відповідача не пояснив, в чому конкретно полягають порушення позивача під час надання таких дозволів, зазначивши лише про те, що доводи представника позивача у його запереченнях не спростовують, викладене в акті.

Дослідивши оригінали матеріалів орендної справи щодо зазначеного орендаря, суд вважає, що надаючи дозволи на передачу в суборенду частини нерухомого майна, позивач діяв в межах, наданих йому повноважень, як орендодавця комунального майна, що передбачені ст. 22 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна».

Умовами п. 6.2.14 Договору передбачено, що ТОВ «Гермес» може передати орендоване приміщення в суборенду за умови згоди управління.

Враховуючи, що чинним законодавством України та умовами договору оренди передбачена можливість передачі майна комунальної власності в суборенду, управління, в особі позивача, як орендодавець розглянуло звернення ТОВ «Гермес» та вирішило, що зазначені даним товариством пропозиції з цього приводу та умови договорів суборенди не суперечать законодавству та інтересам територіальної громади міста Суми.

Твердження відповідача про відсутність потреби у орендаря в орендованому майні, через передачу його частини в суборенду, виходить за межи повноважень відповідача, оскільки суб'єкти господарської діяльності мають законодавчо встановлені права на вільне обрання принципів та видів своєї господарської діяльності та вільні в обранні способів їх реалізації в межах законодавства.

Отже, суд виходить з того, що відповідачем не доведено факту порушення Присяги посадової особи органів місцевого самоврядування під час надання дозволів на суборенду вказаному суб'єкту господарювання.

Відповідач також обґрунтовує правомірність прийнятого ним розпорядження, наявністю незаконних дій позивача під час продовження договірних відносин з ОСОБА_3 міською громадською організацією «Центр досліджень регіональної політики», посилаючись на те, що зміни до укладеного договору оренди з вказаним орендарем мають бути посвідчені нотаріально.

При цьому, відповідач не пояснює, як укладення вказаних змін може свідчити про порушення Присяги позивачем.

Таким чином, дослідивши оригінали орендної справи щодо орендаря Сумська міська громадська організація «Центр досліджень регіональної політики», суд дійшов висновку, про відсутність протиправних дій позивача, які можуть свідчити про порушення ним Присяги посадової особи органу місцевого самоврядування з огляду на те, що вчинення позивачем дій, щодо внесення змін до договорів оренди комунального майна, віднесено до повноважень орендодавця.

Згідно до ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.

Зазначений орендар запропонував внести зміни до даного договору оренди в часті продовження строку його дії.

Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється.

Враховуючи, що договір з вказаним орендарем було укладено у звичайній письмовій формі, що не суперечить положенням законодавства, то і внесення змін до нього також може відбуватися у такій самій формі.

Враховуючи вищезазначене та керуючись ст. 204 ЦК України вказаний правочин є правомірним, а тому твердження відповідача про невідповідність внесення змін до договору положенням законодавства не доведена належними та допустимими доказами, а отже, є необґрунтованими і не можуть вважатись діями, що кваліфікуються, як порушення Присяги позивачем.

Відповідач також вважає, що позивачем допущено порушення норм діючого законодавства при укладенні кількох договорів оренди з ТОВ «ІКС-ПРЕС», в результаті яких, на думку відповідача, міським бюджетом недоотримано орендну плату, оскільки за його твердженнями, вказаний орендар, взагалі не має наміру використовувати вказані приміщення, а передача цих приміщень іншому орендареві під інше цільове використання могло б принести бюджету більше коштів.

Вказані твердження суд вважає надуманими, вони свідчать про суб'єктивне уявлення відповідача про певні обставини, яких в дійсності не існує.

Отже, вказане суд трактує, як припущення, що не може бути підставою для звинувачення позивача у правопорушенні, що випливає з цих припущень, а тому вищенаведене не може свідчити про порушення позивачем ОСОБА_7.

Суд також дійшов до висновку про відсутність порушень з боку позивача під час укладення позивачем договору оренди з орендарем ТОВ «Облсумиліфт», оскільки можливе невикористання приміщення з боку ТОВ «Облсумиліфт», про яке зазначає відповідач, не свідчить про порушення позивачем своїх службових обов'язків чи інтересів територіальної громади міста Суми.

Крім того, як на доказ правомірності оскаржуваного розпорядження, відповідач посилається на порушення позивачем діючого законодавства під час укладення ряду договорів оренди з певним цільовим використанням, яке нібито не відповідає фактичному використанню орендованих об'єктів оренди, що в свою чергу, завдало значних збитків місцевому бюджету.

Проаналізувавши вказане, дослідивши оригінали документів, що містяться в матеріалах, наданих на огляд суду орендних справ, суд дійшов до висновку про невідповідність тверджень відповідача фактичним обставинам справи.

Так, ТОВ «Сервісжитло», ТОВ «Сумбудтранс», ТОВ «ІКС-ПРЕС», ТОВ «Адамант- Суми», ФОП ОСОБА_13, ТОВ «Ролкк», ФОП ОСОБА_11, ТОВ «Сумитехнобудсервіс», з якими укладено договори оренди, на які посилається відповідач, є суб'єктами господарської діяльності.

Згідно ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Аналогічне за своєю суттю положення, визначене в ст. 44 ГК України, відповідно до якої, підприємництво здійснюється на основі вільного вибору видів підприємницької діяльності.

Таким чином, вказаними нормами гарантується право кожній особі вільно обирати вид господарської діяльності, що не заборонений законом.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про господарські товариства» товариство з обмеженою відповідальністю діє на підставі статуту.

Із змісту статутів вказаних товариств, що містяться в орендних справах зазначених орендарів, наданих суду на огляд вбачається, що метою їх створення є отримання прибутку шляхом надання послуг, виконання робіт тощо. Статутами, зокрема, передбачено, що дані підприємства не обмежені у праві займатися господарською діяльністю, яка зазначена в договорах оренди (ремонт та пошиття одягу, перукарська діяльність, роботи з технічного обслуговування та ремонту ліфтів, утримання будинків, споруд, прибудинкових територій).

З огляду на вищезазначене, управління в особі позивача не мало правових підстав відмовляти вказаним особам в праві орендувати приміщення комунальної власності з цільовим призначенням під обраний ними вид господарської діяльності та запропонований/ініційований у відповідній заяві про оренду майна, як це передбачено ст. 9 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна».

Отже, укладені між управлінням та вказаними особами договори оренди не суперечить положенням законодавства, тобто в силу ст. 204 ЦК України є правомірними.

Посилання відповідача на те, що в результаті передачі приміщень комунальної власності зазначеним особам під обраний ними вид господарської діяльності призвів до втрати місцевим бюджетом значних коштів є надуманими, оскільки відповідачем не було доведено, що існували інші звернення від інших бажаючих взяти вказані приміщення в оренду ці ж приміщення з пропозиціями про оплату орендних платежів в тих сумах, в яких зазначає відповідач, а позивач проігнорував такі звернення, надавши перевагу вказаним орендарям, як і не надано доказів, які б підтверджували нецільове використання вказаних об'єктів.

Таким чином, вказане є припущеннями, на яких не може ґрунтуватись обвинувачення позивача у вчиненні дій, які б свідчили про порушення ним Присяги.

Відповідач вказує на законність оскаржуваного розпорядження та обґрунтовує незаконність дій позивача, які полягають в порушенні ним інтересів територіальної громади під час розгляду судами справ за участю очолюваного позивачем управління, ОСОБА_3 міської ради та ДП «Інфобуд» ТОВ «Інвестор-96», що призвело до завдання шкоди місцевому бюджету.

Дослідивши докази, що надані сторонами в обґрунтування своїх правових позицій з зазначеного питання, суд погоджується з доводами позивача щодо відсутності в його діях правопорушень під час ведення претензійно-позовної роботи з вказаних справ за участю зазначених осіб, які б свідчили про порушення позивачем ОСОБА_7 з огляду на наступне.

Згідно до ч. 1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалюючи судове рішення від 17.05.2012 року у справі № 5021/403/12, на яку посилається відповідач, як на доказ, що підтверджує на його думку, протиправність дій позивача, Харківський апеляційний господарський суд, оцінюючи заяву управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради від 02.04.2012 року у цій справі про відмову від позову, на предмет її відповідності положенням ст. 78 ГПК України та на предмет наявності на це повноважень у керівника управління (тобто у позивача), дійшов до правового висновку про те, що відмова від позову є виключним правом особи, що звернулась в суд за захистом своїх прав. Тільки позивач має право визначити межі і спосіб їх захисту або відмовитись від нього взагалі. Ухвалюючи вказане судове рішення, апеляційна інстанція також встановила, що відмовляючись від позову, і керівник управління (позивач у даній справі), і представник управління, під час відмови від позову діяли в межах наданих їм повноважень, в рамках закону без будь - яких порушень, в інтересах територіальної громади м. Суми.

Вказана постанова була прийнята за участю в т.ч. представника ОСОБА_3 міської ради, набрала законної сили та в силу ст. 19, ст. 124 Конституції України, ст.13 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» є обов'язковою для органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, отже і для відповідача, та застосовується судом у даному спорі, як доказ, що підтверджує обставину, яка не підлягає доведенню, а саме: правомірності дій позивача у вказаній справі, які не порушують інтереси територіальної громади м. Суми та інших осіб, і яка встановлена під час розгляду судової справи 5021/403/12 відповідним господарським судом.

Суд також вважає, що дії позивача були правомірними і під час вчинення ним процесуальних прав і обов'язків у судові справі № 5021/692/12, що безпосередньо встановлено в ухвалі господарського суду Сумської області від 05.09.2012 року і не підлягає доведенню у даній справі з огляду на положення ч. 1 ст. 72 КАС України.

Крім того, з огляду на рішення господарського суду Сумської області у справі № 920/1291/13 вбачається, що цим судом не встановлено протиправність поведінки позивача у даній справі, щодо відмови його від частини позовних вимог про розірвання договору та виселення зазначеного орендаря з приміщення, оскільки вказаним судом було встановлено, що спірний договір оренди закінчився із орендарем, ще до звернення управління до суду і цей орендар добровільно звільнив орендоване майно, отже підстав для підтримання вказаних позовних вимог у позивача не було.

Відповідач не пояснив, в чому саме полягають порушення позивача під час подання ним заяви про відмову від вказаних позовних вимог у справі № 920/1291/13 до орендаря, який у позасудовому порядку і до звернення управління до вказаного суду, фактично виконав ці заявлені вимоги.

Тобто, до звернення до вказаного суду, між очолюваним позивачем управлінням і зазначеним орендарем був відсутній предмет спору з тих вимог, про які позивач зазначив у своєї заяві про відмову від них.

Відповідач вказує, що позивач незаконно подав заяву до виконавчої служби про повернення виконавчого документу у справі № 5021/1209/2011.

Разом з тим, вказана обставина не відповідає дійсності, оскільки між управлінням та боржником у даній справі було досягнуто згоди про врегулювання спору у зазначеній справі у позасудовому порядку, що підтверджується гарантійним листом боржника від 20.08.2012 року.

Строк позовної давності за вказаним гарантійним листом на даний час не минув, а отже наявна у зазначеного орендаря заборгованість по сплаті орендної плати не є безнадійною та не може вважатись завданою позивачем шкодою міському бюджету.

Тобто, управління не обмежене у своєму процесуальному праві звернутись до відповідного суду про стягнення з боржника боргу, у разі, якщо цей борг на даний час не погашений.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що позивач виконував свої повноваження орендодавця в частині ведення претензійно - позовної роботи з орендарями, не вчиняв при цьому дій, які б порушували інтереси органу в якому він працює, або інтересів інших осіб, що свідчить про відсутність підстав для звільнення його за порушення Присяги.

Відповідач також обґрунтовує правомірність прийнятого ним розпорядження про звільнення відповідача, наявністю незаконних дій позивача під час участі у судовій справі щодо банкрутства ТОВ «Ремпобуттехніка», у зв'язку з чим, на думку відповідача, позивачем було завдано значної шкоди місцевому бюджету на суму 2346213.09 гривень.

Дослідивши надані суду докази з вказаного питання в т.ч. судові рішення у справі про банкрутство ТОВ «Ремпобуттехніка», суд дійшов до висновку, про незаконність тверджень відповідача про наявність порушень з боку позивача норм діючого законодавства, а також про відсутність факту завдання позивачем будь - якої шкоди під час участі в цій справі.

Отже, матеріали справи свідчать про те, що згідно до судового рішення у справі № 5021/666/2012 та у справі № 5021/1588/2012, які набрали законної сили, ТОВ «Ремпобуттехніка» є боржником перед очолюваним позивачем управлінням в сумі 3587165,96 гривень.

Невиконання ТОВ «Ремпобуттехніка» вказаних судових рішень стало підставою для звернення позивача від імені управління до господарського суду про порушення справи про банкрутство щодо вказаного боржника.

14.01.2013 року господарським судом Сумської області винесено ухвалу у справі № 920/70/13 про порушення справи про банкрутство ТОВ «Ремпобуттехніка», введено процедуру розпорядження майном, розпорядником майна призначено ОСОБА_14

Звинувачення відповідачем позивача у нібито вчиненні ним незаконних дій під час провадження у справі про банкрутство, які полягають у незаконності ініціювання позивачем процедури банкрутства щодо вказаного боржника, заниженні позивачем вартості майна боржника під час його продажу, відсутності контролю за діями арбітражного керуючого в процедурі банкрутства зазначеного боржника, не підтверджуються належними та допустимими доказами, оскільки позивач не наділений повноваженнями визначення вартості майна під час його продажу в процедурі банкрутства та належне виконання арбітражним керуючим - ліквідатором у вказаній справі своїх обов'язків та відсутність підстав для його відсторонення, а також факт наявності підстав для порушення справи про банкрутство вказаного боржника, підтверджуються постановою Харківського апеляційного господарського суду по справі № 920/70/13 від 14.05.2015 року та постановою Вищого господарського суду України у цій же справі від 28.10.2014 року, які набрали законної сили та в яких досліджувалися вказані питання, що були ініційовані у відповідних скаргах до зазначених судових інстанцій вже новим керівництвом управління після звільнення позивача з займаної посади.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що доводи відповідача про завдання позивачем майнової шкоди місцевому бюджету в розмірі 2346213.09 гривень, є помилковими та не підтверджені належними доказами, а отже не можуть бути підставою для звільнення позивача із займаної посади.

Одночасно, суд зазначає, що з огляду на постанову Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014 року у справі № 587/2032/14-а, що набрала законної сили за участю тих самих осіб, що і у цій справі, цього ж позивача було поновлено на посаді начальника управління у зв'язку із незаконним звільненням з займаної посади цим же відповідачем.

Під час розгляду вказаної справи, судом було встановлено, що відповідач негативно ставиться до позивача і останній зазнав від ОСОБА_3 міського голови ОСОБА_2, як роботодавця, психологічних утисків у зв'язку з прийняттям позивачем відповідних управлінських рішень під час процедури банкрутства ТОВ «Ремпобуттехніка», в т.ч. у зв'язку з відмовою ОСОБА_1 звернутись до суду з заявою про заміну арбітражного керуючого у вказаній справі.

А також було встановлено, що у відповідача відсутні докази того, що управлінські рішення позивача, пов'язані із участю очолюваного позивачем управління у вказаній справі про банкрутство, є незаконними.

Як вбачається з обґрунтувань відповідача у даній справі нібито неправомірності дій позивача під час провадження справи про банкрутство вказаного боржника, ці обґрунтування є аналогічними до обґрунтувань у зазначеній справі.

Таким чином, суд вважає, що обставини, пов'язані із правомірністю прийняття позивачем управлінських рішень під час участі у справі про банкрутство ТОВ «Ремпобуттехніка» встановлені під час розгляду судової справи № 587/2032/14-а, і в силу положень ч. 1 ст. 72 КАС України не підлягають доведенню у даній справі.

Крім того, відповідач зазначає, що позивач, перебуваючи на посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради, допустив виникнення значного податкового боргу зі сплати ПДВ, що свідчить про завдання значної майнової шкоди міському та державному бюджету.

Разом з тим, надана до матеріалів справи відповідачем доповідна записка від 12.02.2015 року заступника начальника управління - начальника управління бухгалтерського обліку - головного бухгалтера департаменту фінансів, економіки та бюджетних відносин ОСОБА_3 міської ради ОСОБА_15 свідчить про те, що під час керування позивачем управління, ним було подано до суду відповідні позови про скасування податкових повідомлень - рішень на суму податкового боргу в розмірі 3525252.00 грн. та 1333861.50 грн., які були задоволені, у зв'язку з чим, зазначені повідомлення - рішення скасовані.

Далі, вказаний спеціаліст роз'яснює, що не дивлячись на оскарження управлінням податкових повідомлень - рішень, податкова продовжувала незаконно нараховувати штрафні санкції на неіснуючий податковий борг, у зв'язку з чим, протягом 2008 - 2009 років та у 2014 році до картки зобов'язань управління внесено 23 податкових повідомлення - рішення на загальну суму 8665612.63 гривень, з них 6545691.75 гривень вилучено з цієї картки протягом 2008-2009 років за рішеннями судів, а 2119920.88 гривень рахується в картці станом на 01.07.2014 року (тобто, вже після першого звільнення позивача, яке відбулось 07.04.2014 року), з яких суму 1444926.67 гривень безпідставно внесено до картки у 2014 році і на даний час оскаржується у суді.

Крім того, зазначений спеціаліст вказує, що у 2008 - 2009 році до картки зобов'язань управління внесено безпідставно дев'ять податкових повідомлень - рішень, які управлінню не надсилались.

Отже, вказане спростовує твердження відповідача про вчинення позивачем дій, направлених на створення значного податкового боргу в очолюваному позивачем управління, а навпаки, свідчить про проведення позивачем на посаді начальника управління ефективної позовної роботи, пов'язаної із скасуванням незаконно нарахованих сум податкового боргу, що, очевидно, не може бути підставою для звільнення позивача із займаної посади за порушення ним Присяги посадової особи органу місцевого самоврядування, оскільки підтверджує вчинення позивачем дій в інтересах органу, в якому він працює.

Відповідач вважає, що позивачем допущено порушення прав громадян на службу в органах місцевого самоврядування, і як доказ цього наводить факти укладення позивачем з фізичними особами трудових договорів без проведення конкурсу, що на думку відповідача не відповідає вимогам ст. 10 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування» і є підставою для звільнення позивача з займаної посади за порушення ним Присяги.

Суд дійшов висновку про необґрунтованість зазначеного твердження відповідача, оскільки в основу цих тверджень покладене довільне тлумачення норм ст. 10 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», що є неприпустимим.

Так, згідно до ст. 10 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування» та Методичних рекомендацій щодо особливостей прийняття (обрання) на службу посадових осіб органів місцевого самоврядування (ОСОБА_16 Управління Державної служби України від 06.02.2002 року № 42/621), на час відсутності (відпустки) посадових осіб органів місцевого самоврядування (крім виборних посад) для виконання їх повноважень можуть прийматися на службу особи за строковим трудовим договором (контрактом). Тобто, при потребі виконання роботи тимчасово відсутньої посадової особи (довготермінове відсторонення від посади, хвороба, відпустка, тощо), на час її відсутності може бути прийнята інша особа на умовах контракту (без конкурсу).

Відповідно до статті 21 КЗпП України контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін. Особи, прийняті на роботу на умовах контракту в органи місцевого самоврядування, не набувають статусу посадових осіб місцевого самоврядування, вони не складають Присяги, їм не встановлюється ранг і період роботи за контрактом не зараховується до стажу служби в органах місцевого самоврядування чи стажу державної служби.

За змісту наданого на огляд суду оригіналу договору, укладеного з ОСОБА_17 (оскільки відповідач зазначає про неправомірність укладення саме цього договору), документів кадрової служби управління та пояснень позивача вбачається, що цей договір укладено на виконання ОСОБА_17 певних зобов'язань тимчасово відсутнього працівника управління, який перебуває у відпустці по догляду за дитиною.

Отже, суд дійшов до висновку, що укладення позивачем цього договору, а також інших аналогічних договорів, відбувалось у строгій відповідності до ст. 10 ЗУ «Про службу в органах місцевого самоврядування» та вищевказаної Методики без конкурсу і без набуття вказаною особою ознак посадової особи органу місцевого самоврядування, що відповідає вказаним нормам права і не може розглядатись, як порушення з боку позивача його посадових обов'язків, не свідчить про порушення ним Присяги, як на те помилково вказує відповідач.

На огляд суду, представником другого відповідача було надано оригінал акту від 03.06.2011 року № 14-24-47 ревізії фінансово - господарської діяльності управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради за 2009 - 2010 роки та І квартал 2011 року, проведеної ОСОБА_16 КРУ України, а також акт від 20.08.2013 року № 06-08/53 ревізії фінансово- господарської діяльності управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради за період з 01.05.2011 року по 31.05.2013 року, проведеної ДФІ в Сумській області. Тобто, перевірці підлягали періоди, які були предметом перевірки позивача відповідачем у даній справі.

Зі змісту наведених актів вбачається, що під час перевірки вказаними контролюючими органами, фінансово - господарської діяльності очолюваного позивачем управління, не було встановлено тих порушень, на які посилається відповідач, в обґрунтування незаконності дій позивача, що є доказом відсутності таких порушень.

Крім того, з пояснень представника другого відповідача вбачається, що інші порушення, які були виявлені вказаними контролюючими органами, і стосовно яких була вказівка цих органів усунути, станом на час розгляду даної справи усунуто, що також підтверджується і висновками, викладеними вказаними контролюючими органами у зазначених актах (частина актів: «стан усунення порушень та недоліків, виявлених попередніми ревізіями»).

Крім того, як вбачається з наданої позивачем суду ухвали Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2015 року у справі № 587/235/15 та ухвали цього ж суду від 17.03.2015 року у справі № 587/2953/14-а, ОСОБА_1 станом на день винесення оскаржуваного у даній справі розпорядження про його звільнення з посади начальника управління, фактично не було поновлення на цій посаді на роботі в управлінні майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради.

Вказане підтверджується висновками, зробленими зазначеними судовими інстанціями у вказаних справах, де суди встановили, що прийняття ОСОБА_3 міським головою ОСОБА_2 розпорядження від 18.12.2014 року № 423-к про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління та визначення йому робочого місця не за місцезнаходженням управління не може вважатись таким поновленням, як і не може вважатись фактом виконання судового рішення про поновлення позивача на посаді, яке ухвалене 10.11.2014 року Сумським районним судом Сумської області у справі № 587/2032/14-а.

Таким чином, наведене свідчить про те, що відповідачем, при винесенні оскаржуваного розпорядження, припинено повноваження особи, яку фактично не було у законний спосіб поновлено на посаді.

Ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, згідно з частиною 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, ст. 17 Кримінально процесуального кодексу України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення не встановлена вироком суду, що набрав законної сили, має відповідати поводженню з невинуватою особою.

Відповідно до ст. 17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права. Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 07.11.2002 року по справі «Лавентс проти Латвії» зазначив, що п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод вимагає від представників держави - насамперед суддів, що розглядають справу, але й від інших представників влади, щоб вони утримувались від публічних заяв про те, що обвинувачений вчинив правопорушення, яке йому ставлять за вину, доти, доки ця вина не буде офіційно встановлена судом.

У рішенні від 10.02.1995 року по справі «Аллене де Рібермон проти Франції» Європейський Суд з прав людини підкреслив, що сфера застосування принципу презумпції невинуватості є значно ширшою: він обов'язків не лише для кримінального суду, який вирішує питання про обґрунтованість обвинувачення, а й для всіх інших органів держави.

26.09.2006 року Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Грабчук проти України» зазначив, що презумпція невинуватості порушена, якщо твердження посадової особи щодо особи, обвинуваченої у вчиненні злочину, відображає думку, що особа винна, коли цього не було встановлено відповідно до закону. Цього достатньо, навіть за відсутності жодного формального висновку, що існує деяка підстава допустити, що посадова особа, що посадова особа вважає цю особу винною. Питання, чи порушує твердження посадової особи принцип презумпції невинуватості, має бути з'ясоване у контексті тих фактичних обставин, у яких це твердження було зроблено.

Отже, саме по собі припущення, як самого відповідача, так і інших осіб про можливість завдання позивачем ймовірної шкоди у будь - якій сумі, яка на думку відповідача, підлягає уточненню, не може свідчити про скоєння позивачем дисциплінарного правопорушення несумісного із проходженням ним служби в органах місцевого самоврядування або корупційного правопорушення, і, відповідно, не може бути доказом порушення позивачем ОСОБА_7 посадової особи органу місцевого самоврядування, оскільки в даному випадку доказом порушення Присяги позивачем, може бути лише вирок суду.

Отже, приймаючи судове рішення у даній справі, суд оцінюючи оскаржуване розпорядження відповідача, щодо його прийняття, на відповідність ст. 19 Конституції України та ст. 2 КАС України, дійшов висновку про те, що відповідачем не доведено належними і допустимими доказами законність оскаржуваного розпорядження, не спростовано доводи позивача щодо неправомірності оскаржуваного розпорядження, не доведено, що оскаржуване розпорядження є обґрунтованим, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого розпорядження, без урахування права позивача на участь у процесі прийняття оскаржуваного розпорядження, без урахування необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це розпорядження, а тому позовна вимога позивача щодо визнання протиправним і скасування розпорядження відповідача про звільнення позивача шляхом припинення служби в органах місцевого самоврядування, а також наступне розпорядження про виправлення описки у зазначеному розпорядженні, яке по своїй суті є технічним і складає одне ціле з оскаржуваним розпорядженням, підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Отже, суд вважає, що позовні вимоги позивача про його поновлення та службі в органах місцевого самоврядування та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, починаючи з дати внесення відповідачем оскаржуваного розпорядження і по дату його фактичного поновлення є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача ОСОБА_3 міського голови ОСОБА_2 моральної шкоди у розмірі 10000 гривень, то суд вважає, що ця вимога підлягає частковому задоволенню, а з вказаного відповідача підлягає до стягнення сума в розмірі 1000 гривень на відшкодування моральної шкоди, виходячи з наступного.

Право фізичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу. Зокрема, ст. 56 Конституції України встановлює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237 КЗпП України. Відповідно до норм цієї статті відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Із наведеного випливає, що обов'язок з відшкодування моральної шкоди виникає лише за умови, що моральні страждання працівника, або втрата ним нормальних життєвих зв'язків, або необхідність додаткових зусиль для організації свого життя стали наслідками порушення законних прав працівника.

Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995р.№4 (п.3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Відповідно до частини 2 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

На думку суду, позивачем доведено, що внаслідок незаконного звільнення з роботи, позивач зазнав моральних страждань, оскільки позивача не тільки систематичо незаконно звільняли з займаної посади, а й фактично непоновлено на його посаді, незаконно відсторонено від виконання посадових обов'язків, і ці страждання виявились у втраті ним нормальних життєвих зв'язків, у додаткових зусиллях для організації свого життя, необхідності в судовому порядку захищати своє порушене право. При визначенні розміру моральної шкоди суд виходить із засад розумності, виваженості та справедливості і вважає, що достатньою компенсацією позивачу на відшкодування моральної шкоди буде грошова сума в розмірі 1000 грн.

Відповідно до п. 2, п. 3 ч. 1 ст. 256 КАС України дана постанова суду підлягає до негайного виконання щодо поновлення позивача на службі в органах місцевого самоврядування в посаді на роботі начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради, а також в частині виплати позивачеві середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

Також необхідно встановити судовий контроль за виконанням судового рішення у даній справі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 159-161 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Позов ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження ОСОБА_3 міського голови від 18.02.2015 року № 70-к «Про припинення служби в органах місцевого самоврядування ОСОБА_1І.» та розпорядження ОСОБА_3 міського голови від 25.02.2015 року № 82-к «Про виправлення описки у розпорядженні міського голови від 18.02.2015 року № 70-к».

Поновити ОСОБА_1 на службі в органах місцевого самоврядування на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради з 18.02.2015 року і в цій частині постанову суду звернути до негайного виконання.

Стягнути з управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради (м. Суми, вул. Садова, 33, код 33525906) на користь ОСОБА_1 (42350, Сумська область, Сумський район, с. Бездрик, вул. Першотравнева, 14, код НОМЕР_1) заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 18.02.2015 року по дату фактичного поновлення на службі в органах місцевого самоврядування на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради і в частині постанову суду звернути до негайного виконання в розмірі виплати за один місяць.

Стягнути з відповідача ОСОБА_3 міського голови ОСОБА_2 (м. Суми, пл. Незалежності, 2, код НОМЕР_2) на користь позивача ОСОБА_1 (42350, Сумська область, Сумський район, с. Бездрик, вул. Першотравнева, 14, код НОМЕР_1) моральну шкоду в розмірі 1000 (однієї тисячі) гривень.

Встановити судовий контроль за виконанням судового рішення у даній справі:

- зобов'язати ОСОБА_3 міського голову ОСОБА_2 подати до суду у 3-х денний строк з дати отримання даного судового рішення звіт про виконання цього судового рішення частині поновлення позивача - ОСОБА_1 на службі в органах місцевого самоврядування на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради з 18.02.2015 року;

- зобов'язати управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради подати у 3-х денний строк з дати отримання даного судового рішення звіт про виконання цього судового рішення в частині виплати позивачеві заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць;

- зобов'язати управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради подати в 3-х денний строк з дати набрання цим рішенням законної сили, звіт про виконання цього судового рішення в частині виплати позивачеві заробітної плати за весь час вимушеного прогулу з 18.02.2015 року і по дату його фактичного поновлення на службі в органах місцевого самоврядування на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності ОСОБА_3 міської ради.

Постанова суду може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції, з одночасним направленням її копії до суду апеляційної інстанції протягом 10 днів з дня її проголошення. У разі відкладення складання повного тексту постанови, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга може бути подана протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова суду набирає законної сили після спливу строку на подачу апеляційної скарги, якщо таку скаргу не буде подано.

Суддя І.В. Дашутін