Постанова

від 25.06.2015 по справі 904/2908/15

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.06.2015 року Справа № 904/2908/15

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Євстигнеєва О.С.- доповідача,

суддів: Бахмат Р.М., Кощеєва І.М.

при секретарі: Назаренко С.Г.

за участю представників:

позивача: не явився

відповідача: Задворний О.Ю.-предс., дов. від 30.04.2015р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ГСМ Центр Україна» (м. Павлоград Дніпропетровської області) на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2015р. у справі №904/2908/15

за позовом: фермерського господарства «Нива» (с. Носачів Черкаської області)

до: товариства з обмеженою відповідальністю «ГСМ Центр Україна» (м. Павлоград Дніпропетровської області)

про: стягнення 76145,00 грн. безпідставно набутих коштів, перерахованих за поставку дизельного палива

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2015 року (підписано 21.05.2015р.) у справі №904/2908/15 (суддя Петренко Н.Е.) задоволені позовні вимоги фермерського господарства «Нива» (с.Носачів Черкаської області) до товариства з обмеженою відповідальністю «ГСМ Центр Україна» (м. Павлоград Дніпропетровської області) про стягнення 76145,00 грн. безпідставно набутих коштів, перерахованих за поставку дизельного палива. Зазначеним рішенням з відповідача на користь позивача стягнуто також 1827,00 грн. витрат по сплаті судового збору та 1000,00 грн. витрат за надання правової допомоги.

Не погодившись із рішенням суду, відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «ГСМ Центр Україна» - подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.05.2015 року у справі №904/2908/15 скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Скаржник вважає, що рішення місцевого господарського суду було прийнято з порушенням норм матеріального права. Відповідач вважає, що відповідно до ч.2 ст. 642 ЦК України, сплата після телефонних переговорів позивачем виставленого рахунку за дизельне пальне свідчить про прийняття позивачем умов договору. Проект договору був направлений позивачу після отримання усної згоди на укладання договору поставки. В порушення ч. 3 ст. 642 ЦК, ч.4 ст. 181 ГК України фермерське господарство не відкликало свою відповідь про прийняття пропозиції укласти договір, не склало протокол розбіжностей, не повідомило будь-яким способом про відмову укладати договір. Крім того, сторона звертає увагу на передчасні висновки суду щодо необхідності звернення до суду з позовом про визнання договору укладеним. Скаржник вважає, що звернення до суду з позовом про визнання договору укладеним має бути обумовлене наявністю спору між сторонами та/або наявністю розбіжностей, що виникли між сторонами.

Позивач - фермерське господарство «Нива» у відзиві на апеляційну скаргу вказав, що викладені у апеляційній скарзі вимоги не ґрунтуються на нормах матеріального права і не підлягають задоволенню. Позивач пояснив, що дійсно мав намір укласти з відповідачем договір поставки нафтопродуктів, проте не підписав і відмовився укладати договір, оскільки сторони не дійшли усіх його істотних умов передбачених ст.ст. 266-268 ГК України.

23.06.2015р. на адресу суду від позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутністю представника ФГ «Нива», у зв'язку з віддаленістю місцезнаходження та зайнятістю по роботі.

У судовому засіданні була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

Вислухавши представника відповідача, переглянувши матеріали справи, Дніпропетровський апеляційний господарський суд встановив, що платіжним дорученням №21 від 10.02.2015р. на підставі виставленого товариством з обмеженою відповідальністю «ГСМ Центр Україна» рахунку №26 від 09.02.2015р., фермерське господарство «Нива» перерахувало 76145,00 грн. Грошові кошти були перераховані за дизельне пальне у кількості 4850 л.

З матеріалів справи вбачається, що зазначені кошти були перераховані після досягнутої сторонами домовленості в телефонному режимі укласти договір поставки нафтопродуктів.

Проект договору поставки нафтопродуктів №100215 від 10.02.2015р. відповідач направив на адресу позивача 20.02.2015р., що підтверджується наданою позивачем копією конверта.

Позивач в позовній заяві вказав, що ознайомившись зі змістом запропонованого договору відмовився його укладати, оскільки зазначені умови його не влаштували. 25.02.2015р., що підтверджується поштовим повідомленням, позивач на адресу відповідача направив лист за №3 від 24.02.2015р. з вимогою повернути перераховані на рахунок відповідача вищезазначені кошти.

Листом від 20.03.2015р. №20/03 відповідач відмовився повертати грошові кошти, посилаючись на не підписання позивачем проекту договору, а отже відсутності строків на поставку товару. За наведених обставин товариство вважає, що його обов'язок по поставці дизельного палива не виник, а відтак позивач не набув права вимагати повернення грошових коштів.

На час звернення позивача з позовними вимогами відповідач не здійснив поставку дизельного пального, не повернув на рахунок ФГ «Нива» сплачені грошові кошти, що спричинило подання позивачем позову до господарського суду з вимогою стягнути з ТОВ «ГСМ Центр Україна» на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набуті грошові кошти.

Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зокрема, за п. 1 ч. 2. ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є: договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч.4 ст. 202 ЦК України).

За ч. 1 ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ч. 2 ст. 205 ЦК України).

Дійсно, дії позивача по сплаті за рахунком відповідача за дизельне пальне можуть бути розцінені як волевиявлення сторони до укладання договору з відповідачем, натомість колегія суддів Дніпропетровського апеляційного суду звертає увагу на те, що якщо припустити, що цей договір слід вважати укладеним в усній формі, то таке волевиявлення на укладання договору повинно було бути одночасно виражене і зі сторони відповідача, який повинен був здійснити поставку товару. Будь-яких документів, які б підтверджували поставку товару відповідачем і її передачу позивачу сторонами не надано. Не заперечує відсутність поставки і сам відповідач.

До того ж телефонні переговори сторін, на які опирається відповідач, як на підтвердження досягнення всіх істотних умов договору, у зв'язку з відсутністю жодних доказів змісту розмови, не можуть бути неналежним доказом.

В усній формі за ч. 1 ст. 206 ЦК України, можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Отже, в даних правовідносинах відсутні ознаки, притаманні угодам, укладеним в усній формі.

Згідно ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст.639 ЦК України).

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття (ч. 1 ст. 641 ЦК України).

Частина 2 ст. 642 ЦК України встановлює, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Відповідно ч. 1 ст. 712 ЦК України та ч. 1 ст.265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не впливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).

При цьому ч. 5 ст. 265 Господарського кодексу України встановлено, що поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.

Стаття 208 визначає випадки, в яких укладення правочину в письмовій формі є обов'язковим. Зокрема, у письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами (п.1).

За приписами ч. 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Пунктом 6.1. проекту договору поставки нафтопродуктів №100215 від 10.02.2015р. також передбачено, що він вступає в силу з моменту його підписання сторонами.

Як вбачається з матеріалів справи проект договору не був підписаний зі сторони покупця.

В п. 2.6 . постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11

«Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (із змінами і доповненням) вказано, що не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо.

Варто також зазначити, що виданий відповідачем рахунок на оплату №26 від 09.02.2015р. за своєю природою не є документом, що підтверджує прийом-передачу товару, не підтверджує поставку саме за договором поставки нафтопродуктів №100215 від 10.02.2015р та не може містити всіх умов, які є істотним для договору поставки.

Твердження відповідача, що позивач усно був повідомлений про всі істотні умови договору поставки і надав згоду на укладення договору спростовуються наведеними правовими нормами.

Відповідно до ч.1 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Верховний Суд України в постанові від 2 жовтня 2013р. у справі №688цс13 вказав, що зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов:

а) набуття або збереження майна,

б) набуття або збереження за рахунок іншої особи,

в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають:

1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна в іншої особи (потерпілого);

3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого;

4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Також Верховний Суд України відзначив, що під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами або правочином.

Наведений правовий аналіз дає підстави дійти до висновку про правомірність застосування судом першої інстанції до даних правовідносин ст.1212 ЦК України, оскільки між сторонами відсутній укладений договір поставки нафтопродуктів, а отже відповідач не набув правової підстави набуття майна (отримання грошей).

Інші, наведені в апеляційній скарзі доводи не можуть бути підставою для скасування або зміни судового рішення.

Колегія суддів вважає також правильним і обґрунтованим висновок суду в частині часткового задоволення витрат за надання правової допомоги в сумі 1000 грн.

Позивач просив стягнути з відповідача 2000 грн. витрат за надання правової допомоги.

Положеннями ч. 3 ст. 48 та ч. 5 ст. 49 ГПК України встановлено, що витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

До матеріалів справи доданий договір про надання правової допомоги №12/15 від 24.03.2015р., укладений між фермерським господарством «Нива» (Замовник) і Терещенко Сергієм Івановичем, адвокатом (Виконавець), за яким Замовник в порядку та на умовах, визначених цим договором, доручає, а Виконавець приймає на себе зобов'язання з надання правової допомоги, з питань, пов'язаних з підготовкою позовної заяви про стягнення безпідставно набутого майна (коштів), а саме: консультації правового характеру; ознайомлення з документами та підготовка до складання позовної заяви; складання матеріалів позовної заяви для подачі їх до суду.

Пунктом 3 договору визначено, що вартість робіт за цим договором складає 400 грн. за 1 годину роботи адвоката.

На виконання наданих послуг сторони підписали 30.03.2015р. акт виконаних робіт, яким встановлено, що консультації правового характеру склали 1 годину витраченого часу; ознайомлення з документами та підготовка до складання позовної заяви -1 годину та складання матеріалів позовної заяви для подачі їх до суду - 3 години витраченого часу.

З урахуванням договору Замовник зобов'язався сплатити 2000 грн.

Оплата наданої правової допомоги Замовником підтверджується квитанцією №12/15 від 30.03.2015р.

Згідно ч.1 і ч. 3 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012р. №5076-VІ (із змінами і доповненнями), гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Пунктом. 6.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» №7 від 21.02.2013 р. (із змінами і доповненнями) роз'яснено, що при визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

Враховуючи досвід роботи адвоката в адвокатській діяльності, який з копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №245, виданого 17.07.2006р. головою Черкаської обласної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, складає більше 8 років, змісту самої позовної заяви і доданих до позовної заяви документів -доказової бази, які як правильно встановив суд першої інстанції не потребують для підготовки 5 годин часу, ступінь складності справи, яка не є складною і була вирішена у перший день засідання та відсутності зі сторони позивача доказів щодо вартості оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні чи відомостей органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг, стягнутий судом розмір витрат за надання правової допомоги є таким, що був оцінений судом з принципів розумності та справедливості.

Колегія суддів Дніпропетровського апеляційного господарського суду дійшла до висновку, що оскаржуване рішення суду першої інстанції було прийнято при дослідженні всіх обставин справи із правильним застосуванням норм матеріального права, а отже підстав для зміни чи скасування рішення не вбачається.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 103-105 ГПК України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ГСМ Центр Україна» (м. Павлоград Дніпропетровської області) залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19 травня 2015 року у справі №904/2908/15 залишити без зміни.

(постанова виготовлена у повному обсязі 26.06.2015 року)

Головуючий суддя: О.С.Євстигнеєв

Судді: Р.М.Бахмат

І.М.Кощеєв