Ухвала

від 01.07.2015 по справі 826/3897/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/3897/15 Головуючий у 1-й інстанції: Кармазін О.А. Суддя-доповідач: Саприкіна І.В.

У Х В А Л А

Іменем України

01 липня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді: Саприкіної І.В.,

суддів: Карпушової О.В., Кобаля М.І.,

при секретарі: Погорілій К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.05.2015 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Марко Тоззі Україна» до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві, третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Метсільвер» про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А :

ТОВ «Марко Тоззі Україна» звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до ДПІ у Солом'янському районі ГУ Міндоходів у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 08.10.2014 року №0006162204.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.05.2015 року позовні вимоги задоволено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, ДПІ у Солом'янському районі ГУ ДФС у м. Києві подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати незаконну, на їх думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову в задоволенні позову. При цьому апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність оскаржуваного рішення, неповне з'ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів знаходить, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем проведено документальну планову невиїзну перевірку ТОВ «Марко Тоззі Україна» з питань дотримання податкового законодавства при взаємовідносинах з ТОВ «Метсільвер» за січень 2014 року, за результатами якої складено акт від 23.09.2014 року № 4302/26-58-22-04-18/38448423.

Перевіркою встановлено порушення позивачем п.п. 198.3., 198.6., 201.4., 201.6., 201.10. ПК України, що призвело до заниження податку на додану вартість на суму 161 678 грн. за січень 2014 року.

Зазначені обставини слугували підставою для прийняття відповідачем спірного податкового повідомлення-рішення від 08.10.2014 року №0006162204, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» на 161 678 грн. за основним платежем та на 40 420 грн. за штрафними санкціями.

Вирішуючи питання щодо правомірності спірного рішення, судова колегія виходить з наступного.

Свої доводи щодо законності спірного рішення апелянт обґрунтовує нереальністю та безтоварністю господарських відносин позивача з його контрагентом. Проте, апеляційна інстанція підтримує позицію суду першої інстанції, що вказані твердження апелянта не ґрунтуються на приписах чинного законодавства та є помилковими, з огляду на слідуюче.

Так, між позивачем та контрагентом укладено договір від 03.01.2014 року № 02/14 на поставку взуття, сумок. Позивачу видано податкові накладні від 03.01.2014 року № 46, від 15.01.2014 року № 72, від 27.01.2014 року № 124 відповідно на суми 273 646,38 грн. з ПДВ, 334 808,05 грн. з ПДВ, 199 980,55 грн. з ПДВ з номенклатурою поставки «взуття, сумки».

Згідно із накладними, оформленими на ці самі дати, постачався товар: чоботи, туфлі, черевики, сумки, ремні і тому подібна продукція.

Суми ПДВ відображені у складі податкового кредиту за січень 2014 р.

Вказані документи містять всі необхідні реквізити, підписи уповноважених представників сторін та печатки підприємств, що відповідає вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і фіксують факт здійснення господарської операції. Наявні до договорів документи дають змогу визначити, які саме товари було придбано та за якою ціною.

Податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом 5 ПК України.

Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або відшкодуванню з Державного бюджету України (бюджетному відшкодуванню) та строки проведення розрахунків визначені ст. 200 ПК України.

Так, згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу у податковій накладній зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: порядковий номер податкової накладної; дата її виписування; повна або скорочена назва продавця товарів/послуг; податковий номер платника податку (продавця та покупця); місцезнаходження юридичної особи - продавця; повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи - покупця (отримувача) товарів/послуг; опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; ціна постачання без урахування податку; ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; вид цивільно-правового договору.

Слід зауважити, що роблячи висновок про заниження позивачем податку на додану вартість, апелянтом по суті не аналізувалися умови поставки та характер операцій.

Як вірно підмічено судом першої інстанції, пунктом 2.2. договору між позивачем та третьою особою передбачено, що поставка товару здійснюється на умовах DDP (Інкотермс 2000) - склад покупця згідно замовлень останнього. Товар вважається прийнятим згідно накладної. Датою поставки вважається дата, вказана у накладній покупцем.

Вказаний термін DDP означає, що продавець здійснює поставку покупцю товару без розвантаження з будь-якого прибулого транспортного засобу в названому місці призначення. Продавець несе всі витрати та ризики, пов'язані з доставкою товару до цього місця.

Термін DDP передбачає максимальний обсяг обов'язків продавця.

Продавець зобов'язаний надати товар із комерційним рахунком-фактурою або еквівалентним йому електронним повідомленням, у відповідності з умовами договору купівлі-продажу, а також будь-які інші докази відповідності, які можуть вимагатися за договором.

Продавець зобов'язаний за власний рахунок укласти договір перевезення товару до названого місця призначення.

Отже, позивач в даному конкретному випадку не є учасником транспортних відносин та з урахуванням особливостей, передбачених договором, має прийняти товар у себе на складі, у зв'язку з чим наявність у нього в даному конкретному випадку транспортних документів не є обов'язковою.

Виходячи з наведеного, за даних конкретних умов поставки достатнім є оформлення поставки накладною, актом, іншим подібним документом про прийняття товару на складі. В даному випадку до матеріалів справи надано видаткові накладні, які є достатнім первинним документом, який підтверджує факт поставки товару на склад позивача.

З огляду на вказане, правомірними є доводи суду першої інстанції, що обставини придбання контрагентом товару та його доставки до складу покупця знаходяться поза межами дослідження та предмету доказування у даній справі.

Колегією суддів враховується, що виходячи з наявних матеріалів справи з боку контрагента вказана операція по суті носила характер перепродажу продукції, що не заборонено законодавством та не потребує значних трудових та організаційних ресурсів для організації виконання такої операції.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б спростовували можливість організації виконання вказаних операцій за участі 2-х штатних працівників третьої особи. Також податковим органом не зазначеного та не доведено обсягів трудових та інших ресурсів, які були необхідні контрагенту для виконання спірних операцій, але були відсутні, а відтак не доведено неможливості здійснення контрагентом господарської діяльності та, зокрема, виконання спірних операцій.

Крім того, відповідно до наявних у справі фіскальних чеків подальша реалізація товару здійснювалась у магазині позивача за адресою: м. Харків, вул. Героїв Праці, 7 (ТРЦ «Караван») . в свою чергу, апелянтом не спростовано факту реалізації придбаного товару через магазин позивача.

Таким чином, надана сукупність первинних та інших документів, які зазвичай супроводжують виконання операцій такого роду, не дають підстав для сумніву щодо фактичного здійснення спірних операцій, підстав для висновку про нездійснення спірних операцій контрагентом позивача та про відсутність у позивача підстав для формування спірних сум податкових вигод.

Вищезгадані первинні документи, податкові накладні видані контрагентом позивача за оподатковуваними операціями за ставкою 20% (за звичайними правилами), що відповідає наведеним вище положенням податкового законодавства стосовно порядку оформлення та підстав їх видачі, наведені в них данні відповідають та кореспондуються з даними первинних документів.

Контрагент позивача на момент вчинення господарських операцій, видачі податкових накладних був зареєстрований платником ПДВ, що не заперечується в акті перевірки, а отже видача ним податкових накладних як платником ПДВ є правомірною.

В обґрунтування своїх доводів апелянт також посилається на:

- акт ДПІ у Куйбишевському районі м. Донецька від 17.04.2014 р. № 237/05-66-22-02/38422101, в якому зазначено, що зустрічну звірку провести не можливо у зв'язку з тим, що ТОВ «Метсільвер» на момент проведення зустрічної звірки має стан « 9», неможливо спів ставити дані обліку;

- лист старшого слідчого з ОВС 1-го відділу кримінальних розслідувань ГУ Міндоходів у Донецькій області від 09.04.2014 р. відносно посадових осіб ТОВ «Метсільвер» за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України, відкрито кримінальне провадження № 32014050000000034, яке внесено до ЄРДР.

Проте, апеляційна інстанція не може розцінювати зазначені вище доводи в якості підстави та належного доказу для скасування спірного рішення, оскільки порушення контрагентом норм податкового законодавства не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит з податку на додану вартість та формування витрат з податку на прибуток підприємств у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого права та має необхідні документальні підтвердження цьому, оскільки ПК України не ставить право платника податку на додану вартість на податковий кредит та на формування витрат в залежність від дій або бездіяльності його контрагентів чи відсутності їх за місцезнаходженням, так само відсутності у контрагентів основних фондів, кваліфікованого персоналу тощо. В разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність та негативні наслідки мають настати саме для цієї особи. Крім того, сам по собі акт перевірки не може розцінюватися в якості достатнього доказу для скасування спірного рішення, адже він являється по суті суб'єктивно викладеними судженнями податкового органу за результатами перевірки, здійсненої відносно діяльності виключно контрагента позивача, а відображені в ньому відомості не ґрунтуються на дослідженні первинних фінансово-господарських відносин з позивачем

Чинне законодавство не зобов'язує платника податків перевіряти безпосереднього контрагента на предмет виконання ним вимог податкового законодавства та його безпосередню наявність за місцезнаходженням перед тим, як відносити відповідні суми витрат до валових витрат та суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України викладена від 19 червня 2013 року у справі № К/9991/63643/12, а також підттримана в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2014 року у справі № К/800/29212/13 , відповідно до якої чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника в залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. Тому в разі не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податків та його постачальника для одержання платником незаконної податкової вигоди, останній не може зазнавати негативних наслідків діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. При цьому такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини.

Слід зауважити, що співставлення даних податкової звітності з бази автоматизованого контролю, як етапу контроль-перевірочної роботи не передбачає здійснення податковим органом оцінки дотримання платником вимог податкового законодавства та аналізу змісту та характеру правовідносин, що стали підставою для формування даних податкового обліку платника. Адже питання правильності відображення платником в обліку проведених господарських операцій досліджуються податковим органом при проведенні податкової перевірки платника з дослідженням фінансово-господарських документів, пов'язаних з нарахуванням і сплатою податку.

У податковому праві визначається критерій добросовісності платника, який передбачає законність дій платника у сфері податкових правовідносин (у тому числі і щодо формування даних податкового обліку), доки це не спростовано у порядку, встановленому Податковим кодексом України.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.02.2013 року по справі № К/9991/74156/12.

Таким чином, апелянтом не було надано доказів відсутності у контрагента позивача спеціальної податкової правосуб'єктності на момент укладення і виконання описаних вище правочинів, зокрема того, що вказане підприємство не було зареєстроване в якості платника податку на додану вартість або того, що його реєстрація платниками податку на додану вартість була анульована в період укладення і виконання спірних правочинів. Відтак, наявні в матеріалах справи копії податкових накладних, на підставі яких позивач сформував податковий кредит за звітні періоди відповідає вимогам, встановленим ст. 201 ПК України. Також відповідачем не було надано до суду належних та допустимих доказів, які б свідчили про відсутність у підприємства умов для здійснення господарської діяльності (відсутність майна, складських приміщень, обладнання та виробничих потужностей, в т.ч. орендованих, а також трудових ресурсів, тощо), в т.ч. із залученням третіх осіб, на момент вчинення спірного правочину. Позиція апелянта ґрунтується виключно на актах податкових органів, складених відносно контрагентів позивача.

Окрім вищевикладеного судова колегія вважає за необхідне відзначити, що за умови реального здійснення господарської операції, яка призвела до об'єктивної зміни складу активів платника податків - покупця, будь-які порушення постачальниками/продавцями товару (послуг) податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не можуть бути підставою для позбавлення покупця права на податковий кредит.

Платник податку на додану вартість (покупець товару) не має обов'язку та повноважень здійснювати контроль за дотриманням постачальниками товару (послуг) вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, дотримання вимог податкового законодавства тощо і в подальшому зазнавати певних негативних наслідків у вигляді позбавлення права на податковий кредит за можливу неправомірну діяльність будь-кого з контрагентів. Такий платник не повинен притягуватися до відповідальності в тому випадку, якщо він здійснював реальну господарську операцію.

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісними постачальниками з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями постачальників чи сприяння ухиленню постачальниками товару від виконання податкових зобов'язань може слугувати підставою для відмови у праві на податковий кредит. При цьому такі висновки не можуть ґрунтуватися на припущеннях, а можуть ґрунтуватися лише на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 03.07.2013 року по справі № К/800/27746/13.

Укладаючи угоду зі своїм контрагентом, позивач мав всі документальні підтвердження їх господарської правосуб'єктності: здійснювати господарську діяльність, реалізовувати господарську компетенцію, мати зобов'язання, нести за ними відповідальність тощо.

Колегія суддів повністю підтримує позицію суду першої інстанції, що позивачем були вчинені всі необхідні дії та досягнуто конкретних результатів, які визначають саме поняття господарської операції - факти підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - це сума, на яку платник. податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пункт 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлює, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За п. 198.6 ст. 198 не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Як зазначено Вищим адміністративним судом України в інформаційному листі від 20 липня 2010 року №1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби», процесуальна діяльність суду із встановлення обґрунтованості права платника податку на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування з податку на додану вартість повинна включати такі етапи: 1. Встановлення факту здійснення господарської операції. 2. Встановлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції. 3. Встановлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг) спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг) і господарською діяльністю платника податку. 4. Встановлення дотримання платником податку спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.

Крім того Вищим адміністративним судом України в листі від 02 червня 2011 року №742/11/13-11 визначено, що з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з'ясовувати, зокрема, такі обставини: рух активів у процесі здійснення господарської операції; установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції та установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат із господарською діяльністю платника податку.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів. Первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити; назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа. ( абз. 2 п.2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95 року № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за № 168/704).

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Згідно ч. 1 ст. 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що для формування податкового кредиту, необхідно мати первинні документи, які можуть довести реальність здійснення господарської операції, підтвердити факт використання придбаних товарів/послуг в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Перевіривши дійсність господарських взаємовідносин позивача з контрагентом, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для формування податкового кредиту, з огляду на те, що надана позивачем документація у повній мірі відображає реальні наслідки, що наступили після укладення договорів та мають силу первинної документації в розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України».

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, або іншого належного доказу на підтвердження «фіктивності» здійснених позивачем господарських операцій. Отже, спірні податкові повідомлення-рішення прийняті податковим органом передчасно.

Не надано також добутих, у визначений процесуальним законодавством спосіб, доказів підробки документів або складання фіктивних документів на підтвердження здійснених позивачем господарських операцій.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 25.03.2008 року по справі № К-23642/07 .

Окрім вищевикладеного судова колегія вважає за необхідне відзначити слідуюче:

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5. 6 ст. 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 228 ЦК України).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України діє презумпція правомірності правочину, тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в дохід держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Дана правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 року № К/9991/50772/12.

Крім того, викладені в актах обставини, не є підставою вважати правочини недійсними, або такими, що не відбулись, та не спростовують реальності виконання господарських операцій, оскільки угоди не визнані недійсними судами, а також позивач не може нести відповідальності за дії своїх контрагентів.

Зазначена позиція відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 року у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03), згідно якого Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не додержується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит (бюджетне відшкодування) за відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо про таку діяльність його постачальників.

За ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладає на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Всупереч наведеним вимогам апелянт, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду апеляційної інстанції достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності винесення ним спірного податкового повідомлення-рішення.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про необхідність залишення постанови суду першої інстанції без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 196, 198, 200, 205 та 206 КАС України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 25.05.2015 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Повний текст ухвали виготовлено 02.07.2015 року.

Головуючий суддя:

Судді:

Головуючий суддя Саприкіна І.В.

Судді: Кобаль М.І.

Карпушова О.В.