Постанова

від 07.07.2015 по справі 922/1299/15

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" липня 2015 р. Справа № 922/1299/15

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Медуниця О.Є., суддя Россолов В.В., суддя Шепітько І.І.

при секретарі Деппа-Крівіч А.О.

за участю представників сторін:

позивача - Головінов Ю.І. (довіреність №03-3103 від 02.03.2015 року),

відповідача - не з'явився,

розглянувши апеляційну скаргу відповідача (вх.3182Х/1-38) на рішення господарського суду Харківської області від 13.05.2015 року

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Олеандр Груп", м.Харків

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Пі Ем Контролс", м.Харків

про стягнення 85936,85 грн.,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Олеандр Груп", звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ей Пі Ем Контролс" з позовом про стягнення 85936,85 грн. за договором безпроцентної грошової позики (поворотної фінансової допомоги) № 02-ПА/2014 від 09.01.2014 р., яка складається: пеня 36177,16 грн., 3 % річних в сумі 5699,69 грн., інфляційні втрати 44060,00 грн.

Рішенням господарського суду Харківської області від 13.05.2015 року у справі № 922/1299/15 (суддя Доленчук Д.О.) позов задоволено.

Відповідач із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить вказане рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким зменшити розмір штрафних санкцій до 5000 грн.

Позивач надав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому, зокрема, зазначає, що

доводи апеляційної скарги спростовуються положеннями ч.1 ст.625 ЦК України, відповідно до якої боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Крім того, позивач зазначає, що обставини, на які посилається відповідач, а саме: відсутність грошових коштів не є підставою для звільнення від відповідальності. В обґрунтування своїх доводів посилається на ч.1 ст. 625 ЦК України; п. 1.10 постанови Пленуму ВГСУ від 17.12.2013р №14, ст.ст. 614;617 ЦК України. Просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу відповідача - без задоволення.

Відповідач в судове засідання 07.07.2015 року не з'явився, однак надав суду клопотання про відкладення розгляду апеляційної скарги у зв'язку із відрядженням його представника до м.Києва та неможливістю прибуття представника в дане судове засідання.

Відповідно до підпункту 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Колегія суддів зазначає, що відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження викладених в клопотанні обставин, та не зазначено, з урахуванням вимог статті 77 ГПК України, яким чином неявка представника відповідача унеможливить розгляд даної справи.

На підставі викладеного та враховуючи, що відповідач є апелянтом по справі, а отже в апеляційній скарзі ним викладені доводи з яких він не погоджується з прийнятим рішенням суду першої інстанції, а також те, що наявних у справі документів достатньо для розгляду справи по суті, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання про відкладення, оскільки відсутність апелянта в судовому засіданні не перешкоджає розгляду справи по суті.

Враховуючи, що відповідач належним чином повідомлений про час та місце судового засідання, колегія суддів вважає можливим розглядати справу за його відсутності за наявними в ній матеріалами, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представника позивача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

09.01.2014 року ТОВ «Олеандр Груп» (позикодавець) та ТОВ "Ей Пі Ем Контролс" (позичальник) уклали договір №02-ПА/2014 безпроцентної грошової позики (поворотної фінансової допомоги) (надалі - договір) (а.с.13).

Відповідно до п.1.1 договору, позикодавець надає позичальнику позику, а позичальник зобов'язується повернути надані грошові кошти в порядку та на умовах, передбачених цим договором.

Згідно умов договору "Позика" - це сума грошових коштів в національній валюті України, передана платнику податку у користування на визначений строк відповідно до договору, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами. (Згідно пункту 1.22.2 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств")

В п.2.1 договору зазначено, що позика надається в національній валюті України в сумі 400 000 грн.

Пунктом 2.2 договору передбачено, що позика надається позичальнику на безоплатній основі, тобто відсотки за користування позикою або будь-яке інше відшкодування за користування грошовими коштами позичальнику не виплачуються.

Перерахування грошових коштів здійснюється позикодавцем на поточний рахунок позичальника (п.2.3 договору).

Згідно п.3.1 договору, позика підлягає поверненню до 5 (п'ятого) березня 2014 року, але в будь-якому випадку не пізніше ніж через 60 (шістдесят календарних днів) з моменту надання суми позики.

Відповідно до п.3.2. договору повернення грошових коштів проводиться шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позикодавця в установі банку.

В п.4.2. договору сторони узгодили, що при простроченні повернення позики (її частини) позичальник, на вимогу позикодавця сплачує проценти пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, виходячи з неповерненої суми за весь строк прострочення та відсотків за користування чужими грошовими коштами. При цьому позичальник зобов'язаний повернути суму позики (її неповернену частину в разі дострокового повернення частини позики), збільшену з урахуванням індексу інфляції за весь строк прострочення.

Договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до повного виконання сторонами їх зобов'язань за договором (п.8.1 договору).

10.01.2014 року позивач, на виконання умов договору, перерахував на поточний рахунок відповідача грошові кошти в сумі 400000 грн., що підтверджується платіжними дорученнями № 0000000001 і № 0000000002 (а.с.15,16).

Відповідач своє зобов'язання щодо повернення позики виконав частинами, а саме: 21 березня 2014 р. перерахував позивачу 20 000 грн., 25 липня 2014 р. перераховано 5 000 грн.; 08 серпня 2014 р. перераховано 5 000 грн.; 15 вересня 2014 р. перераховано 200 000 грн.; 17 вересня 2014 р. перераховано 170 000 грн., що підтверджується довідками ПАТ «Універсал Банк» про стан особового рахунку відповідача (а.с.17-21).

Позивач, звертаючись до суду з позовом, зазначає, що відповідач своє зобов'язання щодо повернення суми позики виконав неналежним чином, а саме з порушенням строку, який передбачений пунктом 3.1. договору, у зв'язку з чим просить суд стягнути з відповідача пеню в сумі 36177,16 грн., 3 % річних в розмірі 5699,69 грн. та 44060,00 грн. інфляційних втрат.

В позовній заяві позивач, обґрунтовуючи свої вимоги щодо стягнення інфляційних нарахувань та процентів за користування коштами, посилається, як на ст. 625ЦК України , так і на ст. 536 ЦК України. Судова колегія враховує , що позивач наполягає саме на відповідальності відповідача за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання. За його розрахунком до позовної заяви відсотки нараховані також в порядку ст.625 ЦК України, тобто 3% річних. Таким чином, мова в позовній заяві іде саме про відсотки передбачені ст. 625 ЦК України , а посилання на ст.536 ЦК України є помилковим, про що також пояснив позивач в своїх письмових поясненнях від 07.07.2015р. та в судовому засіданні.

Відповідач, під час розгляду справи в суді першої інстанції, у відзиві на позовну заяву проти позову заперечує та зазначає, що укладений сторонами договір не передбачає нарахування відсотків або надання інших видів компенсації як плати за користування наданими грошовими коштами.

Колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частиною 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК України).

Відповідно до вимог статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.

Пунктом 4.2 договору сторони встановили, що позичальник зобов'язаний повернути суму позики (її неповернену частину в разі дострокового повернення частини позики), збільшену з урахуванням індексу інфляції за весь строк прострочення.

Отже, за наявності встановленого факту прострочення відповідачем грошового зобов'язання (що підтверджено наданими позивачем матеріалами, в тому числі договором, довідками банку з особового рахунку позивача, розрахунками 3% річних та інфляційних нарахувань) судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних в загальній сумі 5699,69 грн. (за період з 06.03.2014 року по 31.03.2014 року в сумі 822 грн., з 01.04.2014 року по 31.07.2014 року в розмірі 3934,98 грн. та 942,71 за період з 01.08.2014 року по 31.08.2014 року) та інфляційних втрат в сумі 32245,90 грн. за період з березня 2014 року по серпень 2014 року.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з вимогами статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно ст. 1 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

В п.4.2. договору сторони узгодили, що при простроченні повернення позики (її частини) позичальник, на вимогу позикодавця сплачує проценти пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, виходячи з неповерненої суми за весь строк прострочення та відсотків за користування чужими грошовими коштами.

Отже, стягнення пені у разі неналежного виконання взятих на себе зобов'язань покупця передбачено умовами укладеного сторонами договору та узгоджується з приписами чинного законодавства.

Таким чином, обґрунтованим, на думку колегії суддів, є стягнення з відповідача пені за несвоєчасне повернення позики за період з 06 березня 2014 року по 05 вересня 2014 року в загальній сумі 36177,16 грн.

30.04.2015 року відповідач звернувся до суду першої інстанції із заявою, в якій просив суд зменшити розмір штрафу, що було заявлено позивачем до 5000 грн. (а.с.80).

Обґрунтовуючи заяву відповідач посилається на скрутне фінансове становище підприємства, зумовлене економічною кризою в країні, а також припиненням розрахунків з боку покупців товару, що зареєстровані в зоні АТО.

12.05.2015 р. відповідач надав суду заяву про уточнення правової позиції та просив суд зменшити розмір штрафних санкцій (пені, відсотків за користування коштами та інфляційних втрат) до 5000 грн. (а.с.137).

Рішенням господарського суду Харківської області від 13.05.2015 року у задоволенні заяви відповідача про зменшення розміру штрафних санкцій відмовлено.

Відповідно до частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Стаття 83 ГПК України надає господарському суду право, приймаючи рішення, зменшити у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.

Правовий аналіз названих статей свідчить, що вони не є імперативними та застосовуються за визначених умов на розсуд суду.

Відповідно до п.3.17.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", вирішуючи питання про зменшення розміру пені та штрафу, які підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступень виконання зобов'язання, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру пені таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Частиною 2 статті 218 Господарського кодексу України встановлено,що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, … відсутність у боржника необхідних коштів.

Однак, відсутність у відповідача необхідних коштів, в тому числі у зв'язку з скрутним фінансовим станом, несвоєчасністю розрахунків його контрагентів за іншими договорами не є надзвичайними обставинами та не звільняють відповідача від відповідальності у відповідності до частини 2 статті 617 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 218 Господарського кодексу України.

Посилання відповідача на фінансову кризу в Україні також не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки така обставина негативно впливає на всіх суб'єктів господарювання , а отже і на позивача.

Крім того, вказані відповідачем обставини не є винятковим випадком, який надає право суду застосовувати приписи п.3 ст.83 Господарського процесуального кодексу України та звільняти боржника від господарсько-правової відповідальності.

Відповідач не надав належних обґрунтувань та розрахунків того, що розмір неустойки, нарахований позивачем, значно перевищує розмір завданих йому збитків і що суд першої інстанції мав обґрунтовані підстави його зменшити.

Надані суду апеляційної інстанції звіти про фінансові результати підтверджують негативні тенденції фінансового становища підприємства, проте не є доказом того, що сума штрафних санкцій значно перевищує розмір завданих позивачу збитків.

Доводи відповідача про неврахування судом першої інстанції його матеріального стану колегія відхиляє, оскільки при прийнятті відповідного рішення мають враховуватися інтереси обох сторін.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для зменшення розміру пені.

Судова колегія звертає увагу, що чинним законодавством України не передбачено можливості зменшення судом розміру 3% річних та інфляційних нарахувань (оскільки такі нарахування за своєю правовою природою не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора, про що зазначено в п.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань"), у зв'язку з чим вимоги відповідача в цій частині є безпідставними.

Крім того, відповідач, обґрунтовуючи безпідставність нарахування позивачем відсотків річних, посилається у своєму у відзиві на позовну заяву на п.2.2 договору, відповідно до якого позика надається позичальнику на безоплатній основі, тобто відсотки за користування позикою або будь-яке інше відшкодування за користування грошовими коштами позичальником не виплачується, у зв'язку з чим, на його думку, відсутні правові підстави для задоволення позову в частині стягнення суми 3 % річних, колегія суддів вважає безпідставними та необґрунтованими з огляду на наступне.

Проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грошима (стаття 1214 ЦК України) (аналогічна правова думка міститься в п.6.1 Постанови Пленуму ВГСУ від 17.12.2013 р. №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Як свідчать матеріали справи, позивач просить суд стягнути з відповідача 3% річних саме на підставі статті 625 ЦК України, що підтверджується також усними поясненнями представника позивача суду апеляційної інстанції та його письмовою заявою, наданою суду 07.07.2015 року.

Враховуючи наведене, а також доведеність факту несвоєчасного повернення відповідачем суми грошових коштів, позовні вимоги в частині стягнення 3% річних є правомірними та обґрунтованими, а доводи відповідача зводяться до невірного визначення правової природи нарахованих до стягнення сум.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків господарського суду Харківської області.

Приймаючи до уваги всі наведені обставини в їх сукупності, судова колегія дійшла висновку, що під час розгляду справи господарським судом першої інстанції фактичні обставини справи встановлені на основі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають обставинам справи, прийняте рішення відповідає нормам чинного законодавства та підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись статтями 99, 101, п. 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 13.05.2015 року у справі № 922/1299/15 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її підписання і може бути оскаржена протягом 20 днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови по справі № 922/1299/15 підписано 09.07.2015 року.

Головуючий суддя Медуниця О.Є.

Суддя Россолов В.В.

Суддя Шепітько І.І.