Рішення

від 07.07.2015 по справі 910/10103/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.07.2015Справа №910/10103/15

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна», м.Київ, ЄДРПОУ 35571472

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм», м.Київ, ЄДРПОУ 32556336

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі», с.Гора, ЄДРПОУ 35866777

про стягнення 123 606,94 грн.

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: Корнієнко А.Г. - по дов.

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна», м.Київ звернулось до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача 1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм», м.Київ, відповідача 2, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі», с.Гора про стягнення солідарно основного боргу в сумі 65 937,22 грн., збитків в розмірі 21 860,89 грн., штрафу в сумі 4 407,56 грн., пені в розмірі 5020,41 грн., 3% річних в сумі 1506,11 грн. та інфляційних втрат в розмірі 24 874,78 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення Товариством з обмеженою відповідальністю «Креткорм» умов договору №00002700 від 16.02.2011р. про фінансовий лізинг в частині внесення лізингових платежів у розмірі та строки, визначені правочином, що стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом. Одночасно, позовні вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі» обґрунтовано тим, що у відповідності до умов договору №00002700 від 16.02.2011р. відповідач 1 зобов'язався солідарно нести відповідальність за невиконання лізингоодержувачем своїх обов'язків.

У судовому засіданні 07.07.2015р. позивач не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час слухання справи у вказаному засіданні суду не скористався. Проте, наведений учасник судового процесу був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи, з огляду на таке.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 10.06.2015р. судового засідання, суд дійшов висновку, що заявник був обізнаний про час та місце наступного слухання справи.

Відповідач 1 відзиву на позов не надав, правової позиції по суті заявлених позовних вимог не висловив, у судове засідання 07.07.2015р. не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався.

Проте, за висновками суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Креткорм» було належним чином повідомлене про час та місце розгляду справи з огляду на таке.

За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом наявного у матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням відповідача 1 на теперішній час є: 01015, м.Київ, Печерський район, вул.Старонаводницька, буд.13 Б, офіс 305.

На вказану адресу судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України було скеровано, в тому числі, ухвалу від 10.06.2015р. з метою повідомлення відповідача 1 про час та місце розгляду справи.

Наразі, конверт з вказаною вище ухвалою було повернуто на адресу суду з відміткою «За закінченням встановленого терміну зберігання».

У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Господарським судом також прийнято до уваги, що попередня судова кореспонденція, скерована на адресу відповідача 1, також була повернута до суду з відміткою «За закінченням встановленого терміну зберігання».

За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресою Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм», яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку про належне повідомлення відповідача 1 про дату, час і місце розгляду справи.

Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у відповідача 1 можливості дізнатись про слухання справи за його участю.

Відповідач 2 у відзиві б/н від 27.05.2015р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на припинення поруки Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі» на підставі приписів ч.4 ст.559 Цивільного кодексу України. Одночасно, вказаним учасником судового процесу наголошено на безпідставності та доказовій необгрунтованості вимог позивача про стягнення збитків.

З приводу неявки позивача та відповідача 1 в судове засідання 07.07.2015р. господарський суд зазначає наступне.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Судом також враховано, що ухвалою від 10.06.2015р. явка учасників судового процесу у судове засідання обов'язковою не визнавалась.

При цьому, як зазначено вище, господарський суд має право відкласти розгляд справи лише у межах строків, передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України.

Суд наголошує, що строк вирішення спору фактично сплив, а отже у суду відсутня можливість відкладення розгляду спору на іншу дату.

Таким чином, незважаючи на те, що позивач та відповідач 1 не з'явились у судове засідання 07.07.2015р., справа може бути розглянута за наявними у ній документами у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

За змістом ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (ч.2 ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Як свідчать матеріали справи, 16.02.2011р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» (лізингодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Креткорм» (лізингоодержувач) було укладено договір №00002700 про фінансовий лізинг, відповідно до п.п.3.2, 3.3 якого лізингодавець придбаває об'єкт лізингу та передає його лізингоодержувачу на умовах лізингу, а лізингоодержувач користується предметом лізингу згідно умов договору.

У відповідності до п.3.1 договору №00002700 від 16.02.2011р. об'єктом лізингу є транспортний засіб VW Golf Plus VI 1/6 S TDI, 2011 року виробництва, шасі №WVWZZZ1KZBW532729.

За умовами преамбули до договору №00002700 від 16.02.2011р. вартість предмету лізингу становить 28 227 доларів США.

Строк лізингу за договором №00002700 від 16.02.2011р. визначається з дати підписання акту приймання-передачі лізингоодержувачем об'єкта лізингу та у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (п.п.12.1, 12.2 договору №00002700 від 16.02.2011р.).

З наявного в матеріалах справи графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (план відшкодування) вбачається, що останній лізинговий платіж підлягає сплаті 15.02.2016р.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №00002700 від 16.02.2011р. про фінансовий лізинг як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення у позивача та відповідача 1 взаємних цивільних прав та обов'язків.

За своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами правочин є договором фінансового лізингу, який підпадає під правове регулювання норм статті 292 Господарського кодексу України та Закону України «Про фінансовий лізинг». Одночасно, відповідно до ст.2 вказаного нормативно-правового акту відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг (ст.806-809), найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Статтею 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч.2 ст.10 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець зобов'язаний, зокрема, у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору.

У ст.11 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний прийняти предмет лізингу та користуватись ним відповідно до його призначення та умов договору.

Предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів (ч.1 ст.807 Цивільного кодексу України та ст.3 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Як вказувалось вище, об'єктом лізингу за договором №00002700 від 16.02.2011р. є транспортний засіб VW Golf Plus VI 1/6 S TDI, 2011 року виробництва, шасі №WVWZZZ1KZBW532729.

За твердженнями позивача, які з боку відповідача 1 належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, на виконання умов договору №00002700 від 16.02.2011р. Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» було передано, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Креткорм» прийнято предмет лізингу, а саме автомобіль VW Golf Plus VI 1/6 S TDI, 2011 року виробництва, шасі №WVWZZZ1KZBW532729.

Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За приписами п.3 ч.2 ст.11 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

У відповідності до умов п.6.1 договору №00002700 від 16.02.2011р. для експлуатації об'єкта лізингу лізингоодержувач виплачуватиме лізингодавцю лізингові платежі у відповідності до графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів, що являє собою невід'ємну частину контракту та графіку покриття витрат і виплати лізингових платежів. Щомісячний лізинговий платіж включає в себе: суму, яка відшкодовує частину вартості об'єкта лізингу; проценти; комісії; покриття витрат, пов'язаних з оплатою послуг та відшкодуванням, що підлягають сплаті (включаючи витрати на ремонт об'єкта лізингу, реєстраційні платежі, тощо).

У п.6.3 позивач та відповідач 1 погодились, що лізингові платежі, що підлягають виплаті за договором на користь лізингодавця, відображають справедливу вартість об'єкта лізингу та забезпечують отримання лізингодавцем очікуваної станом на дату виконання договору суми на основі діючого курсу обміну доларів США, встановленого Національним банком України або українським комерційним банком Райфайзен банк Аваль, як буде обрано за рішенням лізингодавця станом на дату, коли кожен платіж підлягає сплаті. З цією метою лізингові платежі, страхові премії, а також будь-які інші платіжні зобов'язання, передбачені контрактом, розраховуються в доларах США на змінній основі та підлягають сплаті в українських гривнях за обмінним курсом вказаного вище банку, чинним на дату виставлення рахунку.

Як вказувалось вище, розмір, кількість та строк сплати лізингових платежів за договором №00002700 від 16.02.2011р. визначено у графіку покриття витрат та виплати лізингових платежів (план відшкодування).

Наразі, як свідчать матеріали справи, на оплату лізингових платежів у березні - жовтні 2014р. після проведення перерахунку суми лізингових платежів, визначених в доларах США у гривню у спосіб, визначений умовами спірного правочину, Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» було виставлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Креткорм» рахунки на загальну суму 65 937,22 грн., а саме №00184458 від 03.03.2014р. на суму 7346,19 грн., №00191932 від 01.04.2014. на суму 7867,97 грн., №00198590 від 05.05.2014р. на суму 8067,08 грн., №00204451 від 03.06.2014р. на суму 8211,26 грн., №00211299 від 0207.2014р. на суму 8170,06 грн., №00217734 від 04.08.2014р. на суму 8527,08 грн., №00223809 від 04.09.2014р. на суму 8856,62 грн., №00229921 від 01.10.2014р. на суму 8890,96 грн.

Проте, за твердженнями позивача, які з боку відповідача 1 належними та допустимими у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказами не спростовані, Товариством з обмеженою відповідальністю «Креткорм» свої грошові зобов'язання за договором №00002700 від 16.02.2011р. в частині внесення лізингових платежів, нарахованих за період з березня по жовтень 2014р., не виконано, в результаті чого у останнього утворилась заборгованість на загальну суму 65 937,22 грн.

У повідомленні №00002700 від 03.10.2014р., яке у відповідності до змісту поштового повідомлення №043660053310 було отримане відповідачем 1, позивач вимагав сплати заборгованості та повідомив Товариство з обмеженою відповідальністю «Креткорм» про відмову від договору та повернення транспортного засобу. У даному випадку право лізингодавця на відмову від договору в односторонньому порядку було обґрунтовано умовами п.12.6 укладеного між сторонами правочину та фактом неналежного виконання відповідачем 1 своїх грошових зобов'язань.

Однак, як вказує заявник, вимога Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» про погашення заборгованості була залишена Товариством з обмеженою відповідальністю «Креткорм» без задоволення.

Одночасно, з матеріалів справи вбачається, що об'єкт лізингу було повернуто лізнгоодержувачем лізингодавцю, що підтверджується актом б/н від 16.10.2014р. приймання-передачі.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, судом ухвалами від 22.04.2015р., від 13.05.2015р., від 03.06.2015р. та від 10.06.2015р. відповідача 1 було зобов'язано надати докази повного або часткового виконання своїх зобов'язань за договором №00002700 від 16.02.2011р.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Креткорм» витребуваних судом доказів надано не було, факт наявності заборгованості перед Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» у розмірі 65 937,22 грн. не спростовано.

При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Таким чином, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» основного боргу є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Одночасно, слід зазначити, що згідно з умовами п.12.13 договору №00002700 від 16.02.2011р. у випадку припинення договору за ініціативи лізингодавця з підстав порушення лізингоодержувачем своїх зобов'язань, договір припиняється на десятий робочий день з дня надсилання письмового повідомлення стороною.

Щодо позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» в частині стягнення з відповідача 1 збитків в розмірі 21 860,89 грн. господарський суд зазначає наступне.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, до означеної суми позивачем включено: 6000 грн. витрат на юридичне консультування та підготовку процесуальних документів у зв'язку з порушенням лізингоодержувачем своїх зобов'язань; витрати на ремонт транспортного засобу в розмірі 1403, 70 грн. та компенсацію за дострокове припинення правочину у відповідності до умов п.12.9 укладеного між сторонами правочину в розмірі 14 457,19 грн.

З метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи ухвалою від 22.04.2015р. позивача було зобов'язано надати пояснення щодо понесення збитків у заявленому до стягнення розмірі.

На виконання вимог господарського суду заявником представлено письмові пояснення б/н від 13.05.2015р., в яких Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» зазначено, що до складу збитків, які було понесено лізингодавцем внаслідок неналежного виконання лізингоодержувачем своїх зобов'язань, належать витрати на юридичну допомогу, на ремонт предмету лізингу та компенсація за дострокове припинення спірного правочину.

За умовами п.12.9 договору №00002700 від 16.02.2011р. у разі припинення лізингу відповідно до пункту 12 договору лізингоодержувач сплачує Товариству з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» будь-яку різницю між ринковою вартістю об'єкту лізингу та лізинговими платежами, що залишились не сплаченими.

За поясненнями заявника, така різниця становить 14 457,19 грн. Проте, за висновками суду, такі твердження заявника є доказово необґрунтованими. При цьому, суд виходить з наступного.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Ринковою вартістю колісного транспортного засобу є вартість, за яку можливе відчуження колісного транспортного засобу (його складників) на ринку подібного колісного транспортного засобу (його складників) на дату оцінки за договором, укладеним між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без примусу. Методика оцінки вартості колісних транспортних засобів затверджена Наказом №142/5/2092 від 24.11.2003р. Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України.

У наведеній методиці визначено, що основним підходом до визначення ринкової вартості колісного транспортного засобу є порівняльний підхід. Порівняльний підхід ґрунтується на аналізі цін продажу (пропозиції) колісного транспортного засобу, ідентичних або аналогічних оцінюваному на первинному чи вторинному ринках колісного транспортного засобу, з відповідним коригуванням, що враховує відмінності між об'єктом порівняння та об'єктом оцінки. Під первинним слід розуміти ринок нових колісних транспортних засобів, під вторинним - ринок колісних транспортних засобів, які були в користуванні. Для визначення вартості за порівняльним підходом використовуються статистично усереднені цінові дані колісного транспортного засобу, які були відчужені в Україні, за умов, що вони відповідають змісту поняття «ринкова вартість», зокрема ґрунтуються на даних ринку колісного транспортного засобу і зведені в довідниках, до яких висуваються вимоги щодо науковості, об'єктивності, об'ємності інформації. Найбільш вірогідним методом порівняльного підходу до оцінки колісного транспортного засобу є метод, заснований на аналізі цін ідентичних колісного транспортного засобу. За цим методом вартість визначається на базі середньої ціни продажу (пропозиції) ідентичного колісного транспортного засобу з відповідним строком експлуатації. Подальше коригування враховує різницю між пробігом, комплектністю, укомплектованістю, технічним станом об'єкта порівняння та об'єкта оцінки. У разі неможливості визначення вартості колісного транспортного засобу з урахуванням цін ідентичних колісних транспортних засобів допускається використання методу, заснованого на аналізі цін аналогічних транспортних засобів. За цим методом вартість колісного транспортного засобу визначається відповідно до цінових даних, аналогічних, але не ідентичних колісних транспортних засобів, з належним або скоригованим строком експлуатації. Подальше коригування вартості здійснюється шляхом врахування різниці між пробігом, комплектністю, укомплектованістю, технічним станом об'єкта порівняння та об'єкта оцінки. Коригування, які застосовуються в порівняльному підході, приймаються у вигляді коефіцієнта (відсотка) до середньої ціни колісного транспортного засобу або у вигляді грошової суми, що додається або вираховується з цієї ціни, а також комбінування зазначених засобів. Коригування вартості колісного транспортного засобу з причин різниці в пробігу здійснюється коефіцієнтом коригування ринкової вартості колісного транспортного засобу за величиною пробігу; з причин різниці технічного стану - процентом додаткового збільшення (зменшення) ринкової вартості колісного транспортного засобу залежно від умов догляду, зберігання, використання та ін.; з причин функціонального зносу колісного транспортного засобу - коефіцієнтом функціонального зносу; з причин особливостей економічного стану в різних регіонах України і різних країнах світу - коефіцієнтом ринку регіону та коефіцієнтом коригування вартості колісного транспортного засобу у країні придбання до його вартості в провідних країнах-експортерах. Вартість колісного транспортного засобу коригується відповідною грошовою сумою, яка враховує його комплектність, укомплектованість, наявність пошкоджень, які потребують відновлювального ремонту, відновлення і (чи) оновлення складників.

Тобто, з наведеного вбачається, що при визначенні ринкової вартості автомобіля застосовуються відповідні коефіцієнти, а середня ринкова ціна є лише базою для визначення вартості колісного транспортного засобу, яка з урахуванням його дійсних технічних характеристик (додаткового обладнання, пробігу) може бути суттєво зміненою.

Наразі, суд не приймає до уваги договір б/н від 07.11.2014р. купівлі-продажу/поставки бувшого у використанні автомобіля, на підставі якого після повернення лізингоодержувачем предмету лізингу, позивачем було відчужено автомобіль VW Golf Plus VI 1/6 S TDI, 2011 року виробництва, шасі №WVWZZZ1KZBW532729, як належний та допустимий у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказ розміру ринкової вартості транспортного засобу, оскільки вартість транспортного засобу у вказаному правочині визначена за взаємною домовленістю сторін та може не відображати дійсної ринкової ціни автомобіля у розумінні Методики оцінки вартості колісних транспортних засобів. Будь-яких інших доказів визначення ринкової вартості предмету лізингу за спірним правочином матеріали справи не містять.

Одночасно, суд зазначає, що клопотання про призначення судової експертизи з метою визначення ринкової вартості транспортного засобу та виконання приписів ст.33 Господарського процесуального кодексу України позивачем заявлено не було.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» 14 457,19 грн., як різниці між ринковою вартістю об'єкту лізингу та лізинговими платежами, що залишились не сплаченими, суд вважає доказово необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Позовні вимоги про стягнення збитків, що полягають у витратах на ремонт, господарський суд також вважає необґрунтованими з наступних підстав.

Відповідно до ст.224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Таким чином, з урахуванням вимог вказаної статті, відшкодування збитків є видом господарських санкцій, під якими розуміються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування котрих для нього настають несприятливі економічні наслідки. Одночасно, для учасника господарських відносин, який потерпів від правопорушення, відшкодування збитків є способом захисту його прав та законних інтересів.

За приписом ст.22 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування збитків, які їй було завдано в результаті порушення її цивільного права.

Збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Одночасно, відповідно до ст.225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Відшкодування збитків є наслідком порушення зобов'язання. За таких обставин, можливість використовувати відшкодування збитків як засіб захисту порушених прав виникає у юридичних осіб із самого факту невиконання обов'язку, порушення цивільних прав.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків необхідною є наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника і збитками, вина боржника. Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань. Вказану позицію наведено в Оглядовому листі №01-06/20/2014 від 14.01.2014р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства у справах, в яких заявлено вимоги про відшкодування збитків». При цьому, необхідно виходити з презумпції вини правопорушника, тобто позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки, відповідач повинен довести, що збитки завдано не з його вини.

Відсутність хоча б одного з перелічених елементів, які утворюють склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання ним взятих на себе зобов'язань.

Наразі, заявником не представлено жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів, що ремонт транспортного засобу VW Golf Plus VI 1/6 S TDI, 2011 року виробництва, шасі №WVWZZZ1KZBW532729 та витрати на нього були обумовлені саме неправомірними діями Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм».

До того ж, як вказувалось вище, умовами спірного правочину передбачено, що витрати на ремонт предмету лізингу входять до складу лізингових платежів, а отже, за висновками суду, у позивача відсутні у даному випадку достатні правові підстави для стягнення з відповідчів витрат на ремонт транспортного засобу, який, як свідчать наявні в матеріалахї справи документи, було проведено ще до моменту припинення спірного правочину та повернення автомобіля лізингодавцю.

Одночасно, суд дішов висновку щодо часткового задоволення вимог позивача про стягнення витрат на юридичне консультування та підготовку процесуальних документів в сумі 6000 грн. з огляду на таке.

За умовами п.8.2.3 договору №00002700 від 16.02.2011р. лізингоодержувач зобов'язаний у випадку прострочення сплати заборгованості компенсувати лізингоодержувачу витрати, в тому числі, на винагороду юристам, судові та позасудові витрати, нараховані/сплачені з метою відшкодування заборгованості.

В обґрунтування позовних вимог в частині стягнення витрат на юридичні послуги заявником представлено до матеріалів справи договір №17/2010 від 09.06.2010р., укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Вернер і Партнери». У відповідності до додаткової угоди №145 від 13.03.2015р. до означеного правочину, позивачем доручено Товариству з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Вернер і Партнери» надати юридичні послуги, які полягають у консультуванні, підготовці процесуальних докуметів та участі у судових засіданнях стосовно справи про стягненння всіх належних платежів з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» відповідно до договору №00002700 від 16.02.2011р.

У вказаному правочині сторони домовились, що на стадії провадження по справі в суді першої інстанції вартість послуг виконавця складає 5000 грн.

На оплату послуг Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Вернер і Партнери» було виставлено рахунок №68 від 17.03.2015р.

З матеріалів справи вбачається, що означений вище рахунок позивачем було оплачено та перераховано на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «Юридична фірма Вернер і Партнери» грошові кошти в сумі 5000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №50021842 від 03.04.2015р.

Тобто, наявними в матеріалах справи документами підтведжується, що витрати позивача на юридичну допомогу, відшкодування яких передбачено п.8.2.3 договору №00002700 від 16.02.2011р., становили саме 5000 грн.

Доказів понесення таких витрат у розмірі більшому, ніж встановлено вище, матеріали справи не містять. При цьому, за висновками суду, означені витрати є розумними, співрозмірними та справедливими з урахуванням допущених відповідачами порушень господарських зобов'язань.

Наразі, суд зазначає, що включення при заявленні до стягнення наведених витрат суми податку на додатку вартість є безпідставним, оскільки за приписами ст.185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування є операції платників податку з: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Отже, оскільки у даному випадку позивачем стягуються саме витрати, а не вартість послуг, у останнього відсутні підстави для збільшення суми витрат на розмір податку на додану вартість.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, а також приймаючи до уваги, що відшкодування відповідачем 1 витрат на юридичні послуги прямо передбачено умовами укладеного між сторонами правочину, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» у визначеній частині підлягають задоволенню частково, а саме в розмірі 5000 грн.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд також дійшов висновку щодо частково задоволення вимог позивача про стягнення штрафу в сумі 4 407,56 грн., пені в розмірі 5020,41 грн., 3% річних в сумі 1506,11 грн. та інфляційних втрат в розмірі 24 874,78 грн. При цьому, господарський суд виходить з наступного:

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

За приписами ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України ).

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

У ч.4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

За умовами п.8.2.1 договору №00002700 від 16.02.2011р. у випадку прострочення сплати платежу, лізингоодержувач сплачує пеню у розмірі 10% річних за кожен день прострочення до моменту виплати.

За прострочення внесення лізингових платежів за березень- жовтень 2014р. позивачем нараховано пеню на загальну суму 5020,41 грн.

За приписами ст.253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

У ст.254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Відповідно до п.2.5 Постанови №14 від 17.12.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» пеня нараховуються починаючи з наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Як встановлено судом, заявником було невірно визначено початок періоду нарахування неустойки.

Наприклад, за порушення строку внесення лізингового платежу, строком сплати якого відповідно до графіку було 15.03.2014р., заявником нараховано пеню саме з означеної дати, тоді як 15.03.2014р. було вихідним днем, а отже останній строк оплати переноситься на перший робочийй день і право на нарахування неустойки виникає з 18.03.2014р.

До того ж, у будь-якому випадку суд зауважує, що нарахування пені, починаючи з дня, в який зобов'язання повинно було бути виконаним, є безпідставним на суперечить вимогам чинного законодавства України і позиції Пленуму Вищого господарського суду України.

Після проведення власного перерахунку, господарським судом встановлено, що обґрунтованим є стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» пені в розмірі 4988,41 грн.

За приписами ч.2 ст.549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

За умовами п.8.2.2 договору №00002700 від 16.02.2011р. у випадку прострочення сплати лізингових платежів лізингоодержувач сплачує штрафи за вимоги щодо сплати, надіслані лізиноодержувачем (нагадування про несплату): еквівалент 15 доларів США за першу вимогу, 20 доларів США за другу вимогу та 25 доларів США за третю вимогу.

За твердженнями заявника лізингодавцем було направлено на адресу відповідачу 1 десять нагадувань щодо несплаченого платежу.

Керуючись умовами договору, за вказані нагадування заявником на підставі п.8.2.2 договору №00002700 від 16.02.2011р. нараховано штраф на загальну суму 4407,56 грн.

Проте, наразі, належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів направлення на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» вказаних нагадувань матеріали справи не містять, що свідчить про відстуність у суду підстав для стягнення з відповідача 1 штрафу на підставі п.8.2.2 договору №00002700 від 16.02.2011р.

За приписами ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи зі змісту позовної заяви за порушення лізингоодержувачем своїх грошових зобов'язань за договором №00002700 від 16.02.2011р. позивачем було нараховано 3% річних на суму 1506,11 грн. та інфляційні втрати в розмірі 24 874,78 грн.

Після проведення перевірки наведеного заявником розрахунку судом встановлено, що останній містить такі ж самі помилки, що і при нарахуванні пені.

За наслідками проведення власного розрахунку судом встановлено, що за порушення грошових зобов'язань за договором №00002700 від 16.02.2011р. обґрунтованим є стягнення 3% річних в сумі 1498,91 грн. та інфляційних втрат в сумі 22 877,95 грн.

При цьому, при розрахунку інфляційних втрат судом враховано, що відповідно до Листа №62-97р. від 03.04.1997р. Верховного Суду України «Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ» та Інформаційного листа №01-06/928/2012 від 17.07.12р. Вищого господарського суду України «Про практику застосування ВГСУ у розгляді справ окремих норм матеріального права» сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто, мала місце не інфляція, а дефляція). При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.

Отже, враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» про стягнення 3% річних та інфляційних втрат підлягають задоволенню частково, на визначені вище суми.

Щодо вимог позивача про солідарне стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі» заборгованості за договором №00002700 від 16.02.2011р. суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. (ст.554 Цивільного кодексу України).

У разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо (ч.1 ст.543 Цивільного кодексу України).

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ст.556 Цивільного кодексу України).

Зі змісту зазначених норм випливає, що договір поруки не покладає на боржника якогось нового обов'язку, крім того, який він вже має перед кредитором по основному зобов'язанню, а лише створює ймовірність переходу прав та обов'язків останнього до поручителя у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою.

Наразі, приписами чинного законодавства не передбачено окремих умов, які сторони повинні визначити та погодити під час укладання договору поруки.

За умовами договору №00002700 від 16.02.2011р. зобов'язання лізингоодержувача забезпечуються порукою Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі».

У п.1 умов поруки за договором №00002700 від 16.02.2011р. між лізингодавцем та поручителем погоджено, що останній несе солідарну відповідальність за виконання всіх зобов'язань лізингоодержувача, що виникають у нього на підставі та у зв'язку з договором. Зобов'язання поручителя включають, окрім іншого, лізингові платежі, штрафні санкції та відшкодування збитків, що підлягають сплаті лізингоодержувачем.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №00002700 від 16.02.2011р. як належну підставу у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України для виникнення між позивачем та відповідачем 2 взаємних прав та обов'язків і забезпечення виконання відповідачем 1 своїх грошових зобов'язань за договором №00002700 від 16.02.2011р.

Отже, враховуючи наведені вище умови договору, позивачем і було заявлено позовні вимоги про солідарне стягнення заборгованості за договором №00002700 від 16.02.2011р. з боржника і поручителя.

Наразі, твердження відповідача 2 про припинення поруки суд вважає безпідставними з огляду на наступне.

Перелік підстав припинення зобов'язань є вичерпним та відображений в ст.ст. 599 , 601 , 604 609 Цивільного кодексу України.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст.599 Цивільного кодексу України ).

Статтею 559 Цивільного кодексу України передбачено підстави припинення саме зобов'язань з поруки. Зокрема, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Таким чином, законодавець передбачив додаткові підстави припинення поруки, а саме: правила обмежувальних строків (шестимісячного та тривалістю в один рік), які вступають в дію, відповідно, лише у разі, якщо договором поруки не встановлено строк дії поруки, а основним договором не визначено строк виконання основного зобов'язання.

За твердженнями відповідача 2, контрагентами у договорі поруки не було визначено строку її дії, а отже, остання припиняється з урахуванням приписів ч.4 ст.559 Цивільного кодексу України, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не звернувся до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі».

Проте, за висновками суду, такі твердження відповідача 2 є безпідставникми та спростовуються наявними в матеріалах справи документами.

Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення, так і вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору) (п.4.1.7 Постанови №1 від 24.11.2014р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів»).

За умовами поруки, що наведені у договорі №00002700 від 16.02.2011р., усі повідомлення поручителю надсилаються за адресою, вказаною у договорі. Повідомлення оформлюються в письмовій формі та доставляються, в тому числі, шляхом застосування поштового зв'язку. При цьому, у такому разі повідомлення вважається отриманим через 2 робочі дні з дати поштового відправлення.

У договорі №00002700 від 16.02.2011р. зазначено, що адресою поручителя є: 08324, Київська область, Бориспільський район, с.Гора, вул.Центральна, буд.21.

Як свідчать матеріали справи, саме на вказану адресу позивачем і було направлено вимогу №00002700 від 03.10.2014р. про погашення заборгованості за договором №00002700 від 16.02.2011р., що підтверджується поштовим повідомленням №0430600533198.

Суд зазначає, що твердження відповідача 2 щодо неотримання наведеної вимоги не свідчать про припинення поруки на підставі ч.4 ст.559 Цивільного кодексу України, оскільки наведеною нормою передбачено, що підставою припинення зобов'язань поручителя є саме не звернення кредитора, а ніяким чином не неотримання поручителем його вимоги.

Тобто, враховуючи, що в матеріалах справи наявні належні та допустимі у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України докази направлення Товариством з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» вимоги про погашення заборгованості на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі», у спосіб обумовлений договром №00002700 від 16.02.2011р., суд дійшов висновку, що порука відповідача 2 не припинилась.

До того ж, господарський суд вважає за необхідне зауважити, що припинення договору №00002700 від 16.02.2011р. не свідчить про припинення поруки відповідача 2, оскільки з припиненням правочину зобов'язання лізингоодержувача не є припиненими, що у даному випадку виключає можливість застосування до спірних правовідносин приписів ч.1 ст.559 Цивільного кодексу України.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що твердження відповідача 2 стосовно неможливості приймання факту подання позову до суду в якості направлення вимоги у розумінні ч.4 ст.559 Цивільного кодексу України є помилковими. При цьому, суд виходить з наступного.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст.8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина 4 ст.13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто, можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Крім того, за позицією Конституційного суду України, викладеною в рішенні №15-рп/2002 від 09.07.2002р. у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містять застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі, і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

До того ж, суд звертає увагу відповідача 2 на позицію Верховного Суду України, яку наведено у постанові від 17.09.2014р. по справі №6-53цс14, стосовно того, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов'язання за договором може бути пред'явлено у судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто упродовж шести місяців із моменту настання строку погашення.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про солідарне стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі» заборгованості в сумі 65 937,22 грн., збитків у вигляді витрат на юридичне консультування в розмірі 5000 грн., пені в сумі 4988,41 грн., 3% річних в розмірі 1498,81 грн. та інфляційних втрат в сумі 22 877,85 грн. є правомірними та такими що підлягають задоволенню у викладених вище розмірах.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України покладається на сторін пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Частково задовольнити позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна», м.Київ до Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм», м.Київ, Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі», с.Гора.

Стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «Креткорм» (01015, м.Київ, Печерський район, вул.Старонаводницька, буд.13 б, ОФІС 305, ЄДРПОУ 32556336) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Ранголі» (08324, Київська область, Бориспільський район, село Гора, вул.Центральна, буд.21, офіс 10, ЄДРПОУ 35866777) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Порше лізинг Україна» (02152, м.Київ, Дніпровський район, проспект Павла Тичини, буд.1В, ЄДРПОУ 35571472) основний борг в сумі 65 937,22 грн., збитки у вигляді витрат на юридичне консультування в розмірі 5000 грн., пеню в сумі 4988,41 грн., 3% річних в розмірі 1498,91 грн., інфляційні втрати в сумі 22 877,95 грн. та судовий збір в розмірі 2066,05 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

У судовому засіданні 07.07.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 13.07.2015р.

Суддя Любченко М.О.