Постанова

від 28.02.2007 по справі 292/9-06

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ 

СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ

УКРАЇНИ         

28 лютого 2007 р.                                                                                  

№ 292/9-06 

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Божок В.С. -головуючого,

Костенко Т.Ф., Коробенко Г.П.

розглянувши матеріали  касаційної скарги

Суб'єкта підприємницької

діяльності ОСОБА_1, м. Біла Церква

на рішення

господарського суду Київської

області  від 31.10.2006р.

у справі

господарського суду Київської

області

за позовом

товариства з обмеженою

відповідальністю “Техно-Пласт”, м. Київ

до відповідачів

1)          Суб'єкта підприємницької діяльності

ОСОБА_1, м. Біла Церква 2      2)          Товариства з обмеженою відповідальністю

“Волинська транспортна компанія”, м. Луцьк

про

визнання недійсним договору

за участю представників сторін:

позивача: не

з'явився,

відповідача-1:

не з'явився,

відповідача-2:

не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою

відповідальністю "Техно-Пласт" (позивач) звернулось до господарського

суду Київської області з позовом до Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1

(відповідач -1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинська

транспортна компанія" (відповідач-2) про визнання недійсним договору про

переведення боргу від 14.03.06р., укладеного між ними, відповідно до якого

відповідач-2 перевів на позивача борг, грошове 

зобов'язання  перед  відповідачем -1, у розмірі 3000200,00 грн., з

підстав невідповідності змісту цього договору вимогам чинного на час його

укладення законодавству.

Рішенням господарського суду

Київської області від 31.10.2006р. у справі № 292/9-06 позов

задоволено. Договір про переведення боргу від 14.03.06р. визнано

недійсним.

         Судове рішення мотивовано тим, що

зазначений договір про переведення боргу від 14.03.06р., який  є предметом спору у даній справі, не

відповідає ст. ст. 520, 521, 625 та ч.1, 5 ст.203 ЦК України, що є підставою

для його визнання недійсним. 

         Не погоджуючись із зазначеним рішенням

у даній справі, СПД ОСОБА_1 звернувся до Вищого господарського суду України з

касаційною скаргою, в якій просить рішення 

скасувати та  відмовити в

позові  з огляду на порушення судом норм

матеріального і процесуального права, зокрема 

ст. 215 ЦК України та ч.2 ст.35 ГПК України.

        Відзиви на  касаційну 

скаргу  позивач та відповідач-2 не

надали.

        Сторони у справі не реалізували своє

процесуальне право на участь у судовому засіданні суду касаційної інстанції.

        Від 

позивача у  справі надійшло

клопотання, в якому він вважає, що справа не може бути розглянута в зв'язку

неможливістю явки представника ТОВ “Техно-Пласт”, який може представляти

інтереси останнього. При  цьому до

клопотання не додано доказів щодо поважності причин такої неявки представника

позивача з огляду на що та, враховуючи, що про час i місце розгляду справи ТОВ

“Техно-Пласт” було повідомлено належним чином, а надання повноважень на

представництво інтересів сторони у процесі не обмежено будь-яким певним колом

осіб, підстав для відкладення розгляду 

справи з наведених у клопотанні причин колегія не вбачає.   

Приймаючи до уваги межі перегляду

справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин

справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні

оспорюваного судового акту, колегія суддів знаходить необхідним касаційну

скаргу задовольнити.

Господарським судом 1-ї інстанції

встановлено, що між відповідачем-1 та відповідачем-2 укладено договір

транспортної експедиції НОМЕР_1, відповідно до якого відповідач-2 зобов'язався

надати або організувати надання відповідачу-1 комплексу

транспортно-експедиторських послуг по прийому, страхуванню, митному оформленню

і перевезенню до місця призначення вантажів відповідача-1. Відповідач-1, в свою

чергу, зобов'язався сплачувати послуги на умовах 100% передплати.

14.03.2006р. між відповідачем-1

(кредитор), відповідачем - 2 (первісний боржник) та позивачем (новий боржник)

укладено договір про переведення боргу б/н (надалі Договір).

Згідно п.1 Договору, останнім

регулюються відносини, пов'язані із зміною зобов'язаної сторони (первісного

боржника) у зобов'язанні, що виникає із договору транспортної

експедиціїНОМЕР_1, укладений між первісним боржником та кредитором.

Предметом Договору сторони

визначили перевід від відповідача-2 до позивача у справі боргу в розмірі

3000200,00 грн., що виник на підставі платіжних доручень НОМЕР_2 (сума 800 000

грн.), НОМЕР_3 (сума 1 000000 грн.), НОМЕР_4 (сума 505 200 грн.) та відсотків

за несвоєчасну сплату боргу з жовтня 2004р. по квітень 2006р., що складають 695

000,00 грн. (п.2 Договору).

          Крім цього судом попередньої

інстанції встановлено, що:

- борг (зобов'язання), який  виник на підставі платіжних доручень НОМЕР_2

(сума 800 000 грн.), НОМЕР_3 (сума 1 000000 грн.), НОМЕР_4 (сума 505 200 грн.)

та був переведений відповідачем-2 на 

позивача у справі не відповідає обов'язкам  відповідача-2, що витікають з  договору транспортної експедиції НОМЕР_1, а

отже за  висновками суду спірний Договір

суперечить ст. ст. 520, 521  ЦК України;

- борг, що був переведений за

оспорюваним Договором, в частині сплати 800000,00 грн., не пов'язаний з

договором транспортної експедиції НОМЕР_1, а виник у відповідача-2 з іншого

зобов'язання, зокрема, з договору НОМЕР_5.;

- в оспорюваному Договорі зазначені

інші підстави виникнення заборгованості розміром 2305200,00 грн., ніж в угоді

про розірвання договору транспортної експедиції від 14.12.2004р. що на думку

суду свідчить про ухилення сторін за Договором на реальне настання наслідків

такого Договору та порушує вимоги ч .5 ст.203ЦКУкраїни;

- за оспорюваним Договором борг

відповідача-2 переведено на позивача за неіснуючим зобов'язанням з огляду на

угоду про розірвання договору транспортної експедиції від 14.12.2004р., що на

думку суду суперечить ст.ст. 520-521 ЦК України, а отже не відповідає вимогам

ч. 1 ст. 203 ЦК України;

- зазначений в оспорюваному

Договорі розмір відсотків - 695000,00 грн. не 

відповідає умовам цього договору, договору транспортної експедиції

НОМЕР_6;

- Договір від імені ТОВ

"Техно-Пласт" укладено засновниками - Матчуком Ю.С. та Кириченко А.В,

що діють на підставі Статуту, а від імені ТОВ "Волинська транспортна

компанія" Договір підписано тим же Матчуком ЮС, який діяв як директор

товариства.

      Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою

недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною

(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою

статті 203 цього Кодексу.

      Відповідно до ч.1, 5 ст. 203 ЦК України,

зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного

законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути

спрямований на реальне  настання правих

наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України

господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою,

яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено

учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської

компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із

сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним

повністю або в частині.

          Отже, для того, щоб угода мала

належну юридичну силу, вона повинна задовольняти ряд умов, а саме: умову про

форму, умову про сторони, умову про зміст та умову про відповідність внутрішньої

волі і волевиявлення сторін.

        Угода укладена з порушенням зазначених

умов, законодавством визнається недійсною.

Всі недійсні угоди, незалежно від

особливостей їхнього конкретного виду, об'єднує одна спільна риса, - це

суперечність правовим нормам.

           Таким  чином, вирішуючи спір щодо недійсності угоди,

господарський суд  зобов'язаний на

підставі відповідних доказів у встановленому законом порядку встановити

обставини, за наявністю яких чинне законодавство передбачає угоду недійсною.

       Проте, господарський суд попередньої

інстанцій, дослідивши докази та встановивши обставини справи, помилково

визначив їх як обставини, за наявністю яких чинне законодавство передбачає

угоду недійсною, та дійшов   помилкового

висновку про те, що перевід боргу за Договором на іншу особу суперечить нормам

Цивільного кодексу України.

       Так, відповідно до ст. 520 ЦК України

боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу)

лише за згодою кредитора.

Відповідно до 521 ЦК України форма

правочину щодо заміни  боржника у

зобов'язанні визначається відповідно до положень ст. 513 цього Кодексу, тобто

правочин вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого

виникло зобов'язання, обов'язок виконання якого переводиться  на нового боржника.

Твердження місцевого господарського

суду, що Договір про переведення боргу від 14.03.06р. з урахуванням

встановлених обставин  справи суперечить

ст. ст. 520, 521 ЦК України, на думку колегії ґрунтується  на вільному трактуванні положень цих норм та

виходить за рамки їх   правильного

розуміння, оскільки ст. 520 ЦК України визначає умови, за яких переведення

боргу стає можливим, а саме - наявність згоди кредитора, а ст.521 ЦК України

зобов'язує сторін дотримуватись форми правочину, яка  відповідно до ст. 205 ЦК України може бути

усною або письмовою. 

Як встановлено місцевим

господарським судом, сторони оспорюваним Договором засвідчили згоду кредитора

на заміну зобов'язаної сторони за договором транспортної експедиції НОМЕР_1, а

сам   Договір уклали в простій письмовій

формі, що відповідає формі договору транспортної експедиції НОМЕР_7.

Інших обставин, з наявністю яких

законодавець пов'язує визнання  угоди з

переведення боргу недійсною, чинне законодавство не передбачає,  зміст та форма Договору не суперечить нормам

Цивільного Кодексу України,  а отже і

підстави недійсності правочину, як то недодержання в момент  вчинення правочину вимог встановлених ч.1 ст.

203 ЦК України, відсутні.

При цьому господарським судом 1-ї

інстанції не враховані положення  ст. 522

ЦК України, згідно якої новий боржник у зобов'язанні має право  висунути проти вимоги кредитора всі

заперечення, що грунтуються на  

відносинах між кредитором і первісним боржником. 

      На думку колегії наведені позивачем

обгрунтування позовних вимог, покладені судом в основу оскаржуваного рішення,

за своїм характером і є  такими

запереченнями у розумінні зазначеної норми та мали б розглядатись в  рамках господарської справи № 3/374 за

позовом СПД фізичної особи ОСОБА_1 до ТОВ "Техно-Пласт" про стягнення

на підставі спірного Договору нерухомого майна та визнання права власності.

       З цих же підстав висновки суду про те,

що в оспорюваному Договорі зазначені інші підстави виникнення заборгованості

розміром 2305200,00 грн., ніж в угоді про розірвання договору транспортної

експедиції від 14.12.2004р., що на думку суду свідчить про ухилення сторін за

Договором на реальне настання наслідків такого Договору та порушує вимоги ч.5

ст.203ЦК України і є підставою для визнання Договору недійсним, колегією також

визнаються помилковими та непереконливими, оскільки реальним  настанням наслідків за Договором є виконання

новим боржником (позивачем у  справі)

зобов'язань по поверненню боргу кредитору (відповідачу-1),   підтвердженням  чого і є зазначена вище справа № 3/374. 

 Відповідно до постанови Пленуму Верховного

Суду України від 29.12.1976 р. № 11 “Про судове рішення”, рішення є законним

тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно

перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального

права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

 З огляду на викладене, колегія суддів вважає,

що місцевим  господарським судом на

підставі  встановлених фактичних обставин

з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, однак при вирішенні даного спору

були   неправильно застосовані норми

матеріального права, що є підставою для  

скасування оскаржуваного рішення із винесенням нового рішення про  відмову в позові з огляду на його

недоведеність.

Керуючись ст.ст. 1115,

1117, 1119 -11111 Господарського

процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну

скаргу задовольнити.

           Рішення

господарського суду Київської області від 31.10.2006р. у справі №292/9-06 скасувати.

          В позові відмовити.

Головуючий суддя                                                                     

В.С. Божок

Судді:                                                                                        

Т.Ф. Костенко

Г.П. Коробенко