Постанова

від 21.07.2015 по справі 916/4783/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2015 року Справа № 916/4783/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Грейц К.В., суддів :Бакуліної С.В. (доповідач), Ходаківської І.П. розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скаргиОдеської міської ради на постановувід 14.05.2015 Одеського апеляційного господарського суду у справі№ 916/4783/14 господарського суду Одеської області за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "МКП" доОдеської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачаДепартаменту комунальної власності Одеської міської ради провизнання недійсним договору резервування місця розташування об'єкту в судовому засіданні взяли участь представники : від позивача: від відповідача: від третьої особи:не з'явились не з'явились не з'явились В С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду Одеської області (суддя Лічман Л.В.) від 09.02.2015, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Будішевська Л.О., судді - Мишкіна М.А., Таран С.В.) від 14.05.2015, у справі № 916/4783/14 позов задоволено; визнано недійсним договір резервування (використання) місця розташування об'єкту від 22.06.2012 №100, укладений між ТОВ "МКП" та Одеської міською радою; стягнуто з відповідача на користь позивача 609 грн судового збору.

В касаційній скарзі відповідач просить скасувати ухвалені по справі судові акти і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального права, а саме: ст.ст.6, 13 Конституції України, ч.5 ст.60, ч.1 ст.73 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.ст.3, 123, 124, 125, 206 Земельного кодексу України, ст.ст.3, 6, 203, 235, 627, 628, 629, 630 Цивільного кодексу України, ст.179 ГК України, ст.14 Закону України "Про оренду землі".

Відзиву на касаційну скаргу позивач не надіслав.

Сторони не скористалися наданим процесуальним правом на участь у засіданні суду касаційної інстанції.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду та в рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Позивач, ТОВ "МКП", звернувся до суду з позовом до відповідача, Одеської міської ради, про визнання недійсним договору резервування місця розташування об'єкту. Позовні вимоги вмотивовані тим, що відповідно до ст.9.1.10. Податкового кодексу України до загальнодержавних податків і зборів щодо землі належить лише плата за землю, що справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, а не у вигляді плати за місце розташування об'єкту; крім того такого виду договору як резервування місця розташування об'єкту не передбачено діючим законодавством.

Судами встановлено таке.

22.06.2012 між Одеською міською радою (Власник) в особі Одеського міського управління земельних ресурсів та Товариством з обмеженою відповідальністю "МКП" (Місцевикористовувач) укладено договір №100 на резервування (використання) місця розташування об'єкту.

Пунктами 1.1.-1.3. договору сторони передбачили, що Власник надає, а Місцевикористовувач приймає у строкове платне користування місце розташування об'єкту, який знаходиться за адресою: м. Одеса, Суворовський район, вул. Локомотивна, 24-Д. Об'єкт розташований на земельній ділянці загальною площею 6582 кв.м. На земельній ділянці знаходиться нежила виробничо-складська будівля.

Дія договору починається з моменту прийняття рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду і закінчується у момент державної реєстрації договору оренди земельної ділянки відповідно до законодавства України (п.2.1. договору).

Згідно п.п.3.1.-3.2 договору від 22.06.2012 плата за місце розташування об'єкту вноситься Місцевикористовувачем виключно у грошовій формі. Плата за цим договором нараховується у розмірі п'яти відсотків від розрахунку нормативної грошової оцінки земельної ділянки та складає 153587,67 грн на рік.

Плата вноситься рівними частками щомісяця, підлягає індексації згідно із щорічною індексацією нормативної грошової оцінки землі (п.3.4. договору).

Вказаний договір набирає чинності з моменту, визначеного у п.2.1 договору, та реєстрації в Одеському міському управлінні земельних ресурсів ОМР (п.10.1. договору).

Договір підписано уповноваженими представниками, скріплено печатками та зареєстровано в Одеському міському управлінні земельних ресурсів Одеської міської ради, про що у книзі реєстрації договорів вчинено запис №100.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звертався до відповідача з пропозицією щодо укладення з ним договору оренди земельної ділянки, мотивуючи свою вимогу тим, що фактично він користується земельною ділянкою на підставі договору резервування місця розташування об'єкту, що суперечить чинному законодавству.

Встановивши, що договір на резервування (використання) місця розташування об'єкту №100 від 22.06.2012 є удаваним, який вчинено сторонами на приховання договору оренди землі, який вони фактично вчинили, суди визнали спірний договір недійсним на підставі ч.ч.1, 3 ст.215 ЦК України, оскільки він укладений з порушенням вимог ст.15 Закону України "Про оренду землі", ч.1 ст.124 Земельного кодексу України. У постанові суду апеляційної інстанції зазначено таке: - спірний договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; - знаходження на спірній земельній ділянці належних ТОВ "МКП" на праві власності будівель і споруд виключає можливість надання цієї земельної ділянки у користування третім особам, відповідно, відсутня необхідність у резервуванні такої земельної ділянки; - при фактичному її використанні власником виникає необхідність в одержанні плати за землю, що належить до комунальної власності; - рішення Одеської міської ради від 19.10.2011 №1396-VI "Про врегулювання земельних відносин та організації землеустрою", яким затверджено Положення з регулювання земельних відносин та організації землеустрою у м. Одесі, не є рішенням про передачу земельної ділянки ТОВ "МКП" в оренду згідно із вимогами ч.1 ст.124 Земельного кодексу України; - якщо метою укладення спірного договору, як стверджують скаржники, є одержання місцевим бюджетом плати за землю у період, коли триває оформлення документів із землеустрою, то законодавством визначається тільки дві форми плати за землю: орендна плата та земельний податок, проте одержання плати за землю у формі плати за місце розташування об'єктів нерухомості чинним законодавством не передбачено; - спірний договір укладений Одеською міською радою в особі в.о. начальника Одеського міського управління земельних ресурсів на підставі рішення Одеської міської ради №846-VI від 08.07.2011 (із змінами), а не на підставі рішення Одеської міської ради №1396-VI від 19.10.2011.

Проте погодитись з такими висновками не можна з огляду на таке.

Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування, що є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (статті 1, 7, частина перша статті 140 Основного Закону України).

Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина третя статті 140, частина перша статті 144 Основного Закону України). Акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ).

Відповідно до частини першої статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, крім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

За правовою позицією Конституційного Суду України предметами відання місцевого самоврядування є не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення. Перелік таких питань визначено у Конституції України та Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 26 березня 2002 року №6-рп/2002). Зокрема, згідно з цим законом до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин відповідно до закону (пункт 34 частини першої статті 26).

Конституційний Суд України вважає, що системний аналіз положень Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу , координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад , передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.

Наведене викладене в пунктах 3.1., 3.2., 4 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 01.04.2010 № 10-рп/2010 Справа № 1-6/2010.

Відповідно до ч.1 ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка .

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч.1 ст.79 Земельного кодексу України).

Судами не враховано вищенаведених норм законодавства України та не дано оцінки тому факту, що рішення Одеської міської ради від 19.10.2011 №1396-VI "Про врегулювання земельних відносин та організацію землеустрою в місті Одесі", яким затверджене Положення з врегулювання земельних відносин та організації землеустрою у місті Одесі (надалі Положення), ухвалене органом місцевого самоврядування, як суб'єктом владних повноважень, на виконання владних нормотворчих управлінських функцій, і спрямоване, в тому числі, на реалізацію повноважень з розпорядження землею територіальної громади міста Одеси, а не тільки на виконання повноважень з надання земельних ділянок у користування. В порядку дотримання мети Положення, якою, зокрема, є створення правових умов щодо реалізації прав на землю та упорядкування земельних правовідносин у місті Одесі, ним врегульовано не тільки процедури надання у власність, користування земельних ділянок громадянам та юридичним особам, а і укладення договорів резервування (використання) місця розташування об'єктів (п.п.1.2., 1.3., 7. Положення). Це рішення не визнано незаконними в судовому порядку, отже є чинним і, відповідно, обов'язковими до виконання на території міста Одеси.

Посилання судів на те, що спірний договір укладений Одеською міською радою в особі в.о. начальника Одеського міського управління земельних ресурсів на підставі рішення Одеської міської ради №846-VI від 08.07.2011 (із змінами), а не на підставі рішення Одеської міської ради №1396-VI від 19.10.2011, не є підставою для недійсності договору, оскільки рішенням Одеської міської ради №846-VI від 08.07.2011 відповідно до ст.ст.25, 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.12 Земельного кодексу України, ст.ст.11, 509, 627-630 ЦК України, Податкового кодексу України, Бюджетного кодексу України з метою впорядкування земельних правовідносин, недопущення безкоштовного використання земельних ділянок та запобігання втрат місцевого бюджету від несплати за землю особами, що використовують її без оформлених у встановленому законом порядку правовстановлюючих документів, затверджено Типовий договір резервування (використання) місця розташування об'єкту, процедуру укладення якого в свою чергу унормовано у рішенні Одеської міської ради №1396-VI від 19.10.2011, яким затверджено Положення.

Судами, в порушення положень ст.43 Господарського процесуального кодексу України, не встановлено, чи підтверджується матеріалами справи, що земля, на якій розташований належний позивачу об'єкт, була сформована у земельну ділянку і могла на час укладення спірного договору бути переданою по договору оренди, а тому не зробили висновків чи діяли сторони протиправно та з браком дійсного внутрішнього волевиявлення укладаючи з додержанням принципу свободи договору угоду про оплатне користування землею , яка знаходиться у фактичному користуванні позивача, оскільки на ній знаходяться належні останньому об'єкти нерухомості.

Також касаційна інстанція виходить із такого.

Розглянувши справу, суди не застосували положення статті 1 Господарського процесуального кодексу України та статті 15 Цивільного кодексу України, відповідно до яких право на звернення до суду мають лише ті особи, які доведуть факт порушення або оспорювання відповідачем своїх прав і охоронюваних законом інтересів, у даному випадку у зв'язку з укладенням договору резервування (використання) місця розташування об'єкта, тобто доведуть право вимоги до свого процесуального опонента.

Незважаючи на те, що в контексті цих норм для звернення до господарського суду за судовим захистом з відповідним позовом достатньо лише суб'єктивного уявлення особи про те, що її право або інтерес підлягає захисту, якщо в результаті розгляду справи виявиться, що порушення права або легітимного інтересу відсутнє, суд повинен відмовити в позові.

Відповідно до наведених норм та інших норм законодавства України зміст термінів "право на звернення до суду" і "право вимоги" не є тотожними. Розглядаючи справу суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 № 18-рп/2004 Справа № 1-10/2004 витлумачено поняття легітимного інтересу, а також зазначено, що інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на ущемлення прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та законами України інтереси суспільства, держави чи "всіх співвітчизників" або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права. Наголос на "охоронюваності законом" чи законності того чи іншого інтересу законодавець робить не завжди, зважаючи на те, що згадувані у законах інтереси не суперечать Конституції України або випливають з її змісту. Таке акцентування, про що, у першу чергу, свідчать Цивільний процесуальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, застосовується лише у разі, коли не виключена можливість шляхом зловживання інтересами, прагненнями, використовуючи ті чи інші юридичні норми, забезпечити реалізацію незаконних інтересів .

Суди не встановили які конкретно права або які конкретно законні інтереси позивача порушив орган місцевого самоврядування, не дали оцінки посиланням відповідача на те, що позивач в порядку п.7.3. Положення звертався із письмовим клопотанням укласти спірний договір, а після укладення договору добровільно виконував його, отже усвідомлював суть вчиненого ним правочину.

З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги Одеської міської ради, оскільки було порушено положення ст.43 Господарського процесуального кодексу України щодо повноти встановлення обставин справи.

Керуючись ст.ст.111 5 , 111 7 , 111 8 , п.3 ч.1 ст.111 9 , ч.1 ст.111 10 , ст.111 11 ГПК України, Вищий господарський суд України ,-

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Одеської міської ради задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.05.2015 та рішення Господарського суду Одеської області від 09.02.2015 у справі №916/4783/14 - скасувати.

Справу № 916/4783/14 направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Головуючий-суддя К.Грейц

Судді С.Бакуліна

І.Ходаківська