Рішення

від 09.12.2015 по справі 916/4783/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"09" грудня 2015 р.Справа № 916/4783/14

Господарський суд Одеської області у складі судді Мостепаненко Ю.І.,

при секретарі судового засідання Стадник О.С.

за участю представників сторін:

від позивача - ОСОБА_1 (довіреність б/н від 06.10.2014р.),

від відповідача - ОСОБА_2 (довіреність № 352/исх-гс від 19.12.2014р.),

від третьої особи - ОСОБА_3 (довіреність № 01-36/70 від 05.06.2015р.),

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "МКП"

до відповідача - Одеської міської ради

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

про визнання недійсним договору, -

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю "МКП" (ТОВ "МКП") звернулось до господарського суду Одеської області з позовом та заявою про зміну предмету позову, згідно яких просило суд визнати договір про резервування місця розташування об'єкту № 100 від 22.06.2012р. недійсним.

В обґрунтування позовних вимог ТОВ "МКП" посилається на те, що такого виду договору, як резервування місця розташування об'єкту, не передбачено діючим законодавством, отже, зазначений договір є удаваним та вчинений на приховання договору оренди землі.

На думку відповідача та третьої особи, оспорюваний правочин містить всі істотні умови для угод даного типу, тобто являється укладеним, не суперечить жодним нормативно-правовим актам.

Рішенням господарського суду Одеської області від 09.02.2015р. (суддя Лічман Л.В.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14.05.2015р., позов задоволено: визнано недійсним договір від 22.06.2012р. № 100 про резервування (використання) місця розташування об'єкту, укладений між ТОВ „МКПВ» та Одеською міською радою, стягнуто з Одеської міської ради на користь ТОВ „МКПВ» 609 грн. - судового збору.

В своїх рішеннях господарські суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що договір на резервування (використання) місця розташування об'єкту №100 від 22.06.2012 є удаваним, який вчинено сторонами на приховання договору оренди землі, який вони фактично вчинили.

Постановою Вищого господарського суду Одеської від 21.07.2015р. постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.05.2015р. та рішення господарського суду Одеської області від 09.02.2015р. у справі №916/4783/14 - скасовано, справу № 916/4783/14 направлено на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

В обґрунтування постанови, колегія суддів Вищого господарського суду України послалась на те, що господарськими судами не враховано положень ЗУ „Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» , Земельного кодексу України та не дано оцінки тому факту, що рішення Одеської міської ради від 19.10.2011 №1396-VI В«Про врегулювання земельних відносин та організацію землеустрою в місті ОдесіВ» , яким затверджене Положення з врегулювання земельних відносин та організації землеустрою у місті Одесі (надалі Положення), ухвалене органом місцевого самоврядування, як суб'єктом владних повноважень, на виконання владних нормотворчих управлінських функцій, і спрямоване, в тому числі, на реалізацію повноважень з розпорядження землею територіальної громади міста Одеси, а не тільки на виконання повноважень з надання земельних ділянок у користування. Також, в своїй постанові Вищий господарський суд України зазначив, що суди не встановили, які конкретно права або які конкретно законні інтереси позивача порушив орган місцевого самоврядування, не дали оцінки посиланням відповідача на те, що позивач в порядку п.7.3. Положення звертався із письмовим клопотанням укласти спірний договір, а після укладення договору добровільно виконував його, отже усвідомлював суть вчиненого ним правочину.

На підставі розпорядження керівника апарату господарського суду Одеської області № 1033 від 05.08.2015р., відповідно до п. 2.3.52 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, був призначений повторний автоматичний розподіл справи.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.08.2015р. справу № 916/4783/14 передано на розгляд судді О.Л.Панченко.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 10.08.2015р. справу № 916/4783/14 прийнято до провадження суддею О.Л.Панченко.

На підставі розпорядження керівника апарату господарського суду Одеської області № 1486 від 05.10.2015р., та відповідно до п.2.3.50. Положення про автоматизовану систему документообігу суду, у зв'язку з настанням обставин, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, а саме: перебування судді О.Л.Панченко з 01.10.2015р. на лікарняному, що може мати наслідком порушення строку розгляду справи, відповідно до п. 4.2 рішення зборів суддів господарського суду Одеської області, по справі № 916/4783/14 призначено повторний автоматичний розподіл справи.

Згідно з повторним автоматичним розподілом справ, справу № 916/4783/14 передано на розгляд судді господарського суду Одеської області Мостепаненко Ю.І.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 05.10.2015р. справу № 916/4783/14 прийнято до свого провадження суддею Мостепаненко Ю.І., розгляд справи призначено на 28.10.2015р.

Ухвалами господарського суду Одеської області від 28.10.2015р. та від 11.11.2015р. розгляд справи відкладено на 11.11.2015р. та на 25.11.2015р., відповідно, - на підставі ст. 77 ГПК України.

Ухвалою від 25.11.2015р. строк розгляду справи продовжено до 21.12.2015р. - на підставі ст. 69 ГПК України.

В судовому засіданні 25.11.2015р. оголошено перерву до 09.12.2015р., - на підставі ст. 77 ГПК України.

В судовому засіданні 09.12.2015р.:

- представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, просив суд їх задовольнити;

- представник відповідача заперечувавав проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та відповідних письмових поясненнях;

- представник третьої особи заперечувавав проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відповідних письмових поясненнях.

Згідно із приписами ст. 85 ГПК України в судовому засіданні 09.12.2015р. оголошено вступну і резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи та заслухавши присутніх в судових засіданнях представників сторін, суд встановив наступне.

19.10.2011 р. Одеською міською радою прийнято рішення № 1396-VI, яким затверджено Положення „Про врегулювання земельних відносин та організацію землеустрою у м. ОдесіВ» .

Рішенням Одеської міської ради № 846-VI від 08.07.2014 р. затверджено Типовий договір резервування (використання) місця розташування об'єкту, уповноважено Одеське міське управління земельних ресурсів ОМР на укладання договорів резервування (використання) місця розташування об'єкту.

На підставі рішення Одеської міської ради № 846-VI від 08.07.2014 р. та звернення ТОВ „МКПВ» , між останнім (Місцевикористовувач) і Одеською міською радою (Власник) укладено договір на резервування (використання) місця розташування об'єкту від 22.06.2012 р. № 100, відповідно до умов якого Власник надає, а Місцевикористовувач приймає в строкове платне користування місце розташування об'єкту, який знаходиться за адресою: м. Одеса, Суворовський р-н, вул. Локомотивна,24-Д (п.1.1 Договору).

Об'єкт розташований на земельній ділянці загальною площею 6 582 кв. м (п.1.2 Договору).

На земельній ділянці знаходиться нежила виробничо-складська будівля (п.1.3 Договору).

Дія Договору починається з моменту прийняття рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду і закінчується у момент державної реєстрації Договору оренди земельної ділянки відповідно до законодавства України (п.2.1 Договору).

Плата за місце розташування об'єкту (плата) вноситься Місцевикористовувачем виключно у грошовій формі (п. 3.1 Договору).

Плата за цим Договором нараховується у розмірі 5% від розрахунку нормативної грошової оцінки земельної ділянки та складає 153 587,67 грн. на рік (п. 3.2 Договору).

Плата вноситься рівними частками щомісяця, підлягає індексації згідно із щорічною індексацією нормативної грошової оцінки землі (п.3.4. договору).

Договір набирає чинності з моменту, визначеного у п.2.1 Договору, та реєстрації в Одеському міському управлінні земельних ресурсів ОМР (п. 10.1 Договору).

Договір підписано уповноваженими представниками сторін, скріплено печатками останніх та зареєстровано в Одеському міському управління земресурсів ОМР, про що у книзі реєстрації договорів вчинено запис № 100 від 22.06.2012р.

Рішенням Одеської міської ради № 3432-VI від 16.04.2013р. ТОВ „МКПВ» надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду, орієнтованою площею 0, 6582га, за адресою: м. Одеса, Суворовський р-н, вул. Локомотивна, 24-Д, для експлуатації виробничо-складської будівлі.

Таким чином, договір резервування (використання) місця розташування об'єкту № 100 від 22.06.2012 р. набув чинності 16.04.2013 р.

Вважаючи, що такий вид договору, як договір на резервування (використання) місця розташування об'єкту не передбачено діючим законодавством, позивач неодноразово звертався до відповідача з листами про розірвання договору № 100 від 22.06.2012р. та укладення з ним договору оренди земельної ділянки, але ОМР було проігноровано дані питання.

Все вищезазначене і стало підставою для звернення ТОВ "МКП" до господарського суду Одеської області з даним позовом, в якому товариство просить суд визнати договір про резервування місця розташування об'єкту № 100 від 22.06.2012р. недійсним.

Проаналізувавши наявні у справі докази та надавши їм правову оцінку, суд дійшов наступних висновків.

Україна є демократичною, правовою державою, в якій визнається і гарантується місцеве самоврядування, що є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (статті 1, 7, частина перша статті 140 Основного Закону України).

Територіальна громада здійснює місцеве самоврядування в порядку, встановленому законом, безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (частина третя статті 140, частина перша статті 144 Основного Закону України). Акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59 Закону України В«Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» ).

Відповідно до частини першої статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування вирішують, крім передбачених в Основному Законі України, й інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

За правовою позицією Конституційного Суду України предметами відання місцевого самоврядування є не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення. Перелік таких питань визначено у Конституції України та Законі України В«Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 26 березня 2002 року №6-рп/2002). Зокрема, згідно з цим законом до питань місцевого значення належить регулювання сільськими, селищними, міськими радами земельних відносин відповідно до закону (пункт 34 частини першої статті 26).

Конституційний Суд України вважає, що системний аналіз положень Закону України В«Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб'єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб'єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин.

Відповідно до пунктів В«аВ» , В«бВ» , В«вВ» , В«гВ» статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності.

Наведене викладене в пунктах 3.1., 3.2., 4 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів В«аВ» , В«бВ» , В«вВ» , В«гВ» статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 01.04.2010 № 10-рп/2010 Справа № 1-6/2010.

Відповідно до ч.1 ст.206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ч.1 ст.79 Земельного кодексу України).

З огляду на вищеприведені норми законодавства, рішення Одеської міської ради від 19.10.2011р. №1396-VI В«Про врегулювання земельних відносин та організацію землеустрою в місті ОдесіВ» , яким затверджене Положення з врегулювання земельних відносин та організації землеустрою у місті Одесі (надалі Положення), ухвалене органом місцевого самоврядування, як суб'єктом владних повноважень, на виконання владних нормотворчих управлінських функцій, і спрямоване, в тому числі, на реалізацію повноважень з розпорядження землею територіальної громади міста Одеси, а не тільки на виконання повноважень з надання земельних ділянок у користування. В порядку дотримання мети Положення, якою, зокрема, є створення правових умов щодо реалізації прав на землю та упорядкування земельних правовідносин у місті Одесі, ним врегульовано не тільки процедури надання у власність, користування земельних ділянок громадянам та юридичним особам, а і укладення договорів резервування (використання) місця розташування об'єктів (п.п.1.2., 1.3., 7. Положення).

Спірний договір укладений Одеською міською радою на підставі рішення Одеської міської ради № 846-VI від 08.07.2011р. відповідно до ст.ст.25, 26, 59 Закону України В«Про місцеве самоврядування в УкраїніВ» , ст.12 Земельного кодексу України, ст.ст.11, 509, 627-630 ЦК України, Податкового кодексу України, Бюджетного кодексу України з метою впорядкування земельних правовідносин, недопущення безкоштовного використання земельних ділянок та запобігання втрат місцевого бюджету від несплати за землю особами, що використовують її без оформлених у встановленому законом порядку правовстановлюючих документів, затверджено Типовий договір резервування (використання) місця розташування об'єкту, процедуру укладення якого в свою чергу унормовано у рішенні Одеської міської ради №1396-VI від 19.10.2011, яким затверджено Положення з врегулювання земельних відносин та організації землеустрою у місті Одесі.

В подальшому зазначені рішення втратили чинність згідно рішення ОМР № 6534-VI від 16.04.2015р., але на момент укладення спірного договору були чинними і, відповідно, обов'язковими до виконання на території міста Одеси.

На підставі рішення Одеської міської ради № 846-VI від 08.07.2014 р. та звернення ТОВ „МКПВ» , між останнім (Місцевикористовувач) і Одеською міською радою (Власник) укладено договір на резервування (використання) місця розташування об'єкту від 22.06.2012 р. № 100, відповідно до умов якого Власник надав, а Місцевикористовувач прийняв в строкове платне користування місце розташування об'єкту, який знаходиться за адресою: м. Одеса, Суворовський р-н, вул. Локомотивна,24-Д. Плата за цим Договором нараховується у розмірі 5% від розрахунку нормативної грошової оцінки земельної ділянки та складає 153 587,67 грн. на рік (п. 3.2 Договору).

Ст. 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3, 5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За змістом ст. 235 ЦК України обов'язковою ознакою удаваного правочину є фактичне встановлення між сторонами правочину інших правовідносин ніж ті, щодо яких його було оформлено.

Як встановлено матеріалами справи, на переданій за договором № 100 від 22.06.2012р. земельній ділянці знаходилась виробничо-складська будівля, належна позивачу.

Проте, земля, на якій розташований належний позивачу об'єкт, на час укладення спірного договору, не була сформована у земельну ділянку і не могла бути переданою по договору оренди, а тому відсутні підстави вважати, що сторони діяли протиправно та з браком дійсного внутрішнього волевиявлення, укладаючи - з додержанням принципу свободи договору - угоду про оплатне користування землею, яка знаходиться у фактичному користуванні позивача, оскільки на ній знаходяться належні останньому об'єкти нерухомості.

Проаналізувавши матеріали справи, суд доходить висновку, що спірний договір не містить будь-яких доказів на підтвердження настання інших правових наслідків, окрім тих, що були передбачені договором на резервування (використання) місця розташування об'єкту.

Таким чином, умови договору були фактично виконані саме в той спосіб, який було передбачено договором. Жодних інших правовідносин, які не обіймалися умовами вказаного договору, між сторонами не виникло.

Згідно положень статті 1 Господарського процесуального кодексу України та статті 15 Цивільного кодексу України, право на звернення до суду мають лише ті особи, які доведуть факт порушення або оспорювання відповідачем своїх прав і охоронюваних законом інтересів, у даному випадку, у зв'язку з укладенням договору резервування (використання) місця розташування об'єкта доведуть право вимоги до свого процесуального опонента.

Незважаючи на те, що в контексті цих норм для звернення до господарського суду за судовим захистом з відповідним позовом достатньо лише суб'єктивного уявлення особи про те, що її право або інтерес підлягає захисту, якщо в результаті розгляду справи виявиться, що порушення права або легітимного інтересу відсутнє, суд повинен відмовити в позові.

Відповідно до наведених норм та інших норм законодавства України зміст термінів В«право на звернення до судуВ» і В«право вимогиВ» не є тотожними. Розглядаючи справу, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

В Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 № 18-рп/2004 Справа № 1-10/2004 витлумачено поняття легітимного інтересу, а також зазначено, що інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на ущемлення прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та законами України інтереси суспільства, держави чи В«всіх співвітчизниківВ» або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права. Наголос на В«охоронюваності закономВ» чи законності того чи іншого інтересу законодавець робить не завжди, зважаючи на те, що згадувані у законах інтереси не суперечать Конституції України або випливають з її змісту. Таке акцентування, про що, у першу чергу, свідчать Цивільний процесуальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, застосовується лише у разі, коли не виключена можливість шляхом зловживання інтересами, прагненнями, використовуючи ті чи інші юридичні норми, забезпечити реалізацію незаконних інтересів.

Оскільки з матеріалів справи та пояснень представників сторін вбачається, що спірний договір було укладено, в тому числі, на задоволення звернення позивача, а після укладення договору позивач добровільно виконував його умови та вносив плату за спірним договором, отже усвідомлював суть вчиненого ним правочину, відсутні підстави вважати, що укладенням оспорюваного договору було порушено права або законні інтереси позивача.

Відповідно до ст.33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу доводів та заперечень.

Статтею 32 ГПК України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно зі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Приймаючи до уваги, що умови договору були визначені згідно з відповідним рішенням Одеської міської ради, інших підстав визнання вказаного договору недійсним, крім його удаваності, позивач не навів, доказів, що підтверджують таку удаваність, не надав, крім того не довів порушення укладенням оспорюваного договору жодних своїх прав або законних інтересів, суд, керуючись вищевказаним принципом диспозитивності сторін, доходить висновку про відмову у задоволенні вимог позивача про визнання недійсним договору на резервування (використання) місця розташування об'єкту № 100 від 22.06.2012р.

Згідно ст. 49 ГПК України, за умови відмови судом в задоволенні позовних вимог, витрати, пов'язані зі сплатою судового збору, покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 ГПК України, суд вирішив:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.

Повне рішення складено 14 грудня 2015 р.

Суддя Ю.І. Мостепаненко