Рішення

від 26.02.2007 по справі 4/2782-11/452

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

4/2782-11/452

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

26.02.07                                                                                           Справа№ 4/2782-11/452

За позовом: Відкритого акціонерного товариства «Роздільський пивоварний завод», юридична адреса: Миколаївський район, Львівської обл., смт. Розділ, вул. Миру, 17,

До:

відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Пивоварня Кубок», юридична адреса: м. Київ, вул. Довженка, 14/1, фактична адреса: м. Львів, вул. Стороженка, 12

про визнання договору схову з правом використання б/н від 03 січня 2002 недійсним повністю

Суддя: Сало І.А.

При секретарі: Боржієвській Л.А.

Представники:

Від позивача: Федчук Б.Б. –предст. згідно доручення

Від відповідача: Мороз К.В.-предст. згідно доручення

Суть спору: Позов заявлено ВАТ «Роздільський пивоварний завод»до ТзОВ «Пивоварня Кубок»про визнання договору схову з правом використання б/н від 03 січня 2002 недійсним повністю.

Відповідно до вищезазначеного договору позивач зобов'язаний оплатити грошові кошти на користь відповідача. Таким чином ВАТ «Роздільський пивоварний завод»звернувся в господарський суду Львівської області відповідно до вимог частини 1 статті 15 Господарського процесуального кодексу України, оскільки справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії.

Розгляд справи відкладався відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України у зв'язку з неодноразовою неявкою представника відповідача у судові засідання.

Представники позивача в судових засіданнях заявлені позовні вимоги підтримали повністю.

Представник відповідача проти позову заперечує.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне:

Позовна заява прийшла без порушення строків позовної давності, оскільки позивачу стало відомо про його порушене право 18.10.2006 року, а заява подана в січні 2006 року, тобто без порушення строків позовної давності у відповідності до розділу 5 Цивільного кодексу України.

03 січня 2002 року між ВАТ «Роздільський пивоварний завод»та товариством з обмеженою відповідальністю «Пивоварня Кубок»було укладено договір схову з правом використання.

Відповідно до вищезазначеного договору ТзОВ «Пивоварня Кубок»взяла на зобов'язання зберігати майно з правом використання, а ВАТ «Роздільський пивоварний завод»взяв на себе зобов'язання передати майно та відповідно до п. 3.1.3. оплатити вартість послуг по зберіганню майна на підставі виставлених відповідачем рахунків.

Згідно договору схову з правом використання від 03 січня 2002 року та відповідно до актів приймання передачі ВАТ «Роздільський пивоварний завод»було передано ТзОВ «Пивоварня Кубок»74039 кілограм ячменю, 52290 кілограм солоду, 15000 кілограм ячменю ярого, 9000 кілограм ячменю пивоварного 2с та товарно матеріальних цінностей загальною вартістю (разом з ПДВ 20%) 468819,216 гривень.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Такими згідно ст. 203 ЦК України є наступні вимоги: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямовано на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В свою чергу, воля - це бажання особи, яких вона прагне досягти. Волевиявлення - це зовнішній вираз внутрішньої волі. Воля, виявлена у певній формі, має відповідати внутрішній волі. Основні складові внутрішньої волі особи закріплені у Статуті. Відповідно, внутрішня воля підприємства спрямована на досягнення основного статутного завдання –отримання прибутку (відповідно до статті 2.1. Статуту ВАТ «Роздільський пивоварний завод»).

Відповідно до чинного законодавства, а саме ч.1 ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою (ч. 2 ст. 207 ЦК України).

Частиною першою ст. 207 Господарського кодексу України передбачено, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін визнано судом недійсною повністю.

Правоздатність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи. Угода, укладена юридичною особою всупереч цілям її діяльності, є позастатутною.

Позастатутною є угода, укладена у суперечності з цілями, зазначеними в установчих документах юридичної особи. Під цілями юридичної особи треба розуміти не лише її основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що стоять перед юридичною особою.

Недійсною має визнаватися лише така угода, яка прямо суперечить цілям юридичної особи, зазначеним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах. Така угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини учасників угоди в її укладенні.

Як зазначено в Постанові Пленуму Верховного суду України від 28.04.1978 року за №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними»(п.2) в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.  

Тобто виходячи з умов та змісту договору, ВАТ «Роздільський пивоварний завод»передав ТзОВ «Пивоварня Кубок»у тимчасове користування майно та додатково взяв на себе зобов'язання здійснювати оплату за зберігання відповідачем цього майна.

Таким чином, ВАТ «Роздільський пивоварний завод»окрім цього, що було позбавлено   можливості використовувати власне майно, використання якого б могло принести прибуток підприємству, ще й повинне було оплачувати грошову суму за «використання»відповідачем майном позивача, що завдавало збиток товариству.

Ст. 161 ЦК України встановлює, що виконавчий орган товариства, діє від його імені в межах, встановлених статутом акціонерного товариства та законом.

Статтею 3.7. Статуту ВАТ «Роздільський пивоварний завод»передбачено, що товариство має прав продавати, передавати безкоштовно, обмінювати, передавати в оренду та заставляти юридичним та фізичним особам засоби виробництва, цінні папери та інші матеріальні цінності, використовувати та відчужувати їх іншими способами, якщо це не суперечить чинному законодавству України та цьому Статуту.

Натомість  Статутом товариства не передбачено такий вид діяльності як передача на зберігання з одночасним використанням майна та й оплата за передачу в використання.

Відповідно до статті 1 Закону України «Господарські товариства» та ст. 2.1. Статуту ВАТ «Роздільський пивоварний завод», товариство створене з метою здійснення підприємницької діяльності для одержання прибутку. У власності ВАТ «Роздільський пивоварний завод»знаходяться складські приміщення, належним чином обладнанні для зберігання зернової продукції, а значна відстань між підприємствами –сторонами договору, робить його незрозумілим з матеріально-економічної точки зору, оскільки сировинні запаси та засоби, необхідні для здійснення основного предмету діяльності передаються на оплатний схов іншому підприємству, що унеможливлює здійснення повноцінної підприємницької діяльності позивачем і призводить до прямих фінансових втрат.

Виходячи з договору від 03 січня 2002 року, ВАТ «Роздільський пивоварний завод»передав, а ТзОВ «Пивоварня Кубок»отримав на зберігання та у використання майно, а саме ячмінь та солод.

Відповідно до статті 760 Цивільного кодексу України, предметом договору, яким передбачено користування може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

Відповідно до ч. 1 ст. 185 Цивільного кодексу України, споживною є річ, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первісному вигляді. Таким чином ВАТ «Роздільський пивоварний завод»передано споживчу річ (ячмінь), використання якої зумовлює припинення її існування.

Окрім цього проаналізувавши договір схову з правом використання суд прийшов до висновку, що договором не передбачено таку істотну умову, як місце зберігання майна.

Відповідно до п. є) статті 8.3.4. Спостережна рада Товариства затверджує операції розпорядження основними засобами та іншим майном товариства. Стороною відповідача не було представлено заперечень та не було спростовано відсутність погодження наглядової ради про передачу майна згідно договору схову з правом використання від 03 січня 2002 року.

Договір зберігання зерна є пойменованою договірною конструкцією, позаяк він визначається та регламентується чинним законодавством. Основним нормативним актом, який регулює договірні відносини складського зберігання зерна, є Закон України «Про зерно та ринок зерна в Україні», статтею 24 якого передбачено, що власники зерна мають право укладати договори на зберігання зерна у зернових складах з отриманням складських документів на зерно. Відтак, сторонами Договору зберігання є власник зерна та Зерновий склад. Зерновим складом статтею 1 Закону про зерно визнається юридична особа, що має на праві власності зерносховище та сертифікат на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, який видається органами Державної хлібної інспекції. Вказана вимога Закону про зерно є імперативною, а отже інша особа, окрім Зернового складу, не може бути зберігачем за договором складського зберігання. Зазначене підтверджується також положеннями п. 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510 «Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно», яким передбачено, що зернові склади, що не мають сертифіката відповідності, позбавляються права приймати на зберігання зерно та продукти його переробки.

Статтею 26 Закону про зерно встановлено, що Договір складського зберігання зерна є публічним договором, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України, а також передбачається письмова форма Договору складського зберігання.

Статтею 26 Закону про зерно встановлено, що укладення Договору складського зберігання підтверджується видачею Власнику Зерновим складом складських документів, до яких Розділ VII Закону про зерно відносить подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво та складську квитанцію (Складські документи).

Правове регулювання Договору складського зберігання здійснюється також і статтями 956 –966 ЦК, що об'єднані у параграф «Зберігання на товарному складі». Вказані норми ЦК переважно ідентичні вище процитованим положенням Закону про зерно. Норми ЦК, присвячені договору зберігання на товарному складі, та норми Закону про зерно, якими регулюються відносини за Договором зберігання зерна, відповідно співвідносяться як загальне і окреме, адже Договір зберігання зерна є різновидом договору зберігання на товарному складі.

Враховуючи, що видача Складських документів є обов'язковою при укладенні Договору зберігання зерна, важливе значення у правовому регулюванні відносин, що випливають із такого договору, має Закон України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва». Законом про склади регламентуються питання видачі й обліку складських свідоцтв, які є Складськими документами, а також регулюються питання, що стосуються договору складського зберігання, різновидом якого, як зазначалось вище, є Договір зберігання зерна. Зокрема, статтею 10 Закону про склади встановлено, що умови договору складського зберігання визначаються за домовленістю сторін, а умови договору складського зберігання товару на сертифікованому складі загального користування, до числа яких відносяться і зернові склади, визначаються відповідно до регламенту сертифікованого складу, яким є внутрішній документ, що визначає порядок приймання на зберігання, зберігання та видачі із зберігання товару (в нашому випадку –зерна).

Характеризуючи правове регулювання договірних відносин зберігання зерна, слід звернути увагу на статті Закону про зерно, якими передбачається, що типова форма Договору зберігання зерна затверджується Кабінетом Міністрів України. Частина 4 статті 179 Господарського кодексу України містить планово-командну норму, відповідно до якої при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого КМУ, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови. Отже, де-юре, затверджений КМУ типовий Договір зберігання зерна має бути орієнтиром для всіх суб'єктів господарювання, що його укладають, і більш того, такі суб'єкти зобов'язані не відступати від змісту такого типового договору, а мають право лише конкретизувати його умови.

Так відповідачем по справі ТзОВ «Пивоварня Кубок»не було спростовано тверджень позивача, щодо відсутності у відповідача на праві власності зерносховища, сертифікату на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, який видається органами Державної хлібної інспекції, подвійного складського свідоцтва, простого складського свідоцтва та складської  квитанції, тощо.

В судовому засіданні представник відповідача не зміг пояснити де і в яких умовах зберігалися предмети схову.

Суд не має підстав вважати, що ТзОВ «Пивоварня Кубок»має належну правосуб'єктність та правовий статус сторони договору –Зернового Складу.

Таким чином, суд прийшов до висновку, що договір зберігання не відповідає вимогам чинного законодавства, а ТзОВ «Пивоварня Кубок»не є належною стороною договору.

Одним з принципів цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність, (ст.3 ЦК України). Закріплюючи принцип вільної реалізації належних учасникам цивільних відносин, якими є фізичні та юридичні особи (ст.2 ЦК України), суб'єктивних прав, нове цивільне законодавство одночасно ставить певні вимоги, яких повинні дотримуватися особи при їх здійсненні. При здійсненні цілого ряду цивільних прав фізичні та юридичні особи повинні діяти розумно, справедливо та добросовісно, дотримуватися загальних засад моральності та інших прийнятих у суспільстві норм поведінки.

З укладеного між сторонами договору завідомо вбачаються наміри відповідача на недобросовісне користування чинним законодавством, оскільки останній отримавши у користування навіть із відповідальним зберіганням претендує на отримання додаткових грошових коштів. В даному випадку дії відповідача порушують норми цивільного законодавства України.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень. При наданих можливостях відповідач жодних аргументів та заперечень викладеного у позовній заяві суду не навів.

Відповідно до ч. 1 статті 216 ЦК України, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання може бути припинене лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

          Заперечення відповідача спростовуються матеріалами справи і не можуть бути підставою для відмови в позові.

    Судові витрати у відповідності до ст.49 ГПК покладаються на відповідача.

          Оцінивши докази в їх сукупності керуючись ст.ст.  3, 161, 185, 203, 215, 216,  760, 956 –966  Цивільного Кодексу України, ст.ст. 179, 207 Господарського кодексу України ст.ст. 1, 24, 26 та розділом 7 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні», ст.ст. 10, 26 Закону України «Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва», Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510 «Про забезпечення сертифікації зернових складів на відповідність послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, запровадження складських документів на зерно», ст.ст. 33, 43, 49, 75, 77, 82, 83, 84, 85, 115-118 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1.          Позовні вимоги задоволити повністю.

2.          Визнати недійсним договір схову з правом використання укладеного між ВАТ «Роздільський пивоварний завод»та ТзОВ «Пивоварня Кубок»від 03 січня 2002 року.

3.          Повернути сторони за даним договором в попередній стан  із застосуванням наслідків згідно ст.216 Цивільного кодексу України.

4.          Стягнути з ТзОВ «Пивоварня Кубок», що знаходиться: юридична адреса: 03057, м. Київ, вул. Довженка, 14/1, фактична адреса: 79018, м. Львів, вул. Стороженка, 12 (р/р 26009123801 в АКБ «Інтеграл-Банк», МФО 320735 код ЄДРПОУ 31031018) на користь ВАТ «Роздільський пивоварний завод», що знаходиться за адресою: Миколаївський район, Львівської обл., смт. Розділ, вул. Миру, 17  (р/р 26004061107000 у АКІБ «УкрСиббанк»МФО 351005, ЄДРПОУ 00382591) 85,00 грн. держмита, 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

  Наказ видати відповідно до статті 116 ГПК України.

Суддя                                                                                                       Сало І.А.