Постанова від 09.04.2009 по справі 11/119пд

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ 

СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ

УКРАЇНИ         

 09 квітня 2009 р.                                                                                   

№ 11/119пд 

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді

Добролюбової Т.В.

суддів

Гоголь Т.Г., Швеця В.О.

розглянувши матеріали  касаційної скарги

Державної податкової інспекції у

Кіровському районі міста Донецька

на постанову

Донецького апеляційного

господарського суду від 25.11.08

у 

справі

№11/119 пд

за позовом

Суб'єкта підприємницької

діяльності ОСОБА_1

до  третя особа, яка не заявляє самостійних

вимог на предмет спору на стороні позивача

Організації орендарів

"БУ-7"  Державної податкової

інспекції у Кіровському районі міста Донецька

про

визнання дійсним договору

       Представники сторін у судове

засідання не з'явилися, належно повідомлені про час і місце розгляду касаційної

скарги.

                  Приватним підприємцем

ОСОБА_1у серпні 2008 заявлений позов до Організації орендарів "БУ-7"

про визнання дійсним договору від 19.05.05 №01/01 купівлі-продажу будівлі

побутових  приміщень,  дільниця №2 (літер Д-1), розташованої за

адресою: АДРЕСА_1Водночас, позивач просив визнати за ним право власності  на вказаний об'єкт купівлі -продажу.  В обґрунтування своїх вимог позивач вказував

на те, що 19.05.05 між ним та відповідачем укладено договір №01/01 купівлі -

продажу будівлі побутових приміщень,  яка

була передана йому за актом прийому -передачі від 20.05.05.  Платіжним дорученням від цієї ж дати

позивачем перераховано відповідачеві вартість цього майна. Позивач вказував на

ухилення відповідача від нотаріального посвідчення цього договору, що

унеможливлює здійснення ним реєстрації придбаної нерухомості, тому просив

визнати договір дійним на підставі пункту 2 статті 220 Цивільного кодексу

України. Водночас, позивач зауважував на тому, що спірне майно не знаходиться в

податковій заставі та відчужено відповідачем з дозволу Державної податкової

інспекції у Кіровському районі міста Донецька. Позов обґрунтований також

приписами статті 41 Конституції України, статті 1 Протоколу №1 до Конвенції

"Про захист прав людини та основних свобод", статті 321 Цивільного

кодексу України.   

          Рішенням господарського суду

Донецької області від 22.09.08, ухваленим суддею Чернота Л.Ф., позовні вимоги

задоволено. Вмотивовуючи рішення суд встановив факт ухилення відповідача від

нотаріального посвідчення договору купівлі -продажу від 19.05.05. Суд виходив  з 

того, що  сторони досягли згоди з

усіх істотних умов договору, зобов'язання за договором сторонами виконано

повністю, але відповідач ухиляється від його нотаріального посвідчення, що

є  підставою для визнання договору  дійсним у відповідності до частини 2 статті

220 Цивільного кодексу України. При цьому, суд встановив відсутність доказів,

підтверджуючих знаходження спірного майна в податковій заставі та наявність у

відповідача податкового боргу. Водночас, суд визнав за позивачем право

власності на спірне майно, оскільки відповідно до приписів статті 334

Цивільного кодексу України право власності на майно за договором виникає з

моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання нотаріально не

посвідченого договору - дійсним. Судове рішення обґрунтоване також приписами статей  316, 317, 328, 392, 657 Цивільного кодексу

України.   

          Донецький апеляційний господарський

суд у складі колегії суддів: Діброви Г.І.- головуючого, Стойка О.В., Шевкової

Т.А., постановою від 25.11.08, перевірене рішення суду першої інстанції залишив

без змін, а апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Кіровському

районі міста Донецька залишив без задоволення.

                  Державна податкова інспекція

у Кіровському районі міста Донецька звернулась до Вищого господарського суду

України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати,

через порушенням судами норм матеріального і процесуального права, та просить

прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Обґрунтовуючи

свої вимоги скаржник  вказує на те, що на

момент укладення спірного договору  

Організація орендарів "БУ-7" мала податкову заборгованість, у

зв'язку з чим  активи боржника

знаходяться у податковій заставі, тому заявник вважає, що укладаючи спірний

договір відповідач мав повідомити у письмовій формі про податкову заставу,

характері та розмірах забезпечених цією заставою зобов'язань. Скаржник

зазначає, що відповідно до підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України

"Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та

державними цільовими фондами" платник податків, активи якого знаходяться у

податковій заставі, може здійснювати продаж нерухомого майна лише з письмової

згоди податкового органу. Заявник вказує на те, що ним було надано дозвіл

відповідачеві на продаж спірного майна лише за умови перерахування отриманої

виручки у повному обсязі на погашення податкового боргу, однак, останній

отримані кошти до бюджету не перерахував чим порушив пункт 7.1 статті 7 Закону

України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед

бюджетами та державними цільовими фондами". Разом з цим, скаржник

наголошує  на тому, що ухвалою

апеляційного суду Донецької області у іншій справі скасовано рішення

Кіровського районного суду міста Донецька, яким визнано дійсним  договір купівлі -продажу №01/01 від 19.05.05.

                 Від Приватного підприємця

ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить постанову

у справі залишити без змін, а касаційну скаргу Державної податкової інспекції у

Кіровському районі міста Донецька залишити без задоволення.

         Від 

Організації орендарів "БУ-7" відзиву на касаційну скаргу судом

не отримано.

          Вищий 

Господарський  суд  України 

заслухавши  доповідь  судді 

Добролюбової Т.В., переглянувши  матеріали

справи і доводи  касаційної скарги,

перевіривши  правильність  застосування 

судами  приписів  чинного  

законодавства,  відзначає

наступне.

          Господарськими судами попередніх

інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 19.05.05

Приватним підприємцем ОСОБА_1-покупцем, укладено з Організацією орендарів

"БУ-7" - продавцем, №01/01 купівлі-продажу будівлі побутових  приміщень, 

дільниця №2 (літер Д-1), розташованої за адресою: АДРЕСА_1. Предметом

позову у справі є вимога Приватного підприємця ОСОБА_1 до Організації орендарів

"БУ-7" про визнання дійсним договору №01/01 купівлі - продажу через

ухилення продавця від нотаріального посвідчення цього договору. Водночас,

позивач просив визнати за ним право власності на об'єкт купівлі -продажу. Суд

апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення місцевого суду, виходив з

того, що за спірним договором було досягнуто згоди з усіх істотних умов,

відбулося його повне виконання, тому спірний договір є дійсним на підставі

частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України. Проте, такий висновок колегія

суддів визнає помилковим. За приписами статті 4 Господарського процесуального

кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій

відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними

обставинами справи, з достовірністю встановленими судом.  Як вбачається з матеріалів справи, предметом

позову є установлення факту господарських правовідносин між сторонами та визнання

наявності прав. Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином

є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та

обов'язків.  За приписами частини 2

статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його

недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання

такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим

Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Зокрема, такий

випадок передбачений частиною 2 статті 220 Цивільного кодексу України, яка

дозволяє суду за певних умов, визнати дійсним договір у разі недодержання

сторонами вимоги закону про його обов'язкове нотаріальне посвідчення.  Частиною 

1 статті 209 вказаного Кодексу унормовано, що правочин, який вчинений у

письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках,

встановлених законом або домовленістю сторін. Згідно статті 210 Цивільного

кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,

встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його

державної реєстрації. За приписами статті 657 Цивільного кодексу України

договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу,

житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у

письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній

реєстрації. Відповідно до частини 3 статті 640 вказаного Кодексу договір,

який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є

укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації,

а у разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з

моменту державної реєстрації. Отже, зі змісту вказаних статей вбачається,

що цивільні права і обов'язки у сторін такого правочинну можуть виникати тільки

з моменту його реєстрації. Таким чином, цивільним законодавством не

передбачено можливості визнання судом дійсним правочину у разі недодержання

сторонами вимоги закону про його обов'язкову державну реєстрацію. Разом з цим,

частинами 3, 4 статті 334 Цивільного кодексу України унормовано, що право

власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню,

виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної

сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право

власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. При недотриманні

вимоги стосовно реєстрації правочину, у тих випадках, коли така реєстрація

визнана законом обов'язковою, такий правочин вважається неукладеним, а отже не

має юридичної сили і не може породжувати для його суб'єктів бажаного правового

результату та відповідних прав. З огляду на викладене, визнання договору

дійсним судом є можливим за наявності умов, встановлених у пункті 2 статті 220

Цивільного кодексу України, однак, навіть за наявності цих умов, суд не може

визнати договір дійсним, без врахування 

інших обставини, що впливають на правомірність вчинення сторонами такого

договору, а саме,  здійснення державної

реєстрації такого правочину. Відтак, колегія суддів визнає помилковим  посилання судів попередніх інстанції на

приписи пункту 2 статті 220 Цивільного кодексу України, як на підставу

задоволення позовних вимог. За таких обставин, колегія суддів погоджується з доводами

касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального

права, проте вважає, що відсутність підстав для застосування частини 2 статті

220 Цивільного кодексу України при вирішенні спору, не потребує встановлення

додаткових обставин, а тому судові акти у справі підлягають скасуванню з

прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

             Враховуючи викладене та керуючись

статтями  1115, 1117,

 пунктом 2 статті 1119,

11110,  11111   Господарського процесуального

кодексу  України, Вищий  господарський суд  України

П О С Т А Н О

В И В :

Постанову Донецького апеляційного

господарського суду від 25.11.08 у справі №11/119 пд і рішення господарського

суду Донецької області від 22.09.08 у цій справі скасувати.

У задоволенні позовних вимог

відмовити.

Касаційну скаргу Державної

податкової інспекції у Кіровському районі міста Донецька задовольнити.

Головуючий                                                                                

Т.Добролюбова

Судді                                                                                              Т.Гоголь

В.Швець