Рішення

від 07.07.2010 по справі 14/108-1854

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"07" липня 2010 р.Справа № 14/108-1854

Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Руденка О.В.

Розглянув справу

за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_1 вул. Живова, 2/47, м. Тернопіль

до відповідача 1 Суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_2 с.Великий Глибочок, Тернопільський район, Тернопільська область

відповідача 2 Приватного підприємства "Торговий дім Тернопіль" вул. Поліська, 14, м. Тернопіль

про cтягнення заборгованості в сумі 35537,60 грн.

За участю представників сторін:

Позивача: ОСОБА_3, довіреність № 1736 від 06.05.09 р. ;

Відповідача 1: не з'явився;

Відповідача 2: ОСОБА_4, довіреність № 60 від 20.01.09 р.

Суть справи:

Суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_1 звернувся в господарський суд Тернопільської області з позовом до відповідача 1 приватного підприємця ОСОБА_2 та до відповідача 2 приватного підприємства "Торговий дім Тернопіль" про cтягнення заборгованості в сумі 35537,60 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, підтриманих в судовому засіданні повноважним представником, позивач посилається на невиконання приватним підприємцем своїх договірних зобов'язань, у зв'язку із чим позивачу завдано збитки в розмірі 35537,60 грн., суму яких просить солідарно стягнути із відповідачів в судовому порядку.

Відповідачі, згідно відзивів на позов та пояснень повноважних представників, проти позовних вимог заперечили, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість, а відтак вважають останні такими, що до задоволення не підлягають.

Розгляд справи неодноразово відкладався та в судовому засіданні оголошувалась перерва, про що зазначено у відповідних ухвалах та формулярах (протоколах) судового засідання.

В розпочатому судовому засіданні представникам сторін належні їм права та обов'язки, передбачені ст.20,22,81-1 ГПК України, роз'яснено.

За відсутності відповідного клопотання, в порядку ст.81-1 ГПК України технічна фіксація судового процесу не здійснюється.

Строк вирішення спору продовжено на підставі ч.4 ст.69 ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, судом встановлено наступне.

Наявні у справі матеріали свідчать, що у спірний період приватний підприємець ОСОБА_1 провадив свою підприємницьку діяльність у торговому комплексі за адресою майдан Перемоги,4 у м. Тернополі, орендуючи при цьому торгові місця у ПП "Торговий дім Тернопіль" на підставі договорів, копії яких знаходяться у матеріалах справи.

20.04.2007р., 01.07.2007р., 28.12.2007р. та 12.05.2008р. між суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_2 (Виконавець, відповідач 1 по справі) та приватним підприємцем ОСОБА_1 (Замовник, позивач по справі) було укладено договори (копії у справі) за умовами яких Виконавець взяв на себе зобов'язання надавати послуги по утриманню орендованих позивачем трьох торгових місць та місць загального користування в належному санітарному стані, а Замовник зобов'язався прийняти дані послуги та оплатити їх вартість у узгоджених сторонами розмірах.

Повний перелік послуг, які надавались відповідачем 1 за переліченими вище угодами, наведений у п. 1.2. договорів, при цьому у п.1.3 контрагенти договірних відносин узгодили, що при надані послуг акт виконаних робіт не укладається.

Посилаючись на те, що всупереч умов даних правочинів Виконавцем жодних послуг Замовнику не надано, позивач вказує що ним понесені збитки в розмірі 35 537,60 грн. (сума платежів здійснених ним на користь відповідача1), які підлягають відшкодуванню винними особами.

З наведених міркувань позивачем на адресу відповідачів направлено претензію із вимогою відшкодувати завдані ними збитки в сумі 35537,60 грн., яка однак, останніми залишена без відповідного реагування та виконання, у зв'язку із чим позивач звернувся із відповідною позовною заявою до суду.

Оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги до задоволення не підлягають з огляду на наступне.

У відповідності до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Аналогічна за змістом норма міститься і в ст.509 ЦК України.

Статтею 526 ЦК України визначено, що зобов’язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. З наведеною правовою нормою кореспондуються і положення ч.1 ст. 193 ГК України. Крім цього наведеною статтею Господарського кодексу України обумовлено, що до вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з врахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Частиною 1 статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У кожному із перелічених вище правочинів його контрагенти встановили строк дії договору.

Зокрема, термін дії договору від 01.07. 2007 року закінчився 31.12.2007 року. При цьому суд констатує, що до матеріалів справи позивачем не долучено будь - якого належного та допустимого доказу, який би вказував на те, що визначені договором послуги, в тому числі і додаткові за замовленням, протягом терміну його дії Виконавцем не виконувались чи виконувались неналежним чином.

Натомість 28.12.2007 року між приватними підприємцями - учасниками спору, укладено новий договір на новий термін, предметом якого були ті ж самі послуги стосовно того ж торгового місця що і в передньому договорі. При цьому слід зазначити, що всі умови даного договору, в тому числі в частині обов'язків відповідача 1, його прав за договором, були аналогічними до тих що містились в угоді від 01.07.2007 року. Наведене може свідчити лише про відсутність претензій у Замовника до наданих йому за договором послуг, а аж ніяк про їх ненадання взагалі. При цьому слід зазначити, що у матеріалах справи відсутні документи, які б вказували на невиконання чи неналежне виконання відповідачем 1 умов договірних зобов'язань і за рештою правочинів, які перелічені вище.

В той же час, з точки зору ч.1 ст. 22 ЦК України, право на відшкодування збитків має право особа цивільні права якої порушені. Відповідно до ч. 2 зазначеної статті, збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто відшкодування збитків має місце при наявності складу цивільного правопорушення, що, як і склад будь-якого іншого правопорушення, включає в себе протиправну поведінку заподіювача, наявність негативних наслідків (шкоди), причинний зв’язок між протиправною поведінкою та наслідками, а також вину заподіювача. Відшкодування збитків - це міра відповідальності за правопорушення в сфері господарювання, тому її застосування можливе лише за наявності підстави відповідальності, передбаченої законом. Наведену правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України від 30.05.2006 у справі № 42/266 - 6/492).

При цьому суд враховує, що доведення законності і обґрунтованості своїх вимог з метою захисту власних інтересів є обов'язком кожного із учасників судового процесу (ст.ст. 32-34 ГПК України) і констатує, що всупереч вказаних правових норм, позивачем існування жодної із перелічених вище обставин (протиправну поведінку заподіювачів, їхню вину, причинний зв'язок, тощо) у встановленому порядку не доведено. Не обґрунтовані приватним підприємцем ОСОБА_1 розмір та склад збитків, що підлягають до відшкодування за правилами, що викладені у ст.224-225 ГК України.

Не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні належними та допустимими доказами і посилання позивача на вчинення відповідачами протиправних дій, які переслідуються в кримінальному порядку, а саме: незаконне заволодіння коштами приватного підприємця ОСОБА_1 в особливо великих розмірах.

При цьому суд констатує, що кримінально - карні діяння, які переслідується в порядку кримінального судочинства засобами встановленими господарським процесуальним законодавством встановлені бути не можуть. В свою чергу, відомостей від правоохоронних чи інших уповноважених органів, які б засвідчували у встановленому порядку дані обставини, жодним із учасників спору до матеріалів справи не долучено. Більше того, у судовому засіданні представник позивача пояснив що з даного приводу його довірителем жодних заяв до правоохоронних органів і не направлялось.

З викладеного в сукупності, у суду відсутні підстави для висновку про те, що приватний підприємець ОСОБА_2 вчинив дії, наслідком яких є відшкодування збитків в розумінні ст22 ЦК України, ст.ст. 224- 225 ГК України.

Що стосується вимоги про солідарне стягнення завданих збитків із відповідачів, слід зазначити наступне.

Відповідно до ст.227 ГК України у разі заподіяння збитків одночасно кількома учасниками господарських відносин кожний з них зобов'язаний відшкодувати збитки суб'єкту, якому завдано збитків, відповідно до вимог статті 196 цього Кодексу.

За загальним правилом шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них в частині, заподіяній нею (в порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями, несуть солідарну відповідальність перед потерпілою особою. Тобто солідарна відповідальність виникає при спільному спричиненні кількома особами шкоди потерпілому і розрахована на ті випадки, коли неможливо встановити, які з дій і якою мірою спричинили збитки, тому в зобов'язанні беруть участь декілька боржників, які відповідають перед потерпілою особою солідарно. Підставою солідарного відшкодування збитків є факт спільності дій учасників господарських відносин , в результаті яких завдано збитків.

Згідно із ч.2 ст.196 ГК України, у разі якщо це передбачено законодавством або договором, зобов'язання повинно виконуватися солідарно. При солідарному виконанні господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України, якщо інше не передбачено законом.

Нормами Цивільного кодексу України, зокрема, ст. 541 визначено, що солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

Як вбачається із матеріалів справи, а саме договорів про надання послуг від 20.04.2007р., 01.07.2007р., 28.12.2007р. та 12.05.2008р., зокрема п.7 солідарного обов'язку відповідача 2 - ПП "Торговий дім Тернопіль" відповідати перед кредитором за зобов'язаннями відповідача 1 - СПД ОСОБА_2 не передбачено.

При цьому суд констатує про відсутність неподільності предмета зобов'язання, що в свою чергу виключає можливість солідарної відповідальності відповідача 2 за законом.

Більше того, позивачем жодними доказами необґрунтовано та не доведено факт вчинення протиправних дій відповідачем 2 - ПП "Торговий дім Тернопіль", внаслідок чого позивачу завдано збитків, сума яких заявлена до відшкодування.

Із наведеного слідує висновок про відсутність солідарного зобов'язання відповідачів, а відтак і безпідставність звернення позивача із відповідною вимогою до відповідача 2 - ПП "Торговий дім Тернопіль".

З огляду на викладене в сукупності суд констатує, що суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами наявність передбачених цивільним законодавством підстав для застосування до відповідачів - суб'єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_2 та приватного підприємства "Торговий дім Тернопіль" такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, а відтак у задоволенні його позовних вимог слід відмовити.

Державне мито та інші судові витрати згідно ст.ст. 44-49 ГПК України не відшкодовуються.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 1,2.12, 32-34, 43, 44-49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор апеляційне подання протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення 27.07.2010 року через місцевий господарський суд.

Суддя О.В. Руденко