Постанова

від 10.08.2015 по справі 815/2806/15

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 815/2806/15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2015 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юамікс» до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просить скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ ДФС Одеської області від 17.06.2014 р. №№ 0002072205, 0002092205.

В обґрунтування адміністративного позову позивач (далі - Підприємство) зазначив, що висновки в акті перевірки від 28.05.2014 р. № 000068/15-32-22-05/3455/633, на підставі якого прийняті оскаржувані податкові повідомлення-рішення, містять відомості щодо виявлених порушень, факт існування яких не підтверджений належними засобами доказування та допустими доказами, а оскаржувані податкові повідомлення-рішення винесені всупереч законодавству, що регулює спірні правовідносини. Зокрема, перевіркою встановлено порушення позивачем податкового законодавства, що призвело до безпідставного включення до складу витрат сум по взаємовідносинам із SARL UDIC, заниження сум доходів за договором суборенди земельної ділянки із ФОП ОСОБА_1. Позивач зазначає, що формування податкових зобов'язань здійснювалося за наявності усіх визначальних факторів, а висновки про неправомірність включення до складу витрат, сплачених за взаємовідносинами із контрагентами не підтверджені жодним документом бухгалтерського та податкового обліку, або іншими доказами, які є допустимими у розумінні чинного податкового законодавства та, відповідно, є незаконними. Отже покладені в основу спірних податкових повідомлень-рішень висновки за актом перевірки є необґрунтованими, у зв'язку із чим зазначені податкові повідомлення-рішення є неправомірними та підлягають скасуванню.

Представники позивача в судовому засіданні позовні вимоги із викладених вище підстав підтримали у повному обсязі та просили задовольнити позов, додатково пояснивши, що позивачем надано всі докази в обґрунтування заявлених вимог, потреби заслухати свідка чи експерта немає.

Представник відповідача до суду не з'явився, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином. Згідно наданих до суду письмових заперечень, відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення винесені в межах правового поля, при наявності порушень позивачем законодавства, у зв'язку із чим підстави для задоволення позову відсутні.

Згідно з ч.6 ст.128 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що на підставі направлень, виданих ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області від 25.04.2014 р. №№ 0000919/802, 000920/803, 000910/797, 000482/8056, 000483/806, 000610/817, згідно пп.75.1.2 п.75.1 ст.75, пп.77.1 та пп.77.4 ст.77 ПК України, відповідно до плану-графіку проведення планових виїзних перевірок суб'єктів господарювання співробітниками податкової інспекції проведена планова виїзна документальна перевірка ТОВ «Юамікс» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.01.2011 р. по 31.12.2013 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2011 р. по 31.12.2013 р., за результатами якої складений актом перевірки від 28.05.2014 р. № 000068/15-32-22-05/3455/633.

Перевіркою встановлено порушення ТОВ «Юамікс» п.135.1 ст.135, пп.135.5.4 п.135.5, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України, в результаті чого підприємством занижено податок на прибуток на загальну суму 117668 грн.; п.198.6 ст.198 ПК України, в результаті чого занижено податок на додану вартість в сумі 42992 грн.

На підставі вищевказаного акту перевірки ДПІ у Приморському м. Одеси ГУ Міндоходів в Одеській області прийняті податкові повідомлення-рішення від 17.06.2014 р. № 0002072205, яким збільшено суму грошового зобов'язання по податку на прибуток в сумі 117668 грн. та застосовано штрафну санкцію в розмірі 20341 грн.; від 17.06.2014 р. № 0002092205, яким збільшено суму грошового зобов'язання по податку на додану вартість в сумі 42992 грн. та застосовано штрафну санкцію в розмірі 10748 грн.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначені податкові повідомлення-рішення обґрунтованими, а позовні вимоги не підлягаючими задоволенню у зв'язку з наступним.

З огляду на матеріали справи ТОВ «Юамікс» із ФОП ОСОБА_1 було укладено договір суборенди земельної ділянки від 05.01.2013 р. № 1/13 про користування земельною ділянкою, яка розташована за адресою: смт. Великодолинське, пров. Ентузіастів, 4-А, площею 0,12 га, на якій розташований об'єкт нерухомого майна - виробничий цех преміксів площею 907,5 кв.м. Зазначений цех преміксів є власністю ТОВ «Юамікс» та використовується для виготовлення кормів, сумішей та добавок для тварин та птахів. Орендна плата за користування земельною ділянкою згідно умов договору складає 9600 грн.

До перевірки підприємством були надані оборотно-сальдові відомості та журнали-ордери по бухгалтерським рахункам 685 «Розрахунки з іншими кредиторами» та 631 «Розрахунки з вітчизняними постачальниками», проте операція, що відображає отримання послуги оренди земельної ділянки від ФОП ОСОБА_1 в бухгалтерському обліку не відображена.

Згідно листа ТОВ «Юамікс» б/н та б/д (а.с. 80), завод введений в експлуатацію 18.07.2012 р., проте орендна плата за користування землею не нараховувалась та податок на землю підприємством не сплачувався.

Пунктом 153.7 статті 153 Податкового кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що оподаткування операцій лізингу (оренди), концесії здійснюється в такому порядку:

- передача майна в оперативний лізинг (оренду) не змінює податкових зобов'язань орендодавця та орендаря. При цьому орендодавець збільшує суму доходів, а орендар збільшує суму витрат на суму нарахованого лізингового платежу за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування. У такому ж порядку здійснюється оподаткування операцій із оренди землі та жилих приміщень;

- передача майна у фінансовий лізинг (оренду) для цілей оподаткування прирівнюється до його продажу в момент такої передачі. При цьому орендодавець збільшує доходи, а в разі передачі у фінансовий лізинг майна, що на момент такої передачі перебувало у складі основних засобів орендодавця, - прирівнює до нуля балансову вартість відповідного об'єкта основних засобів згідно з правилами, визначеними статтею 146 цього Кодексу для їх продажу, а орендар включає вартість об'єкта фінансового лізингу (без урахування процентів, нарахованих або таких, що будуть нараховані, відповідно до договору) до складу основних засобів з метою амортизації, за наслідками податкового періоду, в якому відбувається така передача.

Таким чином, вказаними нормами права визначено підстави за яких платник податків має право на віднесення понесених витрат, у зв'язку з придбаванням товарів (робіт, послуг), до складу валових витрат та сплачених сум ПДВ, у вартості товарів (робіт, послуг), до складу податкового кредиту підприємства. До таких підстав віднесено: наявність господарської операції, наслідок якої є поставка товару (робіт, послуг), понесення витрат, у зв'язку з господарською діяльністю платника, сплата (нарахування) податку на додану вартість у вартості товарів (робіт, послуг), факт понесення витрат та сплати податку на додану вартість має підтверджуватися відповідними первинними документами.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України 27 травня 2015 року № К/800/15634/15.

Згідно з пп.14.1.147 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (далі - орендна плата).

Орендна плата - це обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

Відповідно до ст.206 Закону України «Про оренду землі» використання землі в Україні є платним.

Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (п.288.1 ст. 288 ПК України), а платником орендної плати є орендар земельної ділянки (п.288.2 ст. 288 ПК України).

Відповідно до пп.288.5.1 та пп.288.5.2 п. 288.5 ст. 288 ПК України розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII ПКУ; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється розділом XIII ПКУ; не може перевищувати: а) для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), - 3 відсотки нормативної грошової оцінки; б) для земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності та надані для будівництва та/або експлуатації аеродромів - чотирикратний розмір земельного податку, що встановлюється розділом XIII; в) для інших земельних ділянок, наданих в оренду, - 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Згідно із ст.31 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та Законом України "Про фінансовий лізинг" (частина 2 статті 806 ЦК України та частина 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг").

За договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.

Отже, договір фінансового лізингу поєднує в собі, зокрема, елементи договорів оренди та купівлі-продажу. Належне виконання лізингоодержувачем обов'язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права, передбаченого відповідним договором.

Поряд із тим, відповідно до ч.2 ст.807 ЦК України не можуть бути предметом договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти, а також інші речі, встановлені законом.

У справі, що розглядається, лізингоодержувач (саме на цьому статусі наполягає позивач, зазначаючи у позові про те, що договір суборенди по суті був договором лізингу) не виконував зобов'язань з оплати лізингових платежів належним чином, що призвело до виникнення заборгованості за договором.

Таким чином, на вищевказаній земельній ділянці розташований виробничий цех, який належить ТОВ «Юамікс», земельна ділянка використовувалася для здійснення його господарської діяльності, проте орендна плата за договором оренди (суборенди) не нараховувалась та не сплачувалась (що також підтверджено в ході перевірки бухгалтерською документацією, в якій ця операція не відображена), у зв'язку із чим суд погоджується з висновками перевіряючих про порушення ТОВ «Юамікс» п.135.1 ст.135, пп.135.5.4 п.135.4 ст.135 ПК України, що призвело до заниження суми доходів на суму 115200 грн. (9600 грн. х 12 місяців).

Крім того, судом встановлено, що 10.02.2011 р. ТОВ «Юамікс» уклало договір № F2 із нерезидентом Sarl Udic (Виконавець), Франція, за яким Виконавець взяв на себе обов'язки по наданню консультаційних послуг в області діагностики ринку тваринництва в Україні, а також перспективи вирощування і реалізації тварин в Україні. Загальна вартість робіт по даному договору визначається на підставі сукупності актів виконаних робіт. Валюта договору - євро, строк виконання - з 15.06.2011 р. по 31.12.2011 р.

Також між позивачем та нерезидентом Sarl Udic (Виконавець), Франція, укладено договір F1 від 10.02.2011 р., за яким Виконавець взяв на себе обов'язок по наданню консультаційних послуг в області діагностики ринку тваринництва в Україні, а також перспективу вирощування кролів в Україні. Валюта договору - євро, загальна вартість робіт - 1780 євро, строк виконання робіт і передача робіт - з 10.02.2011 р. по 31.03.2011 р.

Як до перевірки, так і до суду, на підтвердження фактичного виконання договору F2 від 15.07.2011 р. позивачем надано акти приймання-передачі послуг від Sarl Udic від 15.07.2011 р. (880 євро), від 03.10.2011 р. (13752 євро), від 20.12.2011 р. (941 євро) /а.с.51-53/, від 30.12.2012 р. (13752 євро). З огляду на вищевказані акти, були надані консультаційні послуги: проведення консультацій з питань ефективного утримання тварин, коригування рецептур кормів, нові рецептури кормів. Але до перевірки (як і до суду) не надано документів (звітів) про те, з ким та коли були проведені консультації, які коригування рецептур кормів та які нові рецептури були проведені.

Предметом доказування у цій справі, який пов'язаний із формуванням сум валових витрат, становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення витрат.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України (Постанова Верховного Суду України від 1 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 4970766), докази, на які посилається позивач у справі (податкові накладні, акт виконаних робіт), є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справах цієї категорії становлять обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкового кредиту, витрат.

У постанові від 8 вересня 2009 року (додаток до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 22.04.2010 р. № 568/11/13-10) Верховний Суд України зазначив, що надання податковому органу належним чином всіх оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковим органом не встановлено та не доведено, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин: неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності; відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності в силу відсутності управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів; облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для даного виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій; здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку.

Вищий адміністративний суд України неодноразово звертав увагу на те, що порушення вимог податкового законодавства на будь-якому з наведених етапів є достатнім для висновку про невідповідність фактичних і задекларованих платником податку наслідків господарських операцій для податкового обліку (ухвала від 24.04.2014 р. № К/800/29370/13 по справі 2а-15323/12/2670). При цьому суд касаційної інстанції підкреслив, що якщо позивач без поважних причин ухиляється від надання доказів на вимогу суду, а наявних у справі матеріалів недостатньо для спростування підтверджених належними доказами висновків контролюючого органу, покладених в основу ухваленого ним спірного рішення, у позові платника податків може бути відмовлено.

Відповідно до пп.14.1.27 п.14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010р. №2755-VI (далі - Кодекс) витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Пунктом 138.2 ст. 138 Кодексу визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II Кодексу.

Абзацом «г» пп. 138.10.3 п. 138.10 ст. 138 Кодексу передбачено, що до складу інших витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, включаються витрати на збут, зокрема витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів.

Згідно з пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з пп. 14.1.108 п. 14.1 ст. 14 Кодексу маркетингові послуги (маркетинг) - послуги, що забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчання ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг), політики цін, організації та управлінні руху продукції (робіт, послуг) до споживача та післяпродажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків.

До маркетингових послуг належать, у тому числі послуги з розміщення продукції платника податку в місцях продажу, послуги з вивчення, дослідження та аналізу споживчого попиту, внесення продукції (робіт, послуг) платника податку до інформаційних баз продажу, послуги зі збору та розповсюдження інформації про продукцію (роботи, послуги).

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про те, що надані позивачем докази в обґрунтування отриманої послуги не підтверджують такого факту. Натомість, складені сторонами договору документи свідчать про документування робіт, які мають супроводжуватись складанням й іншої документації (наприклад, документальне оформлення робіт щодо проведення підбору та інструктажу персоналу для надання послуг, а також контролю їх роботи).

Для врахування витрат на рекламні та маркетингові послуги при обчисленні об'єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв'язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та підтвердження первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II Кодексу.

Таким чином, платник податків має право віднести до складу податкових витрат вартість маркетингових (консультаційних) послуг, наданих виконавцем, з урахуванням обмежень, встановлених пп. 139.1.13 п. 139.1 ст. 139 Кодексу, за умови доведення безпосереднього зв'язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та підтвердження первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II Кодексу.

Сутність доктрини ділової мети полягає в тому, що передбачені податковим законодавством податкові вигоди поширюються лише на операції, які мають розумну економічну причину.

Доктрина ділової цілі («business purpose doctrine») вперше була застосована у справі Gregory v. Helvering, де Верховний суд США постановив, що будь-яка угода, вчинена із податковими мотивами (tax-motivated transaction) повинна мати ділову мету. Доктрина ділової мети застосовується в межах доктрини економічної сутності («economic substance doctrine»), сутність якої полягає в тому, що суд вправі відмовити платнику у наданні податкової вигоди, якщо операція, що вчиняється не призводить до інших, крім зниження податкового тягаря, змін економічного стану платника («economic position»).

Доктрина знайшла своє відображення і в судовій практиці Європейського Суду (справа Halifax v. Commissioners, Case C-255/02 («Halifax»). До Європейського Суду Справедливості справа була передана судовою установою Великобританії, не впевненою у вірному застосуванні положень Шостої директиви ЄС, що регулювала на той час справляння ПДВ. Суд, розглядаючи справу, прийшов до таких висновків: мотив вчинення угод (в цьому випадку ухилення від оподаткування) не має значення для визначення того, чи є угода «реалізацією товарів і послуг» або «економічною діяльністю» в розумінні Шостої Директиви; Шоста Директива не допускає вирахування вхідного ПДВ, якщо відповідна угода являє собою «недобросовісну практику» («abusive practice»); якщо має місце «недобросовісна практика», угоди переглядаються для її виключення, а ПДВ обраховується відповідно до переглянутого варіанту угод. «Недобросовісна практика» має місце, якщо одночасно виконані дві умови: угоди призводять до одержання податкової вигоди, надання якої суперечить меті податкового законодавства; низкою об'єктивних факторів підтверджується, що істотною метою угод є одержання податкової вигоди.

При вирішенні податкових спорів презюмується добросовісність платника податку, і, відповідно, обґрунтованість отриманої ним податкової вигоди (тобто зменшення податкового зобов'язання).

Однак податковий орган може довести, що отримана платником податку податкова вигода є необґрунтованою. Так, податкова вигода може бути необґрунтованою, зокрема, якщо для цілей оподаткування враховані операції не у відповідності з їх дійсною економічною метою чи враховані операції не обумовлені розумними економічними чи іншими причинами (метою ділового характеру). При цьому діловою метою діяльності платника податку може бути отримання економічного ефекту, однак податкова вигода не є самостійною діловою метою.

Для встановлення правильності відображення у податковому обліку господарських операцій платника податку судам слід: з'ясувати реальність задекларованих господарських операцій; встановити наявність ділової мети у розглядуваних операціях; визначити об'єктивний зміст вчинених операцій у порівнянні із задекларованим; підтвердити або спростувати добросовісність позивача, у зв'язку з тим, що його контрагенти мають дефекти правового статусу; оцінити дотримання учасниками господарської операції норм податкового законодавства щодо змісту та наслідків для податкового обліку відповідної операції.

Вирішуючи спір, суд враховує, що сама собою наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податків у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце. Водночас наявність формально складених, але недостовірних первинних документів, відповідність яких фактичним обставинам спростована належними доказами, не є безумовним підтвердженням реальності господарської операції.

Суд враховує, що презумпція дійсності, притаманна цивільним правочинам, не може бути автоматично поширеною на реальність господарських операцій. До загальновизнаних у світі дієвих механізмів, завдяки яким здійснюється аналіз господарських угод, виявлення та класифікація протиправних схем та методик незаконного ухилення від сплати податків, відносяться спеціальні судові доктрини.

Статтею 9 цього Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарських операцій, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити, які зазначені в цій статті, та в яких, крім іншого, повинно бути зазначено зміст та обсяг господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарських операцій і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Такі ж вимоги до первинних документів визначені у п.2.4 Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, згідно якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

В п.2.15 і п.2.16 Положення № 88 зазначено, що первинні документи підлягають обов'язковій перевірці працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов'язкових реквізитів та відповідність господарської операції чинному законодавству, логічна ув'язка окремих показників. Забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать нормативно-правовим актам, встановленому порядку приймання, зберігання і витрачання грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей та іншого майна, порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають шкоди державі, власникам, іншим юридичним і фізичним особам. Такі документи повинні бути передані керівнику підприємства, установи для прийняття рішення.

Відповідно до п.138.2 ст.138 Податкового кодексу України, витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Отже позивачем не надано первинних документів у розумінні ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положення про документальне забезпечення записів в бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, на підтвердження фактичного отримання послуг від контрагента.

Таким чином, суд дійшов висновку про порушення вимог пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України, в результаті чого включено до складу витрат в 4 кварталі 2011 р. витрат на суму 157851 грн., в 3 кварталі 2012 р. - 141511 грн., оскільки фактично відсутні документи, якими б було підтвердження отримання вищевказаних послуг. Отже позивачем занижено податок на прибуток на загальну суму 117668 грн., у т.ч. в 4 кварталі 2011 р. - 36306 грн., 3 квартал 2012 р. - 29718 грн., 2013 р. - 51644 грн.

Крім того, перевіркою встановлено завищення податку на додану вартість в сумі 42992 грн. у періоді з 01.01.2011 р. по 31.12.2013 р., у т.ч. березень 2013 р. - 25417 грн., квітень 2013 р. - 4100 грн., травень 2013 р. - 12008 грн., липень 2013 р. - 1467 грн.

Зокрема, перевіркою достовірності показників, відображених в р.10.1 Декларації «Придбання (виготовлення, будівництво, спорудження, створення) з податком на додану вартість на митній території України» ТОВ «Юамікс» за період з 01.01.2011 р. по 31.12.2013 р. у загальній сумі 4930091 грн. встановлено, що на формування даного показника мали вплив операції з придбання сировини, матеріалів, будівельних робіт, транспортних послу та ін. При опрацюванні відхилень, встановлених АІС «Податковий блок» між сумами податкових зобов'язань та/або податкового кредиту з ПДВ ТОВ «Юамікс» встановлено відхилення податкового кредиту з ПДВ в сумі 42992 грн. (повторність віднесення сум до податкового кредиту по одним й тим самим податкових накладних, віднесення до ПДВ сум без податкових накладних…). При цьому позивачем зазначені порушення в адміністративному позові не оскаржуються, не наводиться жодного обґрунтування невідповідності вищевказаних висновків перевіряючих фактичним обставинами.

Відповідно до 198.1 ст.198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг (п.198.2 ст.198 ПК України).

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку (абз.2 п.198.3 ст.198 ПК України).

З урахуванням викладеного, суд не вбачає підстав для скасування податкового повідомлення-рішення від 17.06.2014 р. № 0002092205, яким ТОВ «Юамікс» збільшено суму грошового зобов'язання по податку на додану вартість в сумі 42992 грн. та застосовано штрафну санкцію в розмірі 10748 грн.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Однак позивачем документально не доведено дотримання вимог, встановлених ч.1, ч. 2, ст. 3 Господарського кодексу України в частині реалізації господарської діяльності, ч.1 ст. 55 Господарського кодексу України, в частині участі в господарських відносинах, реалізуючи господарську компетенцію.

За відсутності факту придбання товарів чи послуг або в разі якщо придбані товари чи послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку відповідні суми не можуть включатися до податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

Вирішуючи спір, суд враховує, що приймати на підтвердження даних податкового обліку можливо лише достовірні первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Відповідно до ч.2 ст.3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Таким чином, суд погоджується із викладеними в акті перевірки від 28.05.2014 р. № 000068/15-32-22-05/3455/633 висновками про порушення ТОВ «Юамікс» вимог п.135.1 ст.135, пп.135.5.4 п.135.5, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139 ПК України, в результаті чого підприємством занижено податок на прибуток на загальну суму 117668 грн.; п.198.6 ст.198 ПК України, в результаті чого занижено податок на додану вартість в сумі 42992 грн.

На підставі встановлених фактів, суд приходить до висновку про те, що при винесенні спірних податкових повідомлень-рішень відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, пропорційно, своєчасно та з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Таким чином, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Відповідно до ч.3 ст.4 Закону України «Про судовий збір» з позивача належить стягнути решту суми (90%) судового збору пропорційно до відхиленої частини позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 128, 158-163 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Юамікс» до Державної податкової інспекції у Приморському районі м. Одеси Головного управління ДФС в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юамікс» (код ЄДРПОУ 34551633) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: УК у м. Одесі/Київський район, код отримувача (код за ЄДРПОУ: 38016923, р/р 31212206784005, ГУДКСУ в Одеській області, код ЄДРПОУ 37607526, МФО 828011, код класифікації доходів бюджету 22030001) судовий збір в розмірі 2959 грн. (дві тисячі дев'ятсот п'ятдесят дев'ять грн.).

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Суддя І.В. Завальнюк