Рішення

від 19.08.2015 по справі 910/15973/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.08.2015Справа №910/15973/15

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д», м.Дніпропетровськ, ЄДРПОУ 32014082

до відповідача 1: Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист», м.Київ, ЄДРПОУ 30530934

відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс», м.Київ, ЄДРПОУ 37174352

про визнання договору недійсним

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача 1: не з'явився

від відповідача 2: не з'явився

СУТЬ СПРАВИ:

Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «Стиль Д», м.Дніпропетровськ звернувся до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача, 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист», м.Київ, відповідача, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс», м.Київ про визнання недійсним договору поруки б/н від 14.11.2014р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кріптекс».

В обґрунтування позовних вимог заявник посилався на те, що умовами договору №18/07 від 18.07.2007р., укладеного між позивачем та відповідачем 1, передбачено заборону на передачу однією зі сторін своїх прав та обов'язків за правочином третій особі без письмового погодження контрагента. Вказані обставини, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д», свідчать про те, що договір поруки б/н від 14.11.2014р. укладено з порушенням приписів ст.512 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

У судовому засіданні 19.08.2015р. позивач не з'явився, представника не направив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, під час слухання справи у вказаному засіданні суду не скористався. Проте, наведений учасник судового процесу був належним чином повідомлений про час та місце слухання справи, з огляду на таке.

За приписами п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін (п.4 ч.2 ст.81-1 Господарського процесуального кодексу України), є належним підтвердженням повідомлення такої сторони про час і місце наступного судового засідання.

Отже, враховуючи, що присутність представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» у минулому судовому засіданні підтверджується протоколом від 29.07.2015р. судового засідання, суд дійшов висновку, що позивач був обізнаний про час та місце наступного слухання справи.

Відповідачі 1 та 2 в судове засідання 19.08.2015р., як і попередні засідання суду, не з'явились, представників не направили, відзивів на позов не надали, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористались, правової позиції по суті спору не висловили.

Проте, за висновками суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» та Товариство з обмеженою відповідальністю «Кріптекс» були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи. При цьому, господарський суд виходить з наступного.

За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом наявних у матеріалах справи витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням відповідача 1 на теперішній час є: 04073, м.Київ, Оболонський район, проспект Московський, буд.6, а відповідача 2: 04053, м.Київ, Шевченківський район, вул.Артема, буд.18.

На вказані адреси судом на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України було скеровано, в тому числі, ухвалу від 29.07.2015р. з метою повідомлення відповідачів про час та місце розгляду справи.

Конверт з ухвалою, який був скерований на адресу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс», було отримано відповідачем 2, що підтверджується поштовим повідомленням №0103034469320.

Одночасно, конверт, направлений на адресу відповідача 1, було повернуто до суду з відміткою «За закінченням встановленого терміну зберігання». Попередня судова кореспонденція, що направлялась Товариству з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист», також була повернута до суду.

У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресами відповідачів, які зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, суд дійшов висновку про належне повідомлення вказаних учасників судового процесу про дату, час і місце розгляду справи.

Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність у відповідачів можливості дізнатись про слухання справи за його участю.

Крім того, господарський суд вважає за необхідне зауважити, що у відповідності до ч.2 ст.2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Статтею 3 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - це автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

У статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

Отже, з огляду на наведене вище, суд зазначає, що відповідачі не були позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалою від 29.07.2015р. у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

З приводу неявки сторін в судове засідання господарський суд зазначає наступне. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому, як зазначено вище, господарський суд має право відкласти розгляд справи лише у межах строків, передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України.

Суд наголошує, що строк вирішення спору фактично сплив, а отже у суду відсутня можливість відкладення розгляду спору на іншу дату.

Розгляд справи №910/15973/15 здійснюється з 22.06.2015р., а отже подальше відкладення може призвести до порушення приписів господарського процесуального законодавства України та вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо розумних строків судового розгляду спору.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, незважаючи на те, що сторони в процесі розгляду справи 19.08.2015р. не скористались всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з огляду на приписи ст.69 вказаного нормативно-правового акту, за висновками суду, справа підлягає розгляду за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписом ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст.712 Цивільного кодексу України).

Як свідчать матеріали справи, 18.07.2007р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» (покупець) було укладено договір №18/07, відповідно до п.1.1 якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця товар у відповідному асортименті, якості та за цінами, визначеними в договорі, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар.

За умовами п.5.1 договору №18/07 від 18.07.2007р. ціна на товар встановлюється в гривнях та базується (визначається) на підставі специфікації.

Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками контрагентів. Термін дії правочину закінчується 01.01.2008р. Якщо за двадцять календарних днів до закінчення строку дії договору жодна зі сторін не заявить письмово про намір розірвати або припинити дію договору, останній вважається пролонгованим до кінця наступного календарного року на тих же умовах.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №18/07 від 18.07.2007р. як належну підставу, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» взаємних цивільних прав та обов'язків з поставки товару.

Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Як свідчать матеріали справи, 01.11.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кріптекс» (поручитель) було укладено договір поруки, відповідно до п.1.1 якого поручитель поручається перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» (боржник) свого обов'язку за договором поставки №18/07 від 18.07.2007р., укладеним між кредитором та боржником.

Вказаний правочин підписано директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» Ненашевим А.О. та директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс» Зурнаджи Є.Є., посадовий стан яких підтверджується наявними в матеріалах справи витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За умовами п.1.1 договору б/н від 01.11.2014р. поручитель поручається перед кредитором за виконання боржником свого обов'язку в сумі 1000 грн. і відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання.

Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до моменту повного виконання зобов'язань за договором поставки, або до моменту настання обставин, що обумовлюють припинення поруки (п.6 договору б/н від 01.11.2014р.).

За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Суд зазначає, що в процесі розгляду справи сторонами не було представлено суду оригіналу договору б/н від 01.11.2014р. поруки. Проте, приймаючи до уваги наявні в матеріалах справи документи, в також враховуючи, що жодним учасником судового процесу факт наявності договірних відносин з поруки не оспорювався та не заперечувався, у суду не виникає сумнівів стосовно факту його укладання з урахуванням наступного.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, господарським судом міста Києва розглядалась справа №910/1178/15-г за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д», 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс» про стягнення заборгованості за договором №18/07 від 18.07.2007р. в розмірі 241 024,19 грн.

Рішенням від 08.04.2015р. господарського суду міста Києва, яке залишено без змін постановою від 23.06.2015р. Київського апеляційного господарського суду, задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» та стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» заборгованість в сумі 238 937,60 грн., 3% річних в сумі 157,41 грн., пеню в розмірі 1469,18 грн. та судовий збір в сумі 4820,48 грн.; стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс» заборгованість в сумі 1000 грн.

У наведених судових актах було встановлено факт укладання 01.11.2014р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кріптекс» договору поруки, відповідно до якого відповідач 2 поручився за виконання позивачем своїх обов'язків за договором №18/07 від 18.07.2007р.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».

Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.

Отже, рішення від 08.04.2015р. господарського суду міста Києва по справі №910/1178/15-г, яке залишено без змін постановою від 23.06.2015р. Київського апеляційного господарського суду, має преюдиціальне значення, а встановлений ним факт укладання договору б/н від 01.11.2014р. поруки повторного доведення не потребує.

Таким чином, з огляду на наведене вище, враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору б/н від 01.11.2014р. поруки недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарський суд дійшов висновку, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поруки, підписано та скріплено печатками текст договору, а отже, спірний правочин було вчинено 01.11.2014р.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, заявник посилався на те, що умовами договору №18/07 від 18.07.2007р., укладеного між позивачем та відповідачем 1, передбачено заборону на передачу однією зі сторін своїх прав та обов'язків за правочином третій особі без письмового погодження контрагента. Вказані обставини, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д», свідчать про те, що договір поруки б/н від 14.11.2014р. укладено з порушенням приписів ст.512 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

За приписами ч.1 ст.203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Згідно зі ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Посилання заявника на приписи ст.512 Цивільного кодексу України в якості обґрунтування заявленого позову суд до уваги не приймає з огляду на наступне.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст.512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

В силу ст.514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 Цивільного кодексу України ).

У п.7.2 договору №18/07 від 18.07.2007р. передбачено, що сторони зобов'язуються не передавати будь-яким чином права та обов'язки за правочином третім особам без наявності письмової згоди іншого контрагента.

Наведеними нормами Цивільного кодексу України та умовами договору №18/07 від 18.07.2007р. врегульовано саме відносини суб'єктів щодо заміни сторони у зобов'язання, що полягає у переході прав та обов'язків за правочином від його сторони до третьої особи.

Одночасно, судом зазначалось, що під порукою слід розуміти зобов'язання, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за належне виконання ним свого обов'язку.

Тобто, на момент укладання договору поруки заміни сторони у зобов'язанні не виникає, тобто сторони основного зобов'язання зберігають в повному обсязі свої права та обов'язки за основним правочином.

Отже, у зв'язку з укладанням між відповідачами 01.11.2014р. договору поруки, у договорі №18/07 від 18.07.2007р. автоматично заміни кредитора здійснено не було.

Таким чином, враховуючи, що спірним правочином обумовлено зовсім інші правовідносини, ніж ті, що врегульовано ст.512 Цивільного кодексу України, у суду відсутні підстави для застосування до правовідносин учасників судового процесу норми права, що регулюють заміну кредитора у зобов'язанні.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання договору б/н від 01.11.2014р. поруки недійсним з огляду на відсутність письмового погодження боржника на укладання такого правочину між кредитором та поручителем.

Посилання заявника на те, що оспорюваний правочин було вчинено з метою штучного вибору підсудності, суд також не приймає до уваги в якості належної та достатньої підстави для визнання договору б/н від 01.11.2014р. поруки таким, що суперечить нормам чинного законодавства. При цьому, суд зазначає, що мета укладання договору не впливає на дійсність правочину, яка може мати місце лише виключно з перелічених в законі підстав.

Твердження Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» про те, що договір б/н від 01.11.2014р. поруки суперечить приписам ст.3 Господарського кодексу України, суд також вважає безпідставними з огляду на таке.

За приписами ст.3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Частиною 2 ст.5 Господарського кодексу України передбачено, що конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

Загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини (ст.6 Господарського кодексу України).

Отже, з огляду на наведене суд зазначає, що суб'єкти господарювання є вільними у виборі діяльності, що здійснюється ними (підприємницька чи непідприємницька), а отже, виникнення між юридичними особами правовідносин, що не тягнуть за собою отримання певного прибутку, ніяким чином не свідчить про порушеннями ними визначених чинним законодавством України правил та норм господарського порядку.

Одночасно, посилання заявника на приписи ст.ст.509, 525, 526 Цивільного кодексу України та ст.174, 193 Господарського кодексу України, якими врегульовано порядок виникнення зобов'язань, недопустимість односторонньої відмови від них та загальні умови виконання зобов'язань, суд до уваги не приймає, оскільки виконання договірних обов'язків не є предметом спору по справі, а порушення наведених норм права при укладанні спірного правочину заявником не доведено.

Одночасно, господарський суд звертає увагу позивача, що відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 ст.15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За приписами ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

При цьому, слід наголосити, що способи захисту за своїм призначенням можуть вважатись визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Тобто, метою застосування судом певного способу захисту прав та законних інтересів осіб є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Отже, останнє направлене на настання певних юридичних наслідків. Таку позицію наведено у висновках Верховного суду України про практику застосування судами ст.16 Цивільного кодексу України.

Проте, заявником не наведено, а судом не встановлено, які саме права та законні інтереси позивача, як боржника за договором №18/07 від 18.07.2007р., було порушено внаслідок укладання відповідачами спірного правочину.

За висновками суду, при задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д» не було б досягнуто мети застосування певних способів захисту, що ніяким чином не призвело б до відновлення його прав та законних інтересів позивача.

Всі інші заяви, доводи та міркування позивача залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судовий збір згідно приписів ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Стиль Д», м.Дніпропетровськ до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист», м.Київ, 2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Кріптекс», м.Київ про визнання недійсним договору поруки б/н від 14.11.2014р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Відкритий лист» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кріптекс».

У судовому засіданні 19.08.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 21.08.2015р.

Суддя М.О. Любченко