Постанова

від 17.11.2015 по справі 910/15973/15

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" листопада 2015 р. Справа№ 910/15973/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Андрієнка В.В.

суддів: Шапрана В.В.

Буравльова С.І.

за участю представників cторін:

позивача: не з'явився,

відповідача 1: не з'явився,

відповідача 2: не з'явився.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д"

на рішення Господарського суду м. Києва від 19.08.2015

у справі № 910/15973/15 (суддя Любченко М.О.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Кріптекс"

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист", Товариства з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" про визнання недійсним договору поруки б/н від 01.11.2014 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кріптекс".

Рішенням Господарського суду м. Києва від 19.08.2015 відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист", Товариства з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" про визнання недійсним договору поруки б/н від 01.11.2014 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кріптекс".

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 19.08.2015 у справі № 910/15973/15, прийняти нове рішення, яким задовольнити позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д".

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що рішення місцевого господарського суду прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, місцевий господарський суд неправильно застосував і порушив норми матеріального та процесуального права.

Крім того, в апеляційній скарзі позивач вказує на те, що за умовами Договору №18/07 від 18.07.2007 р., укладеного між позивачем та відповідачем 1, передбачено заборону на передачу однією із сторін своїх прав та обов'язків за правочином третій особі без письмової згоди іншої сторони. Положенням п. 7.5. вказаного договору визначено, що сторони згідні з тим, що текст Договору, будь-які матеріали, інформація та відомості, що стосуються Договору, є конфіденційними і не можуть передаватись третім особам без попередньої письмової згоди іншої сторони. На думку скаржника, відповідачем 1 при укладанні договору поруки б/н від 01.11.2014 р. порушено вимоги стосовно зберігання конфіденційної інформації, а також права позивача, як сторони у господарських відносинах.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.09.2015 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 13.10.2015.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.10.2015 розгляд справи відкладено на 17.11.2015.

13.11.2015 позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду подано письмове клопотання про розгляд справи без участі представника, у зв'язку із неможливістю останнього бути присутнім в судовому засіданні. За таких обставин позивач просить суд розгляд справи №910/15973/15 здійснювати без участі представників ТОВ "Стиль Д" за наявними в матеріалах справи документами. Колегія суддів розглянувши подане клопотання вирішила його задовольнити та розглядати апеляційну скаргу за наявними в справі матеріалами, яких достатньо для повного та об'єктивного розгляду.

Відповідач 1 в судове засідання, призначене на 17.11.2015, повноважних представників не направив, причини неявки суду не повідомив, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, відзиву на апеляційну скаргу не надав.

Відповідач 2 в судове засідання, призначене на 17.11.2015, повноважних представників не направив, причини неявки суду не повідомив, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, відзиву на апеляційну скаргу не надав.

Приписами ст. 99 ГПК України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Апеляційний господарський суд, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.07.2007 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" (покупець) було укладено договір №18/07, відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця товар у відповідному асортименті, якості та за цінами, визначеними в договорі, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити товар.

За умовами п. 5.1. Договору №18/07 від 18.07.2007 р. ціна на товар встановлюється в гривнях та базується (визначається) на підставі специфікації.

Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками контрагентів. Термін дії правочину закінчується 01.01.2008 р. Якщо за двадцять календарних днів до закінчення строку дії договору жодна зі сторін не заявить письмово про намір розірвати або припинити дію договору, останній вважається пролонгованим до кінця наступного календарного року на тих же умовах (п.п. 10.1., 10.2.,10.3. Договору).

З огляду на встановлений ст. 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договір №18/07 від 18.07.2007 р. як належну підставу, у розумінні норм ст. 11 Цивільного Кодексу України, для виникнення у Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" взаємних цивільних прав та обов'язків з поставки товару.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 553 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

01.11.2014 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" (поручитель) було укладено договір поруки, відповідно до п. 1.1. якого поручитель поручається перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" (боржник) свого обов'язку за договором поставки №18/07 від 18.07.2007р., укладеним між кредитором та боржником.

Вказаний правочин підписано директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" Ненашевим А.О. та директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" Зурнаджи Є.Є., посадовий стан яких підтверджується наявними в матеріалах справи витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, ст. 180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 638 Цивільного кодексу України, ст. 180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

При цьому, відповідно до п. 3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За умовами п. 1.1. Договору поруки б/н від 01.11.2014 р. поручитель поручається перед кредитором за виконання боржником свого обов'язку в сумі 1000,00 грн. і відповідає перед кредитором за порушення зазначеного зобов'язання боржником.

Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до моменту повного виконання зобов'язань за договором поставки, або до моменту настання обставин, що обумовлюють припинення поруки (п. 6 Договору б/н від 01.11.2014 р.).

За змістом п. 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).

Суд зазначає, що в процесі розгляду справи сторонами не було надано суду оригіналу договору поруки б/н від 01.11.2014р. Проте, приймаючи до уваги наявні в матеріалах справи документи, в також враховуючи те, що жодним учасником судового процесу факт наявності договірних відносин з поруки не оспорювався та не заперечувався, у суду не виникає сумнівів стосовно факту його укладання з урахуванням наступного.

Як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, Господарським судом міста Києва розглядалась справа №910/1178/15-г за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д", Товариства з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" про стягнення заборгованості за договором №18/07 від 18.07.2007 р. в розмірі 241 024,19 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2015 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2015 р., задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" та стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" заборгованість в сумі 238 937,60 грн., 3% річних в сумі 157,41 грн., пеню в розмірі 1469,18 грн. та судовий збір в сумі 4820,48 грн.; стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" заборгованість в сумі 1000 грн.

У наведених судових актах було встановлено факт укладання 01.11.2014 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю "Відкритий лист" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кріптекс" договору поруки, відповідно до якого відповідач 2 поручився за виконання позивачем своїх обов'язків за договором №18/07 від 18.07.2007 р.

Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Крім того, згідно з приписами п. 2.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.11.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій). Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує господарський спір.

Таким чином, факт укладання договору поруки б/н від 01.11.2014 р. встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.2015 р. у справі №910/1178/15-г, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2015 р., повторного доведення не потребує.

З огляду на вищенаведене та враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору поруки б/н від 01.11.2014 р. недійсним, суд дійшов висновку, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поруки, підписано та скріплено печатками текст договору, а отже, спірний правочин було вчинено 01.11.2014 р.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Враховуючи викладене, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Таким чином, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилався на те, що умовами договору №18/07 від 18.07.2007р., укладеного між позивачем та відповідачем 1, передбачено заборону на передачу однією зі сторін своїх прав та обов'язків за правочином третій особі без письмового погодження контрагента. Вказані обставини, на думку Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д", свідчать про те, що договір поруки б/н від 01.11.2014 р. укладено з порушенням приписів ст. 512 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання такого договору недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням наведеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Посилання заявника на приписи ст. 512 Цивільного кодексу України в якості обґрунтування заявленого позову судом до уваги не приймається, враховуючи на наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно ст. 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 Цивільного кодексу України).

Пунктом 7.2. Договору №18/07 від 18.07.2007 р. передбачено, що сторони зобов'язуються не передавати будь-яким чином права та обов'язки за правочином третім особам без наявності письмової згоди іншого контрагента.

Зазначеними нормами Цивільного кодексу України та умовами Договору №18/07 від 18.07.2007 р. врегульовано саме відносини суб'єктів щодо заміни сторони у зобов'язання, що полягає у переході прав та обов'язків за правочином від його сторони до третьої особи.

Одночасно, судом зазначалось, що під порукою слід розуміти зобов'язання, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за належне виконання ним свого обов'язку.

Тобто, на момент укладання договору поруки заміни сторони у зобов'язанні не виникає, тобто сторони основного зобов'язання зберігають в повному обсязі свої права та обов'язки за основним правочином.

Отже, у зв'язку з укладанням між відповідачами 01.11.2014 р. договору поруки, у договорі №18/07 від 18.07.2007р. автоматично заміни кредитора здійснено не було.

Таким чином, враховуючи, що спірним правочином обумовлено зовсім інші правовідносини, ніж ті, що врегульовано ст. 512 Цивільного кодексу України, у суду відсутні підстави для застосування до правовідносин учасників судового процесу норми права, що регулюють заміну кредитора у зобов'язанні.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для визнання договору поруки б/н від 01.11.2014р. недійсним з огляду на відсутність письмового погодження боржника на укладання такого правочину між кредитором та поручителем.

Посилання заявника на те, що оспорюваний правочин було вчинено з метою штучного вибору підсудності, судом також не приймається до уваги в якості належної та достатньої підстави для визнання договору поруки б/н від 01.11.2014 р. таким, що суперечить нормам чинного законодавства. При цьому, суд зазначає, що мета укладання договору не впливає на дійсність правочину, яка може мати місце лише виключно з перелічених в законі підстав.

Твердження Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" про те, що договір поруки б/н від 01.11.2014 р. суперечить приписам ст. 3 Господарського кодексу України, суд вважає безпідставними враховуючи наступне.

Відповідно до ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Частиною 2 ст. 5 Господарського кодексу України передбачено, що конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

Загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини (ст. 6 Господарського кодексу України).

Враховуючи наведене, суд зазначає, що суб'єкти господарювання є вільними у виборі діяльності, що здійснюється ними (підприємницька чи непідприємницька), а отже, виникнення між юридичними особами правовідносин, що не тягнуть за собою отримання певного прибутку, ніяким чином не свідчить про порушеннями ними визначених чинним законодавством України правил та норм господарського порядку.

Одночасно, посилання заявника на приписи ст.ст. 509, 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 174, 193 Господарського кодексу України, якими врегульовано порядок виникнення зобов'язань, недопустимість односторонньої відмови від них та загальні умови виконання зобов'язань, судом до уваги не приймається, оскільки виконання договірних обов'язків не є предметом спору по справі, а порушення наведених норм права при укладанні спірного правочину заявником не доведено.

Разом з тим, суд звертає увагу позивача, що відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно ст. 20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

При цьому, слід наголосити, що способи захисту за своїм призначенням можуть вважатись визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Тобто, метою застосування судом певного способу захисту прав та законних інтересів осіб є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Отже, останнє направлене на настання певних юридичних наслідків. Таку позицію наведено у висновках Верховного суду України про практику застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України.

Однак, Товариством з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" не наведено, а судом не встановлено, які саме права та законні інтереси позивача, як боржника за договором №18/07 від 18.07.2007 р., було порушено внаслідок укладання відповідачами спірного правочину.

За висновками суду, при задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" не було б досягнуто мети застосування певних способів захисту, що ніяким чином не призвело б до відновлення його прав та законних інтересів позивача.

На підставі викладеного та з урахуванням встановлених обставин справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" є необґрунтованими та безпідставними, а тому задоволенню не підлягають.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Беручи до уваги наведене, судова колегія вважає, що рішення Господарського суду м. Києва від 19.08.2015 у справі №910/15973/15 прийнято з повним і достовірним встановленням всіх фактичних обставин, які мають значення для вирішення даного спору, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду м. Києва від 19.08.2015 у справі №910/15973/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Стиль Д" - без задоволення.

Головуючий суддя В.В. Андрієнко

Судді В.В. Шапран

С.І. Буравльов