Постанова

від 02.09.2015 по справі 916/75/15-г

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2015 року Справа № 916/75/15-г

Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

Головуючого судді Кузьменка М.В.,

суддів Палія В.В.,

Студенця В.І.,

розглянувши

касаційну скаргу Відділу Держземагентства у Татарбунарському районі

Одеської області

на рішення господарського суду Одеської області від 23.03.2015 р. та постанову Одеського апеляційного

господарського суду від 21.05.2015 р.

у справі № 916/75/15-г господарського суду Одеської області

за позовом Державного підприємства

"Українські спеціальні системи"

до Відділу Держземагентства у Татарбунарському районі

Одеської області

третя особа Управління Державної казначейської служби України у

Татарбунарському районі Одеської області

про стягнення 41 207,26 грн.

за участю представників:

ДП "Українські спеціальні системи" - не з'явилися;

Відділу Держземагентства у Татарбунарському районі Одеської області - не з'явилися;

Управління Державної казначейської служби України у Татарбунарському районі Одеської області - не з'явилися;

в с т а н о в и л а :

Державне підприємство "Українські спеціальні системи" звернулося до господарського суду Одеської області з позовом та просило суд, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, стягнути з відповідача - Відділу Держземагентства у Татарбунарському районі Одеської області 41 207,26 грн., у т.ч. 30 000,00 грн. основної заборгованості, 3 470,96 грн. пені, 986,30 грн. процентів річних, 6 750,00 грн. збитків від інфляції.

В обгрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач не виконав взятих на себе зобов'язань в частині здійснення розрахунку за поставлений йому товар відповідно до умов договору поставки № 11.182/13/ІН від 17.07.2013 р. (т.1 а.с.3-8, 76-78).

Відповідач у справі - Відділ Держземагентства у Татарбунарському районі Одеської області у відзиві на позов просить у задоволенні заявлених вимог відмовити, посилаючись на те, що, у відповідності до п. 4.2. договору, має право на відстрочку платежу в разі відсутності бюджетного фінансування (т.1 а.с.37-40).

Рішенням господарського суду Одеської області від 23.03.2015 р. позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача 30 000,00 грн. основної заборгованості, 986,30 грн. процентів річних, 6 750,00 грн. збитків від інфляції. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено (т.1 а.с.108-114).

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання в установлений договором строк в частині здійснення розрахунків за поставлений йому товар;

- у задоволенні вимоги про стягнення пені відмовлено у зв'язку з тим, що її нарахування не передбачено умовами укладеного між сторонами договору;

- за порушення виконання грошових зобов'язань ст. 625 ЦК України встановлено відповідальність у вигляді зобов'язання сплатити суму боргу з урахуванням трьох процентів річних та збитків від інфляції, у зв'язку з чим, вимоги позивача у цій частині мотивовані.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 21.05.2015 р. рішення господарського суду Одеської області від 23.03.2015 р. залишено без змін (т.1 а.с.155-161).

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові.

Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням судами норм матеріального та процесуального права (т.2 а.с.4-9).

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанції під час вирішення спору у справі по суті заявлених вимог та перегляду прийнятого рішення в апеляційному порядку відповідно встановлені наступні обставини.

17.07.2013 р. між сторонами у справі укладений договір № 11.182/13/ІН про закупівлю програмно-апаратного комплексу за державні кошти, відповідно до п.1.1 якого позивач зобов'язується виготовити у 2013 році та поставити відповідачу один програмно-апаратний комплекс попередньої обробки та перевірки відомостей, які підлягають внесенню до державного земельного кадастру, захисту баз персональних даних та службової інформації зі спеціалізованим програмним забезпеченням, а замовник - прийняти устаткування та оплатити його вартість.

Предметом спору у даній справі є виконання відповідачем обов'язку за цим договором щодо здійснення остаточних розрахунків за поставлений товар.

Укладений сторонами договір, в силу ст. ст. 173-175 ГК України, є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань.

За умовами укладеного сторонами договору, відповідач взяв на себе зобов'язання оплатити поставлений йому позивачем товар.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, що визначено ст. 175 ГК України.

Відповідно до п. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Так, в силу ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно п. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Позивач згідно видаткової накладної від 25.12.2013 р. № РН0000086 поставив відповідачеві товар на суму 30 000 грн., а представник відповідача за довіреністю № 000004 від 23.12.2013 р. отримав товар, про що зазначено у вказаній накладній.

Відповідно до п. 4.1 договору (з урахуванням положень додаткової угоди № 1 від 25.12.2013 р. до договору) оплата здійснюється відповідачем на підставі підписаної сторонами видаткової накладної не пізніше закінчення 2013 фінансового року.

Відповідач за поставлений товар у встановлені строки не розрахувався, таким чином сума заборгованості відповідача перед позивачем становить 30 000,00 грн.

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зазначив, що згідно п.4.2. договору, замовник має право на відстрочку платежу в разі відсутності бюджетного фінансування, у зв'язку з чим, відсутні підстави стверджувати про порушення відповідачем зобов'язання.

Між тим, судами правомірно не прийняті до уваги вказані заперечення відповідача.

Так, в силу ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Отже, ч. 1 ст. 530 ЦК України визначає, що строк виконання зобов'язання може визначатись подією, яка неминуче настане.

Разом з тим, вказана норма не може бути застосована до спірних правовідносин, враховуючи, що подією є явище, що виникає незалежно від волі людей; а дією є життєвий факт, що є результатом свідомої, пов'язаної з волею, діяльності людей, які, у свою чергу, поділяються на правомірні, тобто такі, що відповідають правовим нормам, і неправомірні, які суперечать закону (правопорушення).

Фактично договір містить умову, відповідно до якої виконання зобов'язання з оплати коштів за виконані роботи пов'язано з дією особи, яка не є стороною такого договору.

Однак, за змістом ст. 511 ЦК України, зобов'язання не може створювати обов'язку для третьої особи.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 528 ЦК України, навіть у випадку покладення виконання обов'язку боржником на іншу особу, відповідальним за виконання зобов'язання залишається боржник, а не така особа.

Враховуючи викладене, відсутність бюджетних коштів не виправдовує бездіяльність замовника і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення договірного зобов'язання (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 р. № 11/446).

За таких обставин, суди дійшли правильного висновку про обгрунтованість заявлених вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 30 000,00 грн. основної заборгованості за поставлений товар.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи наведене, судами обгрунтовано задоволено вимоги про стягнення з відповідача процентів річних та збитків від інфляції у заявленому розмірі.

Крім того, у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором поставки, позивачем було нараховано та заявлено до стягнення 3 470,96 грн. пені.

В силу ст. 216, ч. 1 ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності у вигляді застосування господарських санкцій є вчинене учасником господарських відносин правопорушення у сфері господарювання. Одним з видів господарських санкцій, згідно ч. 2 ст. 217 ГК України, є штрафні санкції, до яких віднесена, зокрема, пеня.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ЦК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

При цьому, як встановлено судами, договором не передбачена відповідальність у випадку порушення строків оплати товару у вигляді пені.

Посилання позивача на застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 231 ГК України також правомірно не прийняті судами до уваги.

Так, в силу ч. 2 ст. 231 ГК України, у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у розмірі: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Згідно п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17.12.2013 р. № 14, штрафні санкції, передбачені абзацом третім частини другої статті 231 ГК України, застосовуються за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги, що сплата відповідачем заборгованості у розмірі 30 000,00 грн. є грошовим зобов'язанням, стягнення пені на підставі положень ст. 231 ГК України є безпідставним.

За таких обставин, підстав для зміни чи скасування постанови Одеського апеляційного господарського суду від 21.05.2015 р., якою залишено без змін рішення господарського суду Одеської області від 23.03.2015 р., немає.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 111 5 , 111 7 , 111 9 - 111 11 ГПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

1. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21.05.2015 р. у справі № 916/75/15-г господарського суду Одеської області залишити без змін, а касаційну скаргу Відділу Держземагентства у Татарбунарському районі Одеської області - без задоволення.

2. Стягнути з Відділу Держземагентства у Татарбунарському районі Одеської області в дохід Державного бюджету України 913,50 грн. судового збору, несплаченого за розгляд касаційної скарги

Головуючий суддя Кузьменко М.В.

Судді Палій В.В.

Студенець В.І.