Постанова

від 13.10.2009 по справі 31/56-09-3282

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

31/56-09-3282

 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В АІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"13" жовтня 2009 р. Справа № 31/56-09-3282

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді:   Мирошниченко М. А.,

Суддів:    Бєляновського В. В., Шевченко В. В.,

(склад судової колегії змінено відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного господарського суду №145 від 31.08.2009 р.),

при секретарі - Павленко Н. А.,

за участю представників:

позивача –Кулініченко К. Г.,

3-ї особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача –Одеської залізниці –Кулініченко К. Г.,

відповідача –Одеської міськради –Кіхтенко О. С.,

3-ї особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - КП „ОМБТІ та РОН”  -  не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційну скаргу Одеської міськради

на рішення господарського суду Одеської області від 13.08.2009 р.

у справі №31/56-09-3282

за позовом Міністерства транспорту та зв'язку України, м. Київ,

3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача –Одеська залізниця,

до Одеської міськради,

3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - КП „ОМБТІ та РОН”, м. Одеса,  

про визнання права власності,

    ВСТАНОВИЛА:   

03.06.2009р. (вх. №3995) Міністерством транспорту та зв'язку України (далі-позивач) у господарському суді Одеської області пред'явлено позов до Одеської міськради (далі-відповідач) про визнання за державою Україна в особі Міністерства транспорту та зв'язку Україна права державної власності на об'єкт нерухомого майна –Адміністративну будівлю „Енергозбуту” (далі-майно) Одеської залізниці, загальною площею 188,5 кв.м.,  збудовану у 1932 р., розташовану за адресою: м. Одеса, Старосінна площа,35, що перебуває у господарському віданні Одеської залізниці (а.с. 2-6). Свої вимоги позивач мотивував тим, що вищезазначений об'єкт нерухомості є державним майном і знаходиться у  господарському відданні держаного унітарного підприємства - Одеської залізниці, а він (позивач), згідно законодавства, здійснює управління цим  об'єктом. Враховуючи, що документи, які підтверджують право держави на  цей об'єкт не збереглися, а відповідач відмовився оформити право власності держави на нього, він з посиланням на ст. 392 ЦК України просив визнати за державою право власності на нього.  В обґрунтування позову він також послався на ст.ст. 322,326,328,331,397 ЦК України, ст.ст. 22,73,74 ГК України, ст.ст. 1,4,19 ЗУ „Про управління об'єктами державної власності” та ст.ст. 1,2,5,12,49,54 ГПК України.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 05.06.2009 р. (а.с. 1) порушено провадження у справі і прийнято вищезазначену позовну заяву до розгляду.

06.08.2009р. (вх. №19815) судом було залучено до справи відзив відповідача на позовну заяву (а.с. 57-60), в якому він у резолютивній частині відзиву просив суд відмовити в задоволені позову в повному обсязі. Однак, в мотивувальній частині позову відповідач зазначив, що між ним і позивачем відсутній предмет спору, прав та охоронюваних законом інтересів позивача він не порушував, а тому, згідно приписів п.1-1 ч.1 ст. 80 ГПК України, провадження у справі повинно бути припинено. Крім того, відповідач зазначив, що позивач не довів наявність підстав для визнання за ним права власності на це майно, передбачених ст. 392 ЦК України, і не довів належними доказами наявність в нього права власності на це майно.

Рішенням господарського суду Одеської області від 13.08.2009 р. (суддя Лєсогоров В. М.) позов задоволено, а саме, визнано право власності за Державою в особі Міністерства транспорту та зв'язку України на спірне майно, а також стягнуто з відповідача на користь позивача 4697,68 грн. витрат по сплаті держмита та 312,50 грн. витрат на ІТЗ судового процесу (а.с. 63-67). Таке рішення суд обґрунтував тим, що спірний об'єкт фактично належить державі і находиться на балансі ДП „Одеська залізниця”, а тому позивач, враховуючи приписи ст. 392 ЦК України, мав правові підстави для звернення до суду з  цим позовом  і вимоги його обґрунтовані. Суд також обґрунтував, чому саме Одеська міська рада повинна бути відповідачем по вказаному спору і що мав  місце факт невизнання відповідачем права власності держави на цей об'єкт.

Не погоджуючись із вищезазначеним судовим рішенням, відповідач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення господарського суду Одеської області в повному обсязі. В обґрунтування своєї скарги він послався на такі ж саме доводи, що ним були викладені у відзиві на позов. Він також зазначив, що місцевий суд невірно застосував зазначені у рішенні норми матеріального права (ст. 392 ЦК України) та визнав за позивачем право власності без наявності на те належних доказів.

У письмовому відзиві на скаргу позивач просив суд залишити її без задоволення, як необґрунтовану, а рішення місцевого суду - без змін, оскільки воно відповідає вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи.

Розгляд справи було призначено на 13.10.2009 р., про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.

Фіксування судового засідання  здійснювалось технічними засобами.

Представник КП „ОМБТІ та РОН” в судове засідання не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про розгляд справи, про причини свого нез'явлення суд не повідомив, клопотань про відкладення розгляду справи не заявив і судова колегія прийняла рішення про розгляд справи за його відсутністю.

Представник скаржника (відповідача) в усних пояснення, наданих суду, підтримав скаргу і просив її задовольнити на викладених у ній підставах.

Представник позивача та Одеської залізниці просив суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення без змін.

За згодою учасників процесу, згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

Заслухавши пояснення учасників процесу, ознайомившись з доводами апеляційної скарги та запереченнями на неї, дослідивши обставини і матеріали справи,  в т.ч. наявні у ній докази, відповідність викладеним в рішенні висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія  встановила наступне.

З матеріалів справи вбачається, що предметом спору є визнання за державою в особі позивача права власності на об'єкт нерухомого майна - Адміністративну будівлю „Енергозбуту” (далі-майно) Одеської залізниці, загальною площею 188,5 кв.м., збудовану у 1932 р., розташовану за адресою: м. Одеса, Старосінна площа,35. Позивачем у даній справі є Міністерство транспорту та зв'язку України, а в якості відповідача позивач  зазначив Одеську міську раду.

Згідно ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, звернення до суду  з позовом про визнання права.

При зверненні до суду з позовом позивач, в обґрунтування своєї вимоги, послався на ст. 392 ЦК України, яка регулює право на звернення до суду з позовом про визнання права власності.

Зазначена стаття встановлює дві умови (підстави) щодо можливості звернення до суду з таким позовом, а саме, якщо це право оспорюється - не визнається іншою особою (1), а також у разі втрати документа, який засвідчує його право власності (2).

Для з'ясування обґрунтованості звернення з цим позовом до вказаного в ньому відповідача судова колегія вважає за необхідне дати оцінку наявності вищезазначених   (умов).

Так, ст. 392 ЦК України передбачає право на звернення до суду з позовом, якщо це право оспорюється - не визнається іншою особою.

Зі змісту та суті зазначеної статті позов з цієї підстави може заявлятись до будь-якої особи, яка словами або діями (в певних випадках бездіяльністю) заявила претензії на річ, яка перебуває у власності іншої особи, або не визнає це право у будь-який спосіб. При цьому, позивач, пред'являючи такий позов, повинен надати докази вчинення відповідачем дій, у т.ч. його висловлень, які можуть бути розцінені як невизнання чи оспорювання права.

Як свідчать матеріали справи і ці обставини встановив та дослідив місцевий суд, позивач в особі його структурних підрозділів до звернення до суду з цим позовом, дійсно, звертався до відповідача із заявою (клопотанням) про оформлення права власності на спірне майно, що підтверджується наявним у матеріалах справи листом №ЕЕ-5/135 від 02.02.2007 р. (а.с. 22). На зазначений лист юридичним управлінням відповідача було надано відповідь листом №1466 вих. від 07.03.2007 р., з якого вбачається, що відповідач, з посиланням на ненадання необхідних документів, не оформив право власності на це майно.

З викладеного вбачається, що відповідач, незважаючи на звернення позивача, не оформив за державою в особі позивача право власності на вищезазначене майно, тобто зі змісту та суті зазначеної відповіді можливо зробити висновок, що відповідач не визнає за державою в особі позивача право власності на це майно.

За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що у позивача були передбачені ст. 1 ГПК України та ст. 16 і ст. 392 ЦК України правові підстави для звернення до господарського суду з цим позовом, а тому посилання скаржника на відсутність таких підстав є хибними і не можуть прийматись до уваги та бути підставою для  скасування судового рішення.

Слід також зазначити, що на час будівництва спірного об'єкту (1932 рік) державі належали основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою  підприємств, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що місцевий суд дійшов обґрунтованого, тобто такого, що відповідає фактичним обставинам, висновку, що спірне майно на час його створення (будівництва) належало до державної форми власності.

З огляду на зміст презумпції виключної державної власності на засоби виробництва, яка діяла на час створення (будівництва) спірного майна, а також враховуючи тривалість його перебування на балансі Одеської залізниці та з урахуванням відсутності з боку інших суб'єктів цивільного обігу майнових претензій на спірний об'єкт, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що спірне майно належить до власності держави Україна.

Відповідно до ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Статтею 1 Закону України „Про управління об'єктами державної власності” від 21.09.2006 р. №185-V визначено, що управління об'єктами державної власності –це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Відповідно до ст. 4 цього Закону, суб'єктами управління об'єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном, відповідно до повноважень, визначених окремими законами. Крім того, у відповідності до ч.ч. 2,3 ст. 73 ГК України, орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Відповідно до п.п.12 п.4 Положення про Міністерство транспорту та зв'язку України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 р. №789, Міністерство транспорту та зв'язку України здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління. Як вбачається зі Статуту Одеської залізниці, останнє є створеним, згідно зі ст.1,4 Закону України „Про залізничний транспорт”, статутним територіально-галузевим об'єднанням, заснованим на державній власності і підпорядкованим Державній адміністрації залізничного транспорту, що входить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України. Згідно п.4.1., 4.2. Статуту, майно Залізниці складається з основних фондів, обігових коштів, а також інших цінностей, вартість яких відображається у балансі підприємства і належать йому на правах повного  господарського відання.

Враховуючи вищезазначені норми права, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що спірне майно є державною власністю і знаходиться в управлінні позивача, а тому він  з метою реалізації покладених на нього законодавством завдань та повноважень щодо збереження та ефективного використання державного майна, а також необхідності оформлення за державою де-юре права власності на спірне майно, мав право на звернення до суду з таким позовом і його позовні вимоги обґрунтовані.

Слід зазначити, що відповідач не надав будь-яких доказів, що вказане спірне майно належить до комунальної власності або до власності інших осіб (фізичних або юридичних), і не спростував, що спірне майно не належить державі.

За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що місцевий суд обґрунтовано задовольнив позовні вимоги позивача відносно відповідача про визнання за державою Україна в особі позивача права власності на спірний об'єкт нерухомості.

Посилання скаржника на те, що місцевий суд безпідставно стягнув з нього судові витрати також не можуть прийматись до уваги, оскільки, як встановлено вище, Одеська міська рада є належним відповідачем з цієї справи, позов до неї судом задоволено в повному обсязі, а відтак суд обґрунтовано, враховуючи приписи ст. 49 ГПК України, стягнув з цього відповідача на користь позивача понесені останнім судові витрати.

Згідно п.3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/422 від 10.12.1996р. „Про судове рішення” (з наступними змінами та доповненнями), рішення господарського суду повинно ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що бе руть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Такі ж вимоги до судового рішення містяться у Постанові Пленуму Верховного Суду України  №11 від 29.12.1976 р. „Про судове рішення”.

Відповідно до ст. 104 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення суду є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення  або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення або неправильне  застосування  норм  процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови,  якщо це  порушення  призвело  до  прийняття  неправильного рішення.

На думку судової колегії, місцевий суд повністю встановив та дослідив фактичні обставини справи, дав  повну та всебічну оцінку наявним у ній доказам та правильно застосував норми матеріального права, тобто рішення місцевого суду відповідає вищезазначеним вимогам і підстав для скасування цього рішення, передбачених ст. 104 ГПК України, судова колегія не вбачає.

Наведені відповідачем в апеляційній скарзі доводи фактично повторюють його  доводи, викладені у відзиві на позов, яким, як зазначалось вище, місцевий суд дав належну оцінку та вмотивовано визнав їх необґрунтованими. Зазначені доводи не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для скасування судового  рішення.

Будь-яких інших доводів щодо незаконності рішення місцевого суду та допущення ним порушень норм матеріального та процесуального права, крім вищезазначених та визнаних апеляційною інстанцією необґрунтованими та безпідставними, скаржник не навів.

Перевіряючи, згідно приписів ст. 101 ГПК України, законність і обґрунтованість  рішення  місцевого суду в повному обсязі, тобто не тільки на підставах, викладених в апеляційній скарзі, судова колегія не встановила будь - яких порушень норм матеріального і процесуального права з боку місцевого суду і вважає, що зроблені місцевим судом висновки відповідають фактичним обставинам справи, наявним в ній доказам та приписам чинного законодавства.

Керуючись ст.ст. 99,101-105 ГПК України, колегія суддів -

                                            ПОСТАНОВИЛА:

           Рішення господарського суду Одеської області від 13.08.2009 р. у справі №31/56-09-3282 - залишити без змін, а апеляційну скаргу Одеської міськради на зазначене рішення - без задоволення.   

   Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий:                                                                                 Мирошниченко М. А.

Судді:                                                                                                Бєляновський В. В.

                                                                                                         Шевченко В. В.

Повний текст постанови підписано 13.10.2009 р.