Постанова

від 13.03.2007 по справі 52/268-06

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

52/268-06

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

13 березня 2007 р.                                                                                   № 52/268-06  

Вищий  господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді                    М.В.Кузьменка

судді                                        І.М.Васищака,

судді                                        В.М.Палій,

розглянувши    касаційну скаргу Акціонерного комерційного промислово-

                      інвестиційного банку (закрите акціонерне товариство) в особі філії

                      “Харківське центральне відділення “Промінвестбанку”

на                       постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.12.2006р.

у справі         №52/268-06

за позовом    Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку (ЗАТ)

                      в особі філії “Харківське центральне відділення “Промінвестбанку”

до                     1) Акціонерного товариства “Укртехсервіс”;

                    2) Товариства з обмеженою відповідальністю “Промтехсервіс”

про                    визнання правочину недійсним,

за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився,

від відповідача 1: не з'явився,

від відповідача 2: не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк (ЗАТ) в особі філії “Харківське центральне відділенні “Промінвестбанку” звернувся до господарського суду Харківської області і просив суд визнати недійсним договір про сумісну діяльність (просте товариство) від 01.09.2004р., укладений між відповідачами.

В обґрунтування заявленого позову позивач посилається на те, що зазначений договір про спільну діяльність є фіктивним правочином, оскільки ніякої спільної діяльності на підставі цього договору відповідачі не вели. При цьому, позивач посилається на дані ДПІ у Червонозаводському районі м.Харкова, відповідно до яких договір про спільну діяльність не зареєстрований в органах податкової служби. На думку позивача, договір був укладений з метою уникнути примусового звернення стягнення на предмет іпотеки згідно договору іпотеки №1126 від 25.10.2004р., укладеного між позивачем та першим відповідачем.

Рішенням господарського суду Харківської області від 17.10.2006р. (головуючий, суддя Білоусова Я.О., судді Дюкарєва С.В., Черленяк М.І.) позов задоволено: визнано недійсним договір про сумісну діяльність (просте товариство) від 01.09.2004р., укладений між відповідачами.

Рішення мотивовано тим, що між відповідачами був укладений фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином, з метою запобігання звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до договору іпотеки від 25.10.2004р.

Такий висновок суду ґрунтується на тому, що у відповідності з підпунктами 7.7.1, 7.7.2 статті 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” (у редакції, яка діяла на момент укладання договору) спільна діяльність без створення юридичної особи провадиться на підставі договору про спільну діяльність, що передбачає об'єднання коштів або майна учасників для досягнення спільної господарської мети; облік результатів спільної діяльності ведеться платником податку, уповноваженим на це іншими сторонами згідно з умовами договору, окремо від обліку господарських результатів такого платника.   Проте, згідно листа начальника ДПІ у Червонозаводському районі м.Харкова №7064/10/29-018 від 03.07.2006р., договір про спільну діяльність ТОВ “Промтехсервіс” та АТ “Укртехсервіс” не зареєстрований.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 22.12.2006р. (головуючий, суддя Афанасьєв В.В., судді Бухан А.І., Шевель О.В.) рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

При цьому, суд апеляційної інстанції послався на те, що сам по собі факт відсутності реєстрації у податкових органах договору про сумісну діяльність (за відсутності інших належних доказів) не може свідчити про відсутність у сторін за договором про сумісну діяльність наміру (на момент укладання договору) створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином. Відповідне може бути підставою для застосування до зобов'язаної сторони податкових санкцій.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції,  позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд її скасувати як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального та процесуального права  при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що  не підлягає  задоволенню   з таких підстав.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсним договору  про сумісну діяльність (просте товариство), укладеного між відповідачами 01.09.2004р., за умовами якого сторони договору беруть на себе зобов'язання об'єднати свої внески і сумісно діяти для досягнення цілі по створенню торгівельного центру за адресою: м.Харків, пр.Гагаріна, 72 і послідуючого його сумісного використання. Умовами договору не передбачено строків створення торгівельного центру та введення його в експлуатацію.

Пунктом 1.2. договору визначено, що цей договір передбачає собою договір про сумісну діяльність, яка здійснюється у вигляді простого товариства на підставі об'єднання паєвих внесків сторін без створення юридичної особи, яка передбачена параграфом 2 глави 77 ЦК України. Відповідно до пункту 2.4. договору внеском сторони 2 (АТ “Укртехсервіс”) є об'єкт нерухомості, який знаходиться за адресою: м.Харків, пр.Гагаріна, 72.

Обґрунтовуючи своє порушене право позивач (“Промінвестбанк”) посилається на те, що 25 жовтня 2004 року між ним та АТ “Укртехсервіс” (іпотекодавець), був підписаний договір іпотеки №1126, предметом якого були ті самі нежитлові приміщення, що зазначені у договорі про сумісну діяльність від 01.09.2004р. та ТОВ “Промтехсервіс” звернулося з позовом до суду про визнання недійсним укладеного договору іпотеки.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позовної заяви у зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю і відсутністю фактів, які б підтверджували наявність підстав для визнання недійсним оскаржуваного договору.

Так, згідно ч.1 ст.188 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань.

В силу ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до  ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частинами 3, 5 статті 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В силу ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

При цьому, фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки. На виконання фіктивного правочину не передаються майно або майнові права.

Не встановивши відсутність в обох сторін договору наміру створити цивільно-правові наслідки та справжньої волі укласти угоду, суд апеляційної інстанції не визнав спірний договір фіктивним.

Так, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволені позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем, в порушення ст.33 ГПК України, не надано жодного доказу фіктивності оскаржуваного правочину,  матеріали справи не містять фактичних даних стосовно того, що на момент укладення оскаржуваного правочину сторони не мали наміру створення  правових наслідків, які обумовлювалися даним правочином (створення та послідуючого сумісного використання торгівельного центру). При цьому, апеляційним судом вірно враховано, що сам по собі факт відсутності реєстрації у податкових органах договору про сумісну діяльність не може свідчити про відсутність у сторін за договором наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цим правочином.

За загальним правилом цивільного права, поняття недійсного правочину необхідно відрізняти від таких обставин, за яких правочин має вважатися таким, що не вчинений, а правовідносини –такими, що не виникли. Тобто, якщо сторона не виявила волі на вчинення правочину, то позов про визнання такого правочину недійсним не може бути задоволений, оскільки немає підстав, передбачених ст.ст.203 та 215 ЦК України. У такому випадку правочин є таким, що не вчинений, а відповідні правовідносини –такими, що не виникли.

Відповідно до ст.1132 ЦК України, за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. В силу ч.2 ст.1134 ЦК України введення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ним одному з учасників.

Згідно з п.3.2. договору, введення бухгалтерського обліку за всіма майновими та немайновими договорами та іншими зобов'язаннями перед всіма третіми –юридичними та фізичними особами, органами державної влади та управління, установами та організаціями, покладено на АТ “Укртехсервіс” (відповідач 1).

Проте, не здійснення відповідачем 1 свого зобов'язання за спірним договором щодо введення бухгалтерського обліку, відсутність факту реєстрації вказаного правочину у податкових органах, не ведення відповідачами спільної діяльності, на що посилається позивач в обґрунтування даного позову, не може бути підставою визнання цього правочину фіктивним, бо не свідчить про відсутність у його сторін наміру створення правових наслідків, оскільки ці недоліки можуть бути усунуті сторонами у будь-який час.

Окрім того, колегія суддів вважає, що заявлений позов не підлягає задоволенню також з підстав відсутності  порушення прав позивача внаслідок укладення відповідачами спірного договору.

Відповідно до ст.1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з ч.2 ст.21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, що подали позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

В силу ч.3 ст.215 ЦК України оспорюваний договір може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом.

Отже, позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними,  окрім їх учасників, може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушують  ці правочини, і тільки з підстав, прямо передбачених Законом.

Згідно ст.2 ГПК України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України “Про судоустрій України” є, зокрема,  захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації, встановленого вищевказаними нормами, права.

Так, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Проте, з матеріалів справи не вбачається наявність у позивача суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу на подання даного позову.

Обґрунтовуючи своє порушене право позивач посилається на те, що 25 жовтня 2004 року між ним та АТ “Укртехсервіс” (іпотекодавець) був підписаний договір іпотеки №1126, предметом якого були ті самі нежитлові приміщення, що зазначені у договорі про сумісну діяльність. Між тим, позивач не зазначає які саме його права були порушенні внаслідок укладання відповідачами спірного договору, або яким чином цей договір впливає на його права як іпотекодержателя.

В силу ч.1 ст.1134 ЦК України, внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Згідно ч.1 ст.361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися  своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Відповідно до ч.1 ст.362 ЦК України, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з публічних торгів співвласник не має переважного права перед іншими особами на їх купівлю за ціною, оголошеною для продажу. Згідно ст.366 ЦК України, у разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України “Про іпотеку” майно, що є  у  спільній  власності,  може  бути  передане  в  іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право  передати  в  іпотеку  свою частку  в  спільному  майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї  як  на окремий об'єкт нерухомості.

З матеріалів справи вбачається, що на час передачі АТ “Укртехсервіс” (відповідача1) нерухомого майна в іпотеку позивачу воно було виділено в натурі та зареєстровано за відповідачем 1 на праві власності як окремий об'єкт нерухомості (а.с.99-108).

Отже, враховуючи положення названих статей, АТ “Укртехсервіс” мало право самостійно розпорядитися належним йому на праві власності нерухомим майно шляхом передачі його в іпотеку позивачу, без згоди на то іншого співвласника.

Таким чином, доводи позивача та висновок суду першої інстанції про те, що  спірний правочин був укладений відповідачами з метою уникнути примусового звернення стягнення на предмет іпотеки згідно договору від 25.10.2004р., є помилковим, оскільки з огляду на положення наведених статей позивач у будь-якому випадку не позбавлений права отримати задоволення своїх вимог, які ґрунтуються на договорі іпотеки,  та договір про сумісну діяльність ніяким чином не впливатиме на його права як кредитора. Тим більше, що оспрюваний договір укладено відповідачами 01.09.2004р., тобто до укладання договору іпотеки 25.10.2004р., що виключає  порушення відповідачами на момент його укладання  прав позивача.  

За таких обставин, підстав для зміни чи скасування постанови Харківського апеляційного господарського суду від 22.12.2006р. не має.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 –11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку (ЗАТ) в особі філії “Харківське центральне відділення “Промінвестбанку” залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 22.12.2006р. у справі №52/268-06 –без змін.

Головуючий, суддя                                                            М.В.Кузьменко

Суддя                                                                                І.М.Васищак

          Суддя                                                                                В.М.Палій