Постанова

від 06.10.2015 по справі 916/4970/14

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2015 року Справа № 916/4970/14

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Палій В.В. (доповідач) і Харченко В.М.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІФАРМА-Україна", м. Київ,

на рішення господарського суду Одеської області від 23.04.2015

та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30.06.2015

зі справи № 916/4970/14

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІФАРМА-Україна" (далі - Товариство), м. Київ,

до приватного підприємства "ПРОГРЕСФАРМ" (далі - Підприємство), с. В. Дальник Одеської області,

про стягнення 257 145,48 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача - Євтєхов Є.А. предст. (дов. від 25.09.2015)

відповідача - не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до Підприємства (з урахуванням остаточної заяви про збільшення розміру позовних вимог) про стягнення 257 145,48 грн. заборгованості (з них: 182 951,05 грн. основного боргу, 65 822,42 грн. інфляційних втрат, 4872,01 грн. - 3% річних, 3500,00 грн. збитків), яка виникла у зв'язку з неналежним виконанням Підприємством зобов'язання з оплати товару, одержаного за договором купівлі-продажу від 11.01.2010 № 11-1/10 (далі -Договір). Крім того, Товариство просило стягнути з Підприємства в складі судових витрат понесені позивачем витрати у розмірі 4265,67 грн., які пов'язані з явкою представника позивача у судові засідання.

Рішенням господарського суду Одеської області від 23.04.2015 у справі № 916/4970/14 (судді Волков Р.В.- головуючий, Гут С.Ф., Демешин О.А.), яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 30.06.2015 (судді Шевченко В.В.- головуючий, Головей В.М., Лисенко В.А.), позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 11 815,20 грн. основного боргу, 123,33 грн. - 3% річних, 2397,21 грн. інфляційних втрат, 236,30 грн. судового збору, 196,00 грн. витрат позивача, які пов'язані з явкою представника позивача до суду.

Судові рішення попередніх інстанцій зі справи з посиланням, зокрема на приписи статей 256, 260, 267 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) обґрунтовані спливом позовної давності щодо частини заявлених позовних вимог, про застосування якої заявлено відповідачем у справі; з посиланням на приписи частини другої статті 530, статті 625 ЦК України мотивовані обґрунтованістю заявлених позовних вимог у частині стягнення заборгованості з оплати товару за накладними, в яких не був зазначений строк виконання зобов'язання з оплати одержаного товару, та, з посиланням на приписи статей 22 ЦК України, 224, 225 Господарського кодексу України (далі - ГК України), необґрунтованістю заявлених позовних вимог у частині стягнення витрат на правову допомогу як збитків у зв'язку з тим, що такі витрати не мають обов'язкового характеру і факт їх наявності та розмір не мають причинно-наслідкового зв'язку зі спірними правовідносинами сторін.

Товариство, посилаючись на порушення попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, просить суд касаційної інстанції рішення та постанову скасувати з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу Підприємство просило залишити судові акти без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Сторони у відповідності до статті 111 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлені про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника позивача, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги частково, проте не з мотивів, які наведені у скарзі, а з мотивів, які викладено далі.

Так, суд касаційної інстанції не зв'язаний доводами касаційної скарги щодо порушення чи неправильного застосування нижчими судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права та може встановлювати порушення чи неправильне застосування відповідних норм, на які не було посилання в такій скарзі (пункт 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 № 11 "Про деякі питання практики застосування розділу XII-1 Господарського процесуального кодексу України").

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 11.01.2010 позивачем як продавцем та відповідачем як покупцем укладено Договір, за умовами якого продавець зобов'язався передати у власність покупця медичну продукцію, а останній зобов'язався прийняти та оплатити її вартість відповідно до умов Договору;

- відповідно до пункту 3.2 Договору на підставі замовлення на закупівлю продавець формує видаткову накладну із зазначенням кількості, номенклатури, ціни поставки і надає її покупцю. Поставка виконується як транспортом продавця, так і транспортом покупця за домовленістю сторін;

- на виконання умов договору за видатковими накладними, які підписані сторонами без зауважень, позивач поставив відповідачеві товар на загальну суму 1 908 258, 20 грн.;

- відповідачем за видатковими накладними (повернення) частково повернуто одержаний товар на суму 7243,55 грн.;

- у відповідності до пункту 5.1 Договору покупець зобов'язався сплатити гроші за товар на умовах та в терміни, що вказані у видатковій накладній. Термін оплати починає відраховуватися з моменту підписання видаткової накладної покупцем;

- видаткові накладні містять по тексту різні строки оплати, але у межах 2010 року;

- у двох видаткових накладних (від 12.01.2010 № 12-3/1Б та від 12.01.2010 № 12-4/1Б) на загальну суму 11 815,20 грн. відмітка про оплату зроблена кульковою ручкою від руки без вказівки на те, ким та коли зроблена така відмітка;

- відповідачем одержаний товар у встановлені у видаткових накладних строки не оплачений;

- позивач звернувся з позовом до суду 08.12.2014 з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у суді першої інстанції.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання стосовно наявності чи відсутності підстав для стягнення з Підприємства заборгованості за поставлений у 2010 році товар.

Як унормовано у частині першій статті 692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що за загальним правилом обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором купівлі-продажу не встановлено інший строк оплати.

Умовами укладеного сторонами Договору передбачено, що товар підлягає оплаті у терміни, які вказані у видаткових накладних.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, видаткові накладні, за якими було здійснено поставку товару відповідачу, містять по тексту різні строки оплати, але у межах 2010 року, у зв'язку з чим трирічна позовна давність для звернення з позовом до суду сплинула у 2013 році.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 257 ЦК України встановлює загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права, відповідно, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, перебіг позовної давності почався для позивача з першого дня після закінчення встановленого у кожній з накладних строку оплати товару відповідачем, тобто з першого дня прострочки.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Проте, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 627 ЦК України).

У відповідності до приписів статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

За приписом частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Місцевий та апеляційний господарські суди, з дотриманням наведених норм матеріального та процесуального права, беручи до уваги наявність Договору і умови його виконання; встановивши факт отримання товару Підприємством за видатковими накладними та неналежне виконання відповідачем обов'язку з оплати одержаного товару у визначені у накладних строки; врахувавши, що позивач звернувся з позовом до суду з пропуском позовної давності, про сплив якої заявлено відповідачем у справі, - дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у відповідній частині у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. Крім того, судами обґрунтовано відмовлено у задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача витрат позивача на правову допомогу як збитків у зв'язку з тим, що такі витрати не мають обов'язкового характеру і факт їх наявності та розмір не мають причинно-наслідкового зв'язку зі спірними правовідносинами сторін.

При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили подані позивачем докази на підтвердження переривання перебігу позовної давності у зв'язку з тим, що: в акті звірки взаєморозрахунків, який наданий позивачем на підтвердження визнання відповідачем заборгованості за Договором у 2014 році, не міститься прив'язки до укладеного сторонами Договору; копії наданих позивачем банківських виписок на підтвердження здійснення відповідачем оплат після 2010 року містять у призначенні платежу посилання на інший договір; докази на підтвердження звернення позивача до відповідача з приводу усунення помилок у платіжних дорученнях (якщо останні мали місце) та уточнення відповідачем призначення платежу у відповідних платіжних дорученнях відсутні.

Посилання скаржника на те, що в акті звірки взаєморозрахунків сума заборгованості збігається із сумою заборгованості, яка виникла за Договором, у зв'язку з чим такий акт підтверджує визнання відповідачем заборгованості саме за Договором, Вищий господарський суд відхиляє, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях, а будь - яких інших посилань, які б давали можливість ідентифікувати даний акт як такий, що підтверджує заборгованість саме за Договором, акт звірки взаєморозрахунків не містить (та й взагалі не містить даних про жодну з накладних, на підставі яких здійснені поставки товару відповідачу, а лише суми оплат без зазначення платіжних доручень, квитанцій тощо, на підставі яких були здійснені такі оплати, за яким договором або товар за якими накладними оплачувався).

Посилання скаржника на те, що реквізит платіжного доручення "Призначення платежу" не є визначальним для встановлення факту існування договірних відносин між сторонами, є слушним, проте зарахування позивачем за власною ініціативою (без узгодження з відповідачем) у рахунок погашення заборгованості за Договором сплачених відповідачем сум з посиланням у призначенні платежу на інший договір (тобто фактично позивач змінив призначення платежу на власний розсуд), не дає підстав стверджувати, що відповідач оплачував заборгованість саме за Договором. Більше того, такі кошти, по своїй суті, можуть бути віднесені до безпідставно набутого майна (якщо договір, на який міститься посилання у призначенні платежу, дійсно, як стверджує позивач, сторонами спору не укладався), що не враховано позивачем.

У той же час висновок судів попередніх інстанцій з посиланням на приписи частини другої статті 530 ЦК України на існування підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення заборгованості за товар, поставлений за видатковими накладними (від 12.01.2010 № 12-3/1Б та від 12.01.2010 № 12-4/1Б), у яких строк оплати написаний від руки без вказівки на те, ким та коли здійснені такі відмітки, відповідно, в яких строк оплати не погоджений сторонами, є таким, що суперечить приписам чинного законодавства з огляду на таке.

Як було зазначено, за загальним правилом обов'язок покупця оплатити товар виникає після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього. Це правило діє, якщо спеціальними правилами або договором купівлі-продажу не встановлено інший строк оплати. Отже, обов'язок відповідача оплатити товар (з огляду на приписи статті 692 ЦК України) виникає з моменту його прийняття (аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 30.09.2014 у справі № 927/1232/13).

За наведених обставин загальні положення частини другої статті 530 ЦК України не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки термін виконання зобов'язання, що випливає з правовідносин купівлі-продажу, чітко визначений спеціальною нормою права, а саме статтею 692 ЦК України, відповідно до якої покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього (тобто не пізніше наступного дня після отримання товару).

Проте наведені приписи чинного законодавства не були враховані у вирішенні спору судами попередніх інстанцій, внаслідок чого: судами допущено помилку у визначенні початку перебігу позовної давності; не розглянуто питання щодо наявності чи відсутності підстав вважати позовну давність такою, що сплинула, а також питання щодо наявності чи відсутності поважних причин пропуску позовної давності (якщо таке мало місце).

Таким чином, господарські суди першої та апеляційної інстанцій припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 4 7 ГПК України щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи, частини першої статті 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, а також неправильно застосували норми матеріального права, що відповідно до частини першої статті 111 10 ГПК України є підставою для скасування судових рішень зі справи в частині вирішення спору про стягнення з Підприємства на користь Товариства 11 815,20 грн. основного боргу, 123,33 грн. - 3% річних, 2397,21 грн. інфляційних втрат, 236,30 грн. судового збору, 196,00 грн. витрат позивача, які пов'язані з явкою представника позивача до суду.

Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111 7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З огляду на наведене справа у скасованій частині судових рішень має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 111 7 , 111 9 - 111 12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІФАРМА-Україна" задовольнити частково з мотивів, наведених у цій постанові.

2. Рішення господарського суду Одеської області від 23.04.2015 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30.06.2015 зі справи № 916/4970/14 скасувати в частині задоволення позову товариства з обмеженою відповідальністю "ЮНІФАРМА-Україна" до приватного підприємства "ПРОГРЕСФАРМ" про стягнення 11 815,20 грн. основного боргу, 123,33 грн. - 3% річних, 2397,21 грн. інфляційних втрат, 236,30 грн. судового збору, 196,00 грн. витрат позивача, які пов'язані з явкою представника позивача до суду.

Справу у відповідній частині передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

3. У решті рішення господарського суду Одеської області від 23.04.2015 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 30.06.2015 зі справи № 916/4970/14 залишити без змін.

Суддя В. Селіваненко

Суддя В. Палій

Суддя В. Харченко