Рішення

від 08.10.2015 по справі 922/5088/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан ОСОБА_1, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" жовтня 2015 р.Справа № 922/5088/15

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жиляєва Є.М.

при секретарі судового засідання Васильєву А.В.

розглянувши справу

за позовом Заступника прокурора Харківської області м. Харків 3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державна інспекція сільського господарства в Харківській області, м. Харків до 1-го відповідача: Харківської міської ради, м. Харків, 2-го відповідача: Споживчого товариства "ЖБК "Авантаж", м. Харків, , 3-го відповідача: Споживчого товариства "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж", м. Харків 3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Реєстраційна служба Харківського міського управління юстиції, м. Харків 3-я особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Управління Держземагенства у м. Харкові, м. Харків про визнання незаконним та скасування пункту рішення, визнання недійсним державного акту та визнання відсутності права власності за участю представників:

прокурора - Кравцов В.І., службове посвідчення № 026175 від 14.05.2014 року;

1-го відповідача - ОСОБА_2, довіреність № 08-11/1599/2-15 від 09.04.2015 року;

2-го відповідача - ОСОБА_3, довіреність від 05.11.2014 року;

3-го відповідача - ОСОБА_3, довіреність від 05.11.2014 року;

3-ої особи (Державна інспекція сільського господарства в Харківській області) - не з'явився;

3-ої особи (Реєстраційна служба Харківського міського управління юстиції) - не з'явився;

3-ої особи (Управління Держземагенства у м. Харкові) - ОСОБА_4, довіреність № 4056/0/2-15 від 24.09.2015 року

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Харківської області звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до: 1-го відповідача: Харківської міської ради, 2-го відповідача: Споживчого товариства "ЖБК "Авантаж", м. Харків, в якому просить суд:

- Визнати незаконним та скасувати п.п. 20.2 додатку 1 до рішення 34 сесії 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 24.06.2009 р. № 136/09;

- Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 28.05.2012 р. серія ЯК № 185424, площею 0,4237 га, яка розташована за адресою: м. Харків, вул. Данилевського, 4 (кадастровий номер 6310136300:04:013:0014);

- Визнати відсутність у Споживчого товариства "Житлово-будівельний кооператив "Авантаж" права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Данилевського, 4 (кадастровий номер 6310136300:04:013:0014).

Також, у п. 5 прохальної частини позовної заяви прокурор клопоче про вжиття заходів до забезпечення позову.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 04 вересня 2015 року було прийнято позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі № 922/5088/15 та призначено її розгляд у відкритому судовому засіданні на 29 вересня 2015 року о 12:00. Також, вказаною ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державну інспекцію сільського господарства в Харківській області та залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Реєстраційну службу Харківського міського управління юстиції та Управління Держземагентства у м. Харкові.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 29 вересня 2015 року в задоволенні клопотання 3-ої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів (Управління Держземагентства у м. Харкові) про відкладення розгляду справи (вх. № 38949) відмовлено, зазначено, що клопотання прокурора про забезпечення позову буде розглянуто в наступному судовому засіданні, усне клопотання прокурора про відкладення розгляду справи задоволено та розгляд справи №922/5088/15 відкладено на 08 жовтня 2015 р. о 10:20год., відповідно до приписів ст. 77 ГПК України.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 08 жовтня 2015 року відмовлено прокурору в задоволенні клопотання про забезпечення позову, відмовлено першому відповідачу в задоволенні клопотання про залишення позову без розгляду (вх. № 40755 від 08.10.2015 р.). залучено до участі у справі третього відповідача - Споживче товариство "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж" (61093, м. Харків, вул. Соціалістична, 8-А, код ЄДРПОУ: 31233747), усне клопотання прокурора про відкладення розгляду справи задоволено та розгляд справи № 922/5088/15 відкладено на 08 жовтня 2015 р. на 12:30 год.

08.10.2015 року через канцелярію суду, до матеріалів справи від 3-го відповідача (Споживче товариство "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж") надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 40759) з додатковими документами, які досліджено та долучено судом до матеріалів справи.

Прокурор в призначене судове засідання з'явився, заявлені позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених в позовній заяві, зокрема зазначає, що спірне рішення Харківської ОСОБА_5 прийнято у порушення вимог ст.41 ЗК України, ст.ст.133, 135, 137 ЖК УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою ОСОБА_5 Міністрів УРСР від 30.04.1985 №186.

Перший відповідач (Харківська міська рада) в призначене судове засідання з'явився, проти заявлених позовних вимог заперечив повністю.

Другий відповідач (Споживче товариство "ЖБК "Авантаж") в призначене судове засідання з'явився, проти заявлених позовних вимог заперечив повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, в обґрунтування своїх заперечень, зокрема, зазначив, що посилання прокурора на норми Примірного Статуту ЖБК, затвердженого постановою ОСОБА_5 Міністрів Української РСР від 20.04.1958 року є неприпустимим, оскільки вони можуть застосовуватися лише у тій частині, що не суперечить чинному законодавству України, зокрема Закону України Про кооперацію від 10.07.2003 року. Другий відповідач вважає, що доводи прокурора про те, що СТ "ЖБК "Авантаж" не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом є помилковим, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ Про кооперацію відповідно до завдань та характеру діяльності кооператив може бути споживчим, обслуговуючим, виробничім, а за напрямом діяльності - житлово-будівельними. Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ Про кооперацію СТ "ЖБК "Авантаж" може бути одночасно і житлово-будівельним і споживчим, що не суперечить ні ЖК УРСР, а ні Примірному статуту ЖБК, що підтверджується Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД). Таким чином, на думку відповідача, поняття споживчий кооператив та житлово-будівельний кооператив характеризують відповідно тип і напрямок діяльності кооперативу та не можуть підмінятися.

В підтвердження того, що другий відповідач створений і діє з метою забезпечення житлом членів кооперативу шляхом будівництва багатоквартирних будинків, відповідач надав через канцелярію суду документи, а саме витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, згідно якого основним видом діяльності СТ "ЖБК "Авантаж" є будівництво житлових будівель, декларацію від 08.07.2015року про введення експлуатацію багатоповерхового житлового будинку по вул. Миру, 22-А у м. Харкові, копію статуту.

Другим відповідачем заявлено, що наявні правові підстави для застосування позовної давності щодо вимог прокурора в порядку статті 261 ЦК України, оскільки згідно витягу з протоколу 34 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 24.06.2009р. на пленарному засіданні був присутній прокурор м. Харкова, який відповідно до статті 121 Конституції України здійснює нагляд за додержанням і правильністю застосування законів місцевими радами та їх виконавчими комітетами, а отже був обізнаний про наявність оскаржуваного рішення. Другий відповідач заявив про застосування наслідків пропуску строку позовної давності (ч. 2 ст. 258 ЦК України), що є підставою для відмови в позові. Відповідач надав суду архівну довідку від 01.10.2015року в підтвердження присутності на пленарному засіданні прокурора міста Харкова.

Третій відповідач (Споживче товариство "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж") з'явився, проти позову заперечив повністю, вважає позовні вимоги прокурора необґрунтованими та такими, що не підтверджуються належними та допустимими доказами, спірна земельна ділянка була отримана останнім законно, на підставі чинного на теперішній час рішення сесії Харківської міської ради, а посилання прокурора на норми Примірного Статуту ЖБК, затвердженого постановою ОСОБА_5 Міністрів Української РСР від 20.04.1958 року є неприпустимим, оскільки вони можуть застосовуватися лише у тій частині, що не суперечить чинному законодавству України, зокрема Закону України Про кооперацію від 10.07.2003 року. Третій відповідач вважає, що доводи прокурора про те, що третій відповідач не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом є помилковим, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ Про кооперацію відповідно до завдань та характеру діяльності кооператив може бути споживчим, обслуговуючим, виробничім, а за напрямом діяльності - житлово-будівельними. Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ Про кооперацію третій відповідач може бути одночасно і житлово-будівельним і споживчим, що не суперечить ні ЖК УРСР, а ні Примірному статуту ЖБК, що підтверджується Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД). Таким чином, на думку відповідача, поняття споживчий кооператив та житлово-будівельний кооператив характеризують відповідно тип і напрямок діяльності кооперативу та не можуть підмінятися.

Третій відповідач в судовому засіданні наголошував, що установчі документи третього відповідача у встановленому законом порядку не визнані недійсними, а прокурором не надано належних та допустимих доказів в розумінні статті 33ГПК України, які б свідчили про те, що третій відповідач не є житловим кооперативом за типом його діяльності та створений з порушенням вимог чинного законодавства.

В підтвердження того, що третій відповідач створений і діє з метою забезпечення житлом членів кооперативу шляхом будівництва багатоквартирних будинків, відповідач надав з відзивом документи, а саме витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, згідно якого основним видом його діяльності є будівництво житлових будівель, документи, що підтверджують здійснення ним будівництва та введення в експлуатацію 9-ти багатоповерхових житлових будинків. Оскільки на підставі оскаржуваного рішення Харківської міської ради Управлінням Держкомзему у місті Харків 28.05.2012року видано державний акт про право власності серія ЯК №185424, третій відповідач зазначав, що рішення 34 сесії 5 скликання Харківської міської ради від 24.06.2009р. №136/09 вичерпало свою дію фактом його виконання, в зв'язку з чим позовна заява прокурора щодо визнання не законним спірного ненормативного акта підлягає відхиленню на підставах правової позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладеної у постанові від 11 листопада 2014 року по справі 21-405а14.

Третім відповідачем також заявлено, що наявні правові підстави для застосування позовної давності щодо вимог прокурора в порядку статті 261 ЦК України, оскільки на пленарному засіданні був присутній прокурор м. Харкова, який відповідно до статті 121 Конституції України здійснює нагляд за додержанням і правильністю застосування законів місцевими радами та їх виконавчими комітетами, а отже був обізнаний про наявність оскаржуваного рішення. Третій відповідач заявив про застосування наслідків пропуску строку позовної давності (ч. 2 ст. 258 ЦК України), що є підставою для відмови в позові.

Перший відповідач підтримав позиції другого та третього відповідачів викладені у відзивах.

Позивач стосовно заяв другого та третього відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності заперечував, зазначивши, що прокурор дізнався про порушення вимог чинного законодавства лише в березні 2015 року у ході вивчення даних офіційного веб-сайту другого відповідача та ознайомлення з правовстановлюючими документами другого відповідача в відділі державної реєстрації юридичних та фізичних осіб - підприємців реєстраційної служби Харківського міського управління юстиції т управління Держземагенства у м. Харкові, початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту коли органи прокуратури дізнались про факт порушення вимог земельного законодавства.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача (Державна інспекція сільського господарства в Харківській області) в призначене судове засідання не з'явилась, про причини неявки суду не повідомила.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів (Реєстраційна служба Харківського міського управління юстиції) в призначене судове засідання не з'явилась, про причини неявки суду не повідомила.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів (Управління Держземагенства у м. Харкові) в призначене судове засідання з'явилась та надала суду усні пояснення, в яких проти позову заперечила повністю.

За висновками суду, матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, у зв'язку із чим господарська справа № 922/5088/15 розглядається відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, - за наявними в ній матеріалами.

З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив наступне.

У ході вивчення правомірності передачі у приватну власність земельних ділянок, розташованих на території м. Харкова, прокуратурою області встановлено, що п.п. 20.2 додатку 1 до рішення 34 сесії 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 24.06.2009 р. № 136/09 Споживчому товариству "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж" (код ЄДРПОУ 31233747) надано у власність земельну ділянку, за рахунок земель історико-культурного призначення, загальною площею 0,4237 га (в межах акту встановлення меж земельної ділянки на місцевості від 09.12.2008) для будівництва та подальшої експлуатації житлового будинку по вул. Данилевського, 4, з урахуванням знесення нежитлових споруд.

На підставі вказаного рішення Споживче товариство "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж" отримало державний акт на право власності на земельну ділянку від 28.05.2012 серія ЯК № 185424, площею 0,4237 га.

Відповідно до доданої позивачем до позовної заяви інформації індексний номер 3547016 від 30.03.2015р. в Державному речових прав на нерухоме майно щодо земельної ділянки кадастровий номер 6310136300:04:013:0014 відомості відсутні, в реєстрі прав власності на нерухоме майно відомості щодо земельної ділянки кадастровий номер 6310136300:04:013:0014 відсутні.

Прокурор в позові зазначає, що в подальшому, СТ "Житлово - будівельний кооператив "Авантаж" (код ЄДРПОУ: 31233747) на підставі договору купівлі-продажу відчужено належну йому земельну ділянку на користь СТ "ЖБК "Авантаж" (код ЄДРПОУ: 38493539).

Проте суд зауважує, що ані позивачем, ані відповідачами не надано до матеріалів справи документів, що свідчили б про набуття другим відповідачем, що є іншим кооперативом, а саме СТ«ЖБК «Авантаж» (код ЄДРПОУ 38493539) права власності на спірну земельну ділянку.

Прокурор у позові зазначає, рішення що оскаржується прийнято усупереч вимогам ст. 41 Земельного кодексу України, ст.ст.133, 135, 137 Житлового кодексу УРСР та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою ОСОБА_5 Міністрів УРСР від 30.04.1985 №186 (далі - Примірний статут). А отже й кооперативи ЖБК "Авантаж" створено всупереч вимогам вищевказаних правових норм, а саме вимог ст.ст.133, 135, 137 ЖК та Примірного статуту.

Прокурор посилається на норми закону та зазначає, що: всупереч ч.6 ст.137 ЖК та абз. 2 п.4 Примірного статуту рішення про створення ЖБК "Авантаж" та список членів кооперативу, затверджений протоколом установчих зборів засновників кооперативу, не затверджено виконавчим комітетом Харківської міської ради, при тому що статут кооперативу зареєстровано саме у цій місцевій раді; Відповідно до статуту ЖБК "Авантаж" кооператив не створено при виконавчому комітеті місцевої ради народних депутатів, при підприємстві, установі чи організації, що суперечить ст.137 ЖК;

Всупереч п.5 Примірного статуту, з урахуванням того, що число членів кооперативу не визначено виконавчим комітетом Харківської міської ради, число його членів не повинно бути менше п'яти. При цьому відповідно до переліку членів кооперативу, затвердженому протоколом установчих зборів засновників кооперативу, число його членів три; всупереч ст.135 ЖК та абз. 1 п.8 Примірного статуту інші члени кооперативу, а саме: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_1, ОСОБА_8 не потребують поліпшення житлових умов. На момент прийняття зазначеного рішення Харківської міської ради вони на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов не перебували, що підтверджується самим статутом СТ "ЖБК "Авантаж"; Всупереч ст.137 ЖК та абз. 2 п.5 Примірного статуту статут СТ "ЖБК "Авантаж" не відповідає вимогам Примірного статуту. Так, п.п.5.1. статуту кооперативу всупереч ст.ст.133, 135 ЖК та абз. 1 п.8 Примірного статуту передбачає можливість юридичних осіб бути членами кооперативу, п.5.2. статуту кооперативу всупереч абз. 1 п.45 Примірного статуту передбачає можливість членів кооперативу бути членами кількох кооперативів. Крім того, в статуті СТ "ЖБК "Авантаж" всупереч ст.135 ЖК та абз. 1 п.8 Примірного статуту не зазначено, що члени кооперативу повинні постійно проживати у місті Харкові і потребувати поліпшення житлових умов (перебувати на відповідному обліку).

Прокурор вважає, що ЖБК "Авантаж" за організаційно-правовою формою фактично не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом в розумінні вимог глави 5 ЖК та ст. 41 ЗК України. Вказаний кооператив фактично є обслуговуючим, його фактична мета створення, порядок створення, організації та діяльності не відповідає вимогам до житлово-будівельного кооперативу. Члени кооперативу не мають права на поліпшення житлових умов.

Так, прокурор посилається на п.п. 20.2 додатку 1 до рішення Харківської міської ради 34 сесії 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 24.06.2009 № 136/09 та вважає, що він є незаконним.

В позовній заяві прокурором наголошено, що вказане рішення прийнято в порушення вимог ст.41 ЗКУ, ст.ст.133, 135, 137 ЖК та Примірного статуту. Під час прийняття вказаного рішення Харківська міська рада при вирішенні питання про надання СТ "ЖБК "Авантаж" безоплатно земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:04:013:0014 зобов'язана була з'ясувати правовий статус, мету та підстави створення цього товариства (кооперативу) відповідно до ЖК та Примірного статуту. Харківська міська рада мала можливість з'ясувати вказані обставини, у зв'язку з тим, що рішення про створення СТ "ЖБК "Авантаж" та список його членів у разі створення саме ЖБК повинен був затвердити виконавчий комітет саме Харківської міської ради; відповідно до абз. 1 п.8 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень в Українській РСР, затверджених постановою ОСОБА_8 Міністрів У РСР і Укрпрофради від 11.12.1984 №470, облік таких громадян здійснюється виконавчим комітетом Харківської міської ради; статут СТ "ЖБК "Авантаж" зареєстрований саме в цьому виконавчому комітеті, у тому числі з внесеними змінами до Статуту від 06.05.2008 р. під № 1480105012004833 (на час виникнення спірних правовідносин).

Прокурор посилається на п.п. 20.2 додатку 1 до рішення 34 сесії 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 24.06.2009 № 136/09 та вважає його незаконним, що слугувало підставою для подальшого оформлення державного акту на право власності на зазначену земельну ділянку серії серія ЯК № 185424 від 28.05.2012 р. та вважає, що відповідний державний акт на право власності не відповідає закону та порушує права власника, а тому вважає за необхідне визнати зазначений державний акт недійсним в судовому порядку.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України.

Згідно з вимогами частини 2 статті 44 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх не відповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Частиною 1 ст. 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ст. 41 ЗК України, житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

Оскільки рішенням 34 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 24.06.2009 р. №136/09 (пункт 20.2 додатку 1) СТ «ЖБК «Авантаж» (код ЄДРПОУ 31233747) у власність земельну ділянку по вул. Данилевського, 4, загальною площею 0,4237 га, в межах акту встановлення меж земельної ділянки на місцевості від 09.12.2008 р. №1417/08, для будівництва та подальшої експлуатації житлового будинку по вул. Данилевського, 4, з урахуванням знесення нежитлових споруд, суд приходить до висновку, що запланований до спорудження об'єкт відповідає визначеним Земельним кодексом підставам для безоплатного надання у власність земельної ділянки.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 року N 1543-XII Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною ОСОБА_8 Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України.

За приписами ст. 4 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.

Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ст. 5 ЦК України).

Вказані положення ЦК України та Закону визначають та надають відповідь на питання пов'язане із співвідношенням і дією у часі законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів на території України в межах визначених виключно законом.

Оскільки, Примірний статут житлово-будівельного кооперативу Затверджений постановою ОСОБА_8 Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. N 186 (надалі - Примірний статут) та Закон України "Про кооперацію" від 10 липня 2003 року N 1087-IV, який набрав чинності 27.08.2003 року (надалі - Закон) були прийняті у різних часових межах, то підстав для застосування їх як загального та спеціального закону, або законодавчого і підзаконного нормативно-правового акту який конкретизує зміст Закону не вбачається.

Крім того, за перехідними положеннями Закону, Примірний статут не може застосовуватись до відносин пов'язаних із діяльністю житлово-будівельних кооперативів (надалі - ЖБК) оскільки відповідно до ст. 41 Закону кооперативи та кооперативні об'єднання, які створено до набрання чинності цим Законом, зобов'язані протягом року з дня набрання чинності цим Законом привести свої статути у відповідність із цим Законом. До приведення статутів у відповідність із цим Законом кооперативи та кооперативні об'єднання керуються положеннями діючих статутів у частині, що не суперечить цьому Закону; Кабінету Міністрів України протягом року з дня набрання чинності цим Законом: підготувати та подати на розгляд Верховної ОСОБА_8 України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом; привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Зазначені положення Закону також означають те, що Примірний статут не може регулювати діяльність та висувати вимоги до змісту статутів кооперативів які були створені після набрання чинності визначеним вище законом, тобто після 27.08.2003 року.

Таким чином, суд констатує, що Закон та Примірний статут не співвідносяться між собою як законодавчий та підзаконний акти, або навпаки. Цивільно-правове регулювання окреслених відносин здійснюється виключно Законом.

Окреслена позиція щодо співвідношення загального та спеціального закону і закону та підзаконного нормативно-правового акту висловлена також Верховним судом України в Постанові від 10 квітня 2007 року по справі 21-550во06.

За ст. 41 ЗК України житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Визначена норма за своїм буквальним тлумаченням свідчить про відсутність будь-яких обмежень для ЖБК в частині отримання останніми земельних ділянок для житлового будівництва. Зокрема відсутні обмеження щодо площі земельної ділянки яка надається кооперативу, наявності житлових потреб членів кооперативу або його засновників, вікового цензу тощо.

Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" 15 травня 2003 року N 755-IV не містить у собі заборон або обмежень, або умов щодо реєстрації ЖБК наявністю житлових потреб засновників або його членів, вікового цензу тощо.

Зокрема, це знаходить своє підтвердження у змісті норм ст. 3 де зазначено, що дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб - підприємців. Законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок, організацій роботодавців, їх об'єднань), політичних партій, державних органів та органів місцевого самоврядування, асоціацій органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій.

Об'єднання громадян, політичні партії, державні органи та органи місцевого самоврядування, асоціації органів місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, здійснює реєстрацію (легалізацію) об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок та їх об'єднань), благодійних організацій, політичних партій, творчих спілок та їх територіальних осередків, адвокатських об'єднань, торгово-промислових палат, асоціацій органів місцевого самоврядування, інших установ та організацій, визначених законом, та видає виписку з Єдиного державного реєстру, оформлену державним реєстратором відповідного центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за місцезнаходженням юридичної особи.

Статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» визначений перелік документів, що подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, з визначенням додаткового пакету документів для окремих видів юридичних осіб, зокрема, фермерського господарства.

Жодних особливостей для державної реєстрацію кооперативу (житлово-будівельного) вимогами вказаного Закону не передбачено.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Відповідно до ОСОБА_7 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, основним видом діяльності СТ «ЖБК Авантаж» (третій відповідач) є будівництво житлових і нежитлових будівель.

Суд зазначає, що установчі документи другого відповідача (код ЄДРПОУ № 38493539) та третього відповідача (код ЄДРПОУ 31233747) у встановленому законом порядку не визнані недійсними, а прокурором не надано належних та допустимих доказів в розумінні статті 33 ГПК України, які б свідчили про те, що другий відповідач не є житловим кооперативом за типом його діяльності та створений з порушенням вимог чинного законодавства.

З системного аналізу положень Статутів другого відповідача (код ЄДРПОУ № 38493539) та третього відповідача (код ЄДРПОУ 31233747) та враховуючи відомості, внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців щодо виду їх діяльності, вони створені саме з метою забезпечення житлом членів кооперативу шляхом будівництва багатоквартирних будинків, що відповідає вимогам Закону України "Про кооперацію" та Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою ОСОБА_8 Міністрів УРСР 30.04.1985р. N186.

Суд зазначає, що Закон про реєстрацію набрав чинності до моменту вступу у дію Закону України "Про кооперацію".

До цього, ст.ст. 24, 27, 29, 30 Закону про реєстрацію також не містить будь-яких особливих вимог до державної реєстрації ЖБК, так само як і не містить їх ст.ст. 7, 8 та 9 Закону, зокрема відносно останнього слід зазначити, що кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах: для фізичної особи - прізвище, ім'я та по батькові, дані паспорта громадянина України або паспортних документів іноземця (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - дані документа, який його замінює); для юридичної особи - прізвище, ім'я та по батькові уповноваженого представника юридичної особи, документ, що підтверджує його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу - підписом її уповноваженого представника. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами.

Статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Статут кооперативу повинен містити такі відомості: найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів та асоційованих членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами кооперативу та відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитків; порядок обліку і звітності у кооперативі; порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних з цим майнових питань; порядок скликання загальних зборів; умови і порядок повернення паю. Статут може містити інші пов'язані з особливостями діяльності кооперативу положення, що не суперечать законодавству.

Державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом (ст. 9 Закону). Остання норма є відсилочною до Закону про реєстрацію, оскільки тільки ним врегульовані зазначені питання.

Суд зазначає, юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК України). Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна (ст. 81 ЦК України). Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 ЦК України. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. ЦК України встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.

Судом встановлено, що за організаційно-правовою формою другий відповідач є споживчим товариством, реєстрацію якого проведено 06.12.2012р., номер запису в ЄДРПОУ 14801020000054497.

Також, судом встановлено, що за організаційно-правовою формою третій відповідач є споживчим товариством, номер запису в ЄДРПОУ 14801200000004833.

Відповідно до пункту 1.1. Статуту, СТ «ЖБК «Авантаж» (третій відповідач) є споживчим житлово-будівельним кооперативом, згідно з законодавством України, та утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для будівництва житла, його експлуатації, спільного господарювання та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів у житлі та його експлуатації.

Згідно з п. 2.2. Статуту, СТ «ЖБК «Авантаж» (третій відповідач) цілями створення споживчого товариства є - задоволення потреб його членів (асоційованих членів) у житлі шляхом будівництва, придбання та реконструкції житла та інших об'єктів вбудованих в житло, передача членам споживчого товариства створених об'єктів (квартир, нежитлових приміщень, паркувальних місць та інш.), відповідно до внесеної ними частки, забезпечення належної експлуатації житлових будинків, споруджених споживчим товариством.

Згідно з п. 2.5. Статуту, СТ «Житлово-будівельний кооператив «Авантаж» (третій відповідач) є неприбутковою організацією.

Відповідно до пункту 3.1. Статуту, СТ «Житлово-будівельний кооператив «Авантаж» (третій відповідач) членство в споживчому товаристві маже бути простим та асоційованим.

З наведеного вбачається, що мета створення кооперативу, яка визначена у Статуті СТ «Житлово-будівельний кооператив «Авантаж» (третій відповідач) повністю відповідає вимогам, встановленим вищезазначеними нормативно-правовими актами.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (ст. 83 ЦК України). Зокрема, іншою організаційно-правовою формою юридичної особи є кооператив.

За приписами ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом. Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, та провадити діяльність на його підставі.

Суд прийшов до висновку, що посилання прокурора щодо недотримання першим відповідачем (Харківською міською радою) законодавства України під час прийняття рішення ґрунтуються на довільному тлумаченні норм права, а зазначені прокурором обставини не підтвердженні нормами чинного закону та не знаходять свого документального відображення.

Положеннями ч. 1 ст. 27 Закону реєстрацію передбачено підстави та порядок відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, серед яких, зокрема, вказано невідповідність установчих документів вимогам частини третьої статті 8 цього Закону (установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом).

Оскільки державна реєстрація відповідачів на час розгляду справи не скасована та не визнана недійсною у встановленому законом порядку, суд не приймає посилання прокурора про незаконність створення СТ "Житлово-будівельний кооператив "Авантаж" (ЄДРПОУ 31233747) та СТ "ЖБК "Авантаж" (ЄДРПОУ 38493539), так як їх установчі документи відповідають вимогам чинного законодавства.

Суд зауважує, що з матеріалів справи вбачається, що третій відповідач відповідно до мети свого створення здійснив будівництво 9-ти житлових будинків в м. Харкові та забезпечує їх подальшу експлуатацію з метою задоволення споживчих потреб його членів, а саме потреб у житлі та його експлуатації, що вбачається з наявних в матеріалах справи: акту державної приймальної комісії від 21.12.2005 року №25/25 затверджено рішенням Харківського міськвиконкому від 21.12.2005року №1759; акту державної приймальної комісії від 27.12.2006 року №24/8 затверджено рішенням Харківського міськвиконкому від 27.12.2006року №1319, акту державної приймальної комісії від 27.12.2006 року №24/6 затверджено рішенням Харківського міськвиконкому від 27.12.2006року №1317, свідоцтво №20000133 від 01.07.2009року, свідоцтво №20000134 від 01.07.2009року, акту державної приймальної комісії від 05.12.2007 року №31/9 затверджено рішенням Харківського міськвиконкому від 05.12.2007року №1258, акту державної приймальної комісії від 27.12.2006 року №24/7 затвердженого рішенням Харківського міськвиконкому від 27.12.2006року №1318, декларації про готовність об'єкту до експлуатації від 27.06.2012року № ХК14312106905, сертифікат серія ІУ №165140840050.

Суд також вважає за необхідне зауважити, що з матеріалів справи вбачається, що другий відповідач відповідно до мети свого створення здійснює будівництво житлових будинків в м. Харкові та забезпечує їх подальшу експлуатацію з метою задоволення споживчих потреб його членів, а саме потреб у житлі та його експлуатації. Таким доказом є декларація про готовність об'єкта до експлуатації, що зареєстрована Департаментом ДАБІ у Харківській області 08.07.2015 року №ХК 143151880313, з якої чітко слідує, що саме СТ «ЖБК «Авантаж» збудовано та введено в експлуатацію житловий будинок по вул.Миру, 22-А у м. Харкові.

Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення. Підстави для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи встановлюються законом. Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи з інших підстав, ніж встановлені законом, не допускається (ст. 89 ЦК України), а відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

За змістом ст. 91 ЦК України, юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ст. 92 ЦК України).

В свою чергу, ЦК України, у ст. 100 зазначає на тому, що право участі у товаристві є особистим немайновим правом і не може окремо передаватися іншій особі. Учасники товариства мають право вийти з товариства, якщо установчими документами не встановлений обов'язок учасника письмово попередити про свій вихід з товариства у визначений строк, який не може перевищувати одного року. Учасник товариства у випадках та в порядку, встановлених законом, може бути виключений з товариства.

Зазначене положення щодо реалізації цього особистого немайнового права може бути застосоване до будь якої організаційно-правової форми чи виду юридичної особи, за виключеннями встановленими законом - зокрема установ, та не відносяться до участі у кооперативах, і відносно ЖБК не ставиться у залежність від умов передбачених Примірним статутом.

Крім того, Господарський кодекс України (надалі - ГК України) також не містить обмежень щодо створення ЖБК як юридичних осіб приватного права, що знаходить своє підтвердження у положеннях ст.ст. 55, 56,57, 58 останнього.

Суд зазначає, що Житловий кодекс Української РСР від 30 червня 1983 р. N 5464-X ЖК УРСР не може застосовуватись до приватно - правових відносин, учасником яких є ЖБК, оскільки він регулює тільки відносини державного або комунального житлового фондів.

Відповідно до ст. 4 ЖК УРСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення). До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об'єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду. До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Головним законодавчим актом у системі спеціального житлового законодавства є ЖК УРСР, котрий регулює питання забезпечення громадян жилими приміщеннями в будинках державного або громадського житлового фонду, користування цими приміщеннями та інші питання, пов'язані з користуванням приміщеннями в будинках, що є об'єктами державної або комунальної власності. Що ж стосується укладання та виконання договору найму жилого приміщення та користування житлом на його підставі, то це або сфера дії виключно спеціального житлового законодавства (ч. 2 ст. 810 ЦК України), або спільна сфера дії спеціального житлового і загального (цивільного) законодавства (ч. 3 ст. 810 ЦК України).

Разом із тим, значна частина відносин, що виникають у сфері користування житлом, зокрема, на підставі договору найму жилого приміщення, за своєю правовою природою є цивільно-правовими, що, у свою чергу, зумовлює можливість, а в багатьох випадках і необхідність субсидіарного застосування норм цивільного законодавства до відповідних відносин користування житлом. Якщо ЖК УРСР ст. 62 (до відносин, що випливають з договору найму жилого приміщення, у відповідних випадках застосовуються також правила цивільного законодавства Союзу РСР і Української РСР) виходить із можливості субсидіарного застосування норм цивільного законодавства при регулюванні будь-яких житлових відносин, у тому числі, тих, що випливають із договору найму жилого приміщення, то ЦК України, істотно звужує сферу застосування цивільного законодавства для регулювання відносин, що виникають із договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, вказуючи, що це сфера дії спеціального законодавства (ч. 2 ст. 810 ЦК України).

Проаналізувавши викладені норми суд прийшов до висновку про достатню обґрунтованість позиції з цього питання ЦК України (за умови, виправданості припущення про те, що була врахована сутність такої специфічної галузі, як житлове законодавство). Ця специфіка найбільш яскраво проявляється при аналізі співвідношення житлового законодавства із такими ґрунтовними поняттями, як "приватне право" і "публічне право". Але, з іншого боку, реалізація права на житло можлива на приватноправових засадах. Зокрема, це стосується тих випадків, коли й наймодавець, і наймач виступають як суб'єкти приватного права, які вільно діють, на власний розсуд вступаючи у цивільні відносини, укладаючи договори на користування житлом тощо. Такі відносини підпадають під дію актів цивільного законодавства і підпорядковуються принципам останнього.

Особливо слід звернути увагу на те, що ЖК УРСР застосовується вже до існуючого житлового фонду, як об'єкту цивільних відносин та який є нерухомим майном. Жодна норма ЖК УРСР не стосується питань врегульованих нормами ЗК України, зокрема надання земельних ділянок.

Натомість, підхід Цивільного кодексу України виглядає більш чітким. Зокрема, відповідна позиція ЦК України яка встановлює правило, згідно з яким норми цивільного законодавства не застосовуються до випадків соціального найму житла, оскільки останні мають спеціально регулюватися житловим законодавством. Хоча це положення в ЦК України не було збережене у первісному вигляді (натомість у ст. 810 ЦК України йдеться про особливий правовий режим найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності), але сама тенденція виглядає дуже характерною.

З положень ЦК України суд робить висновок про те, що в ньому фактично розрізняються два види договору найма житла: 1) договір, підстави, умови, порядок укладення та припинення якого встановлюються законом (ч. 2 ст. 810 ЦК України); 2) договір, положення якого визначаються актами цивільного законодавства, але з урахуванням особливостей, установлених законом. Звідси випливає, що норми цивільного та житлового законодавства співвідносяться як загальне та спеціальне, внаслідок чого при регулюванні житлових відносин переваги мають надаватися нормам житлового законодавства, але із обов'язковим врахуванням норм і засад цивільного законодавства, коли йдеться про цивільно-правовий договір найму житла.

За легальним визначенням, за договором найму (оренди) житла (ст. 810 ЦК України) одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом. До договору найму житла, крім найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення ЦК України, якщо інше не встановлено законом.

Тому судом встановлено, що ЖК УРСР застосовується до суспільних відносин предметом якого є житло, яке існує в натурі на момент виникнення цих правовідносин і відноситься до державного або комунального житлового фондів.

Судом встановлено, що законодавство не містить жодних обмежень стосовно створення ЖБК в частині наявності житлових потреб засновників або членів, вікового цензу або знаходження на квартирному обліку тощо.

За змістом ст. 7 Закону України "Про кооперацію" кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах. Засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами. Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали участь в установчих зборах: для фізичної особи - прізвище, ім'я та по батькові, дані паспорта громадянина України або паспортних документів іноземця (для осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, - дані документа, який його замінює); для юридичної особи - прізвище, ім'я та по батькові уповноваженого представника юридичної особи, документ, що підтверджує його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим підписом, а про юридичну особу - підписом її уповноваженого представника.

Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами.

Членами кооперативу (ст. 10 Закону) можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх представників, які внесли вступний внесок та пай у розмірах, визначених статутом кооперативу, додержуються вимог статуту і користуються правом ухвального голосу. Членом кооперативу може бути фізична особа, яка досягла 16-річного віку і виявила бажання брати участь у його діяльності.

Вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви (ст. 11 Закону). Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом.

Суд зазначає, що Закон для припинення членства у кооперативі, зокрема ЖБК, не визначає відсутність наявності потреби у поліпшенні житлових умов або віку тощо (ст. 13 Закону). Закон також не висуває окреслених вимог і до асоційованих членів кооперативів (ст. 14 Закону). Закон розрізняє такі поняття як засновник кооперативу і член кооперативу які за своїм правовим положенням є різними: перші необхідні для створення суб'єкта, інші - для його діяльності як суб'єкта права.

Закон за своїм змістом виключає можливість мати або висувати за умову створення кооперативу, зокрема ЖБК знаходження на квартирному обліку фізичної особи, оскільки за його змістом засновником і членом, окрім фізичної особи та іноземців, ЖБК може бути і юридична особа яка за законом не може перебувати на квартирному обліку або потребувати поліпшення житлових умов, або поставлена у залежність від вікового цензу (30 років).

Стосовно посилання позивача на постанову Верховного суду України у справі № 21-195а14 суд зазначає, що відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 ГПК України, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Невиконання судових рішень Верховного Суду України тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Верховним судом України була прийнята Постанова 17 червня 2014 року по справі №21-195а14 відповідно до якої колегія суддів судових палат в адміністративних, господарських та цивільних справах на підставі аналізу п.12 "Перехідних положень", ст.41 ЗК України, ст.ст.133, 135, 137 ЖК УРСР, Примірного статуту дійшли висновку, що сільські, селищні та міські ради мають право розпоряджатися землями комунальної власності територіальних громад виключно в межах населеного пункту. При цьому, даючи дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки у власність ЖБК, відповідна рада має враховувати мету створення такого кооперативу, порядок його організації та діяльності відповідно до вимог ЖК УРСР та Примірного статуту.

Зазначена Постанова стала підставою для звернення прокурора до суду з відповідним позовом про визнання незаконною та скасування відповідних рішень суду і визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Слід відзначити, що вказана Постанова не підлягає застосуванню відповідно до ч. 3 ст. 111 28 ГПК України внаслідок невідповідності її вимогам матеріального закону. Зокрема це знаходить своє відображення у її невідповідності змісту норм Законів України "Про кооперацію", "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", ЦК України, ГК України та Закону України "Про місцеве самоврядування" оскільки в змісті останнього в жодній нормі не передбачено обов'язку органу місцевого самоврядування на перевірку та врахування мети створення кооперативу, оскільки мета створення ЖБК (кооперативу) як юридичної особи виходить саме з правової сутності цієї юридичної особи відповідно до норм Закону та ЦК України, та не відповідає сутності цивільно-правових відносин з приводу яких виник спір - Постанова прийнята стосовно відносин пов'язаних із встановленням меж адміністративно - територіальної одиниці, а спір який розглядається є спором про право власності на земельну ділянку юридичної особи приватного права. У Постанові жодним чином не згадується Закон, а відтак в останній не визначено порядку його застосування.

Зазначена Постанова також, не відповідає підставам викладеним вище і судовій практиці Європейського суду з прав людини. Про що буде зазначено далі.

Суд приймає до уваги те, що Верховним судом України, вже після прийняття ним означеної Постанови, була прийнята інша Постанова від 11 листопада 2014 року по справі 21-405а14.

Відповідно до неї визначено, що не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, заступник Генерального прокуратура України звернувся із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме: статей 60, 61, 63 Закону України від 25 червня 1991 року № 1264-XII "Про охорону природного навколишнього середовища" , статей 7, 9 Закону України від 16 червня 1992 року № 2456-XII "Про природно-заповідний фонд України" (далі - Закон № 2456-XII), статті 41 ЗК, статей 133, 137 Житлового кодексу України і перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Прийняте міськрадою (як суб'єктом владних повноважень) рішення про передачу кооперативу у власність та оренду земельної ділянки є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. Скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття права власності на земельну ділянку або укладання договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Враховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах, Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Приймаючи до уваги те, що розгляд даного позову не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо права власності чи користування земельною ділянкою до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків), колегія суддів не вбачає підстав для задоволення заяви прокурора.

За таких обставин, суд, також не вбачає підстав для застосування Постанови Верховного суду України від 17 червня 2014 року по справі №21-195а14 і надає перевагу його Постанові від 11 листопада 2014 року по справі 21-405а14 прийнятої пізніше.

Також суд зазначає, що відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_8 України, є частиною національного законодавства України.

Згідно з нормами ч.ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997 р. ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно положень ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 30.06.2006 р. визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24.06.2003 р. майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Суду в зазначеній справі "наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

Застосовуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні питання щодо припинення права власності приватної особи на майно внаслідок певних порушень, допущених з боку органу публічної влади при прийнятті рішення про передачу майна у власність, вважає суд приходить до висновку, що дії Відповідача 1 (органу місцевого самоврядування) при прийнятті рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки Відповідачу не можуть бути підставою для позбавлення Відповідача - приватної особи, яка не вчиняла протиправних дій та не знала і не могла знати про наявність певних імовірних порушень з боку іншого Відповідача при прийнятті рішення про передачу у власність земельної ділянки Відповідачу.

Така правова позиція знайшла своє підтвердження і у Постанові Вищого господарського суду України від 12 березня 2015 року по справі № 922/3183/13.

Враховуючи практику Європейського суду з прав людини при вирішенні питання щодо припинення права власності приватної особи на майно внаслідок певних порушень, допущених з боку органу публічної влади при прийнятті рішення про передачу майна у власність, обґрунтованим є висновок про те, що імовірні порушення допущені першим відповідачем при прийнятті рішення про передачу у власність спірної земельної ділянки другому відповідачу не можуть бути підставою для позбавлення його - юридичної особи приватного права власності на земельну ділянку.

Суд також приймає до увагу те, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України). Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (ст. 317 ЦК України).

Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 ЦК України. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 318 ЦК України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч.2 статті 353 ЦК України (ст. 321 ЦК України).

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи (ст. 318 ЦК України). Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 373 ЦК України). Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб'єктами права власності на землю (земельну ділянку) у випадках, встановлених законом. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом (ст. 374 ЦК України).

Вище перелічені норми кореспондуються зі змістом норм ст.ст. 78-84, 90-91 ЗК України та з п. 12 Перехідних положень ЗК України, якій діяв на момент виникнення спірних правовідносин в частині розпорядження землями належними до комунальної форми власності та розташованих в межах населеного пункту.

Викладене підтверджується і позицією Верховного суду України викладеної у Постанові від 29 жовтня 2014 року по справі 6-152цс14 де зазначено, що підстави та порядок примусового припинення права власності на земельну ділянку з 1 січня 2002 року визначені в главі 22 ЗК України 2001 року. Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з об'єктивних і суб'єктивних причин, а також за наявності та за відсутності вини власників і землекористувачів.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений у статті 140 ЗК України 2001 року і є вичерпним: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи право користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України 2001 року.

Аналізуючи статті 140 ЗК України 2001 року суд прийшов до висновку про те, що зазначена норма підлягає застосуванню тільки до тих правовідносин, коли право власності на земельну ділянку набуто особою правомірно - із передбачених законом підстав та у передбаченому законом порядку. Такий висновок узгоджується з іншими правовими нормами.

У справі що розглядається іншого не доведено та не спростовано жодним рішенням або обвинувальним вироком суду.

Згідно з частини другої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 328 ЦК України, відповідно до якої право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, особливість набуття права на земельні ділянки полягає в наявності чітко визначеної в законодавстві процедури, за якою в суб'єктів виникають повноваження щодо володіння, користування й розпорядження земельною ділянкою.

Таке набуття права на земельні ділянки передбачає обов'язкове прийняття уповноваженим органом держави (органом влади чи органом місцевого самоврядування) відповідного рішення, яке є обов'язковою юридичною підставою для подальшого укладення договору на відчуження земельної ділянки та юридичного оформлення на неї відповідних прав.

Оскільки відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язанні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, то наслідком прийняття зазначеними органами, їх посадовими особами рішень із порушенням установленої законом процедури або всупереч нормі закону, або з перевищенням своїх повноважень є визнання таких рішень недійсними (стаття 152 ЗК України, пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2001 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ").

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Таким чином, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав особа не набуває права власності на неї, а тому не набуте право власності не може бути припинено відповідно до статті 140 ЗК України.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 140 ЗК України висловлена в постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року № 6-57цс13, яка є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Отже, відповідно до статей 16 ЦК України, 152 ЗК України способами захисту цивільних прав, у тому числі у сфері земельних правовідносин, є як примусове припинення прав на земельну ділянку (статті 140, 143-146 ЗК України), так і визнання недійсними угод (стаття 152 ЗК України, стаття 215 ЦК України) із застосуванням реституції або віндикації у разі витребування земельної ділянки (статті 387, 388 ЦК України), а також визнання недійсним акта органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування та державного акта на право власності на земельну ділянку, виданих на підставі незаконних рішень.

Таким чином, передбачені статтями 140-149 ЗК України та статтею 152 ЗК України, статтями 215, 216, 387, 388 ЦК України способи захисту прав є різними за своєю суттю й характером, а тому їх обов'язкове одночасне застосування законом не передбачено.

Судом встановлено, що предметом пред'явленого позову не є оскарження порядку створення та діяльності ЖБК відповідно до вимог Закону та Закону про реєстрацію, а є виключно оскарження рішення та скасування державного акту на право власності на землю. Державна реєстрація ЖБК в судовому порядку не скасована. Відтак ЖБК є суб'єктом цивільних відносин.

За ст. 2 Закону України "Про кооперацію" у ньому терміни вживаються в такому значенні: (а) кооперативна організація - кооператив або кооперативне об'єднання; (б) кооператив - юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування; (в) виробничий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку; (г) обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу.

Кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об'єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану (ст. 6 Закону). Відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на такі типи: виробничі, обслуговуючі та споживчі. За напрямами діяльності кооперативи можуть бути сільськогосподарськими, житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.

Пунктами 1.1,1.4. Статуту СТ «Житлово-будівельний кооператив «Авантаж» (третій відповідач) встановлено, що за напрямком діяльності кооператив є житлово-будівельним та створений відповідно до вимог Цивільного кодексу України. Господарського кодексу України, Закону України «Про кооперацію» та Закону України «Про споживчу кооперацію».

З наведеного вбачається, що положення Статуту СТ «Житлово-будівельний кооператив «Авантаж» (третій відповідач) в частині мети створення та напрямкам діяльності не суперечать вимогам Закону України «Про кооперацію», Житлового кодексу Української РСР та Примірного статуту.

Суд приходить до висновку, що найменування СТ "ЖБК "Авантаж" (або СТ "Житлово-будівельний кооператив "Авантаж") визначає його тип та напрям діяльності відповідно до різновидностей юридичних осіб організаційно-правових форм кооперативи, що узгоджується з п. 1.2. "Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу" затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, від 09.06.2004, № 65, відповідно до якого, назва юридичної особи може складатися з власної назви юридичної особи, а також містити інформацію щодо мети діяльності, виду, способу утворення, залежності юридичної особи та інших відомостей згідно з вимогами до найменування окремих організаційно-правових форм суб'єктів господарювання, установлених Цивільним та Господарським кодексами України та законами України. Юридична особа, крім повного найменування, може мати скорочене найменування.

Таким чином, доводи прокурора про те, що СТ "ЖБК "Авантаж" не є житлово-будівельним кооперативом, а є обслуговуючим кооперативом суд вважає помилковим, оскільки поняття обслуговуючий кооператив та житлово-будівельний кооператив характеризують тип і напрям діяльності кооперативу та не є тотожними.

Ці положення Закону свідчать про те, що при створенні кооперативу як юридичної особи, останній повинен також містити у своїй назві інформацію про його тип та напрям діяльності, що відповідає і змісту ст. 90 ЦК України.

Суд також враховує думку Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва викладену в листі від 23.02.2007 року № 1352, відповідно до якого зазначено, що класифікацією організаційно-правових форм господарювання.

Державного класифікатора України, затвердженою наказом Держспоживстандарту України від 28 травня 2004 року N 97, яка розроблена згідно з вимогами норм ГК та ЦК України, передбачено такі групи об'єктів класифікації, як: кооперативи (код 300), які в свою чергу поділяються: на виробничий кооператив (код 310), обслуговуючий кооператив (код 320), споживчий кооператив (код 330), сільськогосподарський виробничий кооператив (код 340),сільськогосподарський обслуговуючий кооператив (код 350), кооперативний банк (код 390); та інші організаційно-правові форми (код 900), в групу яких входить споживче товариство (код 930). Варто зазначити, що кожна організаційно-правова форма має свої характерні властивості та відмінності.

Кооперативи - це родове поняття, що містить ознаки, притаманні усім передбаченим чинним законодавством України видам кооперативів. Загальними ознаками, що дозволяють віднести кооперативи до особливої організаційно-правової форми, є те, що вони створюються шляхом добровільного об'єднання громадян і мають на меті вирішення економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Господарська діяльність кооперативів регулюється ГК України (глава 10), ЦК України (параграф 2 глава 8), Законом України від 10.07.2003 р. N 1087-IV "Про кооперацію", Законом України від 10.04.92 р. N 2265-XII "Про споживчу кооперацію", Законом України від 17.07.97 р. N 469/97-ВР "Про сільськогосподарську кооперацію", із змінами та доповненнями, та іншими нормативно-правовими актами. Кооперативи самостійно визначають основні види та напрями своєї господарської діяльності. Вони можуть створюватися і діяти у галузі промисловості, будівництва, на транспорті, в торгівлі й громадському харчуванні, побутовому обслуговуванні, медицині та інших галузях господарської діяльності.

Відповідно до ст. 94 ГК України кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог ГК України, інших законодавчих актів.

Суд зазначає, що в Україні діє спеціальний закон - Закон України "Про кооперацію", який визначає правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні.

При створенні кооперативу, насамперед, важливо визначити його тип, якщо кооператив буде проводити господарську діяльність з метою одержання прибутку - то він буде відноситься до типу виробничого кооперативу, а якщо кооператив буде надавати послуги своїм членам, не маючи на меті одержання прибутку - то він буде відноситься до типу обслуговуючий або споживчий. Після цього кооператив визначається, за яким напрямом діяльності він буде працювати (житловим, житлово-будівельним, садово-городнім, гаражним, торговельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо).

В зв'язку з цим, суд робить висновок, що житлово-будівельний кооператив можна віднести до типу обслуговуючий кооператив.

В ст. 7 Закону України "Про кооперацію" вказано, що засновниками кооперативу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, а також юридичні особи України та іноземних держав, які беруть участь у діяльності кооперативів через своїх представників. Тобто, юридичні особи можуть бути засновниками кооперативу і в силу своєї правової природи не можуть потребувати поліпшення житлових умов за своєю штучною природою.

Листом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 25.04.2005 N 3087 наголошено на тому, що створення кооперативів в Україні регулюється Законом України "Про кооперацію" від 10.07.2003 N 1087-IV.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про кооперацію", державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом.

Оскільки, кооператив, згідно із статтею 2 Закон України "Про кооперацію", є юридичною особою, то порядок його державної реєстрації встановлений Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003 N 755-IV.

Згідно із статтею 5 Закону про реєстрацію, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця.

Відповідно до статті 24 Закону про реєстрацію, для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

Листом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 03.10.2005 N 8584 визначено, що правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначає Закон України "Про кооперацію", у якому статтею 9 визначено, що державна реєстрація кооперативу проводиться в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до статей 7 та 15 цього Закону рішення про створення кооперативу приймається його установчими зборами, а вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. З наведених статей випливає, що статут кооперативу повинен затверджуватися загальними зборами.

Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (п. 4 ст. 30) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено повноваження щодо реєстрації житлово-будівельних і гаражних кооперативів, але не встановлено особливостей щодо їх реєстрації.

Оскільки законами України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про кооперацію" не встановлено особливостей державної реєстрації житлово-будівельних і гаражних кооперативів, їх реєстрація відбувається в порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Крім того, суд зазначає, що відповідно до частини третьої Прикінцевих положень Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до ст. 87 ЦК України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Принцип добровільності створення кооперативів був закріплений також у ст. 7 Закону, яка передбачає, що кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах, а рішення про створення кооперативу приймається на його установчих зборах.

З огляду на це суд приходить до висновку, що п. 2 Примірного статуту щодо створення ЖБК при виконавчих комітетах місцевих рад, при підприємствах, установах і організаціях на сьогодні не діє, оскільки він суперечить як ст. 87 ЦК України, так і ст. 7 Закону щодо добровільності створення кооперативу.

Закон встановлює загальний порядок створення всіх кооперативів, включаючи і ЖБК і не робить ніяких застережень відносно існування іншого, ніж встановлений ст. 7 цього Закону порядку створення кооперативів.

Зважуючи на це, сьогодні не може застосовуватися п. 2 Примірного статуту щодо створення ЖБК тільки при виконкомах чи юридичних особах.

Щодо застосування та дії Правил обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК, тобто існування принципу створення юридичних осіб лише особами, які перебувають на обліку бажаючих вступити до ЖБК - особами, які потребують поліпшення житлових умов суд зазначає, що при такому застосуванні Правил обліку громадян також порушуються принцип добровільності створення юридичної особи, який полягає не тільки в тому, що ніхто не примушує створювати кооператив, а також у тому, що об'єднання певних фізичних осіб із метою задоволення своєї житлової потреби провадиться у добровільному порядку. У тому ж випадку, коли орган місцевої влади, який буде вести облік громадян, які мають право вступу в ЖБК, буде приймати рішення про те, хто з таких осіб має право вступу у той чи інший кооператив, порушується принцип добровільності створення юридичної особи приватного права.

Відповідно до ст. 47 Конституції держава зобов'язана створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

З чого суд приходить до висновку, що ЖБК створюється у добровільному порядку, незалежно від волі державних і місцевих органів влади, які не повинні приймати рішення про право тих чи інших осіб стати членами ЖБК; З прийняттям Закону неможливим стало застосування п. 2 Примірного статуту, та Правил обліку громадян, які бажають вступити до ЖБК, затверджених постановою ОСОБА_8 Міністрів УРСР і Укрпрофради від 5 червня 1985 р. № 228 щодо створення ЖБК тільки особами, які перебувають на обліку громадян, які бажають вступити в ЖБК; Право бути членами ЖБК належить як фізичним, так і юридичним особам незалежно від наявності або відсутності потреб у поліпшенні житлових умов; Законом не встановлено вікового цензу до осіб які є членами ЖБК - понад 30 років, а лише - 16 років (ч. 2 ст. 10 Закону).

Окремо суд наголошує на тому, що нормами ГПК України не передбачено можливості з боку суду зобов'язати відповідача зробити на користь іншого відповідача певну дію - передати майно, сплатити або отримати гроші тощо.

Правові підстави скасування правового акту індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування визначені положеннями ст. 21 ЦК України, згідно якої 1. суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт або правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України № 02-5/35 від 26.01.2000р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Таким чином, правові підстави для скасування рішення органу місцевого самоврядування можуть мати місце виключно за наявності двох умов: 1) невідповідність актам цивільного законодавства; 2) порушення цивільних прав або інтересів.

Невідповідність у даному позові спірного рішення Харківської міської ради актам цивільного законодавства зводиться до недотримання СТ "Житлово-будівельний кооператив "Авантаж" під час здійснення державної реєстрації вимог чинного законодавства, а саме ЖК УРСР в частині порушення кількості осіб у складі, порушення вікового цензу для учасників ЖБК, відсутність членів ЖБК на обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов.

Проте, судом з огляду на наявні матеріали справи та норми законодавства встановлено, що створення СТ "ЖБК "Авантаж" відбулося не лише на підставі норм ЖК УРСР та Примірного статуту, а й відповідно до положень - Закону, нормами якого визначена інша процедура організації діяльності і створення житлово-будівельних кооперативів.

Таким чином, враховуючи недоведеність з боку прокурора порушень відповідачами норм чинного законодавства, діючого на момент виникнення спірних правовідносин, прийняття органом місцевого самоврядування (як суб'єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), господарський суд не вбачає правових підстав для задоволення позову.

Зазначена правова позиція знаходить своє відображення у Постанові Харківського апеляційного господарського суду від 10 вересня 2015 року по справі № 922/2559/15.

Щодо вимог прокурора про визнання недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 28.05.2012 р. серія ЯК № 185424 та визнання відсутності у Споживчого товариства "Житлово-будівельний кооператив "Авантаж" права власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Данилевського, 4 за кадастровим номером 6310136300:04:013:0014, суд приходить до висновку щодо відмови у їх задоволенні, оскільки вони є похідними вимогами від вимоги про визнання недійсним рішення визнання незаконним та скасування п.п. 20.2 додатку 1 до рішення 34 сесії 5 скликання "Про надання юридичним та фізичним особам земельних ділянок для розміщення об'єктів містобудування" від 24.06.2009 р. № 136/09.

Суд зазначає, що правовими підставами визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку прокурор визначив ті ж самі, що і для визнання недійсним рішення, інших обґрунтування ним не надано.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку визначений у статті 140 ЗК України 2001 року і є вичерпним: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

У справі, що розглядається, рішення Харківської міської ради про виділення земельних ділянок закінчило свою дію з отриманням третім відповідачем правовстановлюючих документів. При цьому прокурор жодної з вищенаведених передбачених законом підстав припинення права власності на земельну ділянку у своєму позові не зазначив.

Суд зазначає, що прокурор не довів факту реєстрації права власності на спірну ділянку за другим відповідачем (код ЄДРПОУ 38493539) та не надав обґрунтування підстав для визнання відсутнім у нього права власності на спірну земельну ділянку.

Окремо суд наголошує на тому, що нормами ГПК України не передбачено можливості з боку суду зобов'язати відповідача зробити на користь іншого відповідача певну дію - передати майно, сплатити або отримати гроші тощо.

Щодо заявленого клопотання другого та третього відповідачів щодо застосування позовної давності, суд вважає за необхідне зазначити про наступне.

З матеріалів справи вбачається, що у відзивах на позов другим та третім відповідачами заявлено про застосування позовної давності з підстав обізнаності прокурора, починаючи з 24.06.2009р. про наявність оскаржуваного рішення міської ради та не вчинення ним жодних заходів прокурорського нагляду, та зазначають, що у разі коли згідно з законом позивачем у справі виступає прокурор позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення, або про особу яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частинами 1,2 статті 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки (ст.257ЦК України).

Відповідно до частин 3,4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з статті 261ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З аналізу зазначених норм права вбачається, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Пунктом 4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

За приписами частинами 1, 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України у від 27.05.2014р. у справі №3-23гс14 та від 23.12.2014р. у справі №916/2414/13, від 29.10.2014р. у справі №6-152цс14.

З матеріалів справи вбачається, що на 34 сесії Харківської міської ради 5 скликання, на якій, зокрема, було прийнято оскаржуване рішення, був присутній прокурор міста Харкова, про що свідчить протокол від 24.06.2009р., а отже, починаючи з 24.06.2009р. органи прокуратури, як єдина централізована система, у відповідності до статті 121 Конституції України та 6 Закону України «Про прокуратуру» були обізнані про прийняття спірного рішення Харківської міської ради.

Пунктом 10 наказу Генеральної прокуратури України від 18.10.2010р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів" встановлено з метою підвищення ефективності наглядової діяльності за додержанням і застосуванням законів, керуючись статтями 1, 15, 19-24 Закону України "Про прокуратуру", періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданнях цих органів.

Згідно із ст.1 Закону України «Про прокуратуру» прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, ОСОБА_8 міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими ОСОБА_8, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Враховуючи вищевикладене, початок перебігу позовної давності щодо оскарження рішення Харківської міської ради від 24.06.2009р. розпочався саме з цієї дати, оскільки його прийняття відбувалось безпосередньо за участю прокурора міста Харкова, який перебував на пленарному засіданні.

Пунктом 4 частини 1 статті 268 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), встановлено що позовна давність не поширюється на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акту органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку вдосконалення здійснення судочинства" від 20.12.2011р. № 4176-VІ виключено пункт 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України у наведеній вище редакції.

Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи.

Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку вдосконалення здійснення судочинства" від 20.12.2011р. №4176-VІ набрав чинності 15.01.2012р. (офіційне опублікування в газеті Голос України від 14.01.2012р. № 6, відповідно до п. 1 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування).

З набранням чинності Закону України №4176-VІ від 15.01.2012р. право особи, наведене у п. 5 розділі ІІ "Прикінцевих та перехідних положень" зазначеного Закону мало бути реалізоване особою протягом наступних трьох років з моменту набрання чинності вказаним Законом, тобто до 16.01.2015 р.

З матеріалів справи вбачається, що Заступник прокуратура Харківської області звернувся до місцевого господарського суду з даним позовом 31.08.2015р., тобто з пропуском встановленого вимогами чинного законодавства строку для захисту порушеного права.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Враховуючи факт обізнаності органів прокуратури про наявність оскаржуваного рішення, починаючи з 24.06.2009р., та його звернення до господарського суду Харківської області з відповідним позовом після спливу позовної давності та без наведення поважних причин пропущення позовної давності, суд дійшов висновку про обґрунтованість клопотання другого та третього відповідачів про застосування позовної давності до спірних правовідносин, що відповідно є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

За змістом ст.261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права або охоронюваного законом інтересу особи.

Таким чином, враховуючи обґрунтованість клопотання другого та третього відповідачів про застосування позовної давності та відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. Судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до приписів п. 4.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 р. № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор.

Таким чином, оскільки позивачем у справі є сам прокурор, судовий збір у даній справі не стягується.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтею 15, 16, 203, 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 35, 43, 44, 49, 75, ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення через місцевий господарський суд.

Повне рішення складено 12.10.2015 р.

Суддя ОСОБА_9