Рішення

від 21.10.2015 по справі 907/865/15

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

21.10.2015 Справа № 907/865/15

За первісним позовом Будинкоуправління Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород

ДО Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, м. Ужгород

ПРО стягнення суми 11402,02грн. заборгованості за відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території

та за зустрічним позовом Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, м. Ужгород

ДО Будинкоуправління Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород ПРО визнання недійсними Договорів на відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території від 30.01.2012р. №43-2012; від 30.01.2013р. №43-2013; від 30.01.2014р. №43-2014-01; від 22.09.2014р. №43-2014-02; від 30.10.2014р. №43-2014-03; від 26.11.2014р. №43-2014-04; від 25.12.2014р. №43-2014-05 в частині встановленої відповідачем вартості послуги на утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території

(позовні вимоги викладено у відповідності до заяви позивача від 02.10.2015р. та від 21.10.2015р. про зменшення позовних вимог)

Суддя О.Ф. Ремецькі

Представники сторін:

від позивача - Білей В.П. - голова ліквідаційної комісії

від відповідача - Левкулич І. - начальник інспекції, Грицик В. - перший заступник начальника

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Будинкоуправління Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, м. Ужгород про стягнення суми 11402,02грн. заборгованості за відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 07.08.2015р. порушено провадження у справі №907/865/15 та призначено справу до розгляду на 25.08.2015р.

Ухвалою суду від 25.08.2015р. розгляд справи було відкладено на 09.09.2015р. з мотивів, викладених в ній.

В засіданні суду 09.09.2015р. судом, за письмовою згодою сторін, у відповідності до вимог ст. 77 ГПК України було оголошено перерву до 21.09.2015р.

Ухвалою суду від 21.09.2015р. судом було прийнято до спільного розгляду з первісним позовом зустрічний позов Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, м. Ужгород до Будинкоуправління Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород про визнання недійсними Договорів на відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території від 30.01.2012р. №43-2012; від 30.01.2013р. №43-2013; від 30.01.2014р. №43-2014-01; від 22.09.2014р. №43-2014-02; від 30.10.2014р. №43-2014-03; від 26.11.2014р. №43-2014-04; від 25.12.2014р. №43-2014-05; від 28.01.2015р. №43-2015-01. Також даною ухвалою відкладено розгляд справи на 05.10.2015р.

В засіданні суду 05.10.2015р. позивачем за зустрічним позовом в порядку вимог ст. 22 ГПК України подано заяву про уточнення позовних вимог, у відповідності до якої просить суд визнати недійсними Договори на відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території від 30.01.2012р. №43-2012; від 30.01.2013р. №43-2013; від 30.01.2014р. №43-2014-01; від 22.09.2014р. №43-2014-02; від 30.10.2014р. №43-2014-03; від 26.11.2014р. №43-2014-04; від 25.12.2014р. №43-2014-05 в частині встановленої відповідачем вартості послуги на утримання адмінбудинку і споруд та при будинкової території.

Ухвалою суду від 05.10.2015р. судом задоволено клопотання позивача за зустрічним позовом про продовження строку вирішення спору в порядку вимог ст. 69 ГПК України на п'ятнадцять днів. Також в засіданні суду 05.10.2015р. судом, за письмовою згодою сторін, у відповідності до вимог ст. 77 ГПК України оголошено перерву в судовому засіданні на 16.10.2015р.

В засіданні суду 16.10.2015р. судом також оголошено перерву в судовому засіданні на 21.10.2015р. для надання сторонам можливості подати суду додаткові докази в обгрунтування своїх доводів та заперечень.

В засіданні суду 21.10.2015р. позивачем за зустрічним позовом подано суду заяву в порядку вимог ст. 22 ГПК України про залишення без розгляду позовних вимог щодо стягнення з відповідача за зустрічним позовом на користь позивача безпідставно сплачених коштів в сумі 47178,14грн.

Як зазначено в п. 3.11 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (із змінами та доповненнями) статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.

Статтею 22 ГПК України передбачено, що Позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Господарським процесуальним кодексом України, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Якщо в заяві позивача йдеться про збільшення розміру немайнових вимог (наприклад, про визнання недійсним ще одного акта крім того, стосовно якого відповідну вимогу вже заявлено), то фактично також йдеться про подання іншого позову (п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Враховуючи викладене, суд розцінює заяву позивача №б/н від 21.10.2015р., як заяву про зменшення розміру позовних вимог та приймає її до розгляду.

Отже, оскільки зменшення позовних вимог, викладене позивачем у його письмовій заяві, прийняте господарським судом, розгляду за зустрічним позовом підлягають вимоги про визнання недійсними Договорів на відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території від 30.01.2012р. №43-2012; від 30.01.2013р. №43-2013; від 30.01.2014р. №43-2014-01; від 22.09.2014р. №43-2014-02; від 30.10.2014р. №43-2014-03; від 26.11.2014р. №43-2014-04; від 25.12.2014р. №43-2014-05 в частині встановленої відповідачем вартості послуги на утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території.

Позивач за первісним позовом підтримує заявлені позовні вимоги в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, посилаючись на їх обґрунтованість наявними у справі матеріалами. Зокрема, вказує на порушення відповідачем умов договорів про відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території в частині забезпечення повноти та своєчасності проведення розрахунків. Зазначає про погодження відповідачем умов договорів та розрахунків сум відшкодування таких витрат, які відповідно до умов договорів є його невід'ємними частинами.

Також заперечує проти задоволення зустрічним позовних вимог, посилаючись на те, що за згодою сторін розмір витрат на технічне обслуговування та експлуатаційних витрат був визначений фіксованим платежем та відповідачем не доведено обставин, наявність яких є підставою для визнання спірних Договорів про відшкодування витрат балансоутримувачем на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України. Окрім того, відповідач за зустрічним позовом зазначив, що відповідач не здійснює господарську діяльність з центрального водопостачання та водовідведення, постачання теплової енергії, а умовами укладеного між сторонами договору з усіма додатками врегульовано правовідносини сторін з відшкодування позивачем витрат балансоутримувача (відповідача) на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю, що не потребує отримання ліцензії.

Також просить суд взяти до уваги те, що Будинкоуправління надавало комунальні послуги по технічному обслуговуванню мереж опалення, водопостачання та водовідведення, електропостачання. В штаті даної установи знаходились спеціалісти - електрики, сантехніки - які проводили ремонти каналізаційних мереж, водних насосів, усували пошкодження системи електропостачання, здійснювали роботи по підготовці опалювального обладнання до опалювального сезону. Відзначає, що орендарі мали змогу встановити окремі лічильники по обліку використаної електроенергії чи води та заключити Договори

з КП «Водоканал» та ПАТ «Закарпаттяобленерго», чим скористались територіальне

відділення Антимонопольного комітету та Управління пенсійного фонду в

Ужгородському районі. Інші орендарі повинні були відшкодовувати наші витрати

пропорційно займаної ними площі відповідно до затвердженого Кошторису витрат на

утримання адмінбудинку.

Просить також суд взяти до уваги те, що джерелом утримання будинкоуправління були кошти, які позивач отримував від орендарів в якості відшкодування витрат балансоутримувача. Ніяких інших джерел фінансування

даної господарської діяльності не було. Заробітна плата, витрати на послуги зв'язку,

банківські послуги, затрати на придбання миючих засобів, інструментів та інших

матеріалів, вивезення сміття, дератизація та дезінсекція - всі ці витрати відшкодовувались балансоутримувачу за статтею «інші експлуатаційні послуги». Згідно затвердженого Кошторису витрат на 2013 рік, відповідачу виставлялися рахунки за статтею «інші експлуатаційні послуги» з розрахунку 16,47 грн. за 1кв.м. Таким чином, навіть без врахування витрат на зарплату електриків, сантехніків,

використані миючі засоби фактичні витрати будинкоуправління перевищують закладені до Кошторису витрат на утримання адмінбудинку вул..Загорська, 2 на 2013 рік і твердження відповідача про ніби-то завищену вартість цієї послуги є безпідставним.

Заперечує щодо недоведеності позивачем за первісним позовом факту передачі йому на праві повного господарського відання будівлі по вул. загорська, 2 з огляду на те, що рішенням сесії обласної ради № 722 від 16.03.2006 року «Про передачу підприємствам та організаціям об'єктів територіальних громад, сіл, селищ, міст області» будинкоуправлінню ОДА був переданий адмінбудинок, розташований за адресою м.Ужгород, вул..Загорська,2, в оперативне управління з правами балансоутримувача. Акт прийому-передачі адмінбудинку від управління з питань майна ОДА будинкоуправлінню ОДА підписаний 06.04.2007 року.

Позивач за зустрічним позовом обґрунтовуючи свої позовні вимоги вказав на навмисне введення його в оману відповідачем щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо дійсного розміру тарифів на технічне обслуговування та експлуатаційні витрати, а також безпідставного включення до складу витрат оплату праці своїх працівників, у зв'язку з чим, на думку позивача, вищевказані Договори про відшкодування витрат балансоутримувачем на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю мають бути визнанні судом недійними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.

Також позивач наголошував на тому, що обсяги послуг, які надаються відповідачем за договорами (зокрема, послуги з центрального водопостачання та водовідведення, постачання теплової енергії), підлягають ліцензуванню згідно п.п. 17 та п.п 42 частини третьої статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Оскільки у відповідача відсутня ліцензія щодо надання відповідного обсягу послуг, тому, на думку позивача, укладений між сторонами договір з усім додатками, за якими надаються відповідні послуги, є недійсним в силу приписів ст. 227 Цивільного кодексу України.

Окрім тогою, позивач стверджує, що Будинкоуправління, не маючи статусу Балансоутримувача відповідно до Положення, а також повноваження на господарську діяльність виключно в будівлі Закарпатської ОДА та не будучи уповноваженим у законний спосіб (на підставі договору) власником будівлі - Закарпатською обласною радою - утримувати на балансі будівлю розташовану в м. Ужгород, вул. Загорська, 2, - не мало права укладати з ТДІзПП господарські договори та отримувати на їх підставі грошові кошти. Такий висновок підтверджується тим, що рішення Закарпатської обласної ради від 16 березня 2006 року не є договором. Крім цього, оскільки обидва вищевказані суб'єкти господарювання є юридичними особами, то відповідно до п.1 ч.1 ст..208 ЦК договір про передачу будівлі розташованої за адресою: м. Ужгород, вул. Загорська, 2 на балансове утримання Будинкоуправлінню слід укладати виключно в письмовій формі. Вказану інформацію Будинкоуправління утаїло від ТДІзПП.

В судовому засіданні 21.10.2015, на підставі ч.2 ст.85 ГПК України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши повноважних представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та їх заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як підтверджено матеріалами справи, впродовж 2012-2015 років між Будинкоуправлінням Закарпатської обласної державної адміністрації, м. Ужгород (надалі - Будинкоуправління) та Територіальною державною інспекцією з питань праці у Закарпатській області, м. Ужгород (надалі - ТДІзПП) було підписано Договори про відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території, зокрема:

- від 30.01.2012 №43-2012 (додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.);

- від 30.01.2013 №43-2013 додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.)

- від 30.01.2014 №43-2014-01 на суму 6839,00 грн. (додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.)

- від 22.09.2014 №43-2014-02 на суму 6197,00 грн. (додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.)

- від 30.10.2014 №43-2014-03 на суму 1613,00 грн. (додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.)

- від 26.11.2014 №73-2014-04 на суму 2453,00 грн. (додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.)

- від 25.12.2014 №43-2014-05 на суму 6021,38 грн.( додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.)

- від 28.01.2015 №43-2015-01 на суму 2338,80 грн.( додаток - Розрахунок суми відшкодування витрат на 1 арк.).

Згідно з п. 1 даних договорів балансоутримувач зобов'язався забезпечувати обслуговування адмінбудинку, що знаходиться в м. Ужгород, вул. Загорська, 2, в т.ч. санітарне, технічне обслуговування внутрішньо будинкових приміщень загального використання та прибудинкової території, обслуговування внутрішньо будинкових мереж, освітлення місць загального користування, вивезення твердих побутових відходів, надання споживачу комунальних послуг по опаленню, водопостачанню та водовідведенню, енергопостачанню, а Споживач бере участь у витратах балансоутримувача пропорційно займаної ним площі в цій будівлі.

У п.п. 4, 5 та 6 Договорів сторони погодили, що розрахунки здійснюються у безготівковій формі щомісячно; розмір відшкодування витрат проводиться споживачем згідно розрахунку, що є невід'ємно частиною даних договорів.

Згідно з п.п. 6 та 7 Договорів споживач зобов'язався до 10 числа місяця, наступного за звітним самостійно здійснювати платіж на поточний рахунок балансоутримувача.

На підтвердження належного виконання умов спірного договору, позивачем надано суду поквартальні розрахунки по відшкодуванню витрат балансоутримувача на утримання та обслуговування об'єктів оренди за період з першого кварталу 2012 р. по 01.08.2015р. та рахунки на оплату в межах зазначеного періоду, згідно з якими сума нарахованих відшкодувань за вказаний період склала 11402,02 грн.

Позивач за первісним позовом звернувся з вимогою про стягнення з відповідача суми боргу по оплаті за надані послуги. Відповідач заперечує обґрунтованість доводів позивача та стверджує про відсутність обов'язку по оплаті визначених договорами сум витрат. Відповідач (позивач за зустрічним позовом) просить суд визнати недійсними відповідні договори у зв'язку з уведенням його в оману балансоутримувачем щодо обставин, які мають істотне значення та порушення останнім вимог чинного законодавства щодо ліцензування послуг, які надаються згідно з оспорюваними договорами.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом.

Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Відповідно до частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Згідно з п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11, у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі, зокрема, статті 230 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Таким чином, при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман - це результат умисних дій (бездіяльності) однієї із сторін.

Обман може стосуватись тільки обставин, які мають істотне значення (стаття 229 Цивільного кодексу України), тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Суд зазначає, що позивачу необхідно довести: 1) факти (обставини), що не відповідають дійсності, але які є істотними для правочину; 2) їх наявність не відповідає волі сторони перебувати у відносинах, породжених правочином; 3) невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Однак, позивачем за зустрічним позовом не доведено суду наявності обставин, існування яких є підставою для визнання оспорюваних договорів на відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території від 30.01.2012р. №43-2012; від 30.01.2013р. №43-2013; від 30.01.2014р. №43-2014-01; від 22.09.2014р. №43-2014-02; від 30.10.2014р. №43-2014-03; від 26.11.2014р. №43-2014-04; від 25.12.2014р. №43-2014-05 в частині встановленої відповідачем вартості послуги на утримання адмінбудинку і споруд та при будинкової території недійсними.

Зокрема, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б доводили як факт обману, так і наявність умислу в діях (бездіяльності) відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 632 Цивільного кодексу України).

Суд зазначає, що сторони на власний розсуд погодили вартість відшкодування за обслуговування адмінбудинку, що знаходиться в м. Ужгород, вул. Загорська, 2, в т.ч. санітарне, технічне обслуговування внутрішньо будинкових приміщень загального використання та прибудинкової території, обслуговування внутрішньо будинкових мереж, освітлення місць загального користування, вивезення твердих побутових відходів, надання споживачу комунальних послуг по опаленню, водопостачанню та водовідведенню, енергопостачанню згідно договорів на відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території від 30.01.2012р. №43-2012; від 30.01.2013р. №43-2013; від 30.01.2014р. №43-2014-01; від 22.09.2014р. №43-2014-02; від 30.10.2014р. №43-2014-03; від 26.11.2014р. №43-2014-04; від 25.12.2014р. №43-2014-05 та відповідних розрахунках, що є невід'ємною частиною таких угод.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що фіксований розмір платежів за відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території є погодженим волевиявленням сторін і надані ТДІзПП розрахунки, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги, не є підставою для визнання спірних угод недійсними на підставі статті 230 Цивільного кодексу України, оскільки не доводять факту обману.

Крім того, сторонами у Договорах про відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території та розрахунках не визначено чіткий перелік послуг щодо експлуатаційних послуг, які отримує позивач, та вартість яких він повинен відшкодовувати відповідачу.

Так само, не визначено вичерпний перелік виробників та виконавців таких послуг, з якими відповідач уклав договори, що, зокрема, вказує на те, що розрахунки, надані ТДІзПП, не є достатнім доказом в підтвердження факту дійсного обсягу та вартості усіх послуг, які отримує позивач, та вартість яких він повинен відшкодовувати відповідачу.

Також, суд зазначає, що позивач не позбавлений був права, укладаючи чергову угоду про відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території, звернутись до відповідних виробників чи виконавців житлово-комунальних послуг з метою отримання інформації щодо тарифів на відповідні послуги.

Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Вимогами ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

В свою чергу, позивач в обґрунтування зустрічного позову, наголошував на тому, що обсяги послуг, які надаються відповідачем за договорами (зокрема послуги з центрального водопостачання та водовідведення, газопостачання та енергопостачання), підлягають ліцензуванню згідно п.п. 17 та п.п. 42 частини третьої статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а відповідна ліцензія станом на момент укладення договорів у відповідача була відсутня, у зв'язку з чим оспорюваний правочин з усіма додатками - є недійсним згідно ст. 227 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 227 Цивільного кодексу України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний недійсним.

На момент укладення між сторонами оспорюваних правочинів діяв Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який встановлював, що ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 1).

Статтею 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», ліцензуванню підлягала зокрема господарська діяльність з централізованого водопостачання та водовідведення (п. 21) та виробництво теплової енергії, транспортування її магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії (п. 73). На момент укладення спірних угод, види господарської діяльності, які підлягали ліцензуванню в розумінні вимог Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» - залишались незмінними, змінилась лише їх нумерація, яка на даний час становить відповідно пункти 17 та 42.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»:

- житлово-комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил;

- балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - це власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом;

- виконавець - суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору;

- виробник - суб'єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги.

- комунальні послуги - це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Статтею 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, яка була чинною на момент укладення оспорюваного правочину) визначено, що залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи:

1) перша група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади;

2) друга група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують органи місцевого самоврядування для надання на відповідній території;

3) третя група - житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які визначаються виключно за договором (домовленістю сторін).

Частиною 2 ст. 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, яка була чинною на момент укладення оспорюваного правочину) визначено, що ціни/тарифи на комунальні послуги та послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій формуються і затверджуються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень, визначених законом.

Статтею 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, яка була чинною на момент укладення оспорюваного правочину) визначено, що споживач має право:

1) одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг;

2) одержувати в установленому законодавством порядку необхідну інформацію про перелік житлово-комунальних послуг, їх вартість, загальну вартість місячного платежу, структуру ціни/тарифу, норми споживання, порядок надання житлово-комунальних послуг, їх споживчі властивості тощо;

3) на відшкодування збитків, завданих його майну та/або приміщенню, шкоди, заподіяної його життю чи здоров'ю внаслідок неналежного надання або ненадання житлово-комунальних послуг;

4) на усунення протягом строку, встановленого договором або законодавством, виявлених недоліків у наданні житлово-комунальних послуг;

5) на зменшення розміру плати за надані послуги в разі їх ненадання або надання не в повному обсязі, зниження їх якості в порядку, визначеному договором або законодавством;

6) на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

7) отримувати від виконавця компенсацію в розмірі, визначеному договором, рішенням суду або законодавством, за перевищення нормативних термінів на проведення аварійно-відновлювальних робіт;

8) на перевірку кількості та якості житлово-комунальних послуг у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 2 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, яка була чинною на момент укладення оспорюваного правочину), споживач має право на укладення договору з виконавцем відповідних послуг на профілактику, повірку, а також заміну або ремонт санітарно-технічних приладів, пристроїв, обладнання та засобів обліку, що вийшли з ладу.

Згідно з п 3. статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, яка була чинною на момент укладення оспорюваного правочину), споживач зобов'язаний:

1) укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору;

2) своєчасно вживати заходів щодо усунення виявлених неполадок, пов'язаних з отриманням житлово-комунальних послуг, що виникли з власної вини;

3) забезпечувати цілісність засобів обліку комунальних послуг та не втручатися в їх роботу;

4) за власний рахунок ремонтувати та міняти санітарно-технічні прилади і пристрої, обладнання, що вийшли з ладу з його вини;

5) оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом;

6) дотримуватися правил пожежної і газової безпеки, санітарних норм;

7) допускати у приміщення, будинки і споруди представників виконавця/виробника в порядку, визначеному законом і договором, для ліквідації аварій, усунення неполадок санітарно-технічного та інженерного обладнання, його встановлення і заміни, проведення технічних і профілактичних оглядів та перевірки показників засобів обліку;

8) дотримуватися вимог житлового та містобудівного законодавства щодо здійснення ремонту чи реконструкції приміщень або їх частин, не допускати порушення законних прав та інтересів інших учасників відносин у сфері житлово-комунальних послуг;

9) своєчасно проводити підготовку жилого будинку, помешкання (в якому він проживає або яке належить йому на праві власності) та його технічного обладнання до експлуатації в осінньо-зимовий період;

10) у разі несвоєчасного здійснення платежів за житлово-комунальні послуги сплачувати пеню у встановлених законом чи договором розмірах.

Типовий договір про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року № 630. Типовий договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року № 529. Типовий договір про надання послуг з вивезення побутових відходів затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2008 року № 1070.

З огляду на викладене, судом встановлено, що як на момент укладення оспорюваних правочинів, згідно вимог ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ліцензуванню підлягала господарська діяльність саме з виробництва теплової енергії, транспортування її магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами та постачання теплової енергії, що у розумінні визначень ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачає здійснення суб'єктом господарювання діяльності з виробництва (тобто безпосереднього створення та/або виробляння об'єкту споживання) відповідних послуг. В свою чергу, комунальними послугами у розумінні вимог наведеного Закону України «Про житлово-комунальні послуги» є результат певної господарської діяльності з забезпечення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством, тобто організація надання певних послуг, спрямованих а забезпечення потреб особи, пов'язаних з перебуванням у приміщенні.

При цьому, суд зазначає про те, що ліцензуванню підлягає саме діяльність виробника відповідних послуг, яким відповідач за зустрічним позовом не є в розумінні вимог Закону України «Про житлово-комунальні послуги», оскільки він як балансоутримувач нерухомого майна, утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом.

В свою чергу, предметом оспорюваних позивачем правочинів є відшкодування витрат балансоутримувача з утримання адмінбудинку і споруд та прибудинкової території, відповідно до умов якого балансоутримувач забезпечує обслуговування, експлуатацію та ремонт будівлі, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. Загорська, 2, а також утримання прибудинкової території, і відповідач у розумінні вимог 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» не є виробником послуг з центрального водопостачання та водовідведення, постачання теплової енергії. Відповідно, господарська діяльність відповідача, яка є предметом оспорюваного правочину (послуги, які надавалися в межах спірного договору) не підлягає ліцензуванню згідно статті 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

Таким чином, суд відхиляє як безпідставні та необґрунтовані посилання позивача як на підставу недійсності оспорюваного правочину з усіма додатковими угодами до нього на їх суперечність приписам ст. 227 Цивільного кодексу України.

Частиною 1 статті 62 Господарського кодексу України підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

За змістом ч. 3 ст. 62 Господарського кодексу України підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту або модельного статуту. Підприємства незалежно від форми власності, організаційно-правової форми, а також установчих документів, на основі яких вони створені та діють, мають рівні права та обов'язки.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 78 Господарського кодексу України комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами. Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство).

Згідно з частиною 1 статті 133 Господарського кодексу України основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

За змістом ч. 1 ст. 137 Господарського кодексу України правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

За змістом ст. 143 Конституції України майном, що є в комунальній власності, управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Згідно з ч. 2 ст. 327 Цивільного кодексу України управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 2 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до питань, які вирішуються районними та обласними радами, відноситься вирішення в установленому законом порядку питань, щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Згідно п. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Таким чином, в силу п. 5 ст. 60 зазначеного Закону Закарпатська обласна рада наділена повноваженнями володіння, користування та розпорядження майном Будинкоуправління адмінбудівель Закарпатської ОДА. Дане також випливає з наявних у справі матеріалів, в тому числі Положення про будинкоупрвіління, затверджене розпорядженням голови Закарпатської ОДА 26.05.1997р. за №195, а також рішення 21 сесії ІУ скликання Закарпатської обласної ради від 16.03.2006р. №722, згідно якого передано об'єкти обласної комунальної власності в оперативне управління з правами балансоутримувача згідно з додатком (даним додатком передбачено передачу будівлі в м. Ужгород, вул. Загорська, 2 на правах балансоутримувача Будинкоуправлінню адмінбудівель Закарпатської ОДА).

Згідно з п. 20 ч. 1 ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються в установленому законом порядку питання щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Зважаючи на вказані положення законодавства, способом волевиявлення ради, яка здійснює право власності від імені відповідної територіальної громади щодо регулювання майнових відносин, в тому числі розпорядження майном, є прийняття рішення сесії.

Відтак, доводи позивача за зустрічним позовом щодо відсутності у відповідача права на укладання відповідних договорів та означених такими угодами послуг не можуть бути взяті судом до уваги.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

З урахуванням викладеного, враховуючи те, що оспорювані правочини були узгоджені між позивачем та відповідачем на правомірних правових підставах, вони не суперечили умовам господарської діяльності сторін та держави, не порушували їх прав, жодна з сторін не зазнала ніякої шкоди з вини контрагента, укладені між сторонами правочини були направлені на виникнення правових наслідків, що не суперечили цілям діяльності сторін, зокрема і ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а тому суд дійшов висновку про відсутність законних підстав, обумовлених ст. 203, 215, 227 та 230 Цивільного кодексу України, для визнання недійсними.

Статтею 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічна норма міститься і в ст. 193 Господарського кодексу України, яка регламентує, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 901 ЦК України, одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно зі ст. 905 ЦК України строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Положеннями ст. 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

У п.п. 4, 5 та 6 Договорів сторони погодили, що розрахунки по відшкодуванню витрат на утримання адмиінбудинку та прибудинкової території здійснюються у безготівковій формі щомісячно; розмір відшкодування витрат проводиться споживачем згідно розрахунку, що є невід'ємно частиною даних договорів. Згідно з п.п. 6 та 7 Договорів споживач зобов'язався до 10 числа місяця, наступного за звітним самостійно здійснювати платіж на поточний рахунок балансоутримувача.

Таким чином відповідач за первісним позовом в передбаченому Договорами (розрахунками) розмірі повинен був відшкодувати позивачу витрати на утримання адмиінбудинку та прибудинкової території за умовами спірних договорів за період з першого кварталу 2012 р. по 01.08.2015р. та оплачувати рахунки на оплату в межах зазначеного періоду, згідно з якими сума нарахованих відшкодувань за вказаний період склала 11402,02 грн.

Як установлено судом, позивачем належним чином виконувались умови Договору, що підтверджується розрахунками по відшкодуванню витрат балансоутримувача на утримання та обслуговування об'єкту нерухомості за період з першого кварталу 2012 р. по 01.08.2015р., а також рахунками на оплату в межах зазначеного періоду, втім відповідач свої зобов'язання в частині відшкодування позивачу витрат на утримання та обслуговування відповідного нерухомого майна належним чином не виконував, у зв'язку з чим в останнього перед позивачем утворилась заборгованість в сумі 11402,02 грн, обов'язок сплати якої вже настав.

Разом з тим, в засіданні суду 16.10.2015р. позивачем подано суду відомості стосовно проведення відповідачем часткового розрахунку по оплаті вартості послуг в сумі 300грн., у зв'язку з чим провадження у справі в частині стягнення суми 300грн. боргу підлягає припиненню в порядку вимог п.1.1 ст. 80 ГПК України у зв'язку з відсутністю предмету спору.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в решта частині позовних вимог та стягнення з відповідача основного боргу у сумі 11102,02 грн.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 32-34, 43, 44, 49, п.1.1 ст. 80, ст.ст. 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України,

СУД ВИРІШИВ :

1. Первісний позов задовольнити.

2. Стягнути з Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області (88017, м. Ужгород, вул. загорська, 2, код ЄДРПОУ 38015579) на користь Будинкоуправління Закарпатської обласної державної адміністрації (88008, м. Ужгород, пл. Народна, 4, код ЄДРПОУ 22110203) суму 11102,02грн. боргу, а також суму 1827грн. у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ.

3. Провадження у справі в частині заявлених позовних вимог за первісним позовом про стягнення суми 300грн. боргу припинити.

4. В задоволені зустрічного позову відмовити повністю.

Витрати за розгляд зустрічного позову покласти на позивача за зустрічним позовом.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення виготовлено 27.10.2015р.

Суддя О.Ф. Ремецькі