Рішення
від 09.11.2015 по справі 914/1970/15
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09.11.2015р. Справа№ 914/1970/15

Господарський суд Львівської області розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали справи:

за позовом: Заступника військового прокурора Західного регіону України (м. Львів) в інтересах держави - в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерство оборони України (м. Київ)

до відповідача 1: Концерну «Військторгсервіс» (м. Київ)

відповідача 2: ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» (смт. Щирець, Львівська обл.)

третьої особи 1, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області (м. Львів)

третьої особи 2, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Рівненська міжрегіональна агропромислова біржа «Проліс-Агро» (м. Рівне)

третьої особи 3, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору : Рівненська міжрегіональна універсальна товарно-майнова біржа «Прайс» (м. Рівне)

третьої особи 4, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору : Фонд державного майна України (м. Київ)

про: витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння не з волі власника

Головуючий суддя: Пазичев В.М.

Суддя: Іванчук С.В.

Суддя: Коссак С.М.

При секретарі: Черменєвій В.С.

Представники:

від прокурора: Гальчинський С.О. - наказ № 512к від 14.07.2015 року.

від позивача: ОСОБА_2 - довіреність № 220/348/д від 18.05.2015 року.

від відповідача 1: Не з'явився.

від відповідача 2: ОСОБА_3 - довіреність б/н від 01.07.2015 року.

третя особа 1: ОСОБА_4 - довіреність № 1811-00041 від 06.01.2015 р.

третя особа 2: Не з'явився.

третя особа 3: Не з'явився.

третя особа 4: ОСОБА_4 - довіреність № 400 від 30.12.2014 р.

Суть спору: На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Заступника військового прокурора Західного регіону України (м. Львів) в інтересах держави - в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерство оборони України (м. Київ) до відповідача 1 - Концерну «Військторгсервіс» (м. Київ), відповідача 2 - ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» (смт. Щирець, Львівська обл.) про витребування нерухомого майна, яке вибуло з володіння не з волі власника.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.06.2015 року порушено провадження у справі і призначено до розгляду на 25.06.2015 року. Ухвалою суду від 25.06.2015 року розгляд справи відкладено до 03.07.2015 року, у зв'язку з відсутністю представників сторін. Ухвалою суду від 03.07.2015 року розгляд справи відкладено до 06.07.2015 року, згідно клопотання відповідача 2 та для надання доказів у справі. Ухвалою суду від 06.07.2015 року розгляд справи відкладено до 05.08.2015 року, для надання доказів у справі. Ухвалою суду від 05.08.2015 року залучено по справі в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, розгляд справи відкладено до 10.08.2015 року, в зв'язку з відсутністю відповідача 1 та для надання доказів. Ухвалою суду від 10.08.2015 року залучено по справі в якості третьої особи 2, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Рівненську міжрегіональну агропромислову біржу «Проліс-Агро», розгляд справи відкладено до 18.08.2015 року, в зв'язку з клопотанням прокурора та відсутністю його представника, а також відсутністю відповідача 1 та третьої особи. Ухвалою суду від 18.08.2015 року залучено по справі в якості третьої особи 3, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Рівненську міжрегіональну універсальну товарно-майнову біржу «Прайс», розгляд справи відкладено до 21.08.2015 року, в зв'язку з клопотанням прокурора та відсутністю його представника, а також представників третьої особи 1 та третьої особи 2. Ухвалою суду від 21.08.2015 року залучено по справі в якості третьої особи 4, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Фонд державного майна України, розгляд справи відкладено до 26.08.2015 року, згідно клопотання прокурора та в зв'язку відсутністю його представника, а також представників відповідача 1, третьої особи 1, третьої особи 2 та третьої особи 3. Ухвалою суду від 26.08.2015 року розгляд справи відкладено до 23.09.2015 року, в зв'язку відсутністю представників відповідача 1, третьої особи 1, третьої особи 2 та третьої особи 3 та третьої особи 4. Ухвалою суду від 23.09.2015 року розгляд справи відкладено до 12.10.2015 року, згідно клопотання сторін та в зв'язку відсутністю представників відповідача 1, третьої особи 1, третьої особи 2 та третьої особи 3 та третьої особи 4. Ухвалою суду від 12.10.2015 року розгляд справи відкладено до 20.10.2015 року, в зв'язку з відсутністю представників відповідача 1 та третіх осіб. Ухвалою суду від 20.10.2015 року розгляд справи відкладено до 09.11.2015 року, згідно клопотання прокурора.

Згідно із ухвалою суду від 26.08.2015 року, в зв'язку з клопотанням прокурора, призначено колегіальний розгляд справи № 914/1970/15 у складі трьох суддів. Згідно із вимогами ст. 2 1 ГПК України, 06.07.2015 року автоматизованою системою документообігу суду здійснено визначення складу колегії суддів для розгляду справи. Внаслідок автоматизованого розподілу визначено колегію суддів для розгляду справи в складі: Головуючий суддя - Пазичев В.М., судді Коссак С.М. та судді Іванчук С.В.

Прокурор вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 19.06.2015 року, про відкладення від 25.06.2015 року, від 03.07.2015 року, від 06.07.2015 року, від 05.08.2015 року, від 10.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

03.07.2015 року в судовому засіданні прокурор подав пояснення по справі.

10.08.2015 року за вх. № 33568/15 прокурор подав клопотання про відкладення розгляду справи.

18.08.2015 року за вх. № 34780/15 прокурор подав заяву про відкладення розгляду справи.

21.08.2015 року за вх. № 35260/15 прокурор подав заяву про відкладення розгляду справи.

26.08.2015 року за вх. № 35721/15 прокурор подав клопотання про призначення колегіального розгляду справи.

26.08.2015 року за вх. № 35723/15 прокурор подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

23.09.2015 року за вх. № 40693/15 прокурор подав клопотання про відкладення розгляду справи.

12.10.2015 року за вх. № 4638/15 прокурор подав клопотання про продовження строку розгляду справи понад такий, що встановлено ст. 69 ГПК України.

20.10.2015 року за вх. № 44903/15 прокурор подав заяву про долучення доказів до матеріалів справи.

30.10.2015 року за вх. № 46916/15 прокурор подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

09.11.2015 року за вх. № 48255/15 прокурор подав додаткові поясненя по справі.

09.11.2015 року за вх. № 48253/15 прокурор подав клопотання про уточнення позовних вимог.

09.11.2015 року за вх. № 48532/15 прокурор подав додаткові докази до матеріалів справи.

09.11.2015 року за вх. № 48365/15 прокурор подав клопотання про уточнення позовних вимог, в якому просить суд витребувати від ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле на користь Держави Україна в особі Міністерства оборони України майно - асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., що знаходиться по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові, яке вибуло з володіння не з волі його власника, вартістю 147978,80 грн.

Позивач вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 19.06.2015 року, про відкладення від 25.06.2015 року, від 03.07.2015 року, від 06.07.2015 року, від 05.08.2015 року, від 10.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

06.07.2015 року за вх. № 28036/15 позивач подав пояснення по справі.

20.07.2015 року за вх. № 29980/15 позивач подав додаткові докази до матеріалів справи.

10.08.2015 року за вх. № 33565/15 позивач подав пояснення по справі.

10.08.2015 року за вх. № 3504/15 позивач подав клопотання про продовження строку розгляду справи понад такий, що встановлений ст. 69 ГПК України.

26.08.2015 року за вх. № 35664/15 позивач подав додаткові пояснення по справі.

Відповідач 1 вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 19.06.2015 року, про відкладення від 25.06.2015 року, від 03.07.2015 року, від 06.07.2015 року, від 05.08.2015 року, від 10.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, хоча і був своєчасно, належним чином, відповідно до ст. 64 ГПК України, повідомлений про час, місце і дату розгляду справи, що підтверджується копією Списку № 1254 згрупованих внутрішніх поштових відправлень рекомендованих листів 26.10.2015 року, а явка відповідача 1 була визнана судом та визначена в ухвалах суду обов'язковою.

21.08.2015 року за вх. № 35137/15 відповідач 1 подав клопотання по справі.

22.09.2015 року за вх. № 40260/15 відповідач 1 подав клопотання по справі.

08.10.2015 року за вх. № 43029/15 відповідач 1 подав клопотання по справі.

12.10.2015 року за вх. № 43557/15 відповідач 1 подав письмові пояснення по справі.

19.10.2015 року за вх. № 44423/15 відповідач 1 подав письмові пояснення по справі.

26.10.2015 року за вх. № 45851/15 відповідач 1 подав клопотання по справі.

Відповідач 2 вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 19.06.2015 року, про відкладення від 25.06.2015 року, від 03.07.2015 року, від 06.07.2015 року, від 05.08.2015 року, від 10.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

03.07.2015 року за вх. № 27690/15 відповідач 2 подав клопотання про відкладення розгляду справи.

06.07.2015 року за вх. № 28038/15 відповідач 2 подав відзив на позовну заяву.

05.08.2015 року за вх. № 32507/15 відповідач 2 подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

10.08.2015 року за вх. № 33569/15 відповідач 2 подав додаткові пояснення до відзиву.

10.08.2015 року за вх. № 33572/15 відповідач 2 подав заяву про застосування строку позовної давності.

10.08.2015 року за вх. № 3505/15 відповідач 2 подав клопотання про залучення до розгляд справи в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Рівненську міжрегіональну агропромислову біржу «Проліс-Агро», що знаходиться за адресою: (33028, м. Рівне, майдан Незалежності, 3).

18.08.2015 року за вх. № 34592/15 відповідач 2 подав додаткові пояснення по справі.

18.08.2015 року за вх. № 3649/15 відповідач 2 подав клопотання про залучення в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Рівненську міжрегіональну універсальну товарно-майнову біржу «Прайс».

21.08.2015 року за вх. № 35258/15 відповідач 2 подав додаткові докази до справи.

21.08.2015 року за вх. № 35259/15 відповідач 2 подав додаткові пояснення по справі.

23.09.2015 року за вх. № 40694/15 відповідач 2 подав клопотання по справі.

12.10.2015 року за вх. № 43558/15 відповідач 2 подав додаткові пояснення по справі.

09.11.2015 року за вх. № 48232/15 відповідач 2 подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

Третя особа 1 вимог ухвали суду про відкладення від 05.08.2015 року, від 10.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року виконала частково, явку поважного представника в судове засідання забезпечила.

21.08.2015 року за вх. № 35261/15 третя особа 1 подала пояснення по справі.

Третя особа 2 вимог ухвали суду про відкладення від 10.08.2015 року, від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року не виконала, явку поважного представника в судове засідання не забезпечила, хоча і була своєчасно, належним чином, відповідно до ст. 64 ГПК України, повідомлена про час, місце і дату розгляду справи, що підтверджується копією Списку № 1254 згрупованих внутрішніх поштових відправлень рекомендованих листів 26.10.2015 року, а явка третьої особи 2 була визнана судом та визначена в ухвалах суду обов'язковою.

Третя особа 3 вимог ухвали суду про відкладення від 18.08.2015 року, від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року виконала частково, явку поважного представника в судове засідання не забезпечила, хоча і була своєчасно, належним чином, відповідно до ст. 64 ГПК України, повідомлена про час, місце і дату розгляду справи, що підтверджується копією Списку № 1254 згрупованих внутрішніх поштових відправлень рекомендованих листів 26.10.2015 року, а явка третьої особи 3 була визнана судом та визначена в ухвалах суду обов'язковою.

25.08.2015 року за вх. № 35323/15 третя особа 3 подала пояснення по справі.

07.09.2015 року за вх. № 37430/15 третя особа 3 подала пояснення.

15.10.2015 року за вх. № 44215/15 третя особа 3 подала пояснення та матеріали справи № 15/08.

02.11.2015 року за вх. № 47048/15 третя особа 2 подала клопотання про розгляд справи у відсутності представника третьої особи 2.

Третя особа 4 вимог ухвали суду про відкладення від 21.08.2015 року, від 26.08.2015 року, від 23.09.2015 року, від 12.10.2015 року, від 20.10.2015 року не виконала, явку поважного представника в судове засідання забезпечила.

15.10.2015 року за вх. № 44215/15 на адресу суду надійшли матеріали справи Постійно діючого третейського суду Рівненської міжрегіональної товарно-майнової біржі «Прайс-Агро» № 15/08 за позовом ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» до Концерну «Військторгсервіс» та ОСОБА_5.

Відповідно до ст. 85 ГПК України, вступну та резолютивну частини рішення виготовлено, підписано та оголошено 09.11.2015 року.

Розглянувши матеріали і документи, подані сторонами, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне:

Як зазначено у позовній заяві, стаття 121 Конституції України передбачає, що на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Прокурор зазначає, що пред'явлення заступником військового прокурора Західного регіону України даної позовної заяви в інтересах Держави в особі Міністерства оборони України, як органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних відносинах, викликано винятково захистом порушених інтересів Держави та здійснюється відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України, оскільки відповідно до вказаних положень Конституції та п. 2 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру», однією із функцій, що покладаються на прокуратуру України є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Прокурор наголошує, що на підставі п. 6 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру», прокурор має право звертатися до суду з заявами про захист прав і законих інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб, при цьому згідно зі ст. 36-1 зазначеного закону, прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом. Пунктом 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 визначено, що під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», треба розуміти орган державної влади або орган місцевого самоврядування, який законом наділений повноваженнями органу виконавчої влади.

Прокурор зазначає, що 18 грудня 2008 року між ОСОБА_1 підприємством «Інтертайле» (надалі - відповідач 2, покупець) та філією управління Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» (надалі - відповідач 1, продавець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого та іншого майна (надалі - Договір).

Прокурор наголошує, що згідно з п. 1 Договору, продавець, на підставі протоколу № 1100-н про хід публічних торгів на Рівненській регіональній універсальній товарно-майновій біржі «Прайс» від 21 листопада 2008 року, відчужує у власність покупця за плату асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові.

Прокурор зазначає, що у пункті 2 договору вказано, що відчуження нерухомого майна, яке знаходиться на балансі філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» концерну «Військторгсервіс», здійснене на підставі дозволу Головного управління торгівлі тилу Міністерства борони України від 18 лютого 2004 року №140/3/1369/17.

Прокурор зазначає, що продавцем в даному договорі виступав начальник філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5, який діяв на підставі дозволу начальника Головного управління торгівлі Міністерства оборони України ОСОБА_6 від 18 жовтня 2004 року, який, в свою чергу, був наділений повноваженнями на відчуження нерухомого майна на підставі довіреності Міністра оборони України від 4 жовтня 2004 року № 220/2071. Вказана довіреність, яка надана ОСОБА_6 скасована окремим дорученням Міністра оборони України від 12 лютого 2005 року №1235/з.

Прокурор звертає увагу на те, що у п. 4 Договору сторони погодили ціну нерухомого майна в розмірі 147979,80 грн.

Відповідно до п. 7.3 Статуту концерну «Військторгсервіс», майно концерну перебуває в державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, розпоряджається і користується зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством.

Пункт 7.5 статуту встановлює, що відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном (Міністерством оборони України).

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеними цим законом. Кабінет Міністрів України серед іншого і визначає порядок відчуження та списання об'єктів державної власності.

Стяття 7 цього Закону передбачає щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна надання дозволу (погодження) на відчуження державного майна Фондом державного майна України у випадках, встановлених законодавством.

Прокурор зазначає, що відповідно до п. 6 Постанови КМУ № 803 від 06 червня 2007 року «Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності» (надалі - Постанова), відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Пунктом 7 вказаної Постанови визначено перелік документів, які необхідно подати суб'єкту господарювання для отримання згоди на відчуження майна разом із зверненням стосовно відчуження майна.

Згідно з п. 8 названої Постанови, рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта, а про відмову в наданні такої згоди - у формі листа. Рішення про погодження чи відмову в погодженні відчуження майна надається Фондом державного майна у формі листа.

Пунктом 50 Порядку рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більш як 12 місяців з дати його прийняття.

На думку прокурора, у зв'язку з вищевикладеним, відчуження майна, що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Моринецька, 14-А можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна України.

Прокурор звертає увагу на те, що на відсутність рішення Міністерства оборони України у формі розпорядчого акта про відчуження нерухомого майна вказує наявне у справі повідомлення директора Департаменту економічної та господарської діяльності від 9 січня 2013 року.

Крім того, прокурор зазначає, що 12 лютого 2005 року окремим дорученням Міністр оборони України скасував довіреність, надану ОСОБА_6 на право укладання договорів, і остання була повернута до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Згідно зі ст. 657 ЦК України, в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору, договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Отже, за твердженням прокурора, договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, однак договір нотаріально не посвідчений і не пройшов держаної реєстрації.

Стаття 220 ЦК України передбачає, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Як зазначено в п. 8 та 13 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання недійсним правочинів», відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Згідно зі ст. 210 та 640 ЦК України не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210 та 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Отже, на думку прокурора, договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 року є неукладеним, він не створює прав та обов'язків для сторін та не міг бути визнаним дійсним в судовому порядку.

У силу ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням третейського суду, не відносяться до обставин, які не потребують доведення при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Згідно зі ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до п. З ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

На думку прокурора, з огляду на те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі, таке майно може бути витребуване у добросовісного набувача - ПП «Інтертайле».

Статтями 256, 257 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 5 ст. 264 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Прокурор зазначає, що 18 грудня 2008 року між філією Управління західного оперативного командування концерну «Військторгсервіс» та приватним підприємством «Інтертайле» укладено договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна, що розташовані по вул. Моринецькій, 14 а у м. Львові.

За твердженням прокурора, про порушення при укладанні оспорюваного договору військова прокуратура Західного регіону України вперше дізналася лише наприкінці травня 2015 року (докази містяться в матеріалах справи) з відповіді ОКП Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» та наданням даного договору купівлі-продажу та інших документів.

Як військовому прокурору Західного регіону України, так і Міністерству оборони України (позивач) не було відомо про порушення вимог законодавства при відчуженні вказаного нерухомого майна підприємства, оскільки дана процедура відбувалася без згоди органу управлінням майном - Міністерства оборони України, а отже, позивач не знав і не міг знати про такі порушення.

Зокрема, у вказаній постанові Верховного Суду України зазначено, що у випадку коли прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду, прокуратура дізналася лише зі звернення позивача, то початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.

Крім того, відповідачем 2 не надано жодних документів, які б підтверджували те, що прокурору чи позивачу було відомо про факти порушень вимог законодавства при відчуженні майна концерну «Військторгсервіс», які стали підставою для заявлення вказаного позову.

А отже, за твердженням прокурора, посилання відповідача на акти Територіального Західного контрольно - ревізійного управління контрольно - ревізійного департаменту Міністерства оборони України є безпідставними, оскільки в них не відображено докази, а ревізорами не виявлено факт незаконності укладеного оспорюваного договору купівлі - продажу нерухомого майна. Указаний контрольно - ревізійний орган не повідомляв ні позивача, ні прокурора про порушення чинного законодавства при укладенні договору. У зв'язку з цим, як прокурор, так і позивач не знав і не міг знати про наявність порушень при укладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна від 18 грудня 2008 року та вибутті спірного майна з власності держави.

Поряд з цим, прокурор зазначає, що як прокурором, так і позивачем формально пропущено строк звернення до суду з позовом.

З урахуванням наведеного, прокурор просить визнати поважними причини пропуску прокурором та позивачем строків звернення до суду з даним позовом та захистити порушені права Міністерства оборони України.

09.11.2015 року за вх. № 48365/15 прокурор подав клопотання про уточнення позовних вимог, в якому просить суд витребувати від ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» на користь Держави Україна в особі Міністерства оборони України майно - асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., що знаходиться по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові, яке вибуло з володіння не з волі його власника, вартістю 147978,80 грн.

У своїх поясненнях позивач зазначає, що відповідач вказує на те, що правочин вчинений за згодою Міністерства оборони України, наданою у формі дозволу начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження приміщення, яке є предметом оспорюваного договору.

Позивач зазначає, що предметом спірного правочину, було державне майно, яке знаходилося у Концерні "Військторгсервіс" на праві господарського відання. Концерн "Війсьторгсервіс" є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності і належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств передбачені ст. 75 Господарського кодексу України, ч. 5 якої визначено, що відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Виходячи з вимог ст. 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", суб'єктами управління майном, що є предметом спірного договору купівлі-продажу, є, зокрема, Міністерство оборони України та Фонд державного майна України, який, згідно ст. 7 Закону, дає дозвіл на відчуження державного майна у випадках, встановлених законом.

Позивач наголошує, що позовні вимоги Заступника військового прокурора Західного регіону України підтримує в повному обсязі з підстав, зазначених в позовній заяві, а тому, вважає, що поданий позов є обґрунтованим і його слід задовольнити та витребувати від ОСОБА_1 підприємства «ІНТЕРТАЙЛЕ» майно -асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., що знаходяться по вул. Моринецькій, 14-а у м. Львів, яке вибуло з володіння не з волі його власника.

З приводу уточнення обґрунтування позовних вимог (доведення недійсності правочину чи того факту, що він не був вчинений взагалі) позивач вважає, що спірний договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 р. не є укладеним (з підстав, наведених у позові), а тому, не створює прав та обов'язків для сторін.

Додатково до доводів позовної заяви в підтвердження цього факту позивач зазначає, що відповідно до п. 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним . Відповідна позиція пленуму Вищого господарського суду України, окрім інших доводів, також свідчить про обґрунтованість заявлених прокурором позовних вимог та необхідність їх задоволення.

Згідно з ст. 55 ГПК України, ціна позову у позовах про витребування майна визначається вартістю майна, що витренується. Ціну позову вказує позивач.

Позивач вважає, що ціна позову вказана прокурором в межах наданих процесуальних повноважень та виходячи з тих фактичних даних, які мав прокурор на момент подання позову. Оскільки ціна позову, вказана прокурором у позові, відповідає вартості майна, вказаній у спірному договорі, то позивач вважає, що для даних спірних правовідносин ціна позову визначена вірно.

Крім того, пунктом 50 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р., в редакції на момент виникнення спірних правовідносин було визначено, що рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більш як 12 місяців з дати його прийняття. Вищезазначена постанова уряду набрала чинності 22.06.2007 р.

Відтак, за твердженням позивача, навіть якщо припустити, що лист начальника Головного управління ОСОБА_6 № 140/3/1369/17 від 18.02.2004 р. був належним дозволом на відчуження майна, то він був дійсним лише протягом 12 місяців з дня набрання чинності відповідною постановою, тобто до 22.06.2008 р., в той час як оспорюваний правочин був вчинений лише 18.12.2008 р.

Позивач зазначає, що посилання відповідача 2 на те, що норми п. 50 не можуть застосовуватись до листа начальника Головного управління ОСОБА_6 № 140/3/1369/17 від 18.02.2004 р. в силу вимог ст. 58 Конституції України, є необгрунтованими з наступних причин.

Якби в даному конкретному випадку дійсно мало місце застосування зворотньої дії в часі Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. по відношенню до листа № 140/3/1369/17 від 18.02.2004 р., то в такому разі, виходячи з змісту п. 50 Постанови, дія даного листа повинна була припинитись 13.11.2005 р., тобто через 12 місяців з моменту його підписання.

Натомість, позивач вказує лише на те, що дія будь-якого дозволу на відчуження майна не могла бути довшою 12 місяців з моменту, з якого законодавством була введена така вимога. Така позиція ґрунтується на існуючих в державі загальних засадах законотворення та практиці його застосування. Зокрема, як приклад, статтею 4 Прикінцевих положень Господарського кодексу України встановлено, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України. Зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями. Аналогічно, статтею 4 Прикінцевих та перехідних положень діючого Цивільного кодексу України визначено, що він застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Позивач зазначає, що за аналогією, якщо навіть припустити, що лист № 140/3/1369/17 від 18.02.2004 р. являвся відповідним дозволом та надавав право на відчуження нерухомого майна, і, як стверджує відповідач, продовжував діяти з набуттям чинності постановою Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. яка є частиною цивільного законодавства в силу ст. 4 ЦК України, то і права і обов'язки, які виникли в зв'язку з його видачею, після набрання чинності відповідною постановою надалі можуть продовжувати існувати вже лише з врахуванням тих вимог, які закріплені в постанові, а отже - не більше 12 місяців з дня набрання нею чинності.

На думку позивача, вищевикладене свідчить, що державне майно за спірним договором було відчужене без належного дозволу, всупереч волі Міністерства оборони України як органу, уповноваженого здійснювати управління ним, що вказує на порушення публічного порядку при відчуженні державного майна та заволодіння відповідним майном третіми особами всупереч волі Міністерства.

У відзиві на позовну заяву відповідач 1 зазначає, що 18 грудня 2008 року між ОСОБА_1 підприємством «Інтертайле» (покупець) та державою в особі Міністерства оборони України в особі філії «Управління Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» (продавець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (надалі - Договір).

Відповідно до п. 1 Договору, продавець на підставі протоколу № 1100-н про хід публічних торгів на Рівненській регіональній універсальній товарно-майновій біржі «Прайс» від 21.11.2008 відчужує у власність покупця за плату, а саме: асфальтобетонне покриття площею 1250 кв. м., залізобетонну огорожу 195 кв. м., та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв. м., по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові.

У пункті 2 Договору вказано, що відчуження нерухомого майна, яке знаходиться на балансі філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс», здійснене на підставі дозволу Головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України від 18 лютого 2004 року № 140/3/1369/17.

Відповідач 1 зазначає, що продавцем в вищевказаному договорі виступав начальник філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5, який діяв на підставі дозволу начальника Головного управління торгівлі Міністерства оборони України ОСОБА_6 від 18 жовтня 2004 року, який в свою чергу був наділений повноваженнями на відчуження нерухомого майна на підставі довіреності Міністра оборони Країни від 4 жовтня 2004 року № 220/2071. Вказана довіреність, яка надана ОСОБА_6, скасована окремим дорученням Міністра оборони України від 12 лютого 2005 року № 1235/з.

У п. 4 Договору сторони погодили ціну нерухомого майна в розмірі 147979,80 грн.

Відповідно до п. 7.3 статуту Концерн «Військторгсервіс», майно Концерну перебуває в державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, розпоряджається і користується зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством.

Відповідач 1 наголошує, що у зв'язку із вищевикладеним, відчуження майна, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Моринецька, 14-А, можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна України. На відсутність рішення Міністерства оборони України у формі розпорядчого акта про відчуження майна вказує наявне у справі повідомлення директора Департаменту економічної та господарської діяльності від 9 січня 2013 року.

Отже, на думку відповідача 1, Договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 року підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, однак договір нотаріально не посвідчений і не пройшов державної реєстрації.

За твердженням відповідача 1, договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 року є неукладеним, він не створює прав та обов'язків для сторін та не міг бути визнаним дійсним в судовому порядку.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідач 1 зазначає, що з огляду на те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі, таке майно може бути витребуване у добросовісного набувача - ПП «Інтертайле».

Враховуючи наведене, відповідач 1 вважає, що спірне майно вибуло з володіння Міністерства оборони України поза його волею, останній як власник спірного об'єкту нерухомості, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України має право витребувати його від набувача (відповідача), який безпідставно володіє ним.

З огляду на вищевикладене, на основі аналізу всіх наявних документів в матеріалах справи, відповідач 1 робить висновок про те, що попереднім керівництвом Концерну «Військторгсервіс» було незаконно реалізовано державне нерухоме майно -загальна площа 1492,8 кв. м, яке розташоване в м. Львові, по вул. Моринецькій, 14-А).

Згідно наказу Міністра оборони України від 06.03.2012 року № 124 був розірваний контракт з генеральним директором Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_6.

Стаття 220 ЦК України передбачає, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Як зазначено в п. 8 та 13 постанови пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання недійсним право чинів», відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Відповідач 1 наголгшує, що з огляду на те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі, таке майно може бути витребуване у добросовісного набувача - ПП «Інтертайле».

З огляду на вищевикладене, на основі аналізу всіх наявних документів в матеріалах справи, зазначає про те, що попереднім керівництвом Концерну «Військторгсервіс» було незаконно реалізовано державне нерухоме майно - загальна площа 1492,8 кв. м, яке розташоване в м. Львові, по вул. Моринецькій, 14-А.

У відзиві на позовну заяву відповідач 2 зазначає, що нормативним обґрунтуванням своїх вимог позивач зазначає ч. 1 ст. 388 ЦК України, відповідно до якої, якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Позивач покликається на те, що майно вибуло із володіння МО України поза його волею, у зв'язку з чим останній як власник спірного об'єкту нерухомості, має право витребувати його від набувача, який безпідставно володіє ним.

На думку відповідача 2, із змісту п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК випливає, що власник не має права витребувати своє майно від добросовісного набувача, якщо передане правомірному володільцю майно було відчужено за наявності волі хоча б одного з них. При цьому, не має значення, правомірний володілець мав право на відчуження майна чи таких повноважень власник йому не надавав, як і не має значення, було обмежено право власника на відчуження свого майна законом чи ні. Оскільки, майно вибуло з володіння власника - Міністерства оборони України за його волею, шляхом передачі у господарське віддання Концерну «Військ горі сервіс», і в подальшому відплатно продане володільцем - Концерном «Військторгсервіс» добросовісному набувачу - ПП «Інтертайле», витребування від останнього майна не допускається.

Так, необхідною умовою застосування ч. 1 ст. 388 ЦК України є доведення факту вибуття майна із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі.

Відповідно до чинних на 2004-2010 р.р. Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Указом Президента України № 888 від 21.08.1997 р. (пп.(ж) п. 3 ст.4), Положення про Міністерство оборони України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 1080 від 03.08.2006 р. (абз.7 п.6 ст.4), Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Відповідач 2 зазначає, що 04.10.2004 р. Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6 на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства борони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання, для чого йому видано відповідну довіреність № 220/2071 від 04.10.2004 р. із строком дії до 01.10.2007 р.

На реалізацію наданих вказаною довіреністю повноважень начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6, від імені Міністерства оборони України, надав Державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" дозвіл на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, в тому числі, спірного.

Таким чином, за твердженням відповідача 2, МО України було виражено свою волю на відчуження спірного майна. Саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений правочин - договір купівлі-продажу. Як вбачається з матеріалів справи, будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу позивачем представлено не було. Не містить таких і чинне законодавство Укоаїни. При цьому, слід критично оцінювати посилання прокурора на ту обставину, що 12.02.2005 р. у зв'язку із окремим дорученням Міністра оборони України про скасування виданих раніше довіреностей, в т.ч. ОСОБА_6, щодо реалізації керівниками підпорядкованих установ повноважень від Міністерства оборони України та відкликання їх перших примірників, довіреність від 04.10.2004 р. №220/2071 втратила свою чинність, наслідком чого є недійсність дозволу, та відповідно відсутність згоди власника майна - Міністерства оборони України на його відчуження.

Відповідач 2 зазначає, що припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, окрім наслідків, визначених ст. 248 ЦК України (припинення передоручення). З аналізу вищенаведеного можна зробити висновок про те, що начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6, видаючи від імені Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України дозвіл ДП МОУ "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження закріпленого на праві господарського відання за вказаним підприємством нерухомого майна, діяв в межах наданих йому повноважень на підставі чинної на той час довіреності № 220/2071, виданої Міністром оборони України. Чинне законодавство не передбачає наслідків відкликання такої довіреності у майбутньому у вигляді втрати чинності виданого на підставі такої довіреності до моменту її скасування дозволу (чи дозволів), а також інших правочинів, вчинених представником.

Згідно Статуту п. 5.2 Концерну "Військторгсервіс", затвердженого наказом Міністерства оборони України від 25.06.2005 р. № 358, він є правонаступником всіх прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Відповідно п. 3.5 Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права та нести зобов'язання.

Пунктом 4.4 вказаного Статуту передбачено, що керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном Концерну та надання доручень (довіреностей) на здійснення власних повноважень іншим особам.

Відповідно до цих повноважень, генеральним директором Концерну ОСОБА_6 видана нотаріально посвідчення довіреність директору філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування" даного Концерну ОСОБА_5 на право укладення від імені Концерну будь-яких договорів, щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна з правом підпису відповідних документів.

Відтак, відповідач 2 наголошує, що правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України, якою є дозвіл, наданий начальником Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження спірної нежитлової будівлі; генеральний директор Концерну у відповідності до положень статуту мав право уповноважити начальника філії Концерну "Військторгсервіс" Управління торгівлі Західного оперативного командування здійснити її продаж.

Окрім цього, відповідач 2 зазначає, що в обгрунтування позову прокурор послався на нібито недотримання п. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою КМУ від 06.06.2007 р. № 803, згідно якого рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна України. Однак, дозвіл начальника ГУ ТТ МОУ ОСОБА_6 на відчуження спірного приміщення був виданий за три роки до прийняття КМУ Порядку відчуження об'єктів державної власності. Такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час Порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України, що підпорядковані Головному управлінню торгівлі Тилу МОУ, на відчуження основних засобів. При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідач 2 зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що між Концерном "Військторгсервіс" та ПП «Інтертайле» виникли правовідносини купівлі-продажу, за якими в силу ст. 655 ЦК України одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Зазначений вище договір купівлі-продажу був укладений за результатами проведення публічних торгів, переможцем яких став відповідач, який отримав право на придбання нерухомого майна, що відображено у протоколі про хід публічних торгів. Отже, Концерн «Військторгсервіс», будучи стороною договору купівлі-продажу, також висловив свою волю на відчуження майна.

Відповідач 2 зазначає, що оцінюючи доводи прокурора щодо витребування майна слід врахувати практику Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковими до застосування для кожної з країн-учасниць Конвенції, оскарженню не підлягають і є частиною національного законодавства України, а відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У відповідності до рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 р. у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії» є неприпустимим визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон.

Відповідач 2 наголошує, що важливе значення в цій справі має позиція ЄСПЛ щодо питання відповідальності та вини заявника - фізичної особи. Під час провадження у цій справі уряд Великої Британії надав Суду заперечення, що нібито заявник п.Стретч мав знати про неправомочність місцевого органу влади вносити у договір умову про подовження строку оренди, і що пан Стретч мав передбачити наслідки незаконності дій владного органу. Проте Європейський суд відхилив цей аргумент, відзначивши у пп. 36- 41 таке: «Уряд заперечував на тій підставі, що оскільки місцевий орган влади не був зобов'язаний за законодавством подовжувати оренду, відмова зробити це не може вважатися втручанням у право заявника. Однак, ураховуючи умови договору, який був укладений із заявником, Суд притримується того погляду, що дії органу влади можуть бути розцінені як такі, що перешкоджають законним очікуванням заявника згідно із договором та позбавляють його частково тих міркувань, на підставі яких було укладено договір.». Беручи до уваги вказані міркування, суд вирішив, що у цій справі було непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, доходить висновку, що відбулося порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Отже, позиція ЄСПЛ полягає в тому, що особа - суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладанні останніми відповідних договорів, а державні органи не можуть вимагати повернення в попередній стан, посилаючись на те, що вони при укладанні цих договорів перевищили законні повноваження.

З огляду на викладене, відповідач 2 зазначає, що навіть уявна відсутність повноважень в Концерну «Військторгсервіс» та порушення ним Порядку № 803 при укладені договору купівлі-продажу не може мати жодних юридичних наслідків для ПП «Інтертайле». Придбавши майно на публічних торгах та оплативши його вартість у повному обсязі, чого не заперечує сам прокурор та позивач, відповідач не може нести відповідальність за недогляд Міністерства оборони України чи інших органів, в тому числі, і прокуратури, при здійсненні контролю за діяльністю Концерну «Військторгсервіс» та розпорядженням державним майном. Витребування від ПП «Інтертайле» майна значною мірою позбавить його того, на що він розраховував при придбанні нерухомого майна.

На погляд сторони відповідача 2, позов прокурора є нічим іншим як способом формального відновлення законності, оскільки кошти за нерухомість позивач отримав, а суспільна потреба в цьому майні прокурором не доведена.

Відповідач 2 зазначає, що із матеріалів справи вбачається, що предметом позову є вимога про витребування майна - асфальтобетонного покриття площею 1250 кв.м., залізобетонної огорожі довжиною 195 п/м та будівлі гаражу площею 47,8 кв.м., що знаходиться по вул. Моринецькій 14-А, в м. Львові, яке було відчужене Концерном «Військторгсервіс» на користь ПП «Інтертайле» на підставі договору купівлі-продажу від 18.12.2008 р. При цьому, позов в даному випадку подано прокурором лише в травні 2015 р., тобто через 5 повних роки та 5 міс. після укладення зазначеного договору.

При цьому, слід врахувати, якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі (п. 4.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Таким чином, за твердженням відповідача 2, для прокурора окремих строків давності законом не передбачено, як і не підлягає врахуванню судом момент, коли прокурор дізнався про порушення права позивача. Визначаючи момент, коли позивачам стало відомо про порушення його права, слід виходити з наступного.

Відповідач 2 наголошує, що строк позовної давності пропущено Міністерством оборони України, що підтверджується тим, що 15.03.2006 р. Генеральною прокуратурою України на адресу Концерну «Військторгсервіс» було скеровано листа № 10/2-1968 вих. 06 щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі тилу МО України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004 року. У вказаному листі Генеральною прокуратурою України викладено висновок не лише про законність дій щодо надання таких дозволів, а й про їх чинність у майбутньому. Таким чином, позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки достовірно знаючи про існування документів, які були підставою для укладення в майбутньому договорів про відчуження нерухомого майна, у тому числі спірного договору, тобто про наявність передумов для їх укладення, очевидною є та обставина, що позивач міг і мав дізнатись про порушення свого права.

Окрім цього, відповідач 2 зазначає, що 12.02.2005 р. Міністр оборони України повідомив начальника ГУ торгівлі тилу МО України про те, що довіреності на право укладення договорів від імені МО України слід вважати недійсними.

Відтак, добросовісно здійснюючи повноваження власника майна, МО України, як позивач, могло і повинно було дізнатись про відчуження власного майна внаслідок укладення спірного правочину.

В числі іншого, в ході даної ревізії було проаналізовано законність продажу основних засобів організаціям та встановлено, що при відчуженні нерухомого майна протягом 2007-2008 р.р. Філія «Управління торгівлі Західного оперативного командування» керувалась дозволами наданими ще у 2004р. Для ревізії було надано документи на реалізацію 14 приміщень Філії на загальну суму 13851816,71 грн. та з'ясовано, що відчуження нерухомого майна здійснювалось Філією без додаткового погодження з Фондом державного майна України.

Більше того, відповідач 2 зазначає, що на виконання наказу Міністра оборони України від 21.08.2009 р. № 418 було проведено службове розслідування щодо встановлення повноти виконання службових обов'язків Генерального директора Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_6, в тому числі і з приводу реалізації дозволів на відчуження нерухомого майна.

Як вбачається із акту службового розслідування, затвердженого 24.09.2009 р. т.в.о. Міністра оборони України ОСОБА_7, аналізом порядку здійснення відчуження державного майна, закріпленого за Концерном на праві повного господарського відання, встановлено, що за перше півріччя 2009 року було відчужено через аукціони нерухомого майна залишковою вартістю на суму 957,9 тис. грн. Можливості Концерну здійснювати відчуження основних фондів були передбачені затвердженими Міністром оборони України річними фінансовими планами підприємства. З метою усунення недоліків, встановлених контролюючими органами, а також за результатами самостійного аналізу Концерном було подано 76 позовів до суду про розірвання цивільно-правових угод, які порушують інтереси Концерну та держави, стягнення заборгованості, повернення майна із незаконного володіння та використання. Суттєвих фактів невиконання умов контракту, що призвело до порушень законодавства України, з боку генерального директора Концерну ОСОБА_6 не встановлено.

У відповідності до ч.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зважаючи на викладені обставини, відповідач просить суд відмовити у позові.

Відповідач 2 зазначає, що зазначений договір вже був предметом дослідження Третейським судом, яким 14.01.2009 р. було винесено рішення щодо його дійсності на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України саме на підставі цього рішення було проведено державну реєстрацію зазначеного договору купівлі-продажу. Відповідно, судом було досліджено і повноваження особи, яка укладала договір на підставі довіреності, і факт виконання стороною договору - ПП «Інтертайле» обов'язку щодо сплати коштів на рахунок уповноваженого органу (про яку з невідомих причин представнику МОУ нічого не відомо). Окрім цього, ні прокурором, ні представником позивача не надано достатніх пояснень щодо того, чи були у Міністерства оборони України, як у особи, що управляє державним майном перешкоди перевірити обставини відчуження спірного майна та у разі виявлення порушень чинного законодавства звернутись до суду із аналогічним позовом у межах строків позовної давності.

На думку відповідача 2, виходячи із позиції прокурора, що прокурор та МОУ не знали про «порушення закону» при укладені правочину, початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту винесення рішення у даній справі, яким могли б бути встановлено ці порушення, оскільки обставини щодо внесення до єдиного реєстру досудових розслідувань від 21.03.2013р., на які зсилається прокуратура як на початок обрахування строку, не підтверджені жодним вироком у кримінальному провадженні. Між тим, на даний момент посадові особи Концерну «Військторгсервіс» до кримінальної відповідальності не притягнуті. Що саме встановлено матеріалами досудового розслідування, ні сторонам у справі, ні суду достеменно не відомо, оскільки вони не є предметом дослідження у господарському процесі. Прокурор обмежився виключно констатацією даного факту. Вважаючи, що достатньо в даному випадку виключно його авторитетного твердження, що суперечить процесуальним нормам, які зобов'язують його довести доводи належними доказами. Більше того, навіть у випадку постановленім судом вироку у кримінальному провадженні, наведені прокурором обставини можуть бути лише підставою для звернення із позовом до засуджених посадових осіб Концерну «Військторгсервіс» про відшкодування шкоди, заподіяної державі. Між тим, для прокурора, який діє в інтересах держави в особі державного органу, самостійних строків законом не встановлено.

Таким чином, на думку відповідача 2, при вирішенні судом заяви про застосування строку позовної давності повинні були братись до уваги обґрунтування поважності причин пропуску строку позовної давності саме Міністерством оборони України.

Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав є її дії, спрямовані на захист порушених прав, зокрема, оскарження рішення (дії чи бездіяльність), письмові звернення з цього приводу, а також докази, які свідчать про те, що були створені умови, за яких особа мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав.

Однак, за твердженням відповідача 2, позивачем не обґрунтовано, що строк позовної давності ним було пропущено з поважних, а головне об'єктивних причин. В матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що позивачу стало відомо про порушення права не раніше травня 2012р., оскільки позов подано у травні 2015р. Відтак, у суду немає достатніх доказів для захисту порушеного права, оскільки констатація факту про те, що МОУ та прокурор не знали про порушення закону під час укладення правочину, не означає, що вони були позбавлені такої можливості одразу після цього. Наведені ж докази відповідачем навпаки вказують про те, що за усіма обставинами справи позивач та прокурор знали та очевидно могли дізнатись про наявні порушення, починаючи з 2009 року, однак байдуже ставились до отриманих відомостей і жодного разу не цікавились проданим майном чи умовами оскаржуваного договору.

Згодом, на підставі рішення Третейського суду від 14.01.2009 р., яким було встановлено дійсність правочину, відповідачем було проведено реєстрацію майна.

З приводу спростування доводів представника МОУ стосовно відсутності обов'язку перевіряти стан та умови майна держави, а є лише обов'язок перевіряти діяльність державного підприємства, слід зазначити наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», уповноважені органи управління, відповідно до покладених на них завдань:

п. 11, ведуть облік об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів;

п. 23 забезпечують надання розпоряднику Єдиного реєстру об'єктів державної власності інформації про наявність і поточний стан майна об'єктів державної власності та будь-які зміни в їх стані;

п. 25 забезпечують проведення інвентаризації майна державних підприємств, господарських структур відповідно до визначеного Кабінетом Міністрів України порядку.

Відповідно до п. 7 ст. 16 Закону, органи державної контрольно-ревізійної служби в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, проводять державний аудит суб'єктів господарювання державного сектору економіки, спрямований на запобігання фінансовим порушенням, забезпечення ефективного використання бюджетних коштів, державного майна.

Тобто, на думку відповідача 2, суб'єкт управління майном, МОУ не лише мав можливість, але і прямий обов'язок контролювати майно держави, що перебувало у господарському віданні Концерну, який безумовно було виконано з огляду на подані докази.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно і шляхом вчинення кримінально караних дій.

У своїх поясненнях третя особа 1 зазначає, що в обґрунтування позовних вимог прокурор посилається, в тому числі, на недодержання концерном "Військторгсервіс" вимог законодавства в частині необхідності погодження відчуження майна державного підприємства із Фондом державного майна України.

Відповідно до пп. "и" п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", Фонд державного майна України відповідно до законодавста України дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про Фонд державного майна України" до основних завдань Фонду державного майна України зокрема належить захист майнових прав державних підприємств, установ та організацій, а також корпоративних прав держави на території України та за її межами.

Абзацом 3 част. 5 ст. 75 ГК України унормовано, що відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Враховуючи викладене вище, третя особа 1 наголошує, що повноваження щодо надання погодження відчуження спірного майна належать до компетенції Фонду державного майна України.

У своїх поясненнях третя особа 3 зазначає, що матеріали щодо проведеного біржею «Прайс» аукціону з продажу майна, що є предметом позову по даній справі, були вилучені слідчим Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері ОСОБА_8 від Рівненської міжрегіональної універсальної товарно-майнової біржі «Прайс» ще в листопаді 2013 року.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного:

Відповідно до ст. 121 Конституції України, на органи прокуратури покладено представництво інтересів держави в суді, у випадках передбачених законом. Право на звернення до місцевого суду в інтересах держави, підприємств, та інших юридичних осіб визначено п. 6 ст. 20 Закону України В«Про прокуратуруВ» . Безпосередньо до господарського суду право звернення прокурора передбачено п. 3 ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність її захисту.

Розділом ІХ Декларації В«Про державний суверенітет УкраїниВ» та ст. 17 Конституції України передбачено, що як незалежна і суверенна Держава, Україна будує свої власні Збройні сили, які є гарантом незалежності і суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України В«Про Збройні Сили УкраїниВ» , вони є військовим формуванням, на яке покладаються дані функції.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. передбачено, що інтереси держави є оціночним поняттям, і прокурор визначає, в чому саме відбулось або могло відбутись порушення матеріальних або інших інтересів Держави.

Положеннями ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуруВ» передбачено, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до Указу Президента України № 1752/99 від 15.12.1999 р. В«Про систему центральних органів виконавчої владиВ» та Закону України В«Про джерела фінансування органів державної владиВ» , до системи органів державної влади належать Кабінет міністрів України, міністерства, комітети, агентства, служби, адміністрації, департаменти, комісії управління, палати, фонди, інспекції, бюро та інші центральні органи виконавчої влади і місцеві державні адміністрації.

Згідно з Указом Президента України № 406/2011 В«Про Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб Збройних Сил УкраїниВ» , Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Міністерство оборони України, відповідно до покладених на нього завдань: звітує перед Кабінетом Міністрів України про використання виділених коштів; здійснює у встановленому порядку у межах своїх повноважень функції з управління об'єктами державної власності, що належить до сфери управління Міністерства; здійснює управління військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належить до сфери його управління, і надає Кабінету Міністрів України інформацію про результати інвентаризації військового майна Збройних Сил; виконує інші функції, пов'язані з реалізацією покладених на Міністерство України завдань.

Оскільки діючим законодавством на Міністерство оборони України, як на центральний орган виконавчої влади, покладено Державою відповідні функції, то, відповідно, воно уповноважене Державою, при необхідності, виступати від імені Держави в судах, у разі порушення його інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Як встановлено в ході судового розгляду справи, 4 жовтня 2004 року Міністром оборони України видано довіреність № 220/2071, якою уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України ОСОБА_6 на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства, для виконання яких останньому надано право, у тому числі, надавати від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновки (дозволи) на відчуження майна та на укладення договорів з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання. Термін дії довіреності визначено до 1 жовтня 2007 року.

На підставі цієї довіреності, 18 жовтня 2004 року начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України надав начальнику філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» дозвіл № 140/3/1369/28 від 18.10.2004 р. на відчуження асфальтобетонного покриття площею 1250 кв.м., залізобетонної огорожі площею 195 кв.м. та будівлі гаражу загальною площею 47,8 кв.м., по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові, які були збудовані у 70-их - 80-их роках двадцятого століття господарським способом силами та за кошти Міністерства оборони СРСР і з того часу перебували на балансі зборйних сил, а після утворення у 1991 році Міністерства оборони України - на балансі відповідної структури цього Міністерства, зокрема філії Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс».

Окремим дорученням Міністра оборони України від 12 лютого 2005 року № 1235/з скасовано довіреності на право укладання договорів (угод, контрактів), надання від імені Міністерства прав здійснювати інші правочини, термін дії яких не закінчився. На виконання цього доручення, Міністерству оборони України повернуто перший примірник довіреності від 4 жовтня 2004 року № 220/2071 (лист Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України від 17 лютого 2005 року № 140/ЮР/154). Отже, з відкликанням довіреності, втратили чинність видані на її підставі висновки (дозволи), що унеможливлювало їх використання після повернення довіреності.

12 вересня 2007 року від імені концерну «Військторгсервіс» начальнику філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування «Концерну «Військторсервіс» (далі - філія «УТ ЗОК «Концерну «Військторгсервіс») ОСОБА_5 видано довіреність, якою уповноважено останнього укладати від імені Концерну договори щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна, а також договори оренди, при обов'язковій умові, зокрема, з дозволу органу управління майном Концерну - Міністерства оборони України . Термін дії довіреності - до 12 вересня 2010 року.

21 листопада 2008 року Рівненською міжрегіональною універсальною товарно-майновою біржею «Прайс» (далі - РМУТМБ «Прайс») проведено публічні торги з продажу майна: асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., що належить концерну «Військторгсервіс» та розташовано за адресою: вул. Моринецька, 14а, м. Львів. Згідно з протоколом про хід публічних торгів № 1100-н право укладання Договору купівлі-продажу об'єкта отримало ПП «Інтертайле»; остаточна ціна - 147978,80 грн. Отже, твердження відповідача 2 про те, що згідно протоколу № 1100-н, у сторін виникли господарські зобов'язання, не відповідає ні обставинам справи, ні нормам чинного законодавства України, якими врегульовані відповідні правовідносини.

18 грудня 2008 року між Концерном «Військторгсервіс» в особі начальника філії «УТ ЗОК «Концерну «Військторгсервіс» (продавець), який діяв на підставі зазначеної вище довіреності, та ПП «Інтертайле» укладено Договір купівлі-продажу (надалі - Договір) асфальтобетонного покриття площею 1250 кв.м., залізобетонної огорожі площею 195 кв.м. та будівлі гаражу загальною площею 47,8 кв.м., по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові., за ціною 147979,80 грн., яка була встановлена на підставі протоколу № 1100-н про хід публічних торгів.

Згідно з п. 1 Договору, продавець, на підставі протоколу № 1100-н про хід публічних торгів на Рівненській регіональній універсальній товарно-майновій біржі «Прайс» від 21 листопада 2008 року відчужує у власність покупця за плату асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові.

У пункті 2 Договору від 18.12.2008 року вказано, що відчуження нерухомого майна, яке знаходиться на балансі філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну «Військторгсервіс», здійснене на підставі дозволу Головного управління торгівлі тилу Міністерства борони України від 18 лютого 2004 року №140/3/1369/17.

Продавцем в даному Договорі виступав начальник філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну «Військторгсервіс» ОСОБА_5, який діяв на підставі дозволу начальника Головного управління торгівлі Міністерства оборони України ОСОБА_6 від 18 жовтня 2004 року, який, в свою чергу, був наділений повноваженнями на відчуження нерухомого майна на підставі довіреності Міністра оборони України від 4 жовтня 2004 року № 220/2071, яка надана ОСОБА_6 та скасована окремим дорученням Міністра оборони України від 12 лютого 2005 року №1235/з і відкликана, що спричинило неможливість її використання для вчинення правочинів після її повернення.

У п. 4 договору сторони погодили ціну нерухомого майна в розмірі 147979,80 грн.

На виконання умов Договору продавцем передано, а покупцем прийнято у власність зазначене нерухоме майно та оплачено його вартість, що підтверджується платіжними дорученнями (від 16.12.2008 року № 449 на суму 126839,52 грн., від 17.11.2008 року № 402 на суму 21140,28 грн.), актом приймання-передачі нерухомості від 18 грудня 2008 року, складеним представниками ПП «Інтертайле» та філією «УТ ЗОК «Концерну «Військторгсервіс».

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Відповідно до ст. ст. 655, 656 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті. Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

За змістом положень ст. ст. 317, 326 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Від імені та в інтересах Держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Статтею 75 ГК України визначено особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств, згідно з якими відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з ФДМУ . Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

Наказом Міністра оборони України від 25 червня 2005 року № 358 створено Концерн «Військторгсервіс» у складі госпрозрахункової установи «Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України» та державних підприємств Міністерства, зокрема «Управління торгівлі Західного оперативного командування».

Наказом Міністра оборони України від 31 січня 2006 року № 47 реорганізовано Головне управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено його діяльність як юридичної особи шляхом приєднання до концерну «Військторгсервіс». Визначено концерн правонаступником усіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України. Основні фонди та оборотні кошти, інші цінності управління закріплено за Концерном на праві господарського відання.

Наказом Міністра оборони України від 5 квітня 2007 року № 135 про реорганізацію Державного підприємства Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування», припинено діяльність цього підприємства та реорганізовано його шляхом приєднання до Концерну «Військторгсервіс».

Згідно зі Статутом Концерну «Військторгсервіс», концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (орган управління майном). Майно концерну перебуває у державній власності та закріплене за ним на праві господарського відання. Відчуження основних фондів концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Відповідно до п. 6 Постанови КМУ № 803 від 06 червня 2007 року (надалі - Постанова) «Про затвердження Порядку відчуження об'єктів державної власності» (надалі - Порядок), відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

На час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу порядок відчуження державного майна визначався Законом України «Про управління об'єктами державної власності» (надалі - Закон) та Порядком.

Відповідно до преамбули Закону України «Про управління об'єктами державної власності» (надалі - Закон), останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

За змістом ст. ст. 1, 3, 5, 7 зазначеного Закону, управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об'єднанням; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій.

Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом. Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України, зокрема, визначає порядок відчуження та списання об'єктів державної власності. ФДМУ відповідно до законодавства щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону, суб'єктами управління об'єктами державної власності є, окрім іншого, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 ст. 3 названого Закону визначено, що об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

Частинами 2, 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють, відповідно, органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Відповідно до ст. 170 Цивільного кодексу України, держава набуває та здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Згідно з вимогами ст. 74 Господарського кодексу України, майно державного підприємства закріплюється за ним на праві господарського віддання.

Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК України).

Відповідно до п. 7.3 Статуту Концерну «Військторгсервіс» (надалі - Статут), майно концерну перебуває в державній власності і закріплене за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, розпоряджається і користується зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством.

Пункт 7.5 Статуту встановлює, що відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою Органу управління майном (Міністерством оборони України).

Стяття 7 цього Закону передбачає, щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна надання дозволу (погодження) на відчуження державного майна Фондом державного майна України у випадках, встановлених законодавством.

Згідно п. 50 Порядку, рішення про надання згоди суб'єкта управління на відчуження майна діє не більш як 12 місяців з дати його прийняття.

Порядком встановлено, що відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління).

Щодо підстав недійсності правочину, то додатково до наведеного в попередніх поясненнях та позові слід наголосити на відсутності належного дозволу на укладення правочину з боку Міністерства . Пунктом 8 Постанови Кабінету Міністрів України № 803 від 06.06.2007 р. було визначено, що рішення про надання згоди на відчуження майна приймається відповідним суб'єктом управління у формі розпорядчого акта. Відповідно до п. 7 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 р. N 1080, Міноборони очолює Міністр, якого призначає на посаду за поданням Президента України і звільняє з посади Верховна Рада України. Згідно з п. 9 відповідного Положення, Міністр на основі та на виконання актів законодавства видає накази і директиви, організовує і контролює їх виконання.

Відповідно до п. 1.4 Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.04.2005 р. N 34/5 (в редакції, яка діяла станом на момент укладення спірного договору) визначено, що наказ є видом розпорядчого документа, який видається від імені суб'єкта нормотворення.

Згідно з п. 2.8.1 Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 11.11.1998 р. № 400, наказ командира (начальника) є основним розпоряджувальним документом (нормативно-правовим актом) військового управління, виданим на правах єдиноначальності командиром військової частини (начальником установи), містить норми, обов'язкові для виконання підлеглими.

Виходячи з вищенаведених норм законодавства, розпорядчий акт Міністра оборони України про надання дозволу на відчуження майна концерну повинен бути оформленим відповідним наказом Міністра оборони України. Доказів прийняття такого наказу Міністром оборони України суду не надано.

Лист начальника Головного управління ОСОБА_6 № 140/3/1369/17 від 18.02.2004 р. не може вважатись розпорядчим актом, з огляду як на відсутність у його автора законних повноважень на видання розпорядчих актів (наказів), так і з огляду на сам зміст та форму відповідного документа, які не відповідають вимогам, що ставляться до розпорядчих актів.

У зв'язку з вищевикладеним, відчуження майна, що знаходиться за адресою м. Львів, вул. Моринецька, 14-А можливо лише за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України, погодженого з Фондом державного майна України, оскільки рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з ФДМУ.

У разі надання згоди та/або погодження на відчуження майна суб'єкти управління та ФДМУ можуть визначати спосіб та умови проведення продажу.

Також, на відсутність рішення Міністерства оборони України у формі розпорядчого акта про відчуження нерухомого майна вказує наявне у справі повідомлення директора Департаменту економічної та господарської діяльності від 9 січня 2013 року.

Отже, встановивши, що відчуження спірного майна відбулося без отримання відповідної згоди органу управління майном - Міністерства оборони України, та за відсутності погодження з ФДМУ, як це передбачено ст. 75 ГК України, Законом України «Про управління об'єктами державної власності» та Порядком, суд прийшов до висновку, що правочин по відчуженню спірного майна не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Крім того, за змістом положень ст. ст. 244, 248 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Представництво за довіреністю припиняється, зокрема, у разі: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність. З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Встановивши, що довіреність Міністерства оборони України від 4 жовтня 2004 року, на підставі якої 15 грудня 2004 року надано дозвіл ОСОБА_6 як начальнику Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України (діяльність якого як юридичної особи припинено наказом Міністра оборони України від 31 січня 2006 року) щодо надання підприємствам військової торгівлі дозволів на відчуження закріпленого за ними державного майна, на час укладення 18 грудня 2008 року спірного Договору скасовано та відкликано окремим дорученням Міністерства оборони України від 12 лютого 2005 року, ОСОБА_5, який діяв від імені концерну «Військторгсервіс» на підставі довіреності, виданої йому 12 вересня 2007 року ОСОБА_6, не мав необхідний обсяг повноважень щодо відчуження державного нерухомого майна від імені Концерну.

Враховуючи викладене, відчуження спірного нерухомого майна, що є об'єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог законодавства, чинного на час укладення оспорюваного правочину, зокрема без згоди та/або погодження органу управління майном (Міністерства оборони України) та ФДМУ, за відсутності у представника Концерну «Військторгсервіс» необхідного обсягу дієздатності на укладення цього правочину.

Також, згідно ч. 2 ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Згідно ч. 4 ст. 203 ЦК України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно зі ст. 657 ЦК України, в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного Договору, договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Отже, договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 підлягав обов'язковому нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, однак договір нотаріально не посвідчений і не пройшов державної реєстрації.

Стаття 220 ЦК України передбачає, що, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір є нікчемним.

Як зазначено в п. 8 та 13 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання недійсним правочинів», відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину . Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення. Згідно зі ст.ст. 210 та 640 ЦК України не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів, відповідно до ст. 210 та 640 ЦК України, пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Згідно з частинами 3, 5, 6, 7, 10 статті 22 Господарського кодексу України, повноваження суб'єктів управління у державному секторі економіки - Кабінету Міністрів України, міністерств, інших органів влади та організацій щодо суб'єктів господарювання визначаються законом. Держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Правовий статус окремого суб'єкта господарювання у державному секторі економіки визначається уповноваженими органами управління відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів. Держава застосовує до суб'єктів господарювання у державному секторі економіки усі засоби державного регулювання господарської діяльності, передбачені цим Кодексом, враховуючи особливості правового статусу даних суб'єктів. Органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектора економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та інших випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Управління об'єктами державної власності, в тому числі і корпоративними правами, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій, здійснюється у відповідності з Законом України "Про управління об'єктами державної власності".

Пунктами 15, 33 частини 1 статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" передбачено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань виявляють державне майно, яке тимчасово не використовується, та вносять пропозиції щодо умов його подальшого використання; погоджують з Фондом державного майна України плани реструктуризації та санації об'єктів державної власності в разі створення за їх участю нових суб'єктів господарювання.

Крім того, згідно ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Прокурор, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на статтю 388 Цивільного кодексу України, яка встановлює умови, за яких власник вправі витребувати належне йому майно від добросовісного набувача.

Аналізуючи подані документи, суд дійшов висновку про те, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза його волею, а ОСОБА_1 підприємством «Інтертайле» набуто право власності на нього неправомірно, враховуючи такі доводи.

В силу приписів статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Перелік підстав виникнення цивільних прав, у тому числі права власності, наведений у статті 11 Цивільного кодексу України. Зазначений перелік не містить такої підстави для виникнення права, як рішення третейського суду. Однак, згідно з пунктом 5 статті 11 Цивільного кодексу України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до статті 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється винятково судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у Державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Отже, в пункті 5 статті 11 Цивільного кодексу України під терміном "рішення суду" мається на увазі рішення будь-якого суду, що входить до складу судів загальної юрисдикції згідно із Законом України "Про судоустрій України", який діяв станом на момент виникнення відповідних правовідносин. Актами цивільного законодавства не була передбачена така самостійна підстава виникнення права власності на нерухоме майно, як рішення третейського суду.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10.01.2008 р. №1-рп/2008, справа №1-3/2008 (про завдання третейського суду) третейський розгляд не є правосуддям, а рішення третейських судів є лише актами недержавної юрисдикційної діяльності з вирішення спорів сторін у сфері цивільних і господарських відносин.

Відповідно до статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (у редакції, чинній на момент виникнення спірного права), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень. У статті 19 цього Закону міститься виключний перелік документів, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав (у т. ч. і права власності) на нерухоме майно, обмежень цих прав та є підставою для державної реєстрації. В цьому переліку рішення третейського суду відсутнє, так само як і акт приймання-передачі нерухомого майна, складений на підставі виконавчого документа, виданого на виконання рішення третейського суду.

Згідно з пунктом 7 Прикінцевих положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", до приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

З наведених норм Закону випливає, що рішення третейського суду не є документом, який виходячи з офіційної позиції держави, викладеної в Законі, посвідчує виникнення, перехід права власності на нерухоме майно. При цьому рішення третейських судів є актами недержавної юрисдикційної діяльності з вирішення спорів і не є правовстановлюючим документом. Пунктом 4 Рішення Конституційного Суду України № 1-рп/2008 від 10.01.2008 р. визначено, що відповідно до Закону України "Про третейські суди" третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (стаття 46), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов'язковими лише для сторін спорів.

Листом від 25.03.2005 р. № 25-32/622 "Щодо виконання рішень третейських судів та рішень МКАС чи МАК" Міністерство юстиції України інформує, що виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа. Виконавчий документ, виданий на підставі рішення третейського суду, може бути пред'явлений до примусового виконання в строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження" (ст. 57 Закону України "Про третейські суди").

Листом від 09.01.2007 р. № 19-32/1 Міністерство юстиції України звертає увагу нотаріусів та бюро технічної інвентаризації на те, що у випадку державної реєстрації прав власності на нерухоме майно на підставі рішення третейського суду, таке рішення третейського суду не може бути виконане лише сторонами спору, а потребує здійснення певних дій органу державної реєстрації прав. Виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа (частина третя статті 55 Закону України "Про третейські суди"). Оскільки комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації тимчасово, до створення місцевих органів державної реєстрації прав, проводять реєстрацію прав власності на нерухоме майно, то для реєстрації прав власності на нерухоме майно, на підставі рішення третейського суду, має надаватися виконавчий документ, виданий компетентним судом.

З наведеного вище убачається, що на момент звернення до органу Державної реєстрації із заявою про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно, у відповідача 2 був відсутній як сам правовстановлюючий документ, оскільки, ні рішення третейського суду, ні акт приймання передачі нерухомого майна - закон таким не вважає, так і сам виконавчий документ (виконавчий лист), виданий компетентним судом відповідно до вимог закону.

У силу ч. 3 ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням третейського суду, не відносяться до обставин, які не потребують доведення при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, а постійно діючий Третейський суд при Рівненській міжрегіональній агропромисловій біржі «Прайс-Агро» у рішенні від 14.01.2008 р. по справі № 15/08 зазначає, що Договір не є посвідченим нотаріально, оскільки відсутня будівельно-норманивна і дозвільна документація на спорудження цих об'єктів, відновлення якої сторонами Договору вважається економічно недоцільним.

Отже, договір купівлі-продажу від 18 грудня 2008 року є неукладеним, він не створює прав та обов'язків для сторін та не міг бути визнаним дійсним (чинним) в судовому порядку, оскільки не відповідає чинному законодавству України, зокрема ч.ч. 2, 4 ст. 203 ЦК України.

Отже, виходячи з вищенаведеного, а також з огляду на те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі, таке майно може бути витребуване у його набувача - ПП «Інтертайле».

Також, підлягає спростуванню посилання відповідача ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» на рішення Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великої Британії", як частини законодавства України, оскільки цим рішенням Європейський суд з прав людини визнав неприпустимим визнання недійсним договору, за яким покупець отримав майно від держави та подальшого позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон і суб'єкт приватного права не може відповідати за помилки державних органів при укладанні останніми відповідних договорів. У даній справі відповідач за спірним договором придбав майно у суб'єкта господарювання, який не відноситься до державних органів, та не державний орган, порушив закон при вчиненні правочину, а тому, вказане рішення Європейського суду з прав людини, як частини законодавства України, не може бути застосоване до спірних правовідносин. Відповідна правова позиція викладена Вищим господарським судом України 24 грудня 2014 року у справі № 914/2691/13.

Разом з тим, статтями 256, 257 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом положень ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, як наголошує відповідач 2, у прокурора, так і у позивача за період з моменту укладення Договору до часу, на який вони посилаються, як на термін, коли їм стало відомо про наявність порушення при укладанні Договору була можливість дізнатися про ці факти порушень, тому, як прокурором, так і позивачем формально пропущено строк звернення до суду з позовом.

Однак, у постанові Верховного Суду України від 20 серпня 2013 року у справі № 3-18гс13, висловлено правову позицію, згідно з якою суд касаційної інстанції безпідставно відмовив прокурору у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском позовної давності, оскільки прокурор і позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права під час судового розгляду в іншій пов'язаній справі перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а отже, сама по собі обізнаність прокурора та ФДМУ про наявність оспорюваних правочинів не є підставою для висновку про пропуск позовної давності та необхідність застосування положень ст. 267 ЦК України. За таких обставин початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли стало відомо про факт відсутності у представника відповідача необхідного обсягу дієздатності на укладення оспорюваних правочинів. Аналогічну правову позицію у подібних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-101цс15.

Крім того, ч. 5 ст. 264 ЦК України визначено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як зазначено вище, 18 грудня 2008 року між філією Управління західного оперативного командування концерну «Військторгсервіс» та ОСОБА_1 підприємством «Інтертайле» укладено Договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна, що розташовані по вул. Моринецькій, 14 а у м. Львові, який станом на час розгляду справи не є ні нотаріально посвідченим, ні таким, відносно якого було здійснено державну реєстрацію.

Про наявність порушень при укладанні оспорюваного договору військова прокуратура Західного регіону України вперше дізналася лише наприкінці травня 2015 року (докази містяться в матеріалах справи) з відповіді ОКП Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» та наданням даного договору купівлі-продажу та інших документів. Як військовому прокурору Західного регіону України, так і Міністерству оборони України (позивач) не було відомо про наявність порушень вимог законодавства при відчуженні вказаного нерухомого майна підприємства, оскільки дана процедура відбувалася без згоди органу управлінням майном - Міністерства оборони України, а отже, позивач не знав і не міг знати про такі порушення.

Аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України в своїй постанові від 23 липня 2014 року у справі №914/3484/13 та Верховний Суд України в постанові від 20 серпня 2013 року № 3-18гс13. Зокрема, у вказаній постанові Верховного Суду України зазначено, що у випадку коли прокурор та позивачі не є сторонами оспорюваних угод та були позбавлені права перевірити повноваження осіб, які укладали ці правочини, а про обставини, які стали підставою звернення до суду прокуратура дізналася лише зі звернення позивача. Тому, початок перебігу позовної давності слід обраховувати не з моменту, коли прокуратурі стало відомо про наявність оспорюваних правочинів, а з моменту, коли органи прокуратури дізнались про наявність порушень вимог норм чинного законодавства України, що що регулюють відповідні правовідносини, зокрема, факт відсутності у представника необхідного обсягу дієздатності.

Крім того, відповідачем 2 не надано документів, які б підтверджували те, що прокурору чи позивачу було відомо про факти порушень вимог законодавства при відчуженні саме цього спірного майна, витребування якого є предметом даного позову, майна Концерну «Військторгсервіс», які стали підставою для заявлення вказаного позову.

З урахуванням наведеного, суд вважає за можливе визнати поважними причини пропуску прокурором та позивачем строків звернення до суду з даним позовом та захистити порушені права Міністерства оборони України.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Належних доказів наявності передбачених законом чи договором підстав для звільнення відповідача від відповідальності суду не надано.

Враховуючи, що прокурором та позивачем представлено достатньо об'єктивних та переконливих доказів в підтвердження своїх уточнених позовних вимог, а відповідач позовні вимоги не спростував, суд прийшов до висновку, що позов Заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави - в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах: Міністерство оборони України до відповідача 1 - Концерну «Військторгсервіс», відповідача 2 - ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» про витребування нерухомого майна вартістю 147979,80 грн. є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Згідно ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч.1 ст.3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється: за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру - 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати, що складає 1827,00 грн., та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат.

Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», що діяв на момент подачі позову, від сплати судового збору звільняються органи прокуратури при здійсненні представництва інтересів громадян або держави в суді.

Господарські витрати в розмірі 2959,60 грн., відповідно до ст. 49 ГПК України, слід покласти на відповідачів, оскільки спір виник з їх.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 4 3 , 33, 43, 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ :

1. Позов - задоволити.

2. Витребувати від ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» (81160, Львівська обл., Пустомитівський р-н, смт. Щирець, вул. Коновальця, 16, код ЄДРПОУ 22420441) на користь Держави Україна в особі Міністерства оборони України (03151, м. Київ, Повітрофлотський проспект, 6, код ЄДРПОУ 33699922) майно - асфальтобетонне покриття площею 1250 кв.м., залізобетонну огорожу площею 195 кв.м. та будівлю гаражу загальною площею 47,8 кв.м., що знаходиться по вул. Моринецькій, 14-А у м. Львові, вартістю 147979,80 грн.

3. Стягнути солідарно з ОСОБА_1 підприємства «Інтертайле» (81160, Львівська обл., Пустомитівський р-н, смт. Щирець, вул. Коновальця, 16, код ЄДРПОУ 22420441) та Концерну «Військторгсервіс» (03151, м. Київ, вул. Молодогвардійська, 28 А, код ЄДРПОУ 33689922) на користь Державного бюджету України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м.Львова, код отримувача (код ЄДРПОУ): 38007620, банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області, код банку отримувача (МФО): 825014, рахунок отримувача: 31215206783006, код класифікації доходів бюджету: 22030001, код ЄДРПОУ суду: 03499974) 2959 (дві тисячі дев'ятсот п'ятдесят дев'ять) грн. 60 коп. судового збору.

4. Накази видати, в порядку ст. 116 ГПК України, після набрання рішенням законної сили.

Головуючий суддя Пазичев В.М.

Суддя Іванчук С.В.

Суддя Коссак С.М.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 13.11.2015 року.


Суд	Господарський суд Львівської області
Дата ухвалення рішення	09.11.2015
Оприлюднено	20.11.2015
Номер документу	53526457
Судочинство	Господарське

Пазичев В.М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 09.11.2015 по справі 914/1970/15ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Судовий реєстр по справі —914/1970/15

Рішення від 09.11.2015

Рішення від 09.11.2015

Рішення
від 09.11.2015 по справі 914/1970/15
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ