Рішення

від 31.05.2016 по справі 144/392/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 144/392/16-ц Провадження № 22-ц/772/2046/2016Головуючий в суді першої інстанції Задорожна Л. І. Категорія 23 Доповідач Іващук В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 травня 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області в складі:

головуючогоІващука В.А., суддів:Вавшка В.С., Голоти Л.О., при секретаріКирилюк Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до Сільськогосподарського виробничого кооперативу (далі - СВК) «Поділля» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки,

за апеляційною скаргою СВК «Поділля» на рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 5 травня 2016 року,

у с т а н о в и л а :

із зазначеним позовом ОСОБА_6 звернувся в суд 24 березня 2016 року.

Зазначав, що він є власником земельної ділянки розташованої на території Стражгородської сільської ради Теплицького району Вінницької області. Площа земельної ділянки 2,8956 га., що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1. 24 квітня 2009 року він уклав з СВК «Поділля» договір оренди землі строком на 5 років. Даний договір було зареєстровано у відділі Держкомзему у Теплицькому районі за № 052370004003510 16 січня 2012 року.

Вказав, що дія договору закінчилася 24 квітня 2014 року. Після закінчення дії договору оренди землі він звернувся до орендаря СВК «Поділля» з проханням звільнити належну йому земельну ділянку, проте отримав відмову, з причин, що дія вищевказаного договору закінчується 16 січня 2017 року, оскільки договір оренди був зареєстрований 16 січня 2012 року. Вважаючи дії відповідача незаконними, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог в заяві від 11 квітня 2016 року, просив зобов'язати СВК «Поділля» повернути йому земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,8956 га, кадастровий №0523787200:03:000:0016 розташовану на території Стражгородської сільської ради Теплицького району Вінницької області. Стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 5 травня 2016 року позов задоволено.

Зобов'язано СВК «Поділля», ідентифікаційний код 30807942, с. Стражгород Теплицького району Вінницької області, повернути ОСОБА_6 земельну ділянку площею 2,8956 га, кадастровий № НОМЕР_2, розташовану на території Стражгородської сільської ради, що належить йому на праві власності, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1.

Стягнуто з СВК «Поділля» на користь ОСОБА_6 понесені ним судові витрати в розмірі 1551 грн. 20 коп.

У апеляційній скарзі СВК «Поділля», посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до СВК «Поділля» про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки відмовити. Судові витрати покласти на позивача.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення у межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково виходячи із наступного.

У відповідності до положень статті 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Із оскаржуваного рішення суду вбачається, що таке рішення в частині основних вимог про звільнення земельної ділянки є по суті правильним і справедливим, а тому скасованим бути не може.

Судом першої інстанції встановлено і не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_6 є власником земельної ділянки, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, що розташована на території Стражгородської сільської ради, площа земельної ділянки 2,8956 га (а.с.5).

24 квітня 2009 року ОСОБА_7 уклав з СВК «Поділля» договір оренди землі строком на 5 років. Договір оренди землі було зареєстровано 16 січня 2012 року у відділі Держкомзему у Теплицькому районі за № 052370004003510 (а.с.6-9).

Встановлено, що відповідно до умов договору оренди землі позивач передав зазначену земельну ділянку СВК «Поділля». Судом також встановлено і не заперечується сторонами, що станом на 2016 рік СВК «Поділля» земельну ділянку позивача не обробляє.

Згідно з пунктом 43 Договору договір набирає чинності після підписання сторонами та державної реєстрації. Невід'ємними його частинами є в тому числі акт приймання передачі об'єкта оренди. Згідно пункту 37 договору дія договору оренди припиняється у разі закінчення строку на який його було укладено.

Вирішуючи спір та задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, як це вбачається із змісту рішення, що строк, на який було укладено договір оренди землі, закінчився 24 квітня 2014 року, оскільки реєстрація договору оренди не може змінювати моменту укладення договору, який укладено 24 квітня 2009 року, а тому ураховуючи, що СВК «Поділля» добровільно не повертає земельну ділянку згідно з умовами договору, то порушене право позивача підлягає судовому захисту, шляхом зобов'язання відповідача повернути земельну ділянку власнику. Крім того суд вказує на недобросовісність дій відповідача щодо обов'язку державної реєстрації договору оренди землі, оскільки здійснено державну реєстрацію з порушенням строків не в 2009 році, а 12 січня 2012 року, хоча орендна плата позивачу сплачувалась з 2009 року.

Доводів про порушення судом норм матеріального і процесуального права, які дають підстави для скасування чи зміни судового рішення, апеляційна скарга не містить. Зазначені у апеляційній скарзі доводи не спростовують висновки суду першої інстанції.

Безпідставними є доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду щодо закінчення строку оренди землі через те, що договір набирає чинності з дня його державної реєстрації, яка відбулась 16 січня 2012 року, а тому строк договору оренди землі закінчується 16 січня 2017 року.

Колегія суддів вважає, що суд у цій частині дійшов правильного висновку, який ґрунтується на нормах матеріального права.

У своїх правових висновках у постановах від 19 лютого 2014 року (справа №6-162ц13) та від 18 грудня 2013 року (справа №6-127цс13) Верховний Суд України вказав на те, що відповідно до частини першої статті 638 та статті 203 ЦК України моментом укладення договору є той момент, коли сторони договору дійшли згоди щодо істотних умов договору оренди землі скріпивши підписами письмовий документ про це. Щодо державної реєстрації, то така реєстрація є адміністративним актом, тобто елементом зовнішнім щодо договору. В момент державної реєстрації набирає чинності (набуває юридичної сили) договір, укладення якого вже відбулося, і така реєстрація не може змінювати момент укладення договору.

Відповідно до положення частини 2 статті 360-7 ЦК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Оскільки між сторонами виник спір про повернення орендованої земельної ділянки власнику і зокрема у цьому спорі виникли спірні питання щодо розуміння положення закону про початок дії договору та його закінчення, як його умови про початок фактичного використання орендованої земельної ділянки у сукупності з іншими умовами, зокрема з умовою про плату за оренду землі, то суд першої інстанції правильно врахував вказані висновки Верховного Суду України.

Щодо доводів апеляційної скарги відносно пролонгації договору оренди землі на попередній термін, то такі доводи не спростовують правильних висновків суду, оскільки виконанню орендодавцем вимог частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», на яку посилається апелянт у скарзі, передує обов'язок орендаря передбачений вимогами частин 1, 2 та 3 цієї статті вказаного Закону без виконання якого орендодавець позбавлений можливості розглянути пропозицію про поновлення договору оренди землі між сторонами.

Так, відповідно вказаних вимог закону по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору , має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі). Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

Отже при вирішенні питання про продовження оренди землі в першу чергу орендар мав направити орендодавцю не пізніше ніж за місяць до спливу договору оренди землі лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі. Лише після отримання цього листа-повідомлення орендодавець має висловити свою згоду чи незгоду на продовження договору оренди.

Оскільки відповідач не надав суду доказів щодо направлення такого листа - повідомлення позивачу, то немає підстав для висновку про поновлення договору оренди. Разом із тим, зі змісту заперечень проти позову вбачається, що відповідач взагалі заперечує факт закінчення строку оренди землі, а тому його доводи про пролонгацію договору оренди землі на той же строк є безпідставним і не ґрунтується на встановлених обставинах справи та нормах закону.

З матеріалів справи вбачається, що замість того, щоб дотриматися вимог закону про поновлення договору оренди землі чи добросовісно повернути землю орендодавцю орендар вдався до недобросовісних дій у будь-який спосіб затягнути час її передачі.

Із суті наведених у апеляційній скарзі доводів вбачається, що такі доводи є безпідставними і ґрунтуються на неправильному трактуванні положень закону. Наведені доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Відносно висновків Верховного Суду України на які посилається апелянт у апеляційній скарзі, а саме у постановах від 18 вересня 2013 року (справа №6-99цс13), від 25 лютого 2015 року (справа №6-10 цс15), то висновки цього суду не суперечать вказаним висновкам Верховного Суду України.

У правовій позиції у справі №6-10цс15 йдеться про випадки пролонгації договору оренди землі відповідно до статті 33 Закону України «Про оренду землі» за безспірних умов про строк договору, його початок та закінчення на відміну предмету спору у цій справі зі спірним питанням щодо початку та закінчення договору оренди. У справі №6-99цс13 йдеться про спосіб захисту права, а саме про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння за обставин коли державна реєстрація договору оренди землі відбулась відповідно до вимог закону на відміну від обставин, коли договір оренди землі не зареєстровано. Отже у цих справах йдеться про різні обставини, інші способи захисту порушеного права позивачів, а в справі №6-99цс13 йдеться ще й про застосування інших норм матеріального права при вирішенні спору.

За таких обставин рішення суду, в частині вирішених основних вимог про зобов'язання повернути орендовану земельну ділянку, є правильним та справедливим і ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Разом із тим, не можна погодитись із рішенням суду в частині вирішення питання про розподіл судових витрат, а саме в частині про компенсацію позивачу витрат на правову допомогу.

З доводами апеляційної скарги щодо неправильного визначення розміру судових витрат слід частково погодитись через наступне.

Так, згідно положення частини 1 статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрат. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді як адвокатом, так і іншим фахівцем у галузі права, регламентовано у пункті 2 частини третьої статті 79, статтях 84, 88, 89 ЦПК.

Разом із тим граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлений Законом України від 20 грудня 2011 року N 4191-VI "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Відповідно до статті 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, відповідно до вимог статей 84 та 88 ЦПК України, суд усупереч вимог закону не вимагав розрахунку витрат на правову допомогу від адвоката та визначаючи у рішенні його розмір у сумі 1000 грн. усупереч вимог закону не навів свого розрахунку у судовому рішенні.

Колегія суддів перевіряючи рішення суду в частині розподілу судових витрат перевірила участь адвоката Ляховської О.Т. у судових засіданнях та дійшла до висновку, що стягувана судом сума витрат на правову допомогу не відповідає положенням Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах".

Згідно журналу судового засідання від 11 квітня 2016 року адвокат Ляховська О.Т. приймала участь у судовому засіданні в якості представника позивача 30 хвилин з 10 год. 33 хв. до відкладення розгляду справи 11 год. 03 хв.. (а.с.25-26). 5 квітня 2016 року, згідно журналу судового засідання, вона приймала участь у справі у судовому засіданні протягом 58 хв. (з 11 год. 29 хв. до 11 год. 57 хв., з 12 год. 27 хв. до 12 год. 45 хв., з 14 год. 22 хв. до 14 год. 34 хв., а.с.31-32), а всього приймала участь у судових засіданнях тривалістю 1 год. 28 хв.

Згідно із статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» встановлено мінімальну заробітну плату у місячному розмірі з 1 січня - 1378 грн.

За наведених обставин розмір компенсації витрат на правову допомогу ОСОБА_6 становить 808 грн. 43 коп. (1378 грн. / 40% = 551 грн. 20 коп. / 60 хв. * 88 хв. = 808 грн. 43 коп.), а отже суд першої інстанції внаслідок порушення норм матеріального і процесуального права визначив розмір компенсації витрат на правову допомогу неправильно.

Відповідно до вимог пунктів 3, 4 частини 1 статті 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Виходячи із цього, на користь ОСОБА_6 з відповідача підлягають стягненню понесені витрати на правову допомогу у розмірі 808 грн. 43 коп. у зв'язку із чим стягувані оскаржуваним рішенням суду витрати у розмір 1000 грн. на правову допомогу підлягають зменшенню.

При поданні позивачем заяви сплачено судовий збір у розмірі 552 грн. при тому, що законом визначено розмір судового збору у таких вимогах на час подачі заяви - 551 грн. 20 коп.

Всього позивач поніс судові витрати які підлягають компенсації - 1359 грн. 63 коп. (808 грн. 43 коп. + 551 грн. 20 коп.)

За таких обставин та відповідно до положень статті 84 ЦПК України та частини 1 статті 88 цього Кодексу оскаржуване рішення суду слід змінити, зменшивши розмір стягуваних з СВК «Поділля» на користь ОСОБА_6 витрат з 1551 грн. 20 коп. до 1359 грн. 63 коп.

У решті рішення суду підлягає залишенню без змін, як таке, що є правильним та справедливим і ухвалено в цій частині з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 303, 307 ч.1 п.3, 308, 309 ч.1 п.4, 313, 314 ч.2, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Сільськогосподарського виробничого кооперативу «Поділля» задовольнити частково.

Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 5 травня 2016 року у цій справі змінити, зменшивши розмір стягуваних з СВК «Поділля» на користь ОСОБА_6 витрат з 1551 (однієї тисячі п'ятсот п'ятдесят однієї) грн. 20 коп. до 1359 (однієї тисячі триста п'ятдесят дев'ять) грн. 63 коп.

У решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та протягом двадцяти днів може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: /підпис/ В.А. Іващук

/підпис/ В.С. Вавшко

/підпис/ Л.О. Голота

Згідно з оригіналом

Суддя В.А. Іващук