Рішення

від 09.06.2016 по справі 623/4045/15-ц

ІЗЮМСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер справи 623/4045/15-ц

Номер провадження 2/623/58/2016

РІШЕННЯ

іменем України

03 червня 2016 року м. Ізюм

Ізюмський міськрайонний суд Харківської області у складі:

головуючого судді - Бутенка В.М.

за участю: секретарів судового засідання - Костенко В.В., Довгопола І.В.

судового розпорядника - ОСОБА_1

представників позивача - прокурорів Козир М.В., Лур'є Д.А.

представників відповідача ОСОБА_2 райдержадміністрації Харківської області - ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ізюмі справу за позовом ОСОБА_2 міжрайонного прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_5, третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Державна інспекція сільського господарства в Харківській області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації, визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок, -

в с т а н о в и в:

31 серпня 2015 року ОСОБА_2 міжрайонний прокурор Харківської області (далі - прокурор) звернувся до суду з указаним вище позовом в інтересах держави, посилаючись на те, що у серпні 2015 року ОСОБА_2 міжрайонною прокуратурою Харківської області у ході вивчення рішень органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування у сфері земельних відносин встановлено, що розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 02.07.2007 № 49 ОСОБА_5 наданий дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком та оформлення права оренди за рахунок земель водного фонду державної форми власності, площа водного дзеркала якого 2,5 га, розташованої на території Заводської сільської ради, для рибогосподарських потреб. Площа земельної ділянки зі ставком в процесі складання проекту землеустрою щодо відведення буде встановлена з урахуванням прибережної смуги.

У подальшому, розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 23.11.2010 № 414 затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком загальною площею 1,8474 га ОСОБА_5 для рибогосподарських потреб, розташованих на території Заводської сільської ради Ізюмського району, за рахунок земель водного фонду. Пунктом 2 розпорядження земельна ділянка передана ОСОБА_5 в оренду.

На підставі розпорядження голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 23.11.2010 № 414 між відповідачами укладені 2 договори оренди землі без дати, а саме:

- договір оренди землі без дати на земельну ділянку - кадастровий номер 6322883000:01:000:0003 зі ставком загальною площею 1,7613 га, в тому числі: під водою - 1,7097 га, під гідроспорудою - 0,0516 га (зареєстрований у встановленому законом порядку 22.02.2012 за №632288304000709);

- договір оренди землі без дати на земельну ділянку - кадастровий номер 6322883000:01:000:0010 зі ставком під гідроспорудою загальною площею 0,0816 га (зареєстрований у встановленому законом порядку 08.02.2012 за №632288304000651).

Згідно п.5 Договорів нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 1,7097 га становить 11 107,84 грн, площею 0,0861 га - 543,00 грн, яка затверджена рішенням ІХ сесії районної ради VІ скликання від 05.08.2011 №104-VІ.

У пункті 14 зазначених договорів закріплено, що земельні ділянки передаються в оренду для рибогосподарських потреб.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначає, що чинним законодавством України (статтями 116, 123 ЗК України) передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають право власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішеннями органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Прокурор вважає, що вказані розпорядження та договори оренди, укладені на їх виконання, є незаконними і підлягають визнанню недійсними.

Так, вимогами ч.2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законом України «Про місцеві державні адміністрації» також закріплено, що місцеві державні адміністрації вирішують лише ті питання, які віднесені законами до їх повноважень (ст. 13).

ОСОБА_2 районна державна адміністрація не мала права на розпорядження земельною ділянкою із земель державної власності, розташованої за межами населеного пункту, для таких потреб як ведення рибного господарства (рибогосподарських потреб), оскільки відповідно до ч.3 ст. 122 Земельного кодексу України (в редакції станом на 30.10.2010) районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків визначених ч.7 цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району, крім випадків визначених ч.7 цієї статті.

Отже, ОСОБА_2 районна державна адміністрація перебрала на себе повноваження обласної державної адміністрації, тим самим ототожнивши два різних поняття «водне господарство» та «рибне господарство», визначення яких закріплені діючим законодавством.

Зокрема, поняття «водне господарство» закріплено у Концепції розвитку водного господарства України, затвердженій постановою Верховної ОСОБА_1 України № 1390-XIV від 14.01.2000, а саме: це - галузь, завданням якої є забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах, збереження, охорона та відтворення водного фонду, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

Потребу у веденні водного господарства не можна ототожнювати з потребами та цілями, для яких надаються у користування на умовах оренди водні об'єкти згідно зі ст.51 Водного кодексу України, зокрема, для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 21.11.2010 №414 передані в оренду земельні ділянки водного фонду саме для ведення рибного господарства.

В той же час рибне господарство - це зовсім інша галузь економіки, зокрема це галузь народного господарства, завданням якої є вивчення, охорона, використання і відтворення на науковій основі водних живих ресурсів з метою одержання різноманітних видів харчової, кормової, технічної та медичної продукції (п.1 Тимчасового порядку ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.1996 № 1192, яким врегульовані відносини у галузі охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, ведення рибного господарства та здійснення рибальства).

Крім того, ст. 25 Закону України «Про тваринний світ» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) закріплено, що добування риби та водних безхребетних вважається рибальством, а не водним господарством.

Таким чином, поняття водне господарство та рибне господарство не є тотожними; надання земельної ділянки водного фонду, розташованої за межами населеного пункту, для рибогосподарських потреб, відповідно до ст. 122 Земельного кодексу України відноситься до повноважень обласної державної адміністрації.

Враховуючи, що земельна ділянка передана з порушенням вимог ст.ст. 122, 124 Земельного кодексу України, тобто незаконно, розпорядження голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 02.02.2007 № 49, від 23.11.2010 № 414, а також договори оренди земельних ділянок без дати, укладені між ОСОБА_2 районною державною адміністрацією та ОСОБА_5 на підставі вказаних розпоряджень та зареєстровані у встановленому законом порядку, підлягають визнанню незаконними та недійсними, оскільки зміст правочину, відповідно до ч.1 ст. 203 ЦК України, не може суперечити Цивільному Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

При встановленні недійсності таких правочинів, відповідно до ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України, сторони зобов'язані повернути одна одній все, що вони одержали на виконання таких правочинів.

Статтею 387 Цивільного кодексу України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно п.3 ч.1 ст.388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З огляду на те, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави усупереч вимогам чинного законодавства України, вони повинні бути повернуті за вимогою власника.

Положеннями ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що права та законні інтереси захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

Оскаржуваними розпорядженнями щодо передачі фізичній особі земельної ділянки для ведення рибогосподарських потреб порушено інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання земельних ресурсів.

Зазначені права та охоронювані законом інтереси підлягають захисту шляхом визнання відсутності права користування спірною земельною ділянкою у ОСОБА_5.

Обраний спосіб захисту в даному випадку спрямований на поновлення порушених прав, оскільки при визнанні факту відсутності у ОСОБА_5 права користування спірною земельною ділянкою, підлягає поновленню право держави щодо вказаної ділянки.

Відповідно до вимог ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено, встановлено в три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки прокурор дізнався про порушення вимог чинного законодавства лише в серпні 2015 року уході вивчення стану законності відведення земельних ділянок на території Заводської сільської ради та отримання інформації та копій документів від ОСОБА_2 райдержадміністрації (лист від 21.08.2015), початок перебігу позовної давності слід обраховувати з моменту, коли органи прокуратури дізнались про факт порушення вимог земельного законодавства.

Частиною 1 статті 188 Земельного кодексу України передбачено, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Згідно з ч.1 ст. 6 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» до повноважень спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері державного контролю за використанням та охороною земель належить додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації прав на землю, додержання вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових угод, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок.

Відповідно до Указу Президента України 13.04.2011 №459/2011 центральним органом виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, є Державна інспекція сільського господарства України (Держсільгоспінспекція України), діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України. Держсільгоспінспекція України здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи - державні інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.11.2011 №1300 утворені територіальні органи Державної інспекції сільського господарства України, зокрема Державна інспекція сільського господарства в Харківській області.

Статтею 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» передбачено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Разом з цим, відповідно до ст. 10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель наділені повноваженнями звертатися до суду лише з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Таким чином, незважаючи на наявність у Державній інспекції сільського господарства в Харківській області повноважень щодо здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, зокрема у частині додержання органами державної влади вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, повноваження щодо звернення до суду з позовами про визнання незаконним та скасування розпоряджень ОСОБА_2 районної державної адміністрації та визнання недійсними договорів оренди землі, укладених на їх підставі, відсутні.

У зв'язку з викладеним, прокурор залучає Державну інспекцію сільського господарства в якості третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Незаконне відчуження землі ослаблює економічні основи місцевого самоврядування, що також потребує прокурорського реагування у межах наданої Конституцією України компетенції.

З огляду на те, що Харківська облдержадміністрація як орган виконавчої влади з часу прийняття спірних рішень щодо відведення ОСОБА_2 райдержадміністрацією в оренду ОСОБА_5 спірних земельних ділянок, загальною площею 1,8574 га, не вжила заходів до виконання повноважень, пов'язаних із захистом інтересів держави шляхом звернення із позовом до суду по визнання незаконними, та скасування вищевказаних рішень, а також визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, прокурор використовує своє право звернення із вказаним позовом до суду.

Враховуючи викладене, з підстав ст. 121 Конституції України, ст. 24 Закону України «Про прокуратуру», ст. ст. 15, 45, 114, 119, 120 ЦПК України, ст. 122, 124, 152 Земельного Кодексу України, ст. 51 Водного кодексу України, ст. ст. 21, 203, 215, 216, 261 ЦК України, п.5 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства», просить суд:

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 02 лютого 2007 року № 49 «Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком громадянці України ОСОБА_5В.»;

- визнати незаконним та скасувати розпорядження голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації 23 листопада 2010 року № 414 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком та передачу її в оренду гр. ОСОБА_5В.»;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки без дати, укладений між ОСОБА_2 районною державною адміністрацією та ОСОБА_5, зареєстрований в міськрайонному управлінні Держкомзему у м. Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області за №632288304000651 від 08 лютого 2012 року;

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки без дати, укладений між ОСОБА_2 районною державною адміністрацією та ОСОБА_5, зареєстрований в міськрайонному управлінні Держкомзему у м. Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області за №632288304000709 від 22 лютого 2012 року;

- зобов'язати ОСОБА_5 повернути у відання держави земельну ділянку - кадастровий номер 6322883000:01:000:0003, площею 1,7613 га, вартістю 11 107,84 грн, що використовується на підставі договору оренди земельної ділянки без дати, укладеного між ОСОБА_2 районною державною адміністрацією та ОСОБА_5, зареєстрований в міськрайонному управлінні Держкомзему у м. Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області за №632288304000709 від 22 лютого 2012 року;

- зобов'язати ОСОБА_5 повернути у відання держави земельну ділянку - кадастровий номер 6322883000:01:000:0010, площею 0,0861 га, вартістю 543,00 грн, що використовується на підставі договору оренди земельної ділянки без дати, укладеного між ОСОБА_2 районною державною адміністрацією та ОСОБА_5, зареєстрований в міськрайонному управлінні Держкомзему у м. Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області за №632288304000651 від 08 лютого 2012 року.

(а.с. 2-6, 69-72)

Прокурори, що забезпечували участь у справі в судовому засіданні ОСОБА_6 і ОСОБА_7 підтримали заявлені позовні вимоги в повному обсязі та наполягала на їх задоволенні.

Представник Харківської обласної державної адміністрації у судове засідання не прибув, про час і місце судового розгляду справи повідомлявся належним чином, надав пояснення на позов, позовні вимоги прокурора підтримує і вважає їх законними та обґрунтованими. Просить суд позов прокурора задовольнити повністю. Просить розглядати справу без участі представника Харківської обласної державної адміністрації (а.с. 37-40).

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову на стороні позивача - Державна інспекція сільського господарства в Харківській області, у судове засідання не прибув, про час і місце судового розгляду справи повідомлявся належним чином, надав заяви про розгляд справи без участі представника 3 особи (а.с. 82, 97, 106, 115).

Відповідач ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області позовні вимоги не визнав, представник відповідача ОСОБА_3 надав суду заперечення на позов та заяву про застосування строків позовної давності, просить суд у задоволенні позову прокурора відмовити повністю з підстав пропущення строку позовної давності (а.с. 44-47, 48-55).

В обґрунтуванні заперечень на позов відповідач ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області в особі представника ОСОБА_3 зазначив, що ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області у відносинах із ОСОБА_5 діяла в межах повноважень і не перебрала на себе повноваження Харківської обласної державної адміністрації.

Зазначив, що прокурор у позовній заяві необґрунтовано ототожнив два різних поняття «водне господарство» і «рибне господарство», адже, ані в розпорядженні голови районної державної адміністрації, ані в договорах оренди землі, зазначені поняття не згадуються.

Тобто, районна державна адміністрація, передавала в оренду земельні ділянки, зайняті під ставками, загальною площею 9,9505 га на підставі пункту а) частини 3 статті 122 Земельного кодексу України (в редакції від 03.02.2009) для сільськогосподарського використання, а не для ведення водного господарства.

Вказав на те, що твердження ОСОБА_2 міжрайонної прокуратури у позові на те, що позивач про порушення вимог чинного законодавства дізнався лише в серпні 2015 року у ході вивчення стану законності відведення земельних ділянок на території Бражківської сільської ради, і тому перебіг позовної давності починається саме з цього моменту, не відповідає дійсності.

Зазначив на те, що обставини, які є підставою для зупинення перебігу позовної давності в цій справі відсутні, а перебіг позовної давності необхідно обчислювати з 18.05.2011, коли ОСОБА_2 міжрайонна прокуратура Харківської області була належним чином повідомлена про наявність розпорядження голови райдержадміністрації від 13.04.2009 № 150 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду ОСОБА_8, для рибогосподарських потреб», яке є предметом спору по даній справі , так як мала можливість перевірити відповідність зазначеного розпорядження голови райдержадміністрації вимогам норм чинного земельного законодавства.

Отже, строк позовної давності минув ще 18.05.2014, тому на підставі ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України вважає, що є підстави для відмови в задоволенні позову з підстав пропущення строку позовної давності.

Відповідач ОСОБА_5 у судове засідання не з'явилася, про час і місце судового розгляду справи повідомлялася належним чином, надала заяву про розгляд справи без її участі на підставі наявних у справі доказів. Позовні вимоги визнає в повному обсязі (а.с. 31).

Вислухавши пояснення представників позивача прокурорів Козир М.В. і ОСОБА_7, представників відповідача ОСОБА_2 райдержадміністрації Харківської області ОСОБА_3 і ОСОБА_4, дослідивши матеріали справи, перевіривши наведені в позові і запереченнях докази, суд приходить до висновку про відмову позивачу у задоволенні позову з наступних підстав.

Судом встановлені факти та відповідні їм правовідношення.

За приписами ст. 1 Цивільного процесуального Кодексу України (далі - ЦПК України) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність, у тому числі й у судовому порядку.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема можуть бути: припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, з урахуванням зазначених норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. При цьому судовому захисту підлягають лише порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а також порушені державні та суспільні інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Так як дана норма цивільного права містить єднальне судження, яке виражене сполучником «і», то скасування правового акту індивідуальної дії на підставі цієї правової норми можливе лише при одночасній наявності усіх складових у їх сукупності, а саме: невідповідності актам цивільного законодавства; - порушення цивільних прав або інтересів, оскільки в противному випадку, відсутність хоча б однієї із перелічених складових виключає можливість застосування вказаної статті.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 13 та ч. 1 ст. 14 Конституції України земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охорони держави.

Статтею 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) передбачені повноваження місцевої державної адміністрації: 2) розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Відповідно ст. 1 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III (далі - ЗК України) земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності, право власності на землю - це право володіти, користуватися, розпоряджатися земельними ділянками.

Порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності, спричиняють шкоду державі і є підставою для втручання органів прокуратури, у тому числі для звернення з позовами до суду в інтересах держави щодо визнання недійсними угод, укладених в порушення чинного законодавства.

Відповідно пункту а) ст. 17 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

За змістом пункту 12 Перехідних положень ЗК України до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду, та віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно їх повноважень.

Статтею 1 Водного кодексу України від 6 червня 1995 року № 213/95-ВР (далі - ВК України) (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) передбачено, що уцьому Кодексі вживаються такі терміни: водний об'єкт - природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води (море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт); рибництво - штучне розведення і відтворення риби та інших водних живих ресурсів; рибогосподарський водний об'єкт - водний об'єкт (його частина), що використовується для рибогосподарських цілей; ставок - штучно створена водойма місткістю не більше 1 млн. кубічних метрів.

За змістом ч.ч. 1 і 2 ст. 3 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.

До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море.

Відповідно до пункту «а» ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) до земель водного фонду належать землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами.

Крім того, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню водного фонду.

Так, за положеннями ст. 4 ВК України, ст. 58 ЗК України до таких земель відносяться землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, землі зайняті поверхневими водами: природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами і іншими водними об'єктами та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на яких знаходиться водний фонд України та на який розповсюджується окремий порядок надання та використання.

Згідно ст. 51 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) у користування на умовах оренди водні об'єкти (їх частини) місцевого значення та ставки, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення, можуть надаватися водокористувачам лише для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Так, відповідно до ст. 85 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) порядок надання земель водного фонду у користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

За змістом ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) визначене право на землі водного фонду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)).

Частиною 5 зазначеної статті встановлено, що використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 84 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Згідно ч. 1 ст. 93 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці водні об'єкти (пункт «в» ч. 1 ст. 95 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)).

Статтею 116 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до ч. 3 ст. 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків визначених ч.7 цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району, крім випадків визначених частиною сьомою цієї статті.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

У відповідності до ч. 1 ст. 123 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: зміни цільового призначення земельних ділянок відповідно до закону; надання у користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості). Надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.

Згідно зі ст. 124 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин)передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями (визначеними статтею 122 цього Кодексу), чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Тобто, згідно з вказаними нормами підставою для надання в оренду земельної ділянки державної або комунальної власності та передумовою укладення відповідного договору (договорів) є рішення особи, яка здійснює розпорядження нею від імені власника.

Таким чином, районні державні адміністрації мають обмежені повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, при цьому такі обмеження встановлені виходячи з місця розташування земельної ділянки та цільового призначення їх використання. Зокрема, районні державні адміністрації мають право розпоряджатись земельними ділянками водного фонду лише для ведення водного господарства.

Поняття «водне господарство» визначене у Концепції розвитку водного господарства України, яка затверджена постановою Верховної ОСОБА_1 України від 14.01.2000 № 1390-ХІV (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) , а саме: це - галузь, завданням якої є забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах, збереження, охорона та відтворення водного фонду, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

Отже, водне господарство передбачає використання земельної ділянки водного фонду для: 1) забезпечення потреб населення і народного господарства у водних ресурсах; 2) збереження, охорона та відтворення водного фонду; 3) попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

У зв'язку з цим, необхідним постає розуміння законодавця понять «водні ресурси» та «водний фонд».

Так, ст. 1 ВК України визначено, що водні ресурси це - обсяги поверхневих, підземних і морських вод відповідної території.

Водночас, водний фонд (ст. 3 ВК України) включає в себе поверхневі води: штучні водойми (ставки).

Таким чином, водне господарство по суті передбачає забезпечення населення і народного господарства водою; збереження, охорону і відтворення водних об'єктів, і, звісно, попередження шкідливої дії вод і ліквідація її наслідків.

Потребу у веденні водного господарства не можна ототожнювати з потребами та цілями, для яких надаються у користування на умовах оренди водні об'єкти згідно зі ст. 51 ВК України, зокрема, для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях.

Поняття виду цільового використання земель водного фонду - «рибне господарство» визначене у пункті 1 Тимчасового порядку ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.09.1996 № 1192 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якого - це галузь народного господарства, завданням якої є вивчення, охорона, використання і відтворення на науковій основі водних живих ресурсівз метою одержання різноманітних видів харчової, кормової, технічної та медичної продукції.

Поняття «водні живі ресурси» закріплено у п. 1.3. Інструкції про порядок здійснення штучного риборозведення, вирощування риби, інших водних живих ресурсів та їх використання в спеціальних товарних рибних господарствах, затвердженої Наказом Державного комітету рибного господарства України від 15.01.2008 № 4, відповідно до якої риба та інші водні живі ресурси (далі - ВЖР) - сукупність організмів, життя яких неможливе бет перебування (знаходження) у воді.

До водних живих ресурсів належать: прісноводні, морські, анадромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, морські ссавці, водні безхребетні, у тому числі молюски головоногі, черевоногі, двостулкові, ракоподібні, черв'яки, голкошкірі, губки, кишковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, інші водні тварини, водорості, вищі водні рослини.

Отже, рибне господарство передбачає відносини у галузі охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів, ведення рибного господарства та здійснення рибальства.

Крім того, ст. 25 Закону України «Про тваринний світ» (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин) закріплено, що добування риби та водних безхребетних вважається рибальством, а не водним господарством.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про аквакультуру» від 18.09.2012 гідротехнічні споруди рибогосподарської технологічної водойми (гідротехнічні споруди) - об'єкти нерухомого майна (земляні греблі та дамби, водозабірні споруди, повеневі водоскиди, донні водовипуски, водопостачальні, скидні та рибозбірноосушувальні канали, рибовловлювачі, камери облову, причали, водоскиди, бистротоки, перепади, перегороджувальні рибозахисні та інші споруди), що є інженерними спорудами, які призначені для управління водними ресурсами (підготовка, постачання, збереження, транспортування води та водовідведення), а також для запобігання шкідливій дії вод; рибницький ставок - рибогосподарський водний об'єкт, призначений для розведення, утримання та/або вирощування об'єктів аквакультури; рибогосподарська технологічна водойма - штучно створена водойма спеціального технологічного призначення, що визначається технічним проектом та/або паспортом, яка наповнюється штучно за допомогою гідротехнічних споруд і пристроїв та призначена для створення умов існування і розвитку об'єктів аквакультури.

Як встановлено у справі, відповідач ОСОБА_5 зверталася до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області з заявою про надання у користування на умовах оренди земельної ділянки зі ставком площею 2,5 га, розташованої на території Заводської сільської ради Ізюмського району Харківської області, для рибогосподарських потреб.

Розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області від 2 лютого 2007 року № 49 «Про надання дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком громадянці ОСОБА_5В.», на підставі ст. ст. 17, 124 та п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, відповідачу ОСОБА_5 було надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком та оформлення права оренди за рахунок земель водного фонду державної форми власності, площа водного дзеркала якого 2,5 га, розташованої на території Заводської сільської ради, для рибогосподарських потреб (а.с. 15).

Розпорядженням голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області від 23 листопада 2010 року № 414 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком та передачу її в оренду гр. ОСОБА_5В.» на підставі ст.ст. 6, 21, 39 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. 17, 19, 22, 31, 124, п. 12 перехідних положень Земельного кодексу України, відповідачу ОСОБА_5 було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком загальною площею 1,8474 га для рибогосподарських потреб, розташованих на території Заводської сільської ради, за рахунок земель водного фонду, та зазначену земельну ділянку передано гр. ОСОБА_5 в оренду (а.с. 16).

Рішенням ІХ сесії ОСОБА_2 районної ради Харківської області VІ скликання від 05 серпня 2011 року № 104-V затверджена «Технічна документація з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка надається у користування на умовах оренди гр. ОСОБА_5 для рибогосподарських потреб на території Заводської сільської ради Ізюмського району Харківської області за межами населених пунктів», яка складає 11 650,84 грн (а.с. 17).

На виконання розпорядження голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 23.11.2010 № 414, між ОСОБА_2 районною державною адміністрацією та гр. ОСОБА_5 було укладено два договори оренди землі без дати, зареєстровані у Міськрайонному управлінні Держкомзему у місті Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області 08.02.2012 за №632288304000651 та 22.02.2012 за №632288304000709 (а.с. 7-10, 11-14).

Таким чином, шляхом винесення оскаржуваних розпоряджень голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області від 2 лютого 2007 року № 49 і від 23 листопада 2010 року № 414 та укладання зазначених договорів оренди землі, ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області розпорядилась вказаними земельними ділянками водного фонду.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 ЦК України).

Згідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 року (далі - ЗК України), Цивільним кодексом України (далі - ЦК України).

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є ОСОБА_9 України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV.

За змістом ст. 1 Закону України «Про оренду землі» та ст. 93 ЗК України оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право самостійно господарювати на землі.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оренду землі» об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Частиною 4 ст. 4 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Згідно ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

За приписами ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» договір оренди може передбачати надання в оренду декількох земельних ділянок, що перебувають у власності одного орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності - земельних ділянок, що перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування).

Згідно ст. 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Презумпція правомірності правочину, а відтак і цивільно-правового договору, встановлена законодавцем у статті 204 ЦК України.

Відповідно до цієї правової норми правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом.

Згідно з нормами глави 16 ЦК України правочин може бути визнано судом недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 236 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на підставі розпорядження голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації від 23.11.2010 року № 414, між відповідачем ОСОБА_2 районною державною адміністрацією, як орендодавцем, та відповідачем ОСОБА_5, як орендарем, було укладено два договори оренди землі:

- перший - договір оренди землі без номера і без дати, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку із земель водного фонду, кадастровий номер 6322883000:01:000:0010, зі ставком під гідротехнічною спорудою загальною площею 0,0861 га, в тому числі: під гідроспорудою - 0,0861 га, яка розташована на території Заводської сільської ради, терміном на 49 років, зареєстрований в Міськрайонному управлінні Держкомзему у м. Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області 08.02.2012 за №632288304000651 (а.с. 7-10);

- другий - договір оренди землі без номера і без дати, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку із земель водного фонду, кадастровий номер 6322883000:01:000:0003, зі ставком загальною площею 1,7613 га, в тому числі: під гідротехнічними спорудами - 0,0516 га, від водою - 1,7097 га, яка розташована на території Заводської сільської ради, терміном на 49 років, зареєстрований в Міськрайонному управлінні Держкомзему у м. Ізюм і ОСОБА_2 районі Харківської області 22.02.2012 за №632288304000709 (а.с. 11-14).

Земельні ділянки передаються в оренду з гідротехнічними спорудами.

Згідно п.5 Договорів нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 0,0861 га - 543,00 грн, площею 1,7613 га - 11 107,84 грн, яка затверджена рішенням ІХ сесії районної ради VІ скликання від 05.08.2011 №104-VІ.

Пунктом 9 Договорів орендну плату сторонами встановлено у грошовій формі в розмірі 7,0% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок у розмірі 38,01 грн та 777,55 грн на рік.

За умовами п. 15 зазначених договорів земельні ділянки передаються в оренду для рибогосподарських потреб.

Приймання та передачу земельних ділянок згідно зазначених договорів оренди землі оформлено відповідними актами визначення меж земельної ділянки та приймання - передачі об'єкта оренди без дати.

(а.с. 7-10, 11-14)

Вказані договори оренди землі укладені сторонами в письмовій формі, як те встановлено законодавством, містять усі суттєві умови, передбачені ст. 15 Закону України «Про оренду землі», та зареєстровані у встановленому законом порядку.

ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області приймаючи оскаржувані розпорядження не мала передбачених законом повноважень щодо розпорядження землями державної власності для потреб ведення рибного господарства.

Водночас, згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин), надання земельної ділянки водного фонду, розташованої за межами населеного пункту, для рибогосподарських потреб, відноситься до повноважень обласної державної адміністрації.

Оскільки ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області перебрала на себе повноваження Харківської обласної державної адміністрації, зазначені вище правові акти індивідуальної дії ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області, як органом виконавчої влади, виданні не у межах наданих їй законом повноважень, а саме: статей 13, 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ч. 3 ст. 122, ст. 124 ЗК України.

Постановою Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року п. 11 «Про судове рішення у цивільній справі» № 14 судам роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову у позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

За цим позовом прокурора в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації, визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок, прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності діє і на звернення прокурора в суд з позовом про захист державних інтересів, у даному випадку в особіобласної державної адміністрації , але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності при відсутності такого клопотання зі сторони самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду.

Позивач у позовній заяві зазначив на те, що щодо незаконного надання громадянам в оренду земельних ділянок водного фонду на території Ізюмського району ОСОБА_2 міжрайонній прокуратурі стало відомо підчас надання 06.08.2015 працівниками прокуратури Харківської області практичної допомоги в організації роботи щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді . Після отримання доповідної записки прокуратурою району відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» направлений лист за №04-34-4043 вих-15 від 18.08.2015 до ОСОБА_2 районної адміністрації про надання копій необхідних розпоряджень голови ОСОБА_2 райдержадміністрації . Про порушення вимог чинного законодавства прокурор дізнався лише в серпні 2015 року у ході вивчення стану законності відведення земельних ділянок на території Заводської сільської ради, і тому перебіг позовної давності починається саме з цього моменту (а.с. 5, 69-72, 65-68).

Судом встановлено, що 18 травня 2011 року до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області надійшла вимога ОСОБА_2 міжрайонної прокуратури Харківської області № 04-24-623вих11, в якій просили райдержадміністрацію надати копії рішень щодо надання в оренду земельних ділянок зі ставками за період з 2008-2011рр., для перевірки дотримання вимог земельного законодавства. ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області на зазначену вимогу надала відповідь від 25.05.2011 №01-22/1094 з наданням копій рішень щодо надання в оренду земельних ділянок зі ставками за період з 2008-2011рр. В зазначених додатках було і, зокрема, оскаржуване розпорядження голови районної державної адміністрації від 23 листопада 2010 року № 414 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі ставком та передачу її в оренду ОСОБА_5, яке позивач просить визнати недійсним та скасувати.

07 травня 2013 року до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області надійшла вимога ОСОБА_2 міжрайонної прокуратури Харківської області від 12.04.2013 № 04-22-720вих13 щодо надання правовстановлюючих документів на земельні ділянки в межах прибережних захисних смуг земель водного фонду за період з 2008-2013рр. Цього ж дня листом № 01-24/1222 райдержадміністрація надала відповідь до ОСОБА_2 міжрайонної прокуратури Харківської області, до якої додала копію розпорядження голови райдержадміністрації від 23 листопада 2010 року № 414, яке позивач просить визнати недійсним та скасувати.

(а.с. 45-46)

Також, сторонами не заперечується, що ОСОБА_2 районною державною адміністрацією Харківської області, починаючи з січня 2007 року і по теперішній час постійно щомісяця надаються реєстри прийнятих розпоряджень голови ОСОБА_2 райдержадміністрації з земельних питань та їх копії до ОСОБА_2 міжрайонного прокурора Харківської області і до Харківської обласної державної адміністрації .

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України).

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідач ОСОБА_2 районна державна адміністрація Харківської області звернулася до суду з заявою про застосування наслідків спливу позовної давності згідно ч.3 ст. 267 ЦК України (а.с. 45-57).

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено.

ОСОБА_9 набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов'язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Згідно вимог ст. 360-7 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

При розгляді справи суд враховує правову позицію у постанові Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 6-68цс15 від 16 вересня 2015 року, в якій вказав, що статтею 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України (в редакції до набрання чинності Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI) зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Піддавши аналізу пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, Верховний Суд України сформував правовий висновок, відповідно до якого зазначена норма спрямована на захист власників та інших осіб, які мають речові права на майно, від неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування, відтак, не може поширюватися на випадки звернення до суду прокурора з позовом в інтересах держави.

У цій справі суд виходить з того, що прокурору надано право звернутися до суду з зазначеним позовом протягом трьох років, тобто в період з 15 січня 2012 року до 14 січня 2015 року, але, звернувшись до суду 31 серпня 2015 року, позивач, в.о. ОСОБА_2 міжрайонного прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації, пропустив позовну давність.

З урахуванням наведеного, суд відмовляє позивачу у задоволенні позову за спливом строку позовної давності.

У відповідності до ст. 88 ЦПК України, якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 10, 11, 60, 88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_2 міжрайонного прокурора Харківської області в інтересах держави в особі Харківської обласної державної адміністрації до ОСОБА_2 районної державної адміністрації Харківської області, ОСОБА_5, третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Державна інспекція сільського господарства в Харківській області, про визнання незаконними та скасування розпоряджень голови ОСОБА_2 районної державної адміністрації, визнання недійсними договорів оренди землі та повернення земельних ділянок - відмовити за спливом строку позовної давності.

Судові витрати компенсувати за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку в строк 10 днів з дня проголошення рішення, а неприсутніми особами, які приймають участь у справі, у той же строк з дня отримання копії рішення шляхом подачі апеляційної скарги до Апеляційного суду Харківської області через Ізюмський міськрайонний суд Харківської області.

Головуючий: суддя - В.М. Бутенко