Постанова

від 24.05.2016 по справі 901/3976/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" травня 2016 р. Справа№ 901/3976/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Хрипуна О.О.

Власова Ю.Л.

За участі представників сторін:

за участю представників:

прокурор: Секретар В.В.

від позивача-1: Бондаренко Д.О.

від позивача-2: не з'явився

від відповідача-1: не з'явився

від відповідача-2: Войцеховська Ю. В

від третьої особи-1: не з'явився

від третьої особи-2: Ольховець В.П.

від третьої особи-3: Зубенко М. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" на рішення Господарського суду Київської області від 22.02.2016 по справі № 901/3976/13 (суддя Карпечкін Т.П.)

за позовом Заступника прокурора Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський"

до 1. Ялтинської міської ради

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача:

1. Державної інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим,

2. Міністерства оборони України,

3. Фонду державного майна України

про визнання недійсними рішень ради та договору оренди земельної ділянки

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора Автономної Республіки Крим звернувся в інтересах держави в особі позивачів: Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» до Ялтинської міської ради, ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль», треті особи, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору на стороні позивача - Державної інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим, Міністерства оборони України, Фонду державного майна України, про:

- визнання недійсним та скасування рішення 14 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 14.12.2007 року № 173 щодо припинення Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" права постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га земель оздоровчого призначення;

- визнання недійсним та скасування рішення 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184);

- визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), укладений 26.03.2010 року між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль", зареєстрований 27.05.2010.

Позовні вимоги прокурор обгрунтовував тим, що Ялтинська міська рада (відповідач 1) не мала повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою державної форми власності переданою позивачу2 в постійне користування згідно рішення від 29.11.2001 року № 34, а тому не могла вилучати її з користування позивача2 та змінювати її цільове призначення, що свідчить про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваних рішень Ялтинської міської ради та укладеного на їх підставі договору оренди земельної ділянки.

Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.01.2014 позов задоволено повністю.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.02.2014 рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.01.2014 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 29.07.2014 Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.01.2014 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.02.2014 по справі № 901/3976/13 - скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Відповідно до частини першої ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" у зв'язку з неможливістю здійснювати правосуддя судами Автономної Республіки Крим та міста Севастополя на тимчасово окупованих територіях, змінити територіальну підсудність судових справ, підсудних розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя судам, та забезпечити розгляд господарських справ Господарського суду Автономної Республіки Крим - Господарським судом Київської області

Рішенням Господарського суду Київської області від 25.03.2015 у справі № 901/3976/13 позов задоволено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 рішення Господарського суду Київської області від 25.03.2015 у справі № 901/3976/13 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду від 29.09.2015 рішення Господарського суду Київської області від 25.03.2015 у справі № 901/3976/13 та постанова Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 скасовані, а справу № 901/3976/13 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду Київської області від 22.02.2016 позовні вимоги задоволено в повності обсязі.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Ялтинською міською радою рішення від 14.12.2007 року № 173 щодо припинення Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" права постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га земель оздоровчого призначення, прийнято з порушенням виключної компетенції Кабінету Міністрів України щодо вилучення земельних ділянок державної власності оздоровчого призначення, які перебувають у постійному користуванні. Припинення права постійного землекористування ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський" могло бути здійснено власником земельної ділянки, тобто державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування, при цьому не мало значення, чи знаходилась спірна земельна ділянка в межах міста або за його межами. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовної вимоги прокурора про визнання недійсним та скасування рішення Ялтинської міської ради від 14.12.2007 № 173 щодо припинення Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" права постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га земель оздоровчого призначення. Крім того, судом було встановлено, що у Ялтинської міської ради відсутні будь - які підстави для розпорядження вказаною земельною ділянкою ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський", і незважаючи на допущені порушення при вилученні зазначеної земельної ділянки, рішенням Ялтинської міської ради від 22.12.2009 № 208 затверджено проект землеустрою, а ділянку передано в оренду. Водночас, Ялтинською міською радою передано в оренду TOB "Дворцово - парковий ансамбль" земельну ділянку, яка у відповідності до ст.ст. 80, 84 Земельного кодексу України, відноситься до земель державної власності та до комунальної власності повноважним органом ніколи не передавалася. За таких обставин, судом першої інстанції зроблено висновок про неправомірність дій Ялтинської міської ради щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим була задоволена позовна вимога прокурора про визнання недійсним та скасування рішення 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184). Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), укладений 26.03.2010 між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль", зареєстрований 27.05.2010 року, укладений з порушенням законодавства, а саме при укладенні договору оренди земельної ділянки не були дотримані вимоги, передбачені ст. 203 ЦК, у відповідності до ст. 215 ЦК, тому такий правочин підлягає визнанню судом недійсним.

Щодо заявлення відповідачем-2 строку позовної давності, суд першої інстанції вказав, що враховуючи, що Цивільним кодексом України до набрання чинності відповідним Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 року не передбачалось застосування позовної даності для вимог про оскарження правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, і відповідним Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" крім внесення змін до ст. 268 Цивільного кодексу України, унормовано, що для вимог про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, особа має право звернутися до суду протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15.01.2012 (газета "Голос України" від 14.01.2012 № 6), тому для позовних вимог в частині визнання недійсними та скасування спірних рішень Ялтинської міськради трирічний строк позовної давності почався з 15.01.2012 і, відповідно, тривав до 15.01.2015. Таким чином, на момент звернення з даним позовом (28.11.2013) прокурором і позивачами в частині позовних вимог про визнання недійсними та скасування спірних рішень Ялтинської міськради не сплинув строк позовної давності для захисту порушеного права. Відповідно, не має значення обізнаність прокурора та позивачів з існуванням спірних рішень ще до моменту проведення перевірки в 2013 році, зокрема, під час розгляду справ Господарського суду АР Крим №2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР Крим №2а-9080/09/80170. Щодо оскарження спірного договору оренди, суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачами та прокуратурою позовної давності з посиланням на обізнаність з існуванням такого договору у квітні 2013 року за результатами перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в АР Крим на підставі Актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 17.04.2013 та 14.11.2013 відповідно.

Не погоджуючись з рішенням Господарського суду Київської області від 22.02.2016 по справі № 901/3976/13 відповідач -2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2016 - скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволені позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції при винесенні рішення неповно з'ясував обставини справи, що мають значення для справи, визнав встановленими обставини, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають обставинам справи, у зв'язку з чим оскаржуване рішення не відповідає нормам матеріального та процесуального права.

В обгрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилався на те, що в силу приписів статті 29 Господарського процесуального кодексу України, Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства", ст. 261 Цивільного кодексу України норми закону про початок перебігу позовної давності встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. При цьому, в оскаржуваному рішенні судом безпідставно визначено початок перебігу позовної давності для позивачів з обставин проведеної перевірки, натомість, обставин, які б свідчили про обізнаність ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» та Кабінету Міністрів України про порушення їхніх прав - не встановлено. Також, апелянт вказував на те, що відлік строку позовної давності щодо позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі позивачів повинен обраховуватись з дати, коли позивачам стало відомо про порушення їх прав, а не з моменту проведення прокурорської перевірки і не з моменту прийняття Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства". Як наголошує апелянт, ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» знало про порушення свого права з моменту прийняття спірних рішень Ялтинською міською радою, тобто з 14.12.2007, крім того, позивачам було відомо про порушення їх прав, що підтверджується їх участю у адміністративній справі № 2-8/7856-2008 у 2008 році, а тому відлік позовної давності повинен відраховуватись з 14.12.2007.

Крім того, апелянт вважає, що судом першої інстанції всупереч приписам статті 43 Господарського процесуального кодексу України було зроблено помилковий висновок про порушення вимог законодавства при вилученні Ялтинською міською радою земель державної власності оздоровчого призначення, що перебували в користуванні ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» та подальшій їх передачі в користування, оскільки такий висновок зроблений на підставі Актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим від 17.04.2013 та від 14.11.2013, а також відомостями проведеної органами прокуратури АР Крим перевірки, які є неналежними доказами по справі, оскільки зазначені Акти складені з порушеннями, а проведення прокурорської перевірки було здійснено з порушенянм порядку, встановленого ст. 21 Закону України «Про прокуратуру».

Відповідно до автоматизованого розподілу справ між суддями апеляційну скаргу ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль" по справі № 901/3976/13 розподілено судді - доповідачу Станіку С.Р. для розгляду у складі колегії суддів: головуючий суддя: Станік С.Р., судді: Власов Ю.Л., Хрипун О.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суд від 24.03.2016 по справі №901/3976/13 апеляційну скаргу ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль" на рішення Господарського суду міста Київської області від 22.02.2016 по справі № 901/3976/13 прийнято до розгляду, порушено апеляційне провадження та призначено до розгляду на 18.05.2016.

15.04.2016 через канцелярію Київського апеляційного господарського суду від Прокуратури Автономної Республіки Крим надійшли письмові пояснення по справі в порядку ст. 22 ГПК України, в яких прокурор просив залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. В обгрунтування заперечень на апеляційну скаргу прокурор посилався на те, що згідно з п. 5 Перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" передбачено, що для вимог про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, особа має право звернутися до суду протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15.01.2012 прокурор мав право звернутись з відповідним позовом, що і було зроблено в межах відповідного трирічного строку. Щодо вимоги про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 26.03.2010, прокурор наголошував на тому, що про факти порушень вимог земельного законодавства (в т.ч. і укладення оспорюваного правочину) органам прокуратури стало відомо у квітні 2013 року за результатами проведеної перевірки Державної інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим, про що були складені відповідні Акти від 17.04.2013 та від 14.11.2013. До того ж, прокурор вказував на те, що у рішеннях господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР КРим № 2а-9080/09/80170 спір стосувався лише рішення Ялтинської міської ради від 14.12.2007, щодо строку позовної давності відносно заявлення вимоги про визнання його недійсним, прокурором обгрунтовано з посиланням на п. 5 Перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства". А рішення Ялтинської міської ради від 22.12.2009 № 208 та договір оренди земельної ділянки від 26.03.2010 не були предметом розгляду у вказаних справах і не досліджувались під час їх розгляду. Щодо Актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим від 17.04.2013 та від 14.11.2013, прокурор наголошував на тому, що результати відповідних перевірок не були оскаржені і є чинними. Стосовно правового статусу об'єктів нерухомості, які знаходяться на земельній ділянці площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), то на запит прокуратури Фондом державного майна України був наданий витяг з Єдиного реєстру державної власності, який формується та ведеться Фондом, згідно якого на підставі наданих Міністерством оборони України відомостей на балансі ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» знаходиться 56 будівель і споруд за адресою: вул. Сердлова, м.Ялта, АРК Крим; суб'єкт управління - Міністерство оборони України.

18.05.2016 через канцелярію Київського апеляційного господарського суду від Міністерства оборони України надійшов письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якій Міністерство оборони України просило залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. В обгрунтування заперечень на апеляційну скаргу Міністерство оборони України посилалось на те, що Міністерство оборони України є органом управління майном ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський», згідно статуту якого, майно, що рахується на балансі підприємства, перебуває у державній власності і закріплене за ним на праві повного господарського відання. Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю, здійснюється за погодженням органу управління та у порядку, передбаченому чинним законодавством. Також, Міністерство оборони України вважає, що перебіг початку строку позовної давності необхідно відраховувати з 10.07.2010 - дати складання Аудиторського звіту Територіального управління внутрішнього аудиту та контролю № 234/2/1-52, оскільки саме за результатами проведеного аудиту було виявлено факт незаконного виведення зі сфери управління Міністерства оборони України земельної ділянки як перебувала на праві постійного користування ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» згідно державного акту на право постійного користування землею ІІ-КМ№001277 від 28.12.2001. Матеріали аудиту і були направлені до прокуратури Кримського регіону для вжиття відповідних заходів. Таким чином, Міністерство оборони України вважає, що позов подано з дотриманням строку позовної давності.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суд від 18.05.2016 розгляд справи відкладено до 24.05.2016.

23.05.2016 через канцелярію Київського апеляційного господарського суду від апелянта надійшли додаткові пояснення по суті справи, в яких апелянт додатково вказував на те, що у позові прокурора в інтересах держави в особі позивачів слід відмовити внаслідок спливу строку позовної давності.

23.05.2016 через канцелярію Київського апеляційного господарського суду від Прокуратури Автономної Республіки Крим надійшли письмові пояснення по справі в порядку ст. 22 ГПК України, в яких прокурор вказував про те, що у Кабінету Міністрів України були відсутні відомості про спірні рішення органу місцевого самоврядування та правочин до пред'явлення позовної заяви прокурором і проведення перевірки Державною інспекцією сільського господарства. Безпідставними вважає також прокурор і посилання апелянта на обізнаність прокурора щодо оскаржуваних рішень Ялтинської міської ради та оспорюваного правочину виходячи із змісту судових рішень, постановлених у справах господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР Крим № 2а-9080/09/80170, оскільки прокурор у даному провадженні № 901/3976/13 здійснює представництво інтересів Кабінету Міністрів України і не є позивачем. Крім того, справа господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 стосувалась спору щодо наявності у ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль» права оренди земельної ділянки та спонукання до виконання певних дій. При цьому, за наслідками розгляду апеляційного подання прокурора, рішенням Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2008 у справі № 2-8/7856-2008, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 30.06.2009, у задоволенні позову ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль» відмовлено та констатовано відсутність у Ялтинської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою. В свою чергу, у справі Окружного адміністративного суду АР КРим № 2а-9080/09/80170, в якій предметом розгляду було рішення Ялтинської міської ради № 173 від 14.12.2007, Кабінет Міністрів України взагалі не був стороною і участі у будь-якому процесуальному статусі не приймав. Таким чином, прокурор наголошував на тому, що у справах господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР КРим № 2а-9080/09/80170 представництво здійснювалось заступником прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі відповідних органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, а тому строк позовної давності обчислюється саме для тих органів, які виступали у наведених справах позивачами. А строки позовної давності щодо звернення з відповідним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України - є дотриманими.

В судовому засіданні 24.05.2016 прокурор заперечив проти апеляційної скарги, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення - без змін.

В судовому засіданні 24.05.2016 представник позивача-1 заперечив проти апеляційної скарги, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення - без змін.

Позивач-2 в судове засідання 24.05.2016 своїх представників не направив, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

Відповідач-1 в судове засідання 24.05.2016 своїх представників не направив, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

В судовому засіданні 24.05.2016 представник відповідача-2 підтримав апеляційну скаргу, просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення - скасувати.

Третя особа -1 в судове засідання 24.05.2016 своїх представників не направила, про час та місце проведення судового засідання була повідомлена належним чином.

В судовому засіданні 24.05.2016 представники третьої особи -2, 3 надали пояснення по справі.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Пунктом 5 статті 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, встановлених законом.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Ч. 2 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року N 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), положення абзацу четвертого частини першої статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (на даний час ГПК України) в контексті пункту 2 статті 121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до арбітражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що як свідчать матеріали справи, Заступник прокурора Автономної Республіки Крим звернувся в інтересах держави в особі позивачів: Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» до Ялтинської міської ради, ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль», обґрунтовуючи порушення інтересів держави в особі наведених позивачів тим, що земельна ділянка, яка була передана в орендне користування згідно оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування та на підставі укладеного договору оренди землі з орендарем - ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль», належить до земель державної власності оздоровчого призначення і повноваженнями по її розпорядженню (зокрема і вилученню з постійного користування) наділений виключно Кабінет Міністрів України в силу приписів ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень та укладення оспорюваного правочину).

Як вірно встановлено судом першої інстанції і підтверджується матеріалами справи, рішенням Ялтинської міської ради від 29.11.2001 №34 надано у постійне користування Державному підприємству Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" для експлуатації та обслуговування санаторію земельну ділянку площею 18,024 га та 28.12.2001 видано державний акт, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №172.

Слід зазначити, що надання рішенням Ялтинської міської ради від 29.11.2001 №34 у постійне користування Державному підприємству Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" для експлуатації та обслуговування санаторію земельну ділянку площею 18,024 га здійснено на момент чинності Земельного кодексу Української РСР 18.12.1990, яким були обумовлені повноваження щодо надання земельних ділянок у користування зокрема міськими радами (ст. 19).

В свою чергу, з 01.01.2002 набрав чинності Земельний кодекс України, який встановив новий порядку регулювання земельних відносин в Україні, і вже під час дії норм Земельного кодексу України і виникли спірні правовідносини сторін.

15.11.2007 до Ялтинської міської ради надійшов лист від імені Міністерства оборони України за №197/18 від 31.10.2007 про відмову від земельної ділянки площею 16,5709 га зі складу земельної ділянки площею 18,024 га, яка знаходиться у користуванні Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський".

Рішенням Ялтинської міської ради від 14.12.2007 №173 з посиланням, зокрема, на статті 141-142, 149 Земельного кодексу України та вищевказаний лист Міністерства оборони України від 31.10.2007 №197/18, припинено право Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га із загальної площі 18,024 га, наданої для обслуговування санаторію - "землі оздоровчого призначення" - та включено їх до земель Ялтинської міської ради.

В подальшому, рішенням Виконавчого комітету Ялтинської міської ради від 12.11.2009 №1979 об'єднано нежитлові приміщення по вулиці Свердлова № № 32, 34, 38 в місті Ялта в одну поштову адресу - вулиця Свердлова №34.

Рішенням 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 №208 затверджено проект землеустрою із відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" площею 12,9212 га для реконструкції, будівництва та обслуговування будівель та споруд за адресою: м. Ялта, вул. Свердлова, 34 та надано земельну ділянку товариству в оренду на 49 років.

На підставі вказаного рішення 26.03.2010 між Ялтинською міською радою (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки №041000700029, за умовами якого орендодавець передає, а орендатор приймає в оренду земельну ділянку рекреаційного призначення, код-1.17, яка розташована за адресою: АР Крим, м. Ялта, вул. Свердлова,34, кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184 (п.1.1 договору); в оренду передається земельна ділянка загальною площею 12,9212 га (п.2.1 договору); на земельній ділянці розташовані будівлі та споруди (п.2.2 договору); договір оренди укладено строком на 49 років з моменту прийняття рішення №208 29-ї сесії Ялтинської міської ради 5-го скликання від 22.12.2009 (п.3.1 договору); земельна ділянка надається в оренду для реконструкції, будівництва та обслуговування будівель і споруд (п. 5.1 договору); цільове призначення земельної ділянки - рекреаційне призначення (п.5.2 договору).

Заступник прокурора АР Крим, посилаючись на результати проведеної перевірки, якою були встановлені порушення вимог законодавства при вилученні Ялтинською міською радою земель державної власності оздоровчого призначення, що перебували в користуванні Державного підприємства "Центральний військовий санаторій "Ялтинський", та подальшій передачі їх в оренду, звернувся в листопаді 2013 року до Господарського суду АР Крим з позовом в інтересах держави в особі: Кабінету Міністрів України та Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський", вимоги якого обґрунтовані, зокрема, приписами ст. ст. 13, 93, 116, 122, 149 Земельного кодексу України, ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Вирішуючи спір, під час попередніх розглядів справи господарські суди виходячи з того, що Ялтинська міська рада не мала повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою державної форми власності, а тому не могла вилучати її з користування позивача-2 та змінювати її цільове призначення, дійшли висновків про невідповідність вимогам законодавства оскаржуваних рішень Ялтинської міської ради та укладеного на їх підставі договору оренди земельної ділянки.

Вищий господарський суд України, переглядаючи рішення Господарського суду Київської області від 25.03.2015 року у справі № 901/3976/13 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2015 року в касаційному порядку, не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, скасував судові рішення та направив справу на новий розгляд.

Зокрема, в постанові Вищого господарського суду України від 29.09.2015 року наведені зауваження та обставини, які необхідно дослідити під час нового розгляду.

Відповідно до ст. 11112 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції зазначив, що суду необхідно встановити обставини щодо визначення початку перебігу позовної давності щодо кожного з позивачів у справі і щодо кожної з позовних вимог.

З'ясовуючи вказані обставини під час нового розгляду справи, попередні судові інстанції зазначали, що про порушення державних інтересів у спірних правовідносинах, зокрема, про прийняття Ялтинською міською радою рішень № 173 від 14.12.2007 року, № 208 від 22.12.2009 року та укладення між відповідачами договору оренди земельної ділянки від 26.03.2010 року, позивачам стало відомо у квітні 2013 року за результатами перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в АР Крим на підставі актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 17.04.2013 року та 14.11.2013 року відповідно. Крім того, додатково пославшись на приписи п. 5 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2012 року, попередні судові інстанції зазначили, що строк позовної давності для захисту оспорюваних прав позивачів не минув.

Касаційна інстанція, направляючи справу на новий розгляд, вважала вказані висновки попередніх судових інстанцій необґрунтованими та недостатньо дослідженими, оскільки належним чином не спростовані доводи відповідача-2 про обізнаність як позивачів у справі, так і прокурора, зі спірними рішеннями та договором ще до моменту проведення перевірки в 2013 році, в обґрунтування чого до матеріалів справи додані судові рішення у справі Господарського суду АР Крим №2-8/7856-2008 та у справі Окружного адміністративного суду АР Крим №2а-9080/09/80170.

Таким чином, з метою правильного вирішення спору у справі суду слід встановити конкретний момент (календарну дату) початку відліку позовної давності як для прокурора, так і для позивачів, в інтересах яких заявлено позов, а також дослідити які саме функції у спірних правовідносинах вони здійснюють і які їх права та/або інтереси були порушені внаслідок ухвалення спірних рішень і укладення спірного договору.

Також, Вищий господарський суд України в постанові від 29.09.2015 зазначив про необхідність встановлення правомірності застосування до спірних правовідносин норми п. "ж" ч. 3 ст. 84 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень), за приписами якої до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність належать земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

Для чого необхідно встановити обставини щодо наявності нерухомого майна Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний Військовий санаторій "Ялтинський" на спірній земельній ділянці на момент прийняття спірних рішень та укладення договору оренди землі, тобто, перебування позивача2 на цій ділянці де-юре.

Крім того, колегія суддів касаційної інстанції зазначила, що встановлення вищевказаних обставин має важливе значення не тільки для з'ясування підстав для застосування конкретної норми до вирішення спірних правовідносин, а й для дослідження питання щодо можливості у обраний прокурором спосіб захисту відновити порушені, на його думку, права позивачів у справі, адже в разі встановлення судами обставин відсутності належного їм майна на спірній земельній ділянці, саме по собі скасування оскаржуваних рішень та визнання недійсним договору оренди не відновить позивачеві2 права постійного користування спірною земельною ділянкою відповідно до цілей, вказаних у Державному акті серії ІІ-КМ №001277 від 28.12.2001 року - для експлуатації та обслуговування санаторію, а позивачеві1 - права на розпорядження спірною ділянкою в будь-який інший спосіб, ніж передача в користування або відчуження цієї ділянки відповідачу2, оскільки вчинення таких дій щодо інших осіб або невиконання їх взагалі буде суперечити приписам ст. 120 Земельного кодексу України, ч.1 ст.377 Цивільного кодексу України, ч.3 ст.7 Закону України "Про оренду землі".

У зв'язку з чим, колегією суддів Київського апеляційного господарського суду під час здійснення апеляційного провадження по справі за результатами нового розгляду справи встановлено, що відповідачем2 заявлено про застосування позовної давності до вимог прокурора, що підтверджується змістом відзиву на позовну заяву № 144/10-02 від 16.12.2013 року та доповненнями до відзиву від 16.09.2014 року, які наявні в матеріалах справи.

В обґрунтування причин пропуску позовної давності прокурор та позивачі зазначають, що про порушення державних інтересів у спірних правовідносинах, зокрема, про прийняття Ялтинською міською радою рішень № 173 від 14.12.2007 року, № 208 від 22.12.2009 року та укладення між відповідачами договору оренди земельної ділянки від 26.03.2010 року, стало відомо у квітні 2013 року за результатами перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в АР Крим на підставі Актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 17.04.2013 року та 14.11.2013 року відповідно.

Водночас, п. 5 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 року визначає, що з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, особа має право звернутися до суду протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно зі ст. 268 Цивільного кодексу України (редакції станом на 19.12.2012 року, яка передувала внесенню змін Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 року) передбачалось, що позовна давність не поширюється (п. 4), зокрема, на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Відтак, враховуючи, що Цивільним кодексом України до набрання чинності відповідним Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 року не передбачалось застосування позовної даності для вимог про оскарження правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, і відповідним Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" крім внесення змін до ст. 268 Цивільного кодексу України, врегульовано, що для вимог про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи, особа має право звернутися до суду протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15.01.2012 року (газета "Голос України" від 14.01.2012 № 6), тому для позовних вимог в частині визнання недійсними та скасування спірних рішень Ялтинської міськради трирічний строк позовної давності почався з 15.01.2012 року і відповідно тривав до 15.01.2015 року.

Таким чином, на момент звернення з даним позовом 28.11.2013 року прокурором за захистом інтересів держави в особі позивача-1 в частині позовних вимог про визнання недійсними та скасування спірних рішень Ялтинської міськради не сплинув строк позовної давності для захисту порушеного права.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року N 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), положення абзацу четвертого частини першої статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (на даний час ГПК України) в контексті пункту 2 статті 121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до арбітражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Таким чином, позивач-2 не може представляти інтереси держави в розумінні вищезазначеного рішення Конституційного Суду України, оскільки він не здійснює державних функцій у спірних правовідносинах, адже він лише утримує на балансі майно віднесене до господарського відання Міністерства оборони України, як органу управління відповідача-2.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що питання обізнаності позивача-2 про наявність оскаржуваних рішень Ялтинської міської ради та оспорюваного договору оренди землі в контексті конкретної дати початку відліку строку позовної давності саме щодо нього - не мають значення для вирішення спору у даній справі, оскільки визначальним при вирішенні даного спору є обставина обізнаності про оскаржувані рішення органу місцевого самоврядування та оспорюваного договору оренди землі саме Кабінетом Міністрів України, як органом державної влади, який здійснює повноваження щодо розпорядження землями державної власності.

Доводи апелянта про обізнаність прокурора щодо оскаржуваних рішень Ялтинської міської ради та оспорюваного правочину виходячи із змісту судових рішень, постановлених у справах господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР Крим № 2а-9080/09/80170 - судом апеляційної інстанції відхиляються як безпідставні та необгрунтовані, оскільки прокурор у даному провадженні № 901/3976/13 здійснює представництво інтересів саме Кабінету Міністрів України і не є позивачем. Крім того, справа господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 стосувалась спору щодо наявності у ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль» права оренди земельної ділянки та спонукання до виконання певних дій. При цьому, за наслідками розгляду апеляційного подання прокурора, рішенням Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2008 у справі № 2-8/7856-2008, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 30.06.2009, у задоволенні позову ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль» відмовлено та констатовано відсутність у Ялтинської міської ради повноважень на розпорядження спірною земельною ділянкою.

В свою чергу, у справі Окружного адміністративного суду АР КРим № 2а-9080/09/80170, в якій предметом розгляду було рішення Ялтинської міської ради № 173 від 14.12.2007, Кабінет Міністрів України взагалі не був стороною і участі у будь-якому процесуальному статусі не приймав. Таким чином, прокурор наголошував на тому, що у справах господарського суду АР Крим № 2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР КРим № 2а-9080/09/80170 представництво здійснювалось заступником прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі відповідних органів місцевого самоврядування та виконавчої влади, а тому строк позовної давності обчислюється саме для тих органів, які виступали у наведених справах позивачами. А строки позовної давності щодо звернення з відповідним позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України - є дотриманими в силу приписів п. 5 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 року.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується і з висновками суду першої інстанції про те, що у справах Господарського суду АР Крим №2-8/7856-2008 та Окружного адміністративного суду АР Крим №2а-9080/09/80170 не йшла і не могла йти мова про спірний договір оренди, оскільки на момент прийняття остаточного рішення у справі Господарського суду АР Крим №2-8/7856-2008 (ухвали Вищого адміністративного суду України від 30.06.2009 року) спірний договір ще не було укладено, у справі Окружного адміністративного суду АР Крим №2а-9080/09/80170 рішення по суті (постанова) було прийнято 24.02.2010 року, в той час, як договір оренди було укладено між відповідачами лише 26.03.2010 року і такий договір, якого не існувало на момент порушення провадження у справі та прийняття рішення по суті, не міг бути предметом подальшого розгляду та дослідження у такій справі (на стадіях апеляційного та касаційного оскарження).

Щодо оскарження спірного договору оренди, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції про поважність причин пропуску Кабінетом Міністрів України позовної давності з посиланням на те, що про вказаний договір орган виконавчої влади дізнався у квітні 2013 року за результатами перевірки, проведеної Державною інспекцією сільського господарства в АР Крим на підставі Актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 17.04.2013 та 14.11.2013 відповідно, оскільки саме за результатами перевірки стало відомо те, що земельна ділянка площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184) вибула з володіння держави і перебуває згідно укладеного між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" договору від 26.03.2010, зареєстрованого 27.05.2010, і за результатами проведеної перевірки прокуратурою і було встановлено порушення інтересів держави саме в особі Кабінету Міністрів України, оскільки земельна ділянка державної власності перебуває на праві оренди у ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль" без належних правових підстав внаслідок порушень вимог закону при її вилученні з постійного користування позивача-2 органом місцевого самоврядування з земель оздоровчого призначення.

Доводи апелянта про неналежність як доказів Актів перевірки дотримання вимог земельного законодавства Державної інспекції сільського господарства в Автономній Республіці Крим від 17.04.2013 та від 14.11.2013, а також відомостей проведеної органами прокуратури АР Крим перевірки, оскільки зазначені Акти складені з порушеннями, а проведення прокурорської перевірки було здійснено з порушенням порядку, встановленого ст. 21 Закону України «Про прокуратуру» - судом апеляційної інстанції відхиляються як безпідставні та необгрунтовані з огляду на те, що акт перевірки - це документ, який фіксує факт проведення планових, позапланових перевірок суб'єктів господарювання і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог законодавства у у сфері дотримання вимог земельного законодавства. При цьому, апелянтом не надано доказів оскарження дій державних інспекторів щодо проведених перевірок дотримання вимог у сфері дотримання вимог земельного законодавства, як не надано і доказів оскарження і визнання протиправними дій органів прокуратури при проведенні перевірки.

Крім того, колегію суддів Київського апеляційного господарського суду враховано і те, що згідно наданих пояснень Міністерства оборони України, саме за результатами проведеного аудиту було виявлено факт незаконного виведення зі сфери управління Міністерства оборони України земельної ділянки як перебувала на праві постійного користування ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» згідно державного акту на право постійного користування землею ІІ-КМ№001277 від 28.12.2001. Матеріали аудиту і були направлені до прокуратури Кримського регіону для вжиття відповідних заходів.

Щодо обставин відносно наявності нерухомого майна Державного підприємства Міністерства оборони України "Центральний Військовий санаторій "Ялтинський" на спірній земельній ділянці на момент прийняття спірних рішень та укладення договору оренди землі, тобто, перебування позивача2 на цій ділянці де-юре, на необхідність встановлення яких наголошував суд касаційної інстанції у постанові 29.09.2015, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Стосовно правового статусу об'єктів нерухомості, які знаходяться на земельній ділянці площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), то на запит прокуратури Фондом державного майна України був наданий витяг з Єдиного реєстру державної власності (від 18.01.2016 № 10-15-752ДСК на № 05/2/1-478вих15 від 23.12.2015), який формується та ведеться Фондом державного майна України згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 30.11.2005 № 1121 «Про затвердження Методики проведення інвентаризації об'єктів державної власності» та від 14.04.2004 № 467 «Про затвердження положення про Єдиний реєстр об'єктів державної власності», згідно якого на підставі наданих Міністерством оборони України відомостей на балансі ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» знаходиться земельна ділянка та 56 будівель і споруд за адресою: вул. Свердлова, м.Ялта, АРК Крим; суб'єкт управління - Міністерство оборони України, з останньою датою інвентаризації 01.01.2012, зокрема за такими класифікаторами, як санаторії, профілакторії, центри функціональної реабілітації, будинки багатоквартирні масової забудови, гуртожитки для працівників та службовців спальні корпуси, тощо.

Крім того, у листі Фонду державного майна України (від 18.01.2016 № 10-15-752ДСК на № 05/2/1-478вих15 від 23.12.2015) повідомлено, що об'єкти за місцезнаходженням АР Крим, м.Ялта, вул.. Свердлова, 32 до переліку об'єктів державної власності груп А,Д та Ж, що підлягають приватизації - не включено.

Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного майна» визначено, що приватизація державного майна - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

З огляду на викладене, враховуючи відомості, викладені у листі Фонду державного майна України (від 18.01.2016 № 10-15-752ДСК на № 05/2/1-478вих15 від 23.12.2015) про те, що об'єкти за місцезнаходженням АР Крим, м.Ялта, вул. Свердлова, 32 до переліку об'єктів державної власності груп А,Д та Ж, що підлягають приватизації - не включено, в сукупності з приписами ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного майна», яка передбачає, що приватизація - це сукупність заходів з платного відчуження державного майна у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вище перелічені об'єкти нерухомості за місцезнаходженням АР Крим, м.Ялта, вул.. Свердлова, 32, є об'єктами державної власності і підлягають приватизації у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, проте, враховуючи те, що наведені об'єкти не включені до переліку об'єктів, які підлягають приватизації, а отже, вказані об'єкти продовжують перебувати у державній власності, і відповідно, їх статус як державного майна не змінює і статус земельної ділянки, яка також відноситься до об'єктів державної власності.

Крім того, враховуючи те, що рішенням Виконавчого комітету Ялтинської міської ради від 12.11.2009 №1979 об'єднано нежитлові приміщення по вулиці Свердлова № № 32, 34, 38 в місті Ялта в одну поштову адресу - вулиця Свердлова №34, і за вказаними на підставі наданих Міністерством оборони України відомостей на балансі ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» знаходиться земельна ділянка та 56 будівель і споруд за адресою: вул. Свердлова, м.Ялта, АРК Крим; суб'єкт управління - Міністерство оборони України, з останньою датою інвентаризації 01.01.2012, таким чином, нерухоме майно, яке наведено у відповідних переліках, обліковується як державне на балансі ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський», суб'єкт управління - Міністерство оборони України.

При цьому, судом першої інстанції обгрунтовано відхилено посилання відповідача-2 на те, що відповідач2 придбав майно санаторію, розташоване на спірній земельній ділянці, за цивільно - правовим договорами у іншої особи, оскільки в самому Договорі купівлі-продажу нежитлових будівель від 25.06.2008 року (останній абзац п. 1.1) зазначено, що акт на право власності на земельну ділянку за адресою м. Ялта, вул. Свердлова, 34 та інші документи, що посвідчують право користування землею, не зареєстровані.

Крім того, питання припинення права користування земельною ділянкою мало бути вирішено у відповідний момент зміни форми власності нерухомого майна, тому порядок вилучення земельної ділянки у Державного підприємства "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" нерозривно пов'язаний з підставами переходу права власності на розташоване на такій земельній ділянці майно, для чого має значення статус земельної ділянки на момент виникнення підстав для її вилучення з користування, а не оформлення на неї прав новим (останнім) власником майна.

Оскільки підставами для вилучення земельної ділянки у Державного підприємства "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" стало саме відчуження останнім майна санаторію, яке перебувало у державній власності, таке вилучення мало відбуватись з врахуванням п. "ж" третьої частини ст. 84 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень), яка передбачає, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать земельні ділянки, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти.

Враховуючи що в позові заявлено вимоги про визнання недійсними рішень ради та, як наслідок, укладеного на їх підставі договору оренди саме у зв'язку з порушенням Ялтинською міською радою компетенції щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, питання про наявність підстав переходу до відповідача2 саме внаслідок набуття прав на частину об'єктів нерухомості, розташованих на спірній земельній ділянці, не підлягає дослідженню в межах заявлених позовних вимог. Зокрема, навіть в разі встановлення факту набуття у власність частини нерухомості та наявності права на передачу земельної ділянки в користування відповідачу2, вилучення такої земельної ділянки у попереднього власника (користувача) та її подальше надання в користування на підставі ст. 120 Земельного кодексу України, ч.1 ст.377 Цивільного кодексу України, ч.3 ст.7 Закону України "Про оренду землі" новому власнику об'єктів нерухомості має вирішуватись компетентним органом державної влади у відповідності до норм чинного законодавства.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що визнання недійсними рішень Ялтинської міськради, реалізованих шляхом укладення договору оренди від 26.03.2010 року № 041000700029 є наслідком порушення законодавства під час її надання в оренду, відновить попередній стан сторін та відновить права держави на розпорядження спірною земельною ділянкою, зокрема, надання згоди на вилучення (чи вирішення питання про примусове вилучення) частини земельної ділянки, в межах, необхідних для обслуговування нерухомості. При цьому, відповідач-2 не позбавлений права отримати спірну земельну ділянку в оренду чи інше речове право з дотриманням вимог закону щодо отримання згоди уповноваженого органу держави на розпорядження державними землями від імені народу України.

До того ж, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол ратифікований Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року й із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення від 23 вересня 1982 року в справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», рішення від 21 лютого 1986 року в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства») положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) також напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейського суду з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Так, Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу земель державної власності в комунальну власність, а також земельної ділянки в приватну власність із земель відповідно державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов'язані з розпорядженням земель із державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого відповідний орган розпорядився земельною ділянкою державної форми власності, поза встановленої законом процедури, такому суспільному інтересу не відповідає.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що право оренди - є різновидом майнового права на майно, і набуття певною особою права користування (як одного з складових права власності) земельною ділянкою, фактично стосується питання щодо розпорядження земель із державної власності.

За таких обставин суд апеляційної інстанції наголошує, що у даній справі, яка переглядається в апеляційному порядку, «суспільним», «публічним» інтересом звернення прокурора до суду з вимогою про визнання недійсним та скасування рішення 14 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 14.12.2007 року № 173 щодо припинення Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" права постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га земель оздоровчого призначення, визнання недійсним та скасування рішення 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184), визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), укладеного 26.03.2010 року між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль", зареєстрований 27.05.2010 - є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передання у користування земель державної власності всупереч встановленому законом порядку та визначеної компетенції органу, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, землі - національного багатства України, як джерела задоволення потреб суспільства в земельних ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права обраним прокурором шляхом.

При цьому, суд апеляційної інстанції наголошує і на тому, що відповідач-2 не позбавлений права вимагати у встановленому законом порядку відповідної компенсації, що узгоджується і з існуючою практикою Європейського суду з прав людини(наприклад, рішення від 8 липня 1986 року в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства»), яка визначає те, що одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, і право на таку компенсацію жодним чином не обмежується прийняттям судових рішень у справі № 901/3976/13.

В той же час, відповідач2 не позбавлений права звернутись до позивачів чи до суду за вирішенням по суті питання в порядку ст. 120 Земельного кодексу України, ч.1 ст.377 Цивільного кодексу України, ч.3 ст.7 Закону України "Про оренду землі" про надання йому в користування частини земельної ділянки, в межах, необхідних для обслуговування придбаної ним нерухомості у відповідності до встановленого чинним законодавством порядку.

В питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, також визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за виключенням випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах «Спорронґ і Льоннорт проти Швеції», «Булвес» АД проти Болгарії»).

Так, Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося в зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність та поведінка особи.

Згідно частини третьої ст. 142 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття рішення 14 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 14.12.2007 року № 173) припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. Порядок використання земель оборони встановлюється законом (ст. 142 ЗК України).

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про використання земель оборони" (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Статтею 10 Закону України "Про оборону України" (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень) передбачено, що Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань. Міністерство оборони України здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.

Враховуючи що Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном, в тому числі спірною земельною ділянкою, питання щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га мало вирішуватися Кабінетом Міністрів України на підставі заяви позивача-2 в порядку ч. 3 ст. 142 Земельного кодексу України, яка визначала, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно умов статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів.

Згідно статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Підставами для визнання акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акту недійсним є також порушення, у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації. Якщо за результатами розгляду справи, факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (пункт 2 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" 02-5/35 від 26.01.2000).

Згідно статті 29 Господарського процесуального кодексу України та статті 36-1 Закону України "Про прокуратуру" прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за заявою інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів держави.

Статтею 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту.

У рішенні Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08 квітня 1999 року про офіційне тлумачення статті 2 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що інтереси держави можуть збігатися повністю або частково з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

Також, вказаним рішенням Конституційного Суду України встановлено, що прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, у чому саме полягає порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Як вбачається зі змісту частини другої статті 21 та частини другої статті 29 Господарського процесуального кодексу України, позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Функції держави, які складають права та законні інтереси позивача, повинні виконуватися та/або порушуватися саме у спірних правовідносинах, тобто в межах предмету та підстав позову.

Поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 1 Господарського процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Аналогічні висновки наведені в Рішення Конституційного суду України 1 грудня 2004 року N18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес).

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

З урахуванням такого висновку Конституційного Суду України та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, в зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, в сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

За таких обставин рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень (Постанова ВСУ від 16.12.2015 №6-2510ц15).

Отже, предметом доказування у справі про визнання недійсним актів Ялтинської міської ради є факти, що свідчать про невідповідність вказаного акту вимогам законодавства та про порушення вказаним актом прав та охоронюваних законом інтересів держави, яка здійснює відповідні функції у сфері земельних відносин через Кабінет Міністрів України в контексті спірних правовідносин сторін, оскільки внаслідок реалізації оскаржуваних у даній справі рішень Ялтинської міської ради у відповідача-2 виникло право оренди земельної ділянки на підставі укладеного догору оренди з органом місцевого самоврядування.

При цьому, як зазначалось вище, суд апеляційної інстанції врахував те, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року N 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), положення абзацу четвертого частини першої статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (на даний час ГПК України) в контексті пункту 2 статті 121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до арбітражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

З огляду на викладене, враховуючи наявні матеріали справи, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду встановила, що Заступник прокурора Автономної Республіки Крим звернувся в інтересах держави в особі позивачів: Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» до Ялтинської міської ради, ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль», обґрунтовуючи порушення інтересів держави в особі наведених позивачів тим, що земельна ділянка, яка була передана в орендне користування згідно оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування та на підставі укладеного договору оренди землі з орендарем - ТОВ «Дворцово-парковий ансамбль», належить до земель державної власності оздоровчого призначення і повноваженнями по її розпорядженню (зокрема і вилученню з постійного користування) наділений виключно Кабінет Міністрів України в силу приписів ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень та укладення оспорюваного правочину), як орган державної влади який представляє в контексті спірних правовідносин сторін інтереси держави, а відтак і народу України в цілому згідно з статтею 13 Конституції України, яка визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно - правовими актами.

Відповідно до частини другої ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі статтею 19 Земельного кодексу України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Як вбачається зі змісту листа управління Держземагенства у місті Ялті від 05.11.2013 року № 8798-2/ю-25-4, спірна земельна ділянка згідно Державної статистичної звітності "Облік земель" (форма 6-зем) станом на 2007 рік рахувалась на обліку: рядок 7.2 (шифр 85) "Землі оздоровчого призначення" (категорія земель), в тому числі по окремих видах використання в межах категорії земель: графи 34, 43, 79 "забудовані землі", "землі суспільного призначення", "землі оздоровчого призначення".

Інструкція із заповнення державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форми №№ 6-зем, ба-зем, 6б-зем, 2-зем), затверджена наказом Державного комітету статистики України від 05.11.1998 року № 377, передбачає, що у рядку 85 зазначаються дані про землекористувачів земель оздоровчого призначення, а у графах відображається класифікація земель згідно зі "Стандартною статистичною класифікацією землекористування ЄЕК", як змішана: за видами земельних угідь та видами економічної діяльності.

Крім того, суд апеляційної інстанції враховує і те, що згідно наданих відомостей з Єдиного реєстру державної власності (від 18.01.2016 № 10-15-752ДСК на № 05/2/1-478вих15 від 23.12.2015), на балансі ДП МОУ «Центральний військовий санаторій «Ялтинський» знаходиться 56 будівель і споруд за адресою: вул. Свердлова, м.Ялта, АРК Крим; суб'єкт управління - Міністерство оборони України, з останньою датою інвентаризації 01.01.2012, зокрема за такими класифікаторами, як санаторії, профілакторії, центри функціональної реабілітації, будинки багатоквартирні масової забудови, гуртожитки для працівників та службовців спальні корпуси.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що земельна ділянка площею 18,024 га, яка перебувала в користуванні ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський" відносилась до земель оздоровчого призначення, що, згідно зі статтею 19 Земельного кодексу України, є окремою категорією земель, розпорядження якою здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Земельний кодекс України та Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 62) визначає землі оздоровчого призначення як курортні і лікувально-оздоровчі зони, території яких мають природні лікувальні фактори (кліматичні та інші умови), сприятливі для лікування і оздоровлення людей. Закон України "Про курорти" від 05.10.2000 під поняттям "курорт" вважає освоєну природну територію на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 роки курортні і лікувально-оздоровчі території віднесені до об'єктів, що підлягають особливій охороні.

Місто Ялта включене до Переліку населених пунктів, віднесених до курортних, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1996 року № 1576 (з відповідними змінами).

Згідно статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до статті 393 Цивільного кодексу України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Отже, умовою для подання такого позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеними органами, вимогам закону, порушення, у зв'язку з прийняттям відповідних актів прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації, а також порушення цими актами права власності.

Незаконність може полягати, як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акту.

Виходячи з правового аналізу наведеної норми, позивачем за таким позовом може бути власник або титульний володілець, право власності (або інше титульне право) якого порушене виданням перелічених органами актів, і таке право має вже існувати, тобто безперечно передувати зверненню до суду, адже відсутність права виключає його судовий захист.

Відповідно до частини першої статті 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Крім того, відповідно до пункту "ж" частини третьої статті 84 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти. Аналогічна норма міститься в Законі України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004 року.

Державне підприємство Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" відповідно до свого Статуту засновано на державній власності та підпорядковано Міністерству оборони України, яке є його органом управління.

Відповідно до статті 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 142 Земельного кодексу України припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Пунктом 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) передбачалося, що до розмежування земель державної і комунальної власності, повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Частиною другою статті 84 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) визначено органи, через які держава набуває і реалізовує свої права на ці землі. Такими органами було визначено Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні державні адміністрації, державні органи приватизації відповідно до закону.

Частиною 9 статті 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній як на момент винесення ооскаржуваних рішень, так і на момент укладення оспорюваного договору оренди землі) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п'ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Як зазначалось вище, зі змісту листа управління Держземагенства у місті Ялті від 05.11.2013 року № 8798-2/ю-25-4, спірна земельна ділянка згідно Державної статистичної звітності "Облік земель" (форма 6-зем) станом на 2007 рік рахувалась на обліку: рядок 7.2 (шифр 85) "Землі оздоровчого призначення" (категорія земель), в тому числі по окремих видах використання в межах категорії земель: графи 34, 43, 79 "забудовані землі", "землі суспільного призначення", "землі оздоровчого призначення".

Отже, виходячи із аналізу змісту положень статті 16, частин другої, третьої статті 84, частин третьої, четвертої статті 142, частини дев'ятої статті 149 та пункту 12 перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) судова колегія Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що Ялтинська міська рада не мала повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою державної форми власності, а тому не могла вилучати її з користування ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський".

Проте, рішенням Ялтинської міської ради від 14.12.2007 року №173 з посиланням на статті 141-142, 149 Земельного кодексу України ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський" припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га із загальної площі 18,024 га, наданої для обслуговування санаторію - "землі оздоровчого призначення" - та включено їх до земель Ялтинської міської ради на підставі листа Міністерства оборони України від 31.10.2007 року № 197/18.

За таких обставин, рішення Ялтинської міської ради від 14.12.2007 року № 173 прийнято з перевищенням Ялтинською міською радою власних повноважень та за відсутності волевиявлення органу, уповноваженого на прийняття рішення про припинення права постійного користування землями оздоровчого призначення, а саме: Кабінетом Міністрів України.

Згідно статті 155 Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до п. 12 розділу 10 Земельного кодексу України, до розмежування земель державної та комунальної власності розпорядження землями в межах населених пунктів здійснюють відповідні міські ради. При цьому, п "г" ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України, до компетенції місцевих рад віднесено право вилучення земельних ділянок лише із земель комунальної власності, а згідно з п. "а" ч. 1 ст. 13 та п "а" ч. 1 ст. 16 Земельного кодексу України, розпорядження землями державної власності відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів АР Крим.

Землі оздоровчого призначення є об'єктами особливої охорони, тому їх правовий режим базується на певних обмеженнях і заборонах. Законодавство (ст. 62 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" і п. 1 ст. 48 ЗК України) забороняє на землях оздоровчого призначення діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на лікувальні властивості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні.

Порушення при вилученні з користування ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський" земель та їх передачі в оренду зафіксовані також в Актах перевірок Держсільгоспінспекції від 17.04.2013 року та 14.11.2013 року, які є дійсними та у встановленому законом порядку не оскаржені.

Отже, Ялтинською міською радою вказане рішення прийнято з порушенням виключної компетенції Кабінету Міністрів України щодо вилучення земельних ділянок державної власності оздоровчого призначення, які перебувають у постійному користуванні.

Таким чином, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що припинення права постійного землекористування ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський" могло бути здійснено власником земельної ділянки, тобто державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування, при цьому не мало значення, чи знаходилась спірна земельна ділянка в межах міста або за його межами.

Аналогічну правову позицію висловлює Верховний суд України, зокрема у постанові від 26.03.2012 року у справі №5002-24/216-2011, яка в силу положень статті 111-28 ГПК є обов'язковою для всіх судів України, які зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неправомірність дій Ялтинської міської ради щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, у зв'язку з чим позовна вимога про визнання недійсним та скасування рішення 14 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 14.12.2007 року № 173 щодо припинення Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" права постійного користування земельною ділянкою площею 16,5709 га земель оздоровчого призначення є нормативно та документально обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Також прокурором заявлено вимогу про визнання недійсним та скасування рішення 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184).

Згідно п'ятої частини статті 116 Земельного кодексу України, надання у користування земельної ділянки, що знаходиться у власності або в користуванні, проводиться тільки після вилучення (викупу) його в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Таким чином, приписами вищенаведених правових норми встановлено, що надання земельних ділянок у користування здійснюється після її вилучення у передбаченому Земельним кодексом порядку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, і з висновком якого погоджується суд апеляційної інстанції, земельна ділянка, яка передана ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль", у встановленому Земельним кодексом України порядку не вилучалася та її цільове призначення (з оздоровчого призначення на рекреаціне) не змінювалося, що в свою чергу свідчить про невідповідність рішення 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 Законові.

Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель визначені статтею 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для:

а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;

г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Земельні ділянки в таких випадках можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, за згодою землекористувачів (частини 1 та 2 статті 149 ЗК України).

Судом встановлено, що у Ялтинської міської ради відсутні будь - які підстави для розпорядження вказаною земельною ділянкою, яка перебувала у постійному користуванні ДП МОУ "ЦВС "Ялтинський" і відноситься до категорії земель оздоровчого призначення державної власності.

Незважаючи на допущені порушення при вилученні зазначеної земельної ділянки рішенням Ялтинської міської ради від 22.12.2009 № 208 затверджено проект землеустрою, а ділянку передано в оренду.

У листі заступника начальника Головного управління містобудування, архітектури та регіонального розвитку Ялтинської міської ради від 5.11.2013 року за №01.2-11/5727 зазначено, що містобудівні обґрунтування розміщення об'єктів TOB "Дворцово-парковий ансамбль" в управління не надходили.

Зважаючи на порушення, допущені при розробленні проекту землеустрою щодо передачі земельної ділянки площею 12,9212 га в оренду ТOB "Дворцово-парковий ансамбль", Головним управлінням містобудування, архітектури та регіонального розвитку Ялтинської міської ради 23.04.2013 року відкликано висновок № 05/4170 від 25.05.2009 року щодо можливості цільового використання земельної ділянки TOB "Дворцово-парковий ансамбль" площею 12,912 га для реконструкції, будівництва та обслуговування будівель та споруд.

Згідно зі ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок юридичним особам та визнання недійсними угод щодо них.

Водночас, Ялтинською міською радою передано в оренду TOB "Дворцово - парковий ансамбль" земельну ділянку, яка у відповідності до ст.ст. 80, 84 Земельного кодексу України, відноситься до земель державної власності та до комунальної власності повноважним органом ніколи не передавалася.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку про неправомірність дій Ялтинської міської ради щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим позовна вимога про визнання недійсним та скасування рішення 29 сесії 5 скликання Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду Товариству з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184) є нормативно та документально обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Прокурором також заявлено вимогу про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), укладеного 26.03.2010 року між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальнстю "Дворцово-парковий ансамбль", зареєстрованого 27.05.2010 року.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги зміст наведених норм діючого законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб'єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено підстави визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписи статті 207 Цивільного кодексу України надають суду право визнати недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 року "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин", розглядаючи справи у спорах про визнання недійсними договорів оренди, суди повинні з'ясовувати питання чинності рішень (розпоряджень), на підставі яких було укладено такі договори.

Як вбачається з матеріалів справи, укладений між Ялтинською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" договір оренди земельної ділянки, укладений на підставі рішення Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184), а тому позовні вимоги про визнання недійсним вказаного договору є похідними від позовної вимоги про визнання недійсним зазначеного рішення.

При цьому, суд апеляційною інстанції враховує, що підставою укладення оспорюваного договору стало те, що Ялтинська міська рада прийняла рішення від 14.12.2007 № 173 щодо припинення права постійного користування державному підприємству земельною ділянкою, яка належала до земель державної власності та повноваженнями щодо розпорядження якою мав виключно Кабінет Міністрів України, і що потягнуло за собою прийняття рішення Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184), та укладення оспорюваного договору, згідно якого орендодавець - Ялтинська міська рада - не набула прав орендодавця земельної ділянки у встановленому законом порядку і уклала відповідний договір всупереч виключної компетенції Кабінету Міністрів України на розпорядження землями державної власності категорії оздоровчого призначення. При цьому, суд апеляційної інстанції враховує і те, що прийняття Ялтинською міською радою оскаржуваних рішень та укладення оспорюваного договору оренди землі не змінюють статус спірної земельної ділянки, яка протягом усього часу в контексті спірних правовідносин сторін відносилась до земель державної власності категорії земель оздоровного призначення.

Оскільки, заявлені у даній справі позовні вимоги зв'язані між собою підставою та поданими доказами, визнання судом недійсним рішення Ялтинської міської ради від 22.12.2009 року № 208 щодо затвердження проекту землеустрою та передачі в оренду ТОВ "Дворцово-парковий ансамбль" земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер 0111900000:01:003:0184), тягне за собою визнання недійсним договору оренди, який був укладений між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальнстю "Дворцово-парковий ансамбль".

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір оренди земельної ділянки площею 12,9212 га (кадастровий номер: 0111900000:01:003:0184), укладений 26.03.2010 між Ялтинською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальнстю "Дворцово-парковий ансамбль", зареєстрований 27.05.2010 року, укладений з порушенням законодавства, а саме при укладенні договору оренди земельної ділянки не були дотримані вимоги, передбачені ст. 203 ЦК, у відповідності до ст. 215 ЦК, тому такий правочин підлягає визнанню судом недійсним у зв'язку з його суперечності на момент укладення статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", п.п. б ч.1 ст. 21, ч. 9 статті 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору оренди землі).

За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора в інтересах держави є доведеними і обґрунтованими, відповідачами не спростовані, тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у рішенні Господарського суду Київської області від 22.02.2016 по справі № 901/3976/13 про задоволення позову, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення з наведених апелянтом підстав - у суду апеляційної інстанції відсутні.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Частина 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Дворцово-парковий ансамбль" на рішення Господарського суду Київської області від 22.02.2016 по справі № 901/3976/13- залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 22.02.2016 по справі № 901/3976/13- залишити без змін.

3. Матеріали справи № 901/3976/13 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді О.О. Хрипун

Ю.Л. Власов