Постанова

від 04.07.2016 по справі 922/461/16

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" липня 2016 р. Справа №922/461/16

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Хачатрян В.С., суддя Ільїн О.В., суддя Сіверін В.І.,

при секретарі Євтушенко Є.В.,

за участю представників:

позивача - ОСОБА_1, за довіреністю б/н від 20.06.2016 року;

першого відповідача - не з'явився;

другого відповідача - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу другого відповідача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», м.Павлоград, (вх.№1349Х/1-40) на рішення господарського суду Харківської області від 08.04.2016 року по справі №922/461/16,

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Постача», м.Харків,

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД Желдормаш», м.Харків,

2. Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля», м.Павлоград,

про стягнення коштів,-

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2016 року ТОВ «НПП Постача» звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до ТОВ «ТД Желдормаш» (перший відповідач) та ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» (другий відповідач), в якому просило стягнути з першого відповідача - 5000,00 грн. заборгованості за договором поруки №28/04 від 28.04.2015 року; судовий збір у розмірі 75,00 грн.; з другого відповідача - 99629,20 грн. заборгованості, з яких: 59627,40 грн. основного боргу за договором №14-16/296-КП від 05.03.2014 року, пеню у розмірі 9394,88 грн., 3% річних у розмірі 2108,63 грн., втрати від інфляції у розмірі 28498,20 грн.; судовий збір у розмірі 1494,44 грн.

08.04.2016 року представник позивача надав до суду заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій вказав на те, що першим відповідачем позивачу було оплачено 2000,00 грн. заборгованості та просив суд стягнути з першого відповідача 3000,00 грн. за договором поруки №28/04 від 28.04.2015 року та з другого відповідача 94629,20 грн., в тому числі: суму основного боргу за договором №14-16/296-КП від 05.03.2014 року у розмірі 54627,40 грн.; пеня у розмірі 9394,88 грн., 3% річних у розмірі 2108,63 грн., втрати від інфляції - 28498,20 грн. Місцевий господарський суд здійснив розгляд справи з урахуванням зменшення розміру позовних вимог.

Рішенням господарського суду Харківської області від 08.04.2016 року по справі №922/461/16 (суддя Погорелова О.В.) позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Постача» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД Желдормаш» - задоволено повністю.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД Желдормаш» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Постача» 3000,00 грн. заборгованості по договору поруки №28/04 від 28.04.2015 року та 75,00 грн. судового збору.

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Постача» до Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» - задоволено частково.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Постача» 54627,40 грн. основного боргу по договору №14-16/296-КП від 05.03.2014 року; 2108,63 грн. 3% річних; 28498,20 грн. втрат від інфляції та 1419,44 грн. судового збору.

В решті позову відмовлено.

Другий відповідач із вказаним рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, а також на невідповідність висновків суду обставинам справи, просить:

- скасувати рішення господарського суду Харківської області від 08.04.2016 року в частині стягнення з ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» на користь ТОВ «НПП Постача» 54627,40 грн. основного боргу по договору №14-16/296-КП від 05.03.2014 року за видатковими накладними №35 від 26.08.2014 року на суму 8748,00 грн., №42 від 26.09.2014 року на суму 50879,40 грн.; 2108,63 грн. 3% річних; 28498,20 грн. втрат від інфляції та 1419,44 грн. судового збору;

- прийняти у вказаній частині нове судове рішення, яким щодо стягнення основного боргу 54627,40 грн. за видатковими накладними №35 від 26.08.2014 року на суму 8748,00 грн., №42 від 26.09.2014 року на суму 50879,40 грн. провадження у справі припинити, а в решті позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції під час судового розгляду справи та ухвалені судового рішення не були взяті до уваги п. 8.3. договору поставки №14-16/296-КП від 05.03.2014 року, який забороняє сторонам правочину передавати свої права та/або зобов'язання за угодою третім особам без попередньої письмової згоди другої сторони. Тобто, на думку скаржника, судом залишено поза увагою те, що наслідком виконання поручителем зобов'язання забезпеченого порукою, згідно п.3 ч. 1 ст. 512, ч. 2 ст. 556 Цивільного кодексу України, є заміна кредитора у зобов'язанні.

Також апелянт вказує, що п. 8.9.-8.10. встановлено обмеження щодо розголошення сторонами договору інформації відносно підготування та виконання договору. Однак, при укладені договору поруки №28/4 від 28.04.2015 року було порушено зазначені умови основного договору.

Скаржник наполягає на тому, що договір поруки №28/4 від 28.04.2015 року не містить обов'язкових істотних умов договору, що вказує на не чинність правочину. Апелянт зазначає, що під час розгляду справи не досліджено, чи дійсно за договором поруки були виконанні зобов'язання, чи відображені ці відомості щодо проведення господарської операції в бухгалтерському та податковому обліках. Також, важливою обставиною є те, що договір поруки було укладено при наявності вже простроченого зобов'язання за основним договором, що вказує на те, що правочин поруки був вчинений з метою приховування реального правочину, а саме правочину відступлення права вимоги, тобто правочин поруки, вчинений позивачем та першим відповідачем є удаваним та не може породжувати юридичних наслідків.

Крім того, другий відповідач зазначає, що позивачем та судом першої інстанції за накладними невірно визначено дату поставки, що зумовило невірність визначення періоду нарахування 3% річних та інфляційних втрат. При цьому, другий відповідач вказує, що платіжним дорученням №348094 від 30.04.2015 року він перерахував грошові кошти на поточний рахунок позивача у сумі 101758,80 грн., яким суму заборгованості покрив, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог про стягнення боргу - відсутні.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 13.05.2016 року апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» прийнято до провадження та призначено до розгляду.

27.05.2016 року представник позивача надав через канцелярію суду відзив на апеляційну скаргу (вх.№5399), в якому просить:

- відмовити в задоволенні апеляційної скарги ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля»;

- змінити рішення господарського суду Харківської області від 08.04.2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором поставки;

- стягнути з ПАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» на користь ТОВ «НПП Постача» 90260,64 грн., у тому числі суму основного боргу за договором №14-16/296-КП від 05.03.2014 року у розмірі 54627,40 грн., пеня у розмірі 5026,41 грн., 3% річних у розмірі 2108,63 грн., витрати від інфляції - 28498,20 грн., а також 1419,44 грн. судового збору.

Свою позицію обґрунтовує тим, що дійсно, строк позовної давності в один рік підлягає застосуванню щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Разом з тим, треба мати на увазі, що вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені) за своїм характером є додатковими (похідними) вимогами щодо певного основного зобов'язання. Зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо) (ст. 266 Цивільного кодексу України). У випадку, якщо неустойкою (штрафом, пенею) забезпечується виконання зобов'язання, на яке розповсюджується загальна позовна давність, право на таке стягнення втрачається лише зі спливом строку позовної давності щодо основної вимоги. Таким чином, на думку позивача, скорочена позовна давність стосовно неустойки (штрафу, пені) фактично означає можливість стягнення неустойки (штрафу, пені) за один рік, за умови, якщо не сплив строк позовної давності щодо основної вимоги.

Ухвалою суду від 30.05.2016 року з метою забезпечення повного, всебічного та об'єктивного вирішення спору, а також дотримання принципів судочинства, розгляд справи відкладено на іншу дату.

22.06.2016 року позивач надав через канцелярію суду додаткові пояснення по справі (вх.№6501), які є тотожними за змістом до відзиву на апеляційну скаргу і які долучено до матеріалів справи.

Ухвала суду про відкладення розгляду справи на 04.07.2016 року була направлена відповідачам рекомендованими листами 31.05.2016 року за адресами, зазначеними в апеляційній скарзі і отримана ними 03.06.2016 року та 07.06.2016 року, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення, які долучено до матеріалів справи. Однак, відповідачі у судове засідання не з'явилися, про причини не з'явлення суд не повідомили.

Ухвалою суду від 30.05.2016 року суд попереджав сторони, що у разі не з'явлення їх представників у судове засідання та не надання витребуваних судом документів, справа може бути розглянута за наявними в ній матеріалами та за відсутністю представників сторін.

Враховуючи, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи по суті, зважаючи на те, що ухвала про відкладення розгляду справи направлялась рекомендованою кореспонденцією, а також на те, що явка представників відповідачів у судове засідання не була визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи в даному судовому засіданні за відсутності представників відповідачів.

У судовому засіданні 04.07.2016 року представник позивача проти позиції апелянта заперечував з підстав викладених у відзиві та додаткових письмових поясненнях.

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представника позивача, повторно розглянувши справу в порядку ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 05.03.2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «НПП Постача» (постачальник, позивач у справі) та Публічним акціонерним товариством «ДТЕК Павлоградвугілля» (покупець, другий відповідач у справі) укладено договір №14-16/296-КП.

Згідно п.п. 1.1. договору, в порядку та на умовах, визначених даним договором постачальник (позивач) зобов'язався поставити у власність покупця (другого відповідача) продукцію в асортименті, кількості, в строки, за ціною, та з якісними характеристиками, погодженими сторонами в договорі та специфікаціях, які являються невід'ємною частиною договору.

Відповідно до п.п. 1.2. договору, другий відповідач зобов'язався прийняти та оплатити поставлену в його власність продукцію у відповідності до умов договору.

Загальна сума договору, у відповідності до п.п. 5.1, визначається загальною сумою всіх специфікацій, але не повинна перевищувати 5000000,00 грн. з ПДВ.

Підпунктом 4.1. договору передбачено, що поставка продукції здійснюється партіями в асортименті, кількості, за цінами, з якісними характеристиками та в строки, погоджені сторонами в специфікаціях до даного договору.

У відповідності до умов договору сторонами договору було погоджено та підписано наступні специфікації, на підставі яких позивач поставив у власність другого відповідача продукцію:

- специфікація від 04.08.2014 року на поставку пластин ковзання 226.1 у кількості 1 шт. на суму 8748,00 грн.;

- специфікація від 27.08.2014 року на поставку знімача механічного СГА330550 кількості 1 шт. на суму 50879,40 грн. (без ПДВ - 42399,50 грн.).

Вказана у специфікаціях продукція була поставлена позивачем у власність другого відповідача і, відповідно, отримана та прийнята другим відповідачем, що підтверджується видатковими накладними та довіреностями на отримання продукції, які були підписані уповноваженими особами другого відповідача ОСОБА_2 та Скрипкою .Т.О., а саме:

- пластини ковзання 226.1 у кількості 1 шт. на суму 8748,00 грн. поставлені 26.08.2014 року, що підтверджується видатковою накладною №35 від 26.08.2014 року та довіреністю на отримання продукції №219561/п від 26.08.2014 року;

- знімач механічний СГА330550 у кількості 1 шт. на суму 50879,40 грн. поставлений 26.09.2014 року, що підтверджується видатковою накладною №42 від 26.09.2014 року та довіреністю на отримання продукції №219884/п від 18.09.2014 року.

Згідно п.п. 4.4. договору датою поставки вважається дата вказана представником покупця на відповідних товаросупровідних документах, наданих постачальником про прийняття продукції.

Зобов'язання постачальника вважаються виконаними з моменту передання продукції в розпорядження покупця (п.п. 4.5. договору). Право власності на продукцію переходить від постачальника до покупця після виконання покупцем всіх необхідних процедур по прийняттю товару по кількості, якості та комплектності та підписання покупцем розрахункової накладної.

Сторони визначили, що договір набирає законної сили з моменту його підписання обома сторонами. Крім того, сторони погодили, що у випадку належного виконання обома сторонами своїх зобов'язань, строк дії договору встановлюється до 31.12.2014 року включно. У випадку невиконання (неналежного виконання) сторонами (стороною) своїх зобов'язань по договору, строк дії договору продовжується до повного виконання сторонами всіх прийнятих на себе зобов'язань (п.8.1. договору).

За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

У відповідності зі ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язок.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст.174 Господарського кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою, договір по даній справі є договором поставки.

Статтею 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж; якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності зі ст. 265 Господарського кодексу України, до відносин поставки, не врегульованим цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 691 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Згідно з нормою ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Матеріалами справи підтверджується, що позивач свої зобов'язання за договором виконав в повному обсязі, поставивши у власність другого відповідача продукцію в асортименті, кількості, в строки, за ціною, та з якісними характеристиками, погодженими сторонами у договорі поставки та специфікаціях, на загальну суму 59627,40 грн. Будь-яких зауважень з боку другого відповідача щодо поставки товару не було.

Відповідності до п.п. 5.3. договору (з урахуванням додаткової угоди №1 від 30.04.2014 року) розрахунки за поставлену продукцію здійснюються покупцем шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника на 60-й календарний день з моменту поставки відповідної партії продукції, якщо інше відстрочка більше 60 календарних днів не обумовлена у відповідних специфікаціях до договору.

Тобто, днем оплати за поставлену продукцію за договором є: по оплаті 8748,00 грн. - 27.10.2014 року (поставка 26.08.2014 року); по оплаті 50879,40 грн. - 25.11.2014 року (поставка 26.09.2014 року). Згідно специфікацій наявних у матеріалах справи, відстрочка обумовлена не була.

Проте, другий відповідач вартість товару в обумовлені договором строки позивачу не сплатив.

З метою безпосереднього врегулювання спору, позивач направив другому відповідачу письмову претензію з вимогою сплатити заборгованість за договором поставки, яка отримана другим відповідачем 12.12.2015 року, що підтверджується відповідною поштовою відміткою.

Однак, другий відповідач не повідомив про результати розгляду претензії та не задовольнив вимоги позивача щодо сплати боргу за поставлену продукцію у розмірі 59627,40 грн. Матеріали справи не містять доказів, а відповідачем не обґрунтовано того, що ним виконано взятий на себе обов'язок, а саме здійснено сплату за договором №14/16/296-КП від 05.03.2014 року.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Положення статті 525 Цивільного кодексу України визначають, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 692 Цивільного кодексу України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст.ст. 611, 612 Цивільного кодексу України).

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено факт невиконання другим відповідачем прийнятого на себе зобов'язання по сплаті за товар у належні строки та розмірі за договором №14-16/296-КП від 05.03.2014 року.

Що стосується посилання апелянта на неправомірність встановлення судом першої інстанції дати поставки продукції за специфікаціями від 04.08.2014 року та від 27.08.2014 року, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Факт отримання продукції за договором засвідчено і підтверджено саме видатковими накладними, які підписані представниками обох сторін за договором і в яких містяться саме ті дати отримання продукції, які вказані в позові і правомірно враховані при розгляді справи судом першої інстанції.

При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що доводи апелянта про невірність визначення дати поставки продукції не звільняє його від обов'язку виконати умови договору і оплатити поставлений товар.

З матеріалів справи також вбачається, що 28.04.2015 року між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТД Желдормаш» (перший відповідач у справі) укладено договір поруки №28/04, відповідно до умов якого, перший відповідач зобов'язався частково відповідати перед позивачем за виконання другим відповідачем зобов'язань, що виникли з договору №14-16/296-КП від 05.03.2014 року.

Згідно п. 2 договору поруки, порукою забезпечуються зобов'язання другого відповідача по оплаті поставленої позивачем відповідно до договору поставки продукції.

Підставою для відповідальності першого відповідача є повна або часткова несплата другим відповідачем позивачу суми грошових коштів за поставлену продукцію за договором.

Перший відповідач несе частково відповідальність перед позивачем за невиконання або неналежне виконання другим відповідачем забезпеченого зобов'язання. Розмір відповідальності першого відповідача становить 5000,00 грн.

Як вірно зазначив суд першої інстанції, позовна вимога ТОВ «НПП Постача» до ТОВ «ТД Желдормаш» зумовлена тим, що другим відповідачем порушені умови договору №14-16/296-КП від 05.03.2014 року щодо сплати поставленої продукції в обумовлений договором строк, що відповідно до положень договору поруки є підставою для відповідальності поручителя (першого відповідача).

Пунктом 3.1.1. договору поруки визначено, що при порушенні другим відповідачем зобов'язання перед позивачем, перший відповідач зобов'язаний виконати за другого відповідача зобов'язання в сумі 5000,00 грн., у 5-ти денний строк з дня отримання вимоги або позову від позивача шляхом перерахування суми зобов'язання на поточний рахунок позивача.

Так, позивачем було направлено першому відповідачу письмову вимогу про виконання обов'язку поручителя від 02.12.2015 року №414, яка отримана представником поручителя 03.12.2015 року, що підтверджується відповідною відміткою. Однак, зобов'язання станом на момент звернення до суду з позовною заявою виконано не було, грошові кошти не сплачені. Таким чином, позивач звернувся до суду з позовом до першого відповідача - ТОВ «ТД Желдормаш» про стягнення суми боргу в розмірі обумовленому у договорі поруки.

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язань боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Згідно ст. 554 Цивільного кодексу України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

З матеріалів справи вбачається, що 08.04.2016 року представник позивача надав суду заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій вказав на те, що першим відповідачем позивачу було оплачено 2000,00 грн. заборгованості, що підтверджується платіжним доручення №46 від 04.04.2016 року, у зв'язку з чим просив суд стягнути, зокрема з першого відповідача 3000,00 грн. за договором поруки №28/04 від 28.04.2015 року.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, щодо наявності правових підстав для припинення провадження у справі в частині стягнення з першого відповідача 2000,00 грн. на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає правомірним висновок суду першої інстанції, щодо задоволення позову в частині стягнення з першого відповідача 3000,00 грн. заборгованості за договором поруки №28/04 від 28.04.2015 року та стягнення з другого відповідача 54627,40 грн. основного боргу за договором поставки №14-16/296-КП від 05.03.2014 року, враховуючи, що такі вимоги є обґрунтованими та документально підтвердженими.

Щодо доводів апелянта, що платіжним дорученням №348094 від 30.04.2015 року він перерахував грошові кошти на поточний рахунок позивача у сумі 101758,80 грн., яким суму заборгованості покрив, у зв'язку з чим підстави для задоволення позовних вимог про стягнення боргу - відсутні, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, позивачем заявлено позов по неоплаченим поставкам товару, а саме на суму 8748,00 грн. (видаткова накладна №35 від 26.08.2014 року) та 50879,40 грн. (видаткова накладна №42 від 26.09.2014 року). Платіжне доручення від 30.04.2015 року №348094, на яке посилається другий відповідач не відноситься до вказаних неоплачених і заявлених в позові до стягнення сум, а є доказом по оплаті двох знімачів на суму 101758,80 грн., згідно видаткової накладної №53 від 30.10.2014 року, по якій позивач позов не заявляв. Вказана інформація підтверджується, серед іншого, також карткою рахунку з даних бухгалтерського обліку позивача (ІС-Бухгалтерія), згідно якої чітко відслідковується 4 операції з реалізації товарів позивачем на суми: 8748,00 грн., 22618,39 грн., 50879,40 грн. та 101758,80 грн. і дві операції другого відповідача з оплати товарів: на суму 22618,39 грн. та 101758,80 грн.

Таким чином, доводи апелянт спростовуються матеріалами справи.

Щодо посилань апелянта на незаконність договору поруки №28/4 від 28.04.2015 року, укладеного між позивачем та ТОВ «ТД Желдормаш», судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

У ст. 512 Цивільного кодексу України наведені підстави заміни кредитора у зобов'язанні, а саме визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою.

Зі змісту п.8.3. договору вбачається, що сторони визначили неможливість передання своїх прав та/або обов'язків за договором третім особам без попереднього погодження з іншої сторони.

Другий відповідач наполягає на тому, що умовами договору передбачена неможливість передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) без згоди боржника.

У свою чергу заміна кредитора у зобов'язанні внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) є іншою підставою для заміни кредитора у зобов'язанні та діючим законодавством не передбачено обов'язкового погодження з боржником укладання договору поруки, як і не передбачено це умовами Договору поставки.

Колегія суддів зазначає, що за умовами договору попередня письмова згода покупця необхідна лише у випадку передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Разом із тим, укладений між сторонами договір не забороняє заміну кредитора у зобов'язанні шляхом виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) без попередньої згоди покупця. Не випливає така заборона і зі змісту правовідносин поруки.

Тобто, в п. 8.3. договору мова йде не про всі підстави заміни кредитора у зобов'язанні, про що безпідставно наголошує позивач, а лише про одну таку підставу, передбачену п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України, а саме про «передачу своїх прав іншій особі», тобто про відступлення права вимоги (цесію).

Таким чином, жодною зі сторін даної судової справи договір про відступлення права вимоги не укладався, а отже жодного недотримання п. 8.4 договору поставки допущено не було.

Крім того, обґрунтуванням скарги другого відповідача є твердження, що зі сторони ТОВ «ТД Желдормаш» не вчинялись дії спрямовані на виникнення відповідних правовідносин, що свідчить про те, що договір поруки вчинений без створення правових наслідків, в зв'язку з чим він є фіктивним у відповідності до положень ст. 234 Цивільного кодексу України. Проте, твердження апелянта стосовно того, що договір поруки не був спрямований на реальне настання правових наслідків, спростовується діями поручителя, який виконав взяті на себе зобов'язання з оплати вартості товару, що був поставлений апелянту, сплативши ТОВ «НПП Постача» грошову суму в розмірі 2000,00 грн.

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на не дослідження судом відображення відомостей щодо проведення операції з оплати другим відповідачем коштів на виконання договору поруки в бухгалтерському та податковому обліках, оскільки вказане немає законодавчого відношення до встановлення дійсності чи недійсності договору від дотримання будь-якою зі сторін правил ведення податкового чи бухгалтерського обліку. У той час не може бути підставою для визнання недійсним договору поруки та обставина, що такий договір було укладено станом на момент прострочення основного зобов'язання, оскільки законодавцем не заборонено вчинення таких дій.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що договір поруки №28/04 від 28.04.2015 року, а саме його недійсність з підстав наведених другим відповідачем у апеляційній скарзі та у відзиві на позов, була предметом розгляду у господарському суді Харківської області в межах справи №922/620/16. Так, за результатами розгляду справи №922/620/16 господарським судом Харківської області прийнято 13.04.2016 року рішення, яке постановою Харківського апеляційного господарського суду від 06.06.2016 року залишено без змін про відмову в задоволенні позову. Суди встановили, що правові підстави для визнання договору поруки №28/04 від 28.04.2015 року - відсутні, а доводи позивача - Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» є безпідставними.

Також, з матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлена вимога про стягнення з другого відповідача пені в розмірі 9394,88 грн.

Так, правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки.

Крім того, частина 1 ст. 216 Господарського кодексу України встановлює, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною 2 статті 343 Господарського кодексу України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Стаття 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» встановлює, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, а згідно із статтею 3 зазначеного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

У п. 6.8 договору передбачено, що у разі несвоєчасної оплати продукції другий відповідач сплачує на користь позивача пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочки оплати від суми не оплаченої продукції.

Суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, перевіривши розрахунок позивача заявленої до стягнення пені, з урахуванням норм чинного законодавства України, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку, що розмір заявленої пені є вірним.

У той час, другим відповідачем було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності щодо стягнення пені.

Частиною 3 статті 267 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до приписів ст.ст. 256, 257 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом, згідно із ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.5 ст. 261 Цивільного кодексу України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252- 255 Цивільного кодексу України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припиненням дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 Цивільного кодексу України).

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (ч.1 , п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 ст. 259 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

Судом встановлено, що відповідно до умов договору сторонами позовна давність для вимог про стягнення пені не збільшувалась.

Строк виконання основного зобов'язання у спірних правовідносинах сплинув 27.10.2014 року (поставка 26.08.2014 року) та 25.11.2014 року (поставка 26.09.2014 року), отже строк спеціальної позовної давності для вимог про стягнення пені сплинув 27.10.2015 року та 25.11.2015 року відповідно, а позов подано 19.02.2016 року.

Відповідно до ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови в позові.

Таким чином суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги в частині стягнення пені у розмірі 9394,88 грн. задоволенню не підлягають, у зв'язку зі спливом строку спеціальної позовної давності.

Колегія суддів відхиляє доводи позивача викладені ним у відзиві на апеляційну скаргу та додаткових письмових поясненнях щодо неправомірності відмови у стягненні пені, оскільки такі твердження здійснені на довільному тлумаченні норм права.

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

На підставі вказаної норми Закону позивачем зроблений розрахунок та заявлено до стягнення 2108,63 грн. 3% річних та 28498,29 грн. інфляційних втрат.

Враховуючи обставини справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши нарахування позивача, зробив правомірний висновок щодо стягнення 28498,29 грн. інфляційних витрат та 3% річних в сумі 2108,63 грн. з другого відповідача на користь позивача.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Колегія суддів зазначає, що апелянтом всупереч приписів ст. 33 Господарського процесуального кодексу України не доведено факту, а також не надано належних та допустимих доказів у підтвердження належного виконання умов договору №14-16/296-КП від 05.03.2014 року щодо своєчасного розрахунку у встановленому порядку та розмірі.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення господарського суду Харківської області від 08.04.2016 року по справі №922/461/16 має бути залишене без змін.

Враховуючи, що апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, витрати апелянта по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 32, 33, 34, 43, 44, 49, 99, 101, п.1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 08.04.2016 року по справі №922/461/16 залишити без змін.

Повний тест постанови складено 04 липня 2016 року.

Головуючий суддя Хачатрян В.С.

Суддя Ільїн О.В.

Суддя Сіверін В.І.