Рішення

від 15.07.2016 по справі 535/511/16-ц

КОТЕЛЕВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 535/511/16-ц

Провадження № 2/535/268/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2016 року Котелевський районний суд Полтавської області в складі:

головуючого-судді Загнійко А.В.,

при секретарі Момот Г.І.,

з участю:

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт Котельва Полтавської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Маяк» про визнання недійсним договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - відділ Держгеокадастру у Котелевському районі Полтавської області,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання недійсним договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 18.05.2010 року, зареєстрований у Відділі Держкомзему у Котелевському районі Полтавської області 30.12.2011 року, про що у державному реєстрі земель вчинено запис за №53222819000000103945554.

В обґрунтування заявлених вимог, позивач зазначив, що він є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. У квітні 2016 року відповідач звернувся до позивача з пропозицією підписати Додаткову угоду №1 від 01.02.2016 року до договору емфітевзису від 18.05.2010 року. 21.04.2016 року позивач отримав витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку кадастровий номер 5322281900:00:001:0394, відповідно до якого, технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - 11.05.2011 року, дата державної реєстрації земельної ділянки - дата коли була сформована земельна ділянка - 30.12.2011 року. Цього ж числа зареєстрований Договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), який укладений 18.05.2010 року. Позивач вважає, що спірний договір, відповідно до вимог ч.1 ст.638 ЦК України, є неукладеним, оскільки до нього не долучено плану або схеми земельної ділянки, яка передається в емфітевзис, її кадастрового плану та акту визначення меж земельних ділянок в натурі на місцевості, що унеможливлює їх ідентифікацію на місцевості. Інформація про об'єкт емфітевзису (місце розташування та розмір земельної ділянки) є однією з істотних умов договору емфітевзису, яка відсутня у даному договорі, а тому він є неукладеним. А тому, у зв'язку з передчасною передачею майна на виконання юридично неукладеного договору, право на це майно у набувача не виникає і власник може витребувати його в порядку, встановленому ст.83 ЦК України. Позивач двічі безрезультатно звертався до відповідача із заявами про заборону використання земельної ділянки та її повернення.

Під час судового розгляду позивач та його представник - адвокат ОСОБА_2, який діє на підставі ордера ПТ №098649 від 11.07.2016 року, та угоди від 29.04.2016 року (а.с.30-32, 46), заявлені вимоги підтримали у повному обсязі з підстав, зазначених у позові та додатково пояснили, що на момент укладення спірного договору не були відомі точні межі земельної ділянки. На момент укладення договору від 18.05.2010 року позивач хотів би і сам обробляти земельну ділянку, але він не мав коштів «виготовити проект землеустрою (проект відведення земельної ділянки)», тому він скористався правом на укладення з відповідачем договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). У 2016 році у позивача з'явилося багато часу і він вирішив сам обробляти належну йому земельну ділянку. Коли позивач отримав Додаткову угоду від 01.02.2016 року, він дізнався, що земельна ділянка має кадастровий номер, тобто вона є сформованою і тому він сам може її обробляти. Оскільки чинним законодавством детально не врегульовано укладення договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), у даному випадку слід використовувати аналогію права та застосовувати норми закону щодо оренди землі. Оскільки станом на 18.05.2010 року не існувало технічної документації на земельну ділянку, тому спірний договір міг бути підписаний не раніше 30.12.2011 року. Державний акт на право приватної власності на землю не підтверджує належним чином право власності на земельну ділянку позивача, оскільки не відображає межі земельної ділянки в остаточному вигляді. Об'єкт оренди змінився у порівнянні з днем укладення спірного договору 18.05.2010 року та на час державної реєстрації земельної ділянки - 30.12.2011 року. Крім того, позивач пояснив, що з 1999 року до 2010 року належну йому земельну ділянку передавав відповідачу у користування за договором оренди, а 18.05.2010 року уклав договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). До листопада 2015 року позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем, а оскільки на даний час є безробітним, він вважає, що ніхто не має права позбавити його права власності на спірну земельну ділянку, яку він сам бажає обробляти. Позивач зазначив, що є власником лише однієї земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, умови спірного договору від 18.05.2016 року йому були відомі, погодившись з якими він особисто підписав зазначений договір, а також пояснив, що плату за користування земельною ділянкою за договором від 18.05.2010 року отримував своєчасно, розумів, що належна йому земельна ділянка перебуває у користуванні відповідача, земельна ділянка використовується за призначенням, будь-яких претензій щодо користування відповідачем належною йому земельною ділянкою до 2016 року не пред'являв.

Під час судового розгляду представник відповідача - ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності від 14.06.2016 року (а.с.33), позовні вимоги не визнав у повному обсязі, вважає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними та пояснив, що при укладенні спірного договору від 18.05.2010 року сторонами досягнуто всіх істотних умов договору, визначені предмет договору, об'єкт права користування, до договору приєднано визначені сторонами невід'ємні його частини, сторони були вільні в укладенні договору та визначенні його умов відповідно до чинного законодавства. А відповідно до ч.1 п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр України», земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера. Згідно з ч.1 п.21 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» від 09.09.2009 року №1021, яка діяла на момент укладення та реєстрації спірного договору), державна реєстрація обмежень використання земельної ділянки, земельного сервітуту, емфітевзису і суперфіцію в разі відсутності підстав для відмови в такій реєстрації здійснюється одночасно з державною реєстрацією земельної ділянки. Крім того, просить застосувати строк позовної давності до вимог позивача, оскільки позивач щорічно отримував плату за користування земельною ділянкою та з моменту укладення договору, знав, що належна йому земельна ділянка перебуває у користуванні відповідача на умовах емфітевзису й мав можливість отримати інформацію про наявні обмеження (обтяження), земельний сервітут, емфітевзис, тощо, з Державного земельного кадастру України чи відділу Держкомзему у Котелевському районі Полтавської області. Оскільки позивач не вказав обставини та факти порушення його прав, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - відділу Держгеокадастру у Котелевському районі Полтавської області, у судове засідання не з'явився, про час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, надіслав до суду письмове клопотання про розгляд справи без участі його представника. Заперечень з приводу позову до суду не подав (а.с.41, 45). Відповідно до письмових пояснень відділу Держгеокадастру у Котелевському районі Полтавської області від 11.07.2016 року, договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), укладений між сторонами 18.05.2010 року, зареєстрований 30.12.2011 року відповідно до вимог діючого на той час законодавства (а.с.34).

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представників сторін, приходить до переконання, що у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 слід відмовити у повному обсязі з наступних підстав.

Згідно з Державним актом на право приватної власності на землю І-ПЛ №052367 від 06.04.1999 року, на підставі рішення 6 сесії 23 скликання Козлівщинської сільської ради від 02.02.1999 року, позивачу передано у приватну власність земельну ділянку для сільськогосподарського використання площею 6,4 га, що розташована на території Козлівщинської сільської ради. Зазначено план зовнішніх меж земельної ділянки та опис її меж (а.с.10).

На підставі витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 21.04.2016 року, ОСОБА_1 належить на праві власності земельна ділянка кадастровий номер 5322281900:00:001:0394, яка розташована на території Козлівщинської сільської ради Котелевського району Полтавської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 6,3996 га. Державна реєстрація земельної ділянки здійснена відділом Держкомзему у Котелевському районі Полтавської області 30.12.2011 року на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) 11.05.2011 року (а.с.7-9).

Відповідно до договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), укладеного між власником земельної ділянки ОСОБА_1 та користувачем земельної ділянки - Товариством з обмеженою діяльністю «Агрофірма «Маяк» 18.05.2010 року, землевласник надає, а землекористувач одержує право користування земельною ділянкою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з метою отримання сільськогосподарської продукції та доходів від неї. Право користування передається на земельну ділянку загальною площею 6,4 гектари, яка розташована на території Козлівщинської сільської ради (за межами населеного пункту) Котелевського району Полтавської області, у тому числі рілля - 6,4 га. Строк дії договору - 10 років. Договором визначено умови плати за користування земельною ділянкою, строку передачі земельної ділянки в користування та її використання, порядок зміни умов договору та припинення його дії, умови повернення земельної ділянки, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договору. Відповідно до п.10.3 договору, невід'ємними частинами договору є: копія Державного акта на право власності на земельну ділянку, акт приймання-передачі об'єкта землекористування від 18.05.2010 року, підписаний сторонами (а.с.10,11-13).

Згідно з п.3 ч.1 ст.395 ЦК України, речовим правом на чуже майно є право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

Відповідно до ст.407 ЦК України, право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

Відповідно до ст.102-1 Земельного кодексу України, укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років (ст.408 ЦК України).

Відповідно до ст.409 ЦК України, власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі; на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Згідно з ст.410 ЦК України, землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом та ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Будь-який правочин має набути чинності, тобто набрати юридичної сили. Для цього він має відповідати вимогам, встановленим законом, зокрема вимогам ст. 203 ЦК України , згідно якої особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Як вольова дія правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення.

Таким чином, будь-який правомірний правочин реалізується суб'єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення, яке повинно бути виражене об'єктивно та відповідати внутрішній волі учасника правочину, оскільки в противному випадку можуть мати місце негативні наслідки.

Разом із тим, правомірність правочину, як такого, презюмується законом.

Так, статтею 204 ЦК України прямо передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом, тобто його правомірність, яка презюмується законом, не спростована в судовому порядку.

За приписами ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України ).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України ).

За правилами ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 651 ЦК України ).

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч.1 п.21 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядків ведення Поземельної книги і Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі» від 09.09.2009 року №1021, яка діяла на момент укладення та реєстрації спірного договору), державна реєстрація обмежень використання земельної ділянки, земельного сервітуту, емфітевзису і суперфіцію в разі відсутності підстав для відмови в такій реєстрації здійснюється одночасно з державною реєстрацією земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 126 Земельного кодексу України , в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 року № 1952-IV в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» від 11.02.2010 року № 1878-VI , який набрав чинності 16.03.2010 року, з наступними змінами.

Згідно з преамбулою Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» , цей ОСОБА_4 визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.

ОСОБА_4 прийнятий 11.02.2010 року в новій редакції з метою створення єдиної системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

При цьому пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1878-VI встановлено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно в порядку, визначеному цим Законом, буде здійснюватися з 1 січня 2013 року.

Натомість, пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1878-VI також встановлено, що до 1 січня 2013 року державна реєстрація: права власності, права користування (сервітут) земельними ділянками, права постійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок; права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); права забудови земельної ділянки (суперфіцій) проводиться територіальними органами земельних ресурсів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України № 1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України № 1952-IV права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

До речі, в останній редакції ст. 3 Закону України № 1952-IV законодавцем у частині 3 цієї статті взагалі розширено перелік прав на нерухоме майно, які визнаються дійсними, незалежно від наявності факту їх державної реєстрації за цим Законом.

Зокрема, вказаною правовою нормою передбачено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, які виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Згідно з ч.1 ст.4 Закону України № 1952-IV , в редакції, що діяла на час укладення між сторонами та подальшої державної реєстрації договору від 18.05.2010 року, обов'язковій державній реєстрації за цим Законом підлягали речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, в тому числі - право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).

При цьому частиною 2 даної статті прямо передбачалось, що речові права на нерухоме майно, зазначені в пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті, є похідними і реєструються після державної реєстрації права власності на таке майно.

Згідно зі ст.ст. 3 , 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст.ст. 10 , 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу , тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтями 15 , 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність, у тому числі й у судовому порядку.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Таким чином, з урахуванням зазначених норм слід зазначити, що в порядку цивільного судочинства захисту підлягають лише порушені, невизнані або оспорювані права.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України по справі № 6-849цс15 від 9 грудня 2015 року, з урахуванням частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України,частини першої статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до ч.1 ст.61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Інших доказів на обґрунтування своїх вимог чи заперечень по суті позовних вимог сторонами надано не було.

Позивач та його представник не довели свого позову, що є його основним обов'язком відповідно до засад змагальності процесу за ст.10 ЦПК України. При цьому суд створив усі умови для змагальності процесу, роз'яснював йому та його представнику їх права і обов'язки.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, а також те, що матеріали цивільної справи жодних об'єктивних, належних та допустимих доказів щодо порушення прав позивача ОСОБА_1 як власника земельної ділянки з боку відповідача ТОВ «Агрофірма «Маяк» не містять, і таких доказів позивачем та його представником не надано під час судового розгляду, у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі.

Відповідно до вимог ст. 88ЦПК України судові витрати позивачу не присуджуються.

Враховующи вищевикладене та керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 61, 88, 212, 214, 215, 218 ЦПК України, ст. ст. 11 , 15 , 16 , 202 - 204 , 407-410, 412, 626-629 , 631, 638 ЦК України , ст. 126 ЗК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Маяк» про визнання недійсним договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)- відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Полтавської області через Котелевський районний суд Полтавської області шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя

Повний текст виготовлено 15.07.2016 року.