Постанова

від 08.08.2016 по справі 815/1799/16

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 815/1799/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2016 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним адміністративним позовом про визнання оформлення паспорту прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для реалізації хлібобулочних виробів від 25.02.2016 р. № 52-ППТС з порушенням вимог ДБН та зобов'язання анулювати зазначений паспорт.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Тарутинської РДА Одеської області 25.02.2016 р. замовнику ОСОБА_2 оформлено паспорт прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для реалізації хлібобулочних виробів за адресою: вул. Леніна, 64, смт. Тарутине, Тарутинський район Одеської області. На думку позивача, розташування споруди здійснено з порушенням п.3.13 додатку 3.1 ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», оскільки відстань між фасадом існуючих павільйонів та розміщеною ТС чотири метра, замість десяти. З цього приводу позивач звернувся до відповідача та просив анулювати паспорт прив'язки, на що отримав негативну відповідь, що зумовило його звернутись до суду із даним позовом.

До суду з'явився позивач, який позовні вимоги із викладених вище підстав підтримав у повному обсязі та просив задовольнити позов, зазначивши, що оскаржуваний паспорт прив'язки безпосереднього його права та інтереси не порушує, а звернення за судовим захистом обумовлено його громадянською позицією.

Представник відповідача та третя особи до суду не з'явилися, про час та місце судового розгляду справи повідомлені належним чином; заперечення проти адміністративного позову не надали.

Згідно ч.6 ст.128 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що Відділом містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Тарутинської РДА 25.02.2016 р. замовнику ОСОБА_2 оформлено паспорт прив'язки стаціонарної тимчасової споруди для реалізації хлібобулочних виробів за адресою: вул. Леніна, 64, с.м.т. Тарутине, Тарутинський район Одеської області.

21 березня 2016 р. ОСОБА_1 звернувся до начальника Відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Тарутинської РДА ОСОБА_3 із заявою, в якій просив анулювати вищезазначений паспорт прив'язки тимчасової споруди, зважаючи на недотримання пожежних обмежень при розміщенні стаціонарної споруди. Зокрема протипожежна відстань між існуючими торгівельними павільйонами та розміщеної ТС - 4 метри, чим не дотримано вимоги п.3.13 додатку 3.1 ДБН 360-92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», Правил пожежної безпеки в Україні, які передбачають десятиметрову відстань.

У відповідь листом від 24.03.2016 р. № 15 за підписом начальника Відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Тарутинської РДА ОСОБА_3 позивачу було повідомлено, що ДБН 360-92** не регулюють правовідносини, пов'язані із прив'язкою тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.

Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначає Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України 21.10.2011 N 244.

Відповідно до п.1.3 Порядку № 244 тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності (далі - ТС) - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Пересувна ТС - це споруда, яка не має закритого приміщення для тимчасового перебування людей, у якій може бути розміщене торговельне обладнання, низькотемпературний прилавок, лоток, ємність, торговельний автомат, інші пристрої для сезонної роздрібної торгівлі та іншої підприємницької діяльності.

Аналогічні положення містить Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» (ст.28).

Відповідно до ч.3 ст.28 Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів".

Згідно п.1.4 Порядку № 244 паспорт прив'язки ТС - це комплект документів, у яких визначено місце встановлення ТС на топографо-геодезичній основі М 1:500, схему благоустрою прилеглої території; замовник - це суб'єкт господарювання, який має намір розмістити ТС на підставі паспорта прив'язки ТС; стаціонарна ТС - це споруда, яка має закрите приміщення для тимчасового перебування людей і по зовнішньому контуру площу до 30 кв. м.

Для розміщення групи ТС (але не більше п'яти) розробляється єдиний паспорт прив'язки ТС з прив'язкою кожної окремої ТС з відображенням благоустрою прилеглої території та інженерного забезпечення (на топографо-геодезичній основі М 1:500) (п.1.10).

Відповідно до пунктів 2.1 - 2.3 Порядку підставою для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі - ТС) є паспорт прив'язки ТС.

Згідно з п.2.27 Порядку дія паспорта прив'язки ТС анулюється за таких умов: недотримання вимог паспорта прив'язки при її встановленні; невстановлення ТС протягом 6 місяців з дати отримання паспорта прив'язки; надання недостовірних відомостей у документах, зазначених у пункті 2.6 цього Порядку, під час підготовки паспорта прив'язки ТС.

Аналіз викладених вище низки правових норм діє підстави для висновку, що паспорт прив'язки тимчасової споруди за правовою природою є актом індивідуальної дії, який в даному випадку стосується його замовника - ОСОБА_2.

За критерієм юридичної природи акти індивідуальної дії стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

З'ясування цієї обставини має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються.

Вирішуючи спір, суд враховує правову позицію Вищого адміністративного суду України, висловлену в інформаційному листі «Щодо застосування окремих норм матеріального права під час розгляду адміністративних справ» від 01.06.2010 р. N 781/11/13-10, згідної якої індивідуальні акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

Крім того, у справі за позовом народних депутатів К., М., Д., Б. до Президента України, третя особа - гр. Д., про визнання незаконним Указу Президента України від 19 жовтня 2007 року N 985/2007 ( 985/2007 ) "Про призначення ОСОБА_4 заступником Голови Служби безпеки України - начальником Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" Верховний Суд України зазначив, що із зазначеним позовом звернулися не ті особи, яким належить право вимоги. Звернення до суду з позовом особи, якій не належить право вимоги (неналежний позивач), є підставою для відмови у задоволенні такого позову, оскільки права, свободи чи інтереси цієї особи у сфері публічно-правових відносин не порушено.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Згідно з ч.5 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

В той же час суд враховує, що застосування різних способів захисту порушеного права позивача повинно відбуватися з урахуванням конкретних обставин справи в кожному окремому випадку. При цьому судочинство має застосовуватись для відображення практичних реалій для того, щоб забезпечити ефективний захист прав і свобод, гарантованих законодавством.

Між тим, в контексті приписів КАС України має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку, а обов'язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії є створення юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.

Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв'язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Відповідно до п. 3.1 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 (справа № 1-10/2004) у загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об'єктивно існуюча і суб'єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології - як ставлення особистості до предмета як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об'єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

У п.3.4 цього ж Рішення зазначено, що, виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відсутність у заявника прав чи обов'язків у зв'язку із виданням оскаржуваного рішення не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом. Саме така позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27.10.2015 р. № 2138а15.

При цьому обов'язковою умовою скасування рішення суб'єкта владних повноважень є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, про що зауважив Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 25.09.2014 р. по справі № 826/9638/13-а.

Крім того, в ухвалі від 16.10.2015 р. по справі № К/800/19498/15 Вищий адміністративний суд України зазначив, що відсутність порушеного права, встановленого при розгляді справи по суті, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові, навіть якщо цей акт прийнятий з порушенням закону.

Як неодноразово зауважував Європейський суд з прав людини, за Конвенцією поняття ефективного засобу юридичного захисту вимагає здатності такого засобу не допустити здійснення заходів, які суперечать Конвенції і наслідки яких можуть бути незворотними. Отже, матиме місце порушення відповідних положень Конвенції у випадку, якщо такі заходи виконуються до того, як національні органи визначили, чи відповідають вони Конвенції, хоча при цьому Договірні держави користуються певною свободою розсуду в обранні способу, в який вони забезпечуватимуть виконання своїх зобов'язань за цим положенням (38411/02, п. 105, від 7 червня 2007 року, ECHR 2007-... (витяги)).

Повертаючись до обставин справи в аспекті правової позиції позивача суд вважає, що оскарження, основане на вищевикладених доводах, слід відкинути, в першу чергу, через невідповідність rationae personae, оскільки будь-яке рішення не стосуватиметься особистого становища позивача і жодного прямого чи негайного наслідку для провадження, яке стало приводом для скарги, не матиме (mutatis mutandis).

Покладені в основу адміністративного позову доводи позивача про те, що його звернеpння за судовим захистом обумовлене його громадською позицією, не можуть бути враховані судом також в силу принципів, на яких заснована система державних органів в Україні, зокрема дискреційні повноваження державного органу, уповноваженого на перевірку вимог з пожежної безпеки не можуть бути перебрані судом адміністративної юрисдикції.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, оскільки ключовим його завданням є здійснення правосуддя.

Таким чином, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку про те, що в задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 128, 158-163 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Тарутинської районної державної адміністрації Одеської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Суддя І.В. Завальнюк