Постанова

від 31.08.2016 по справі 911/3141/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" серпня 2016 р. Справа№ 911/3141/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Дикунської С.Я.

при секретарі судового засідання Яценко І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЯР»

на рішення Господарського суду Київської області

від 30.05.2016

у справі № 911/3141/13 (суддя Антонова В.М.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Київської регіональної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль»,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЯР»,

про стягнення 503 158,82 грн,

за участю представників сторін:

від позивача: Макєєв Є.Ю. - представник (довіреність №628/15 від 06.11.2015);

від відповідача:не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Київської регіональної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» (надалі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», позивач) звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Діяр» (надалі - ТОВ «Діяр», відповідач) про стягнення 393 774,01 грн, з яких 337 610,00 грн заборгованості за кредитом, 4 261,11 грн заборгованості за процентами, 51 742,47 грн пені за прострочення погашення кредиту та 160,43 грн пені за прострочення сплати процентів, зумовлених неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за кредитним договором від 17.01.2011 №010/14/664.

Під час судового розгляду справи суд першої інстанції прийняв подану позивачем 30.05.2016 в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України заяву про збільшення розміру позовних вимог, згідно якої позивач просив стягнути з відповідача 503 158,82 грн, з яких 249 069,65 грн заборгованості за кредитом, 193 837,07 грн заборгованості за відсотками, 36 463,78 грн пені за прострочення погашення кредиту та 23 788,32 грн пені за прострочення сплати відсотків.

Рішенням Господарського суду Київської області від 30.05.2016 у справі № 911/3141/13 позов задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Діяр» на користь Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» 249 069,65 грн боргу за кредитом, 193 837,07 грн боргу за нарахованими процентами за користування кредитом, 3 746,21 грн пені за прострочення процентів за користування кредитом та 6 695,74 грн судового збору. У решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Діяр» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Київської області від 30.05.2016 скасувати частково та прийняти нове рішення, яким в частині стягнення 193 837,07 грн боргу за нарахованими процентами за користування кредитом відмовити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення судом першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, неправильним і неповним дослідженням доказів, порушенням норм матеріального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.07.2016 колегією суддів у складі: головуючий суддя Мальченко А.О., судді Жук Г.О., Дикунська С.Я. апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 31.08.2016.

Позивач скористався правом, наданим статтею 96 Господарського процесуального кодексу України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

В судовому засіданні представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечив, вважає їх безпідставними, а судове рішення законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду без змін.

Відповідач свого уповноваженого представника у судове засідання не направив, про відкладення розгляду справи клопотань не заявляв, про дату, місце та час судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується повідомленням про вручення даній особі поштового відправлення.

Вислухавши думку представника позивача щодо можливості розгляду апеляційної скарги без участі уповноваженого представника відповідача, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд апеляційної скарги за наявними у справі матеріалами та за відсутності зазначеного учасника судового процесу.

31.08.2016 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, заслухавши представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом норм чинного законодавства, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.

Місцевим господарським судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 17.01.2011 між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (в тексті договору - кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Діяр» (в тексті договору - позичальник) було укладено Генеральну кредитну угоду №01/14/663, за умовами якої кредитор зобов'язався надавати позичальнику кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених у кредитних договорах, укладених у рамках цієї генеральної кредитної угоди і які є її невід'ємними частинами (пункт 1.1. Генеральної угоди).

Відповідно до пункту 1.2. Генеральної угоди загальний розмір позичкової заборгованості позичальника за наданими в рамках даної угоди кредитами не повинен перевищувати 500 000,00 грн.

17.01.2011 між Публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (в тексті договору - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Діяр» (в тексті договору - позичальник) був укладений кредитний договір №010/14/664, відповідно до якого кредитор з 17.01.2011 зобов'язався надати позичальнику кредит у вигляді відновлювальної (револьверної) кредитної лінії, а позичальник зобов'язався отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені договором.

Відповідно до підпунктів 1.1.1., 1.1.4. пункту 1.1. договору кредитний ліміт становить 500 000,00 грн, датою остаточного погашення кредиту є 10.01.2012.

Згідно з пунктом 1.2. кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує проценти, що розраховуються на основі процентної ставки, розмір якої може змінюватись на умовах договору. На дату укладання договору розмір процентної ставки складає 19 %.

Пунктом 2.3. кредитного договору визначено, що проценти за користування кредитом нараховуються згідно внутрішніх положень кредитора, але не рідше одного разу на місяць на суму кредиту, включаючи день надання та день, що передує даті повного погашення кредиту, виходячи з фактичної кількості днів в місяці та році (метод факт/факт).

Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання ними прийнятих відповідно до договору зобов'язань (пункт 14.1. договору).

Місцевим судом встановлено, що в подальшому між сторонами укладено додаткову угоду №1 від 22.12.2011 до кредитного договору, відповідно до пункту 2. якої

ними погоджено, що остаточною датою повернення кредиту є 10.10.2012, процентна ставка складає 23% річних.

Згідно з пунктом 6. додаткової угоди №1 сторони внесли зміни до пункту 5.1. кредитного договору і виклали його в наступній редакції: «Позичальник здійснює погашення нарахованих процентів щомісячними платежами. Погашення частини кредиту здійснюється у розмірах та строках, які визначаються графіком (додаток №1). Проценти за користування кредитом позичальник сплачує щомісяця не пізніше останнього робочого дня кожного місяця та остаточно при погашенні кредиту: в першому календарному місяці користування кредитом - за період з дня видачі кредиту по день, що передує передостанньому робочому дню місяця; в наступних календарних місяцях - з передостаннього робочого дня попереднього календарного місяця (включно) по день, що передує передостанньому робочому дню поточного місяця; в останній календарний місяць користування кредитом - з передостаннього робочого дня попереднього календарного місяця (включно) по день, що передує даті повного погашення кредиту».

22.12.2011 сторонами було підписано додаток №1 до договору, яким погоджено графік погашення кредитної заборгованості: 48 000,00 грн - до 31.01.2012, 48 000,00 грн - до 28.02.2012, 48 000,00 грн - 31.03.2012, 48 000,00 грн - до 30.04.2012, 48 000,00 грн - до 31.05.2012, 48 000,00 грн - до 30.06.2012, 48 000,00 грн - до 31.07.2012, 48 000,00 грн - до 31.08.2012, 48 000,00 грн - до 30.09.2012, 48 000,00 грн - до 10.10.2012.

Визначаючи правову природу відносин, що склались між сторонами в ході виконання договору, суд першої інстанції правильно зазначив, що такі мають ознаки кредитного договору, за яким, у відповідності до частини 1 статті 1054 Цивільного кодексу України, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно частини 2 статті 1054 Цивільного кодексу України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 "Позика" глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

За приписами частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

За приписами статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Місцевим господарським судом було встановлено, що на виконання умов договору позивач надав відповідачеві кошти в кредит у розмірі 500 000,00 грн, що підтверджується наявною у матеріалах справи банківською випискою по рахунку позивача (а.с.26-28).

Як стверджує позивач, відповідач порушив умови кредитного договору, не здійснив погашення кредиту згідно встановленого графіку у зв'язку з чим 23.07.2013 позивач направив на адресу відповідача вимогу від 23.07.2013 №140-10-1-00/314 про погашення заборгованості за кредитним договором.

Відповідач на вказану вимогу не відреагував, суму заборгованості за кредитним договором не оплатив, що стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.

Місцевим судом також встановлено, що 04.03.2015 відповідачем було здійснено часткове погашення кредитної заборгованості на суму 80 540,35 грн, що підтверджується меморіальними ордерами №1 та №2 (а.с.99-100).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач виконав взяті на себе договірні зобов'язання, однак відповідач в порушення умов договору отримані кредитні кошти повернув частково, у зв'язку з чим у відповідача станом на 30.06.2016 - дату подання заяви про збільшення розміру позовних вимог, наявна заборгованість по кредиту у розмірі 249 069,65 грн та по процентах - 193 837,07 грн.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Враховуючи те, що заборгованість за кредитним договором перед позивачем на час прийняття судового рішення не погашена, розмір боргу у сумі 249 069,65 грн за кредитом та 193 837,07 грн за процентами за користування кредитом підтверджується матеріалами справи, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача, викладені в заяві про збільшення розміру позовних вимог, підлягають задоволенню у повному обсязі.

В апеляційній скарзі відповідач стверджував, що позивач мав право нараховувати проценти за користування кредитом лише до закінчення строку кредитного договору, тобто до 10.10.2012, а відтак рішення місцевого суду в частині стягнення 193 838,07 грн процентів, нарахованих після 10.10.2012, є незаконним.

Дані твердження апелянта колегія суддів находить безпідставними з огляду на наступне.

Відповідно до частини 3 статті 1049 Цивільного кодексу України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме: суму позики з урахування встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

Вказану правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 02.09.2015 у справі №6-369цс15.

Крім того, пунктом 5.4. кредитного договору сторони погодили, що при простроченні погашення кредиту проценти нараховуються за весь строк фактичного користування кредитом на суму фактичної заборгованості, в тому числі, протягом строку такого прострочення, та підлягають сплаті додатково до сум, передбачених Графіком.

Оскільки сума кредиту не була погашена відповідачем у строки, встановлені договором, нарахування процентів за весь строк фактичного користування кредитом, в тому числі після закінчення строку дії договору, є законним та таким, що здійснено позивачем у відповідності до умов укладеного між сторонами кредитного договору.

Водночас, у зв'язку з простроченням відповідачем виконання грошових зобов'язань позивач просив стягнути з відповідача пеню за період з 30.04.2015 по 26.04.2016, розмір якої згідно його розрахунку, наданого до заяви про збільшення розміру позовних вимог, складає 36 463,78 грн за прострочення погашення суми кредиту.

Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, зокрема, стягнення пені та порядок її нарахування, передбачено статтею 549 Цивільного кодексу України, статтями 230-232 Господарського кодексу України, а також Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання, або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України).

Частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

За приписами частини 6 вказаної статті штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності до статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" вiд 22.11.1996 № 543/96-ВР платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

Крім того, відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Відповідно до пункту 13.4. договору за прострочення виконання будь-яких грошових зобов'язань за договором позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,04% від суми простроченого платежу за кожен календарний день прострочення. Нарахування пені здійснюється починаючи з наступного календарного дня після дати, коли відповідне грошове зобов'язання мало бути виконаним і по день виконання позичальником простроченого зобов'язання включно.

Здійснивши перевірку поданого позивачем розрахунку пені за прострочення погашення суми кредиту, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що позивач неправильно визначив період нарахування пені, з наступних підстав.

Пунктом 2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» № 14 від 17.12.2013 визначено, що щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Пунктом 6. інформаційного листа Вищого господарського суду України від 21.11.2011 №01-06/1624/2011 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» визначається, що відповідно до статті 256 ЦК України під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки. Водночас частиною шостою статті 232 ГК України визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема, частиною шостою цієї статті передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Отже, частиною шостою статті 232 ГК України встановлено строк, у межах якого нараховуються штрафні санкції, і який не є строком позовної давності, а пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України - строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Згідно з пунктом 4. Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/928/2012 від 17.07.2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням частини шостої статті 232 ГК України, господарським судам слід враховувати викладене в пункті 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 21.11.2011 №01-06/1624/2011 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» та, що нарахування неустойки за прострочення виконання зобов'язання за шість місяців, що передують моменту звернення з позовом, можливе лише в тому випадку якщо період нарахування неустойки не перевищує одного року від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, тобто сторони у договорі можуть визначити початок нарахування пені інакше, ніж від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, але в межах одного року від цього дня (див. постанову Верховного Суду України від 27.04.2012 №13/110-11 та постанову Вищого господарського суду України від 01.02.2012 №15/065-11).

За результатами аналізу кредитного договору, колегією суддів встановлено, що сторонами не погоджено збільшення періоду нарахування пені, порівняно з тим, що передбачений законом, відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України. Відтак, у позивача відсутні правові підстави для збільшення періоду нарахування пені.

З матеріалів справи вбачається, що наступні терміни погашення кредиту: 31.01.2012, 28.02.2012, 31.03.2012, 30.04.2012, 31.05.2012, 30.06.2012, 31.07.2012, 31.08.2012, 30.09.2012 та 10.10.2012, відтак позивач мав право на нарахування пені за прострочення зобов'язань по сплаті кредиту протягом 6 місяців з наступного дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконаним.

Проте позивач просить стягнути пеню за прострочення виконання зобов'язання зі сплати кредиту за період з 30.04.2015 по 26.04.2016, який знаходиться поза визначеними межами.

Враховуючи вищевикладене, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку, про безпідставність нарахування 36 463,78 грн пені за прострочення сплати кредиту з 30.04.2015 по 26.04.2016 та відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача пеню за прострочення сплати процентів за користування кредитом, розмір якої відповідно до заяви про збільшення розміру позовних вимог складає 23 788,32 грн.

Оскільки фактичне нарахування процентів за користування кредитом здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду, що позивачем правомірно нараховано пеню за прострочення сплати процентів за користування кредитом.

Місцевим господарським судом зазначено, що враховуючи заявлену відповідачем позовну давність до нарахування пені, не підлягає задоволенню пеня, нарахована позивачем на заборгованість по непогашеним процентам за користування кредитом до 31.03.2015.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що правильний розмір пені за прострочення процентів за користування кредитом, нарахованої за період з 01.04.2015 по 26.04.2016 становить 3 746,21 грн, а тому вказана позовна вимога підлягає частковому задоволенню.

За приписами статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що рішення Господарського суду Київської області від 30.05.2016 у справі №911/3141/13 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому, підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЯР» задоволенню не підлягає.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32-34, 43, 44, 49, 96, 99, 101 - 106 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЯР» на рішення Господарського суду Київської області від 30.05.2016 у справі №911/3141/13 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 30.05.2016 у справі №911/3141/13 залишити без змін.

3. Матеріали справи №911/3141/13 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

С.Я. Дикунська