Рішення

від 15.09.2016 по справі 904/6002/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.09.16р. Справа № 904/6002/16 За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроагропромсервіс", м. Дніпро

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Дніпро

про стягнення 28 118,12 грн

Суддя Воронько В.Д.

Представники:

від позивача: представник Тесля А.М., довіреність б/н від 08.09.2016;

від відповідача: не з'явився.

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Дніпроагропромсервіс" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач), у якій виклав вимоги про стягнення основного боргу у сумі 16200,00 грн, інфляційних нарахувань у сумі 7168,50 грн, 3% річних у сумі 242,32 грн та пені у сумі 4507,30 грн, нарахованих позивачем з посиланням на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди № 3, укладеного між сторонами 01.01.2014.

Відповідач своїм правом на подання відзиву на позов та на участь у судовому засіданні не скористався, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином за його місцезнаходженням згідно матеріалів справи та за інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що підтверджується витягом з сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження поштового відправлення № 4930002390657, відповідно до якого ухвала суду була отримана за довіреністю 30.08.2016.

З огляду на викладене суд керується ч.1 ст.64 ГПК України, у якій зазначено, що ухвала про порушення провадження по справі надсилається зазначеним особам (сторонам) за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження по справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою вважається, що ухвала про порушення провадження по справі вручена їм належним чином.

Аналогічна позиція викладена у п.п. 3.9.1, 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" де зазначено, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвали суду були надіслані відповідачу завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

За таких обставин у суду маються достатні підстави вважати, що ним вжито належних заходів до повідомлення відповідача про дату, час та місце судового слухання, але останній не скористався своїм правом на участь свого представника у судовому засіданні.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Враховуючи те, що норми статті 65 ГПК України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 ГПК України.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

01.01.2014 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Дніпроагропромсервіс" (далі - позивач, орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - відповідач, орендар) було укладено договір оренди №3 (далі - договір), за умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв в тимчасове платне користування складські приміщення площею 360,00 кв.м.

Відповідно до п.5.1 договору оренди від 01.01.2014 щомісячний розмір орендної плати становить 5400,00 грн.

Орендна плата сплачується в безготівкому порядку на поточний рахунок орендодавця не пізніше 10 числа поточного місяця (100% попередня оплата) (п.5.2 договору).

На підставі повідомлення відповідача про розірвання договору оренди, вказаний договір був розірваний з 01.03.2015 та відповідач повернув нежитлові приміщення з оренди, що підтверджується актом повернення нерухомого майна по договору №3 від 01.01.2014 від 28 лютого 2015 року.

Однак, під час дії договору оренди відповідач порушував зобов'язання по оплаті орендної плати у встановлений договором строк та на момент розірвання договору оренди і повернення нерухомого майна він заборгував позивачу по сплаті орендної плати суму 16200,00 грн, яку відповідач визнав, що підтверджується актом звірки станом на 01.03.2015, підписаним сторонами та скріпленим печатками підприємств та гарантійним листом відповідача від 31.03.2015 про оплату ним зазначеної заборгованості в строк до 30 листопада 2015 року.

Проте свої фінансові зобов'язання по оплаті заборгованості у сумі 16200,00 грн відповідач не виконав, що і стало причиною звернення позивача до суду з цим позовом.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та необхідність часткового задоволення позову з таких підстав.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Господарське зобов'язання виникає, зокрема із господарського договору (ст. 174 Господарського кодексу України).

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ст.11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (зобов'язань) є, зокрема, договір.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За своєю правовою природою укладений між сторонами по справі договір є договором оренди, до якого слід застосовувати відповідні положення Господарського та Цивільного кодексів України.

Статтею 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.525 Цивільного кодексу України).

Частинами 1 та 2 ст. 762 Цивільного кодексу України встановлено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму.

Приписами ст.530 Цивільного кодексу України, зокрема, встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Факт користуванням відповідачем на праві оренди майном позивача доведено та відповідачем не оспорено, що також підтверджено матеріалами справи.

Порушенням зобов'язання, у відповідності до ст.610 Цивільного кодексу України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, тобто неналежне виконання.

Отже, відповідач порушив свої фінансові зобов'язання щодо сплати орендної плати у розмірі 16200,00 грн, а тому має місце неналежне виконання відповідачем умов договору через що позовні вимоги щодо стягнення з останнього суми заборгованості з орендної плати є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно зі ст.611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Позивач нарахував та заявив до стягнення з відповідача пеню у загальній сумі 4507,30 грн за період з 11.12.2014 по 10.07.2016.

Стаття 216 Господарського кодексу України передбачає відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим кодексом, іншими законами і договором.

Згідно п.1 ст.230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч.1 ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною 1 ст.549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 3 вказаної статті визначено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 7.1 договору сторони погодили що орендна плата, комунальні платежі, що перераховуються несвоєчасно чи не в повному обсязі орендар зобов'язаний сплачувати з нарахуванням пені в розмірі 1% суми заборгованості за кожен день прострочення (включаючи день сплати).

Відповідно до ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Здійснивши розрахунок за ставкою встановленою в договорі судом встановлено, що сума пені значно перевищує суму розраховану за подвійною обліковою ставкою НБУ, що є недопустимим та не правомірним, а отже відповідач повинен сплатити на користь позивача пеню за несвоєчасну оплату наданих послуг у розмірі саме подвійної облікової ставки НБУ, що діяла на весь час прострочення платежу.

Суд, перевіривши розрахунок пені наданий позивачем дійшов висновку, що вона за період часу, який вийшов за межі позовної давності, встановленої ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України в один рік.

Статтею 267 Цивільного кодексу України передбачені наслідки спливу строку позовної давності, зокрема, ч.3 та ч.4 визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Однак, враховуючи той факт, що від відповідача не надходила заява про застосування строків позовної давності, то нараховування пені за такий період часу є допустимим, проте суд дійшов висновку, що сам розрахунок пені, здійснений позивачем не вірно. З огляду на що суд здійснив власний розрахунок пені за період з 11.12.2014 по 28.02.2015 включно, оскільки 01.03.2015 договір оренди був розірваний за згодою сторін, тобто договір припинив свою дію, а отже нарахування та стягнення пені після закінчення договору є неправомірним.

Так, ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України визначено, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

З урахуванням того, що спірний договір припинив свою дію 01.03.2015, а відтак і умови договору втратили юридичну силу, посилання позивача на необхідність виконання умов договору в частині вже після закінчення строку його дії є безпідставним та необґрунтованим.

Отже, проаналізувавши чинне законодавство суд зазначає, що останнім днем можливого нарахування пені є останній день договору включно, тобто 28.02.2015, як визначено у акті про повернення нерухомого майна від 28.02.2015. Прострочення заборгованості з орендної плати відповідача, як встановлено судом, складає три місяці (грудень 2014 року, січень та лютий 2015 року по 5400,00 грн за кожний місяць окремо), тому останнім здійснено розрахунок пені починаючи з 11.12.2014 по 28.02.2015 включно, загальна сума якої складає 713,10 грн, що і підлягає до стягнення.

Згідно ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до приписів п. 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція). У застосуванні індексації можуть враховуватися рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, викладені в листі Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97р.

Так, на підставі приписів ст. 625 Цивільного кодексу України позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 3% річних за період з 11.12.2014 по 10.07.2016 включно у сумі 242,32 грн та інфляційні втрати за аналогічний період у сумі 7168,50 грн, перевіривши які суд зазначає наступне.

Нараховані позивачем 3% річних підлягають до стягнення з відповідача у сумі 242,32 грн, оскільки заявлені в межах суми їх можливого нарахування. Що ж стосується інфляційних нарахувань, то суд здійснив перевірку їх розрахунку за період з грудня 2014 року по червень 2016 року включно та встановив, що вони нараховані по червень 2016 року включно за кожний період виникнення зобов'язань і нарахований та заявлений до стягнення загальний розмір інфляційних втрат в сумі 7168,50 грн не перевищує суму, що могла бути нарахована за цей період.

З урахуванням викладеного та наявних у справі доказів суд вважає, що позивач належним чином довів наявність вини відповідача у невиконанні свого обов'язку щодо оплати орендованих приміщень, а тому особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності його вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено законом або договором (частина 1 ст.614 ЦК України).

Згідно ст. 4 3 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України) України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

У відповідності з приписами ст.ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

На підставі ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи викладене, господарський суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення основного боргу у сумі 16200,00 грн, пені у сумі 713,10 грн, 3% річних у сумі 242,32 грн та інфляційних втрат у сумі 7168,50 грн; в решті позову слід відмовити.

Витрати по сплаті судового збору у сумі 1192,06 грн покладаються на відповідача, як на сторону з вини якої виник спір відповідно до ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4 3 , 22, 33, 34, 43, 49, 75, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Дніпроагропромсервіс" (м. Дніпро, вул. Кільченська, буд. 8, ідентифікаційний код 33114626) - основний борг у сумі 16200,00 грн, пеню у сумі 713,10 грн, 3% річних у сумі 242,32 грн, інфляційні нарахування у сумі 7168,50 грн та витрати по сплаті судового збору у сумі 1192,06 грн, видати наказ позивачу після набрання рішенням законної сили.

3. В решті позову відмовити.

В судовому засіданні відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано - 19.09.2016.

Суддя В.Д. Воронько