Ухвала

від 05.10.2016 по справі 320/484/15-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний номер 320/484/15 -ц Головуючий у 1 інстанції Фомін В.А.

Номер провадження 22-ц/778/3390/16 Суддя-доповідач ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого Дзярука М.П.,

Суддів: Крилової О.В.,

ОСОБА_2,

за участю секретаря Семенчук О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договорами позики,-

В С Т А Н О В И Л А:

У січні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовомдо ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договорами позики.

В обґрунтування позову зазначивши, що він 12 травня 2014 року за договором позики надав відповідачу в борг валютні цінності - 7 500 доларів США в строк до 25 листопада 2014 року. Відповідно до умов укладеного договору відповідач зобов'язався сплачувати позивачу неустойку у вигляді пені в розмірі 1% від простроченої суми за кожен день порушення строку повернення позики. На підтвердження укладеного договору та його умов відповідач написав розписку.

Позивач зазначає, що курс долара США станом на 20.01.2015 становить 15,77 грн. за 1 долар США. Основний борг 7500 доларів США = 118 275 грн.

Пеня за прострочення з 26 листопада 2014 року по 21 січня 2014 року (66 днів) складає 78 061 грн. 50 коп.

Загальна сума боргу за договором позики від 12 травня 2014 становить 196 336 грн. 50 коп.

Позивач також зазначає, що 12 листопада 2014 року було укладено ще один договір позики із відповідачем на суму 53 000 грн. в строк до 12 грудня 2014 року. Відповідно до умов укладеного договору відповідач зобов'язався сплачувати позивачу неустойку у вигляді пені у розмірі 1% від простроченої суми за кожен день порушення строку повернення позики.

Позивач зазначає, що відповідач до теперішнього часу суму боргу не повернув. На підтвердження укладеного договору та його умов відповідач написав розписку.

Пеня за прострочення в період з 13 грудня 2014 року по 21 січня 2015 (38 днів) складає 20 140 грн.

Загальна сума боргу за договором позики від 12 листопада 2014 року становить 73 140грн.

Таким чином, сума, яка підлягає стягненню з відповідача за договорами позики становить 269 476 грн. 50 коп.

Тому позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь суму боргу за договором позики від 12 травня 2014 року в сумі 196 336 грн. 50 коп., за договором позики від 12 листопада 2014 року в сумі 73 140 грн. 00 коп., витрати по сплаті судового збору в розмірі 2816 грн. 80 коп. та по сплаті послуг адвоката в розмірі 4000 грн. 00 коп., що разом складає грошову суму в розмірі 276 293 грн. 33 коп.

03 червня 2015 року від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій він вказує, що курс долара США станом на 02 червня 2015 року становить 21,08 грн. за 1 долар США та збільшена кількість днів за прострочення виконання зобов'язання.

Тому позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь суму боргу за договором позики від 12 травня 2014 року в сумі 442 680 грн. 00 коп., за договором позики від 12 листопада 2014 року в сумі 131 440 грн. 00 коп., витрати по сплаті судового збору в розмірі 3775 грн. 80 коп. та по сплаті послуг адвоката в розмірі 4000 грн. 00 коп., що разом складає грошову суму в розмірі 581 895 грн. 80 коп.

18 листопада 2015 року від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій він вказує, що курс долара США станом на 17 листопада 2015 року становить 23,20 грн. за 1 долар США та збільшена кількість днів за прострочення виконання зобов'язання.

Тому позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь суму боргу за договором позики від 12 травня 2014 року в сумі 699 480 грн. 00 коп., за договором позики від 12 листопада 2014 року в сумі 212 530 грн. 00 коп., витрати по сплаті судового збору в розмірі 3775 грн. 80 коп. та по сплаті послуг адвоката в розмірі 4000 грн. 00 коп., що разом складає грошову суму в розмірі 919 785 грн. 80 коп.

Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 суму заборгованості за Договором позики від 12 травня 2014 року в розмірі 348 000 грн. 00 коп. (складається з: 174 000 грн. 00 коп., що еквівалентно 7 500 доларів США станом на 18 листопада 2015 року, - заборгованість основної суми боргу, 174 000 грн. 00 коп. - неустойка за несвоєчасне виконання зобов'язання за договором позики); суму заборгованості за Договором позики від 12 листопада 2014 року в розмірі 106 000 грн. 00 коп. (складається з: 53 000 грн. 00 коп. - заборгованість основної суми боргу, 53 000 грн. 00 коп. - неустойка за несвоєчасне виконання зобов'язання за договором позики), та судові витрати в розмірі 5 402 грн. 21 коп. (складається з: 1402 грн. 21 коп. - судові витрати за оплату судового збору, 4 000 грн. 00 коп. - витрати за правову допомогу), а всього разом грошову суму в розмірі 459 402 грн. 21 коп.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 судовий збір на користь держави в розмірі 959 грн. 00 коп.

Не погоджуючись з вказаним заочним рішенням суду, ОСОБА_3 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, просить рішення змінити:

у частині стягнення на користь позивача суми боргу за договором позики у розмірі 174 00 грн. та 53 000 грн. - залишити в силі;

у частині стягнення з відповідача суми неустойки у розмірі 174 000 грн. та 53 000 грн. змінити та встановити неустойку у розмірі 1 грн.;

у частині стягнення 4 000 грн. - у якості витрат на правову допомогу у задоволені позову відмовити, відповідним чином змінити розмір судових витрат, які мають бути стягнуті з відповідача.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість заочного рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи частково позов, суд виходив з того, що підписавши розписки, ОСОБА_3 підтвердив те, що він отримав грошові кошти від ОСОБА_4

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною 1 ст.303 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Судом встановлено, що 12.05.2014р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав ОСОБА_3 (позичальник) грошові кошти у сумі 7500,00 доларів США строком до 25.11.2014р.

На підтвердження укладення між сторонами договору позики позивачем було надано розписку про отримання відповідачем від нього грошових коштів у сумі 7500,00 доларів США.

Також судом встановлено, що 12.11.2014р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено ще один договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав ОСОБА_3 (позичальник) грошові кошти у сумі 53 000,00 грн. строком до 12.12.2014р.

На підтвердження укладення між сторонами договору позики позивачем було надано розписку про отримання відповідачем від нього грошових коштів у сумі 53 000,00 грн..

Проте, у визначений договорами позики строки відповідач грошові кошти не повернув, у зв'язку з чим позивач змушений був звернутися із даним позовом.

Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша стаття 1050 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України міститься в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13., №6-79цс14 від 02.07.2014 року.

Таким чином, колегія суддів погоджується з аргументованим висновком суду першої інстанції про стягнення заборгованості, оскільки факт отримання грошей підтверджений належними доказами по справі.

Предметом договору позики від 12.05.2014р. є іноземна валюта.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 02.07.2014 року у справі № 6-79цс14.

З урахування викладеного рішення суду про стягнення основного боргу у валюті гривня є правильним.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стягнення з боржника, який порушив грошове зобов'язання, сум індексації грошового боргу та процентів не перешкоджає стягненню у передбачених законом або договором випадках неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов'язання, оскільки відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

У справі, яка переглядається, договорами позики встановлено розмір пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання 1% від простроченої суми за кожен день порушення строку повернення позики.

Частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

За змістом ч. 3 ст. 551 ЦК України суд має право, оцінивши розмір заборгованості та розмір штрафних санкцій (неустойки), зменшити її розмір у тому випадку, якщо він значно перевищує розмір штрафних санкцій (неустойки) через її не співмірність із розміром основного зобов'язання.

Виходячи з загальних положень цивільного законодавства про відповідальність та про забезпечення виконання зобов'язання, санкція у вигляді пені спрямована на забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань по поверненню позики. Розмір санкції в грошовому виразі має бути більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її забезпечення.

Пунктом 27 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30.03.2012 року роз'яснено, що положення частини третьої статті 551 ЦК України про зменшення розміру неустойки може бути застосовано судом лише за заявою відповідача до відсотків, які нараховуються як неустойка, і не може бути застосовано до сум, які нараховуються згідно з частиною другою статті 625 ЦК, які мають іншу правову природу. При цьому проценти, які підлягають сплаті згідно з положеннями статей 1054, 1056-1 ЦК, у такому порядку не підлягають зменшенню через не співмірність із розміром основного боргу, оскільки вони є платою за користування грошима і підлягають сплаті боржником за правилами основного грошового боргу.

Істотними обставинами в розумінні частини третьої статті 551 ЦК можна вважати, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).

Положення статті 616 ЦК передбачають право суду за певних умов зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Зазначене стосується цивільно-правової відповідальності боржника, а не сплати ним основного грошового боргу за кредитним договором, що суд на підставі вказаної норми закону змінити не може.

Враховуючи зазначені обставини, вочевидь неспівмірність між нарахованою пенею і порушенням зобов'язання, а також керуючись засадами розумності, виваженості і справедливості, суд першої інстанції дійшов до виваженого та справедливого висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені необхідно змінити, розмір пені слід зменшити до суми боргів, яка є достатньою сумою, яка забезпечить задоволення інтересів кредитора і водночас не порушить баланс між інтересами кредитора та боржника.

З урахуванням викладеного доводи апелянта про зменшення розміру пені до 1 грн. безпідставні, оскільки порушують засади відповідальності сторін за неналежне виконання своїх зобов»язань. Щодо визначеного розміру пені, то судом першої інстанції були враховані всі матеріальні та особисті обставини відповідача.

Доводи апелянта про невідповідність стягнутої суми витрат на правову допомогу закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» не знайшли свого підтвердження. Крім цього, відповідач не вказує в чому саме невідповідність суми. Так, з матеріалів справи (розрахунку - а.с. 160) вбачається, що адвокатом було витрачено на правову роботу 7 год. 30 хв., які були помножені на суму граничного розміру, що відповідає вищезазначеному закону.

Отже розглядаючи спір, судова колегія вважає, що суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Таким чином доводи апеляційної скарги обґрунтованими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права , які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст.303, 307, 308 ,313-315, 317,319 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - відхилити.

Заочне рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 квітня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: