Рішення

від 11.10.2016 по справі 904/7493/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

11.10.16р. Справа № 904/7493/16

За позовом Приватного акціонерного товариства "Донецьксталь" - металургійний завод", м.Донецьк

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оілметінвест", м. Підгородне

про стягнення 184 607,51 грн

Суддя Петренко Н.Е.

секретар судового засідання Бойчук Ю.С.

Представники:

від позивача: не з'явився

від відповідача: ОСОБА_1, представник за довіреністю № б/н від 08.09.16р.

СУТЬ СПОРУ:

Приватне акціонерне товариство "Донецьксталь" - металургійний завод" (далі - позивач) звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оілметінвест" (далі - відповідач) про стягнення 184 607,51 грн.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на порушення відповідачем умов договору № НОМЕР_1 від 23.10.14р., в частині поставки товару.

Ухвалою господарського суду від 30.08.16р. порушено провадження у справі, прийнято позовну заяву до розгляду, призначено судове засідання на 22.09.16р.

Ухвалою господарського суду від 22.09.16р. відкладено судове засідання на 11.10.16р.

05.10.16р. до суду від відповідача надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи додаткових доказів.

10.10.16р. до суду від відповідача надійшли заперечення на позовну заяву, відповідно до яких останній просить суд застосувати у справі строки позовної давності та відмовити у задоволенні позову.

11.10.16р. повноважний представник позивача у судове засідання не з'явився, але в матеріалах справи є клопотання позивача про розгляд справи без участі повноважного представника останнього, у зв'язку з ускладненням роботи пунктів пропуску для перетину через зону зіткнення, а також небезпеки.

Господарський суд вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні без участі повноважного представника позивача за наявними в ній матеріалами.

Повноважний представник відповідача заявлені позовні вимоги не визнав, просив суд застосувати у справі строки позовної давності та відмовити у задоволенні позову.

У судовому засіданні 11.10.16р. оголошено вступну та резолютивну частини судового рішення, згідно зі ст.85 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши матеріали справи, подані документи, заслухавши пояснення повноважного представника відповідача, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

23.10.14р. між позивачем та відповідачем укладено договір № НОМЕР_1 (далі - Договір), відповідно до умов п. 1.1 якого, відповідач взяв на себе зобов'язання передати, а позивач прийняти та оплатити згідно умовам договору продукцію виробничо-технічного призначення (далі - товар). Номенклатура, кількість, ціна та строк поставки якого оговорюється сторонами у додаткових угодах, які є невід'ємною частиною договору.

Строк дії Договору до 31.12.15р. (п. 8.1.1 Договору).

Відповідно до умов Додаткових угод № 1, 3, 5 до Договору відповідач взяв на себе зобов'язання поставити позивачеві ізвестняк флюсовий у листопаді, грудні 2014 року, січні 2015 року.

Позивача зобов'язаний здійснювати оплату товару шляхом прямого перерахування грошових коштів на рахунок відповідача впродовж 30-ти календарних днів з його поставки, якщо інше не обумовлено в додаткових угодах (п. 4 Додаткової угоди № 1 від 23.10.14р. до Договору).

Умовами п. 4 Додаткових угод № 3 від 27.11.14р., № 5 від 15.12.14р. до Договору передбачена 100% попередня оплата товару шляхом прямого перерахування грошових коштів на рахунок відповідача.

Виконуючи умови Договору платіжними дорученнями № 193462 від 14.11.14р., № 193474 від 14.11.14р., № 193670 від 27.11.14р., № 193749 від 03.12.14р., № 193807 від 05.12.14р. позивач перерахував відповідачу 1 030 650, 00 грн.

У листопаді, грудні 2014 року та січні 2015 року відповідачем поставлено позивачу ізвестняка флюсового на суму 685 169,10 грн., що підтверджується залізничними накладними та рахунками на оплату доданими до позовної заяви.

Як вказує позивач, відповідач не виконав свої зобов'язання в частині поставки товару на суму 345 480,90 грн., а 10.03.15р. повернув позивачу грошові кошти у сумі 114 622,20 грн.

02.11.15р. позивач на адресу відповідача направив вимогу № 17/29пр про відмову згідно ст.612 ЦК України від поставки продукції згідно укладеного між сторонами Договору та повернення попередньої оплати у сумі 230 858,70 грн. на рахунок позивача у передбачений ст. 530 Цивільного кодексу семиденний строк.

Листом № 1611/1 від 16.11.15р. відповідач визнав заборгованість у сумі 230 858,70 грн. та направив на адресу позивача графік погашення заборгованості.

29.12.15р., 28.01.16р., 29.02.16р. відповідачем повернуті грошові кошти у загальній сумі 130858,70 грн.

Станом на теперішній час, як зазначає позивач, відповідачем не виконані зобов'язання в частині повернення грошових коштів у сумі 100 000,00 грн.

Таким чином, як вважає позивач, відповідач встановленого законом обов'язку повернути грошові кошти позивачу не виконав, чим порушив покладене на нього грошове зобов'язання.

За неналежне виконання відповідачем своїх обов'язків по Договору, позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України були нараховані інфляційні втрати у розмірі 7 347,60 грн. та 3% річних у розмірі 3010,42 грн.

Крім того, на підставі ч. 3 ст. 693 ЦК України та ч. 6 ст. 231, ч. 4 ст. 232 ГК України позивачем були нараховані відсотки за користування чужими грошовими коштами у розмірі 74 249,49 грн.

Враховуючи вищевикладене, позивач просить суд стягнути з відповідача суму попередньої оплати у розмірі 100 000,00 грн., інфляційні втрати у розмірі 7 347,60 грн., 3% річних у розмірі 3010,42 грн., відсотки за користування чужими грошовими коштами у розмірі 74 249,49 грн., а всього 184 607,51 грн.

Відповідач заявлені позовні вимоги не визнав, просив суд застосувати у справі строки позовної давності та відмовити у задоволенні позову, виходячи з наступного.

Як вказує відповідач, не виконання останнім зобов'язання в частині повернення грошових коштів у розмірі 100 000,00 грн. пов'язане з форс-мажорними обставинами.

Крім того, розірвання Договору сталося не у зв'язку із односторонньою відмовою від договору, а у зв'язку з форс-мажорними обставинами.

Отже, на правовідносини сторін не можуть розповсюджуватись норми ст. 693 ЦК України.

При цьому, як вказує відповідач, узгодити графік повернення грошей так і не вдалось, відповідач не відмовляється від повернення залишку у розмірі 100 000,00 грн., що і буде зроблено у найближчі часи. Однак підстав стягнення з відповідача грошей у примусовому порядку не вбачається, оскільки строки такого повернення не узгоджені сторонами.

Посилаючись на п. 6.2. Договору відповідач зазначає про те, що сторони письмово домовилися про те, що у разі виникнення форс-мажорних обставин сторони мають право відмовитися від подальшого виконання зобов'язань за Договором. Що і було зроблено між позивачем та відповідачем.

Відповідач звертає увагу суду, що:

- ст. 625 ЦК України застосовується у разі прострочення грошового зобов'язання. Але, оскільки сторони не узгодити процедуру та строки повернення коштів, не можна казати про прострочення.

- п. 6 ст. 231 ГК України застосовується лише за порушення грошових зобов'язань. Однак, відповідач не порушував грошові зобов'язання, а сума попередньої оплати не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання, оскільки відповідні дії вчиняються не для виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар.

Крім того, за приписами ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Враховуючи розрахунок позивача нарахування штрафних санкцій повинно було бути припинено у липні 2015 року та становити загальний розмір 34 488,74 грн. Однак, на вказані штрафні санкції позивач не може розраховувати у зв'язку із пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши пояснення повноважного представника відповідача, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Приймаючи рішення господарський суд виходив із наступного.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Господарське зобов'язання виникає, зокрема із господарського договору (ст. 174 Господарського кодексу України).

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогічна норма міститься у ст. 712 Цивільного кодексу України відповідно до якої, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Статтею 266 Господарського кодексу України передбачено, що предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

За приписами ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Положеннями ст. 693 Цивільного кодексу України передбачено, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно з ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.

У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтею 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства (ст. 129 Конституції України).

Положеннями ст. 4 3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст. ст. 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищезазначені норми чинного законодавства України, умови Договору та обставини справи, господарський суд вважає, що вимоги позивача в частині стягнення суми попередньої оплати за непоставлений товар у розмірі 100 000,00 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі, оскільки:

- Надані позивачем до господарського суду документи у розумінні ст. 36 Господарського процесуального кодексу України суд прийняв як належні докази, оскільки вони містять інформацію щодо предмета доказування, та підтверджують неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань. Належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача та підтверджували належне виконання відповідачем своїх зобов'язань в частині повернення сплаченого авансу за непоставлений товар, відповідачем господарському суду надано не було.

- Як свідчать матеріали справи, відповідач визнав себе зобов'язаною особою по відношенню до позивача, що підтверджує відповідь на претензію № 1611/1 від 16.11.15р. та заперечення на позовну заяву.

На підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України позивачем нараховані 3% річних у розмірі 3010,42 грн. та інфляційні втрати у розмірі 7 347,60 грн.

Згідно з ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже вказаною статтею передбачена можливість стягнення 3% річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов'язання .

Господарський суд звертає увагу, що у п. 21 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.10.15р. № 01-06/1837/15 "Про доповнення інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 N 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" зазначено про те, що ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачено можливість стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат за прострочення саме грошового зобов'язання . Натомість стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов'язання , оскільки відповідні дії вчиняються не для виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав - повернення сплаченого авансу за непоставлений товар . За своєю суттю обов'язок щодо повернення коштів, отриманих як попередня оплата, не можна розцінювати як грошове зобов'язання в розумінні статті 625 ЦК України.

Таким чином, з урахуванням того, що повернення попередньої оплати в розмірі 100 000,00 грн. не є грошовим зобов'язанням, вимоги позивача про стягнення з відповідача на підставі ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України 3% річних у розмірі 3 010,42 грн. та інфляційні втрати у розмірі 7347,60 грн. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню (Аналогічна правова позиція викладене у постанові Дніпропетровського апеляційного суду від 09.06.16р. у справі № 904/10727/15 та у постанові Верховного Суду України від 15.10.13р. у справі № 5011-42/13539-2011).

На підставі ч. 3 ст. 693 ЦК України та ч. 6 ст. 231, ч. 4 ст. 232 ГК України позивач нарахував відсотки за користування чужими грошовими коштами у розмірі 74 249,49 грн.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ст. 536 ЦК України).

Господарським судом встановлено, що умовами Договору розмір і порядок нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами не передбачено.

Статтею 230 Господарського кодексу України передбачено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до положень ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції, що встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором лише за порушення грошових зобов'язань .

Ураховуючи викладене, господарський суд вважає, що висновок позивача про наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень, передбачених ч. 6 ст. 231 ГК України, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, у зв'язку з чим суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення відсотків за користування чужими грошовими коштами у розмірі 74 249,49 грн. (Аналогічна правова позиція викладене у постанові Верховного Суду України від 01.07.15р. у справі № 3-357гс15).

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 111-28 ГПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Крім того, господарський суд вважає за необхідне зазначити про те, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.13р. № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Господарський суд зауважує, що позивач не нараховував по даній справі відповідачу штрафні санкції (неустойка, штраф, пеня), а просив суд стягнути з відповідача на підставі ч. 6 ст. 231 ГК України проценти за користування чужими грошовими коштами, в задоволенні яких судом було відмовлено, у зв'язку з їх необґрунтованістю.

Викладене є підставою для задоволення позову частково.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються апеляційним судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Пленум Вищого господарського суду України у п. 9 постанови від 17.05.2011 року № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", роз'яснив, що у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Аналогічна правова позиція підтримана постановою Вищого господарського суду України від 24.12.2014р. по справі № 904/9428/13, недотримання якої стало підставою скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

Керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст. 509, 525, 526, 530, 536, 599, 610, 612, 625, 629, 692, 693, 712 Цивільного кодексу України, ст.ст. 173, 174, 193, 218, 230, 231, 265, 266 Господарського кодексу України, ст. ст. 4, 28, 32-34, 43, 44, 49, 82-84, 115-117 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оілметінвест" (52001, м. Підгородне, вул.Залізнична, буд. 243, код ЄДРПОУ 38527850) на користь Приватного акціонерного товариства "Донецьксталь" - металургійний завод" (83062, м. Донецьк, вул. Ткаченка, буд. 122, код ЄДРПОУ 30939178) суму попередньої оплати у розмірі 100 000,00 грн. (сто тисяч грн. 00 коп.), витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 500,00 грн. (одна тисяча п'ятсот грн. 00 коп.).

В решті позовних вимог - відмовити.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання і може бути оскарженим протягом цього строку до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.

Повне рішення складено 12.10.16р.

Суддя ОСОБА_2