Ухвала

від 17.10.2016 по справі 358/527/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 358/527/16-ц Головуючий у І інстанції Тітов М. Б. Провадження № 22-ц/780/4798/16 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1 Категорія 46 17.10.2016

УХВАЛА

Іменем України

17 жовтня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого: Сліпченка О.І.,

суддів: Мережко М.В., Голуб С.А.,

за участю секретаря:ОСОБА_2.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Богуславського районного суду Київської області від 15 липня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Михайлівської сільської ради Богуславського району Київської області, Богуславської районної державної адміністрації Київської області, треті особи: Відділ Держгеокадастру у Богуславському районі Київської області, ОСОБА_5 про визнання права на постійне користування земельною ділянкою у порядку спадкування за законом,-

Заслухавши доповідь судді Апеляційного суду, вислухавши учасників процесу, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів,-

встановила:

В квітні 2016 року позивачі звернулись з вищезазначеним позовом та просили визнати за ними право на постійне користування земельною ділянкою в розмірах відповідно 1/4 та 3/4 частини від площі 10,00 га на території Михайлівської сільської ради Богуславського району Київської області, цільове призначення якої для ведення селянського (фермерського) господарства, що належала спадкодавцю ОСОБА_6, який помер 27 липня 2000 року.

В обґрунтування своїх вимог позивачі посилались на те, що 27 липня 2000 року помер їх батько ОСОБА_6 Після його смерті відкрилась спадщина, яка складається, в тому числі із права постійного користування землею розміром 10,00 га, яка розташована на території Михайлівської сільської ради Богуславського району Київської області, цільове призначення земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства.

Право користування земельною ділянкою належало спадкодавцю ОСОБА_6 на підставі державного акта на право користування землею серії Б № 087253, виданого Михайлівською сільською радою народних депутатів Богуславського району Київської області у 1993 році.

Будучи спадкоємцями за законом першої черги вони своєчасно звернулися до Богуславської районної державної нотаріальної контори із заявами про видачу свідоцтва про право на спадщину та прийняли спадщину.

Проте нотаріус постановою від 01.03.2016 року за № 02-31/281 відмовив їм у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на право користування земельною ділянкою з підстав, що державний акт виданий на право користування, а не на право власності, а свідоцтво про право на спадщину може бути видано лише на майно, яке перебуває у власності.

Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 15 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду позивачі звернулись з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просять рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Згідно ст. 10 п.3 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд згідно ст.11 п.1 ЦПК України розглядає цивільну справу в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише з формальних міркувань.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, керувався ст. 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, яка визначала засади користування земельними ділянками та не передбачала набуття права користування в порядку спадкування.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до вимог ст. 5 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам за їх бажанням у довічне успадковуване володіння, приватну власність або оренду. Такі рішення приймалися районними радами.

За положеннями ст.ст. 7, 19, 23, 50, 51 ЗК України від 18 грудня 1990 року земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися громадянам України сільськими, селищними радами у власність або постійне чи тимчасове користування. Районні ради надавали земельні ділянки за межами населених пунктів для ведення селянського (фермерського) господарства, у разі відмови в наданні земельної ділянки сільською, селищною радою.

Право власності або право постійного користування землею посвідчувалося державними актами, які видавалися і реєструвалися сільськими, селищними, міськими, районними радами.

Відповідно до вимог ст. 92 ЗК України від 25 жовтня 2001 року) та Закону України Про фермерське господарство від 19 червня 2003 року передбачено, що у разі бажання громадянина вести фермерське господарство, він має право на отримання земельної ділянки або у власність, або в оренду.

Рішенням Конституційного Суду України №5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року (справа про постійне користування земельними ділянками) роз'яснено, що ст. 92 ЗК України не обмежила і не скасувала діюче право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках, станом на 1 січня 2002 року.

Відповідно до п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 Про судову практику у справах про спадкування роз'яснено, що відповідно до вимог ст. 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Судом першої інстанції встановлено, що 27 липня 2000 року помер спадкодавець ОСОБА_6, що підтверджується копіює свідоцтва про його смерть.

Позивачі ОСОБА_3 і ОСОБА_4 як спадкоємці за законом першої черги згідно положень ст. 549 ЦК України в редакції 1963 року прийняли спадщину після смерті батька.

Постановою про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 01.03.2016 року за № 02-31/281 державний нотаріус Богуславської районної державної нотаріальної контори відмовив позивачам у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на право користування земельною ділянкою з підстав, що державний акт виданий на право користування, а не на право власності, а свідоцтво про право на спадщину може бути видано лише на майно, яке перебуває у власності.

Із копії Статуту СФГ Хлібороб та свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності від 11.04.1996 року, вбачається, що спадкодавець ОСОБА_6 за життя був головою селянського (фермерського) господарства Хлібороб та мав у безстроковому та безплатному користуванні земельну ділянку площею 10 га з цільовим призначенням для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі державного акта на право користування землею серії Б № 087253, виданого Михайлівською сільською радою народних депутатів Богуславського району Київської області у 1993 році. В даному державному акті зазначено, що земельна ділянка надана для господарства.

Із копії розпорядження голови Богуславської районної державної адміністрації №70 від 11 березня 2003 року вбачається, що цим розпорядженням скасовано державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності селянського-фермерського господарства Хлібороб .

Дане розпорядження не суперечить ст. 29 Закону України Про селянське (фермерське) господарство від 20 грудня 1991 року, (який був чинним на час винесення вищевказаного розпорядження), якою було визначено, що діяльність селянського (фермерського) господарства припиняється у разі: рішення членів селянського (фермерського) господарства про припинення його діяльності; припинення права власності на землю, права користування земельною ділянкою у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу України; 3) визнання селянського (фермерського) господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена селянського (фермерського) господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства.

Згідно вимог ст.. 7 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року визначала засади користування земельними ділянками та не передбачала набуття права користування в порядку спадкування.

Відповідно до п. 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року (із змінами від 05.05.1993 року та від 03.07.1992 року) Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Тобто, ОСОБА_6 за життя міг згідно ст. 6 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року отримати у власність земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства безоплатно у межах середньої земельної частки, а також за плату у розмірах визначених ст. 52 цього Кодексу.

Враховуючи вищенаведене суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Докази та обставини, на які посилається апелянт в апеляційній скарзі фактично зводяться до переоцінки доказів, яким судом надана відповідна оцінка.

Крім того, вказані доводи були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4 - відхилити.

Рішення Богуславського районного суду Київської області від 15 липня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: