Ухвала

від 26.10.2016 по справі 515/949/16-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Номер провадження: 22-ц/785/7324/16

Головуючий у першій інстанції Сивоконь Т. І.

Доповідач Артеменко І. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.10.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Артеменка І.А.,

суддів Сватаненка В.І.,

Колеснікова Г.Я.,

при секретарі Фабіжевській Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Татарбунарської міської ради Одеської області, за участю третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості у Татарбунарському районі Одеської області та відділу архітектури Татарбунарської РДА про визнання права власності на приміщення гаража,-

встановила:

У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з зазначеним позовом, в якому просив визнати за ним право власності на приміщення гаража, розташованого на земельній ділянці по вул. Горького, 17 в м. Татарбунари Одеської області, посилаючись на наступні обставини.

13 листопада 1992 року позивач заснував мале підприємство «Сапожок» за вищевказаною адресою.

Згідно договору купівлі-продажу МП «Сапожок» викупив частину будинку побуту, яка була державним майном, для чобіткової майстерні та отримав свідоцтво на право приватної власності.

25 квітня 1996 року рішенням виконкому йому передано в постійне користування земельну ділянку площею 0,046365 га, а 20 січня 1997 року він отримав державний акт на право постійного користування землею. На вказаній ділянці ОСОБА_3 збудував гараж для приватного автомобіля, яким їздив на роботу.

В 2000 році позивач самоліквідував МП «Сапожок», діяльність якого була недоцільна, а державний реєстратор Татарбунарської РДА зняв його з державної реєстрації, як суб'єкта підприємницької діяльності.

У зв'язку з ліквідацією підприємства майно та житлові приміщення в будинку побуту рішенням виконкому від 21.10.2004 року було передано позивачу у приватну власність, за винятком гаражу, який визнали самочинним будівництвом.

Однак до адміністративної відповідальності позивач не притягувався у зв'язку з тим, що він своїм будівництвом гаражу не порушив ніякі права інших осіб і користувався земельною ділянкою на підставі діючого законодавства.

06 лютого 2009 року ОСОБА_3 звернувся з заявою до виконавчого комітету Татарбунарської міської ради з проханням про оформлення права власності на нерухоме майно - гараж, однак йому було відмовлено.

Позивачу стало відомо, що державний акт про право постійного користування землею, виданий 20.01.1997 року МП «Сапожок» під гараж, не чинний, так як МП «Сапожок» ліквідовано.

В подальшому ОСОБА_3 був виготовлений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки під гаражем на його ім'я, та отримано свідоцтво № 49874585 від 15.12.2015 року про право власності на земельну ділянку площею 0,0042 га, яка знаходиться під гаражем. В зв'язку з цим позивач звернувся до міської ради з заявою про визнання за ним права власності на гараж, однак отримав відмову, в якій вказувалося, що міська рада не наділена повноваженнями визнавати право власності на самочинне будівництво, тому позивач вимушений звернутися до суду з даним позовом.

Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_3 подав до суду апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити по справі нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм права.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, який доповів зміст рішення, яке оскаржено, доводи апеляційної скарги, межі, в яких повинні здійснюватись перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази, вислухавши думку учасників процесу, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відхилити, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу та залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті та справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки питання оформлення права власності позивача на самочинне будівництво не було предметом розгляду компетентного органу, та таким органом не приймалось рішення про відмову у задоволенні відповідної заяви позивача, то звернення позивача до суду з зазначеним позовом є передчасним.

Вирішуючи спір по суті, судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює.

Так, апеляційним судом встановлено, підтверджено матеріалами справи та не спростовується сторонами, що 13 листопада 1992 року позивач заснував мале підприємство «Сапожок» за адресою: м. Татарбунари, вул. Горького, 17.

Згідно договору купівлі-продажу, позивач викупив частину будинку побуту, яка була державним майном, для чобіткової майстерні та отримав свідоцтво на право приватної власності.

25 квітня 1996 року рішенням виконкому йому передано в постійне користування земельну ділянку площею 0,046365 га, а 20 січня 1997 року він отримав державний акт на право постійного користування землею. На вказаній ділянці ОСОБА_3 збудував гараж для приватного автомобіля, яким їздив на роботу.

В 2000 році позивач самоліквідував МП «Сапожок», діяльність якого була недоцільна, а державний реєстратор Татарбунарської РДА зняв з державної реєстрації, як суб'єкта підприємницької діяльності.

У зв'язку з ліквідацією підприємства майно та житлові приміщення в будинку побуту рішенням виконкому від 21.10.2004 року було передано позивачу у приватну власність, за винятком гаражу, який визнали самочинним будівництвом.

06 лютого 2009 року ОСОБА_3 звернувся з заявою до виконавчого комітету Татарбунарської міської ради з проханням про оформлення права власності на нерухоме майно - гараж, однак йому було відмовлено.

Позивачу стало відомо, що державний акт про право постійного користування землею, виданий 20.01.1997 року МП «Сапожок» під гараж, не чинний, так як МП «Сапожок» ліквідовано.

В подальшому ОСОБА_3 був виготовлений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та 15.12.2015 року ним отримано свідоцтво про право власності на земельну ділянку, площею 0,0042 га, яка знаходиться під гаражем (а.с.9).

В зв'язку з цим позивач звернувся до міської ради з заявою про визнання за ним права власності на гараж.

З листа виконавчого комітету Татарбунарської міської ради від 30.05.2016 року вбачається, що ОСОБА_3 відмовлено у передачі у приватну власність гаражу, оскільки міська рада не наділена повноваженнями визнавати право власності на самочинне будівництво (а.с.35).

Правилами ст. 376 ЦК України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).

Відповідно до ст. 375 ЦК України лише власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Лише власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються ст. 376 цього Кодексу.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво, лише у випадках, передбачених ч.ч. 3, 5 ст. 376 ЦК України, а саме: за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно; за особою - власником (користувачем) земельної ділянки, яка здійснила самочинне будівництво на цій ділянці, якщо це не порушує права інших осіб.

Стаття 331 ЦК України визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону та інших правових актів, однак не регулює правовий режим самочинного будівництва.

Відповідно до п. 14 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» на підставі частини третьої статті 376 ЦК суд може задовольнити позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці, що не надавалася у власність чи користування особі, яка збудувала його, якщо їй у встановленому законом порядку було передано земельну ділянку у власність або надано у користування під уже збудоване нерухоме майно відповідно до її цільового призначення, та за умови, що будівництво велося з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил згідно із законодавством, містобудівною та проектною документацією, а також у разі, якщо ці обставини були предметом розгляду компетентного державного органу (частина третя статті 375 ЦК).

Тобто, під час розгляду справи за позовом власника земельної ділянки про визнання за ним права власності на самочинно збудоване на ній нерухоме майно, встановленню підлягають такі обставини, зокрема: чи є позивач власником земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Серед матеріалів справі відсутні жодні докази того, що позивач звертався із відповідною заявою до компетентних органів влади.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про основи містобудування» спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЩІК). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Відповідно до положень ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підтвердження своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Матеріали даної справи не містять даних щодо звернення позивача до компетентних органів стосовно узаконення самочинно збудованого гаражу, а також про відмову цих органів у вирішенні спірного питання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що звернення позивача ОСОБА_3 з зазначеними позовними вимогами є передчасним, оскільки питання оформлення права власності позивача на самочинне будівництво не було предметом розгляду компетентного органу, та таким органом не приймалось рішення про відмову у задоволенні такої заяви.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення суду є законним та обґрунтованим.

Викладені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи по суті.

При таких обставинах, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені фактичні обставини по справі, рішення суду відповідає вимогам ст. ст. 213, 215 ЦПК України, а тому не вбачає підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, -

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала колегії суддів набирає законної сили з моменту проголошення.

Ухвала колегії суддів може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня проголошення до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області

І.А. Артеменко

Г.Я. Колесніков

В.І. Сватаненко