Рішення

від 03.11.2016 по справі 914/2177/16

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.11.2016р. Справа№ 914/2177/16

Суддя господарського суду Львівської області Пазичев В.М., розглянувши матеріали справи

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Західенергокомплект»

(с. Малехів, Львівська обл.)

до відповідача: Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (м. Львів) в особі філії Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» « 20 Управління начальника робіт» (с. Малехів, Львівська обл.)

за участю: Військової прокуратури Західного регіону України (м. Львів)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача : Міністерство оборони України (м. Київ)

про: стягнення 633976,20 грн. - інфляційних втрат, 59842,92 грн. - 3 % річних

Суддя: Пазичев В.М

При секретарі: Черменєва В.С.

Представники:

від позивача: ОСОБА_1 - довіреність № 1/1110 від 11.10.2016 року.

від відповідача: ОСОБА_2 - довіреність № 339 від 01.06.2016 року.

ОСОБА_2 - довіреність № 340 від 01.06.2016 року.

від прокурора: Бучко Р.В. - прокурор відділу військової прокуратури Західного регіону України, посвідчення № 043095 від 06.05.2016 року.

від третьої особи: ОСОБА_3 - довіреність № 220/794/д від 30.12.2015 року.

Суть спору: На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Західенергокомплект» (с. Малехів, Львівська обл.) до Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (м. Львів) в особі філії Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» « 20 Управління начальника робіт» (с. Малехів, Львівська обл.) про стягнення 633976,20 грн. - інфляційних втрат, 59842,92 грн. - 3 % річних.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.08.2016 року порушено провадження у справі і призначено до розгляду на 01.09.2016 року. Ухвалою суду від 01.09.2016 року розгляд справи відкладено до 21.09.2016 року, для надання доказів. Ухвалою суду від 21.09.2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство оборони України і розгляд справи відкладено до 29.09.2016 року, для надання доказів. Ухвалою суду від 29.09.2016 року розгляд справи відкладено до 05.10.2016 року, в зв'язку з відсутністю представників позивача та третьої особи. Ухвалою суду від 05.10.2016 року розгляд справи відкладено до 12.10.2016 року, в зв'язку з відсутністю представників позивача, прокурора та третьої особи. Ухвалою суду від 12.10.2016 року розгляд справи відкладено до 20.10.2016 року, згідно клопотання позивача та в зв'язку з відсутністю представників позивача та третьої особи. Ухвалою суду від 20.10.2016 року розгляд справи відкладено до 27.10.2016 року, згідно клопотання позивача та для надання доказів. Ухвалою суду від 27.10.2016 року розгляд справи відкладено до 03.11.2016 року, в зв'язку з відсутністю представника позивача.

Позивач вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 25.08.2016 року, про відкладення від 01.09.2016 року, від 21.09.2016 року, від 29.09.2016 року, від 05.10.2016 року, від 12.10.2016 року, від 20.10.2016 року, від 27.10.2016 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

21.09.2016 року за вх. № 4535/16 позивач подав заяву про збільшення розміру позовних вимог.

28.09.2016 року за вх. № 38841/16 позивач подав пояснення щодо позовних вимог.

12.10.2016 року електронною поштою від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

20.10.2016 року за вх. № 5014/16 позивач подав клопотання про продовження строку розгляду справи понад такий, що встановлений ст. 69 ГПК України та відкладення розгляду справи. Клопотання позивача задоволено частково. Продовжено строк розгляду справи на 10 днів.

24.10.2016 року за вх. № 5069/16 позивач подав заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій він просить суд стягнути з відповідача 15921,40 грн. інфляційних втрат та 5547,14 грн. - 3% річних.

Відповідач вимог ухвали суду про порушення провадження у справі від 25.08.2016 року, від 01.09.2016 року, від 21.09.2016 року, від 29.09.2016 року, від 05.10.2016 року, від 12.10.2016 року, від 20.10.2016 року, від 27.10.2016 року виконав частково, явку повноважного представника в судове засідання забезпечив.

31.08.2016 року за вх. № 4223/16 з військової прокуратури Західного регіону України надійшла заява про вступ у справу на прокурора стороні відповідача.

16.09.2016 року за вх. № 37073/16 відповідач подав відзив на позовну заяву.

16.09.2016 року за вх. № 4461/16 відповідач подав клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство оборони України.

28.09.2016 року за вх. № 38681/16 відповідач подав додаткові письмові пояснення.

05.10.2016 року за вх. № 39756/16 відповідач подав додаткові письмові пояснення.

19.10.2016 року за вх. № 41789/16 відповідач подав додаткові письмові пояснення.

27.10.2016 року за вх. № 42868/16 відповідач подав додаткові письмові пояснення.

03.11.2016 року за вх. № 43887/16 відповідач подав додаткові письмові пояснення.

Прокурор вимог ухвали суду про відкладення від 01.09.2016 року, від 21.09.2016 року, від 29.09.2016 року, від 05.10.2016 року, від 12.10.2016 року, від 20.10.2016 року, від 27.10.2016 року виконав частково, явку поважного представника в судове засідання забезпечив.

13.09.2016 року за вх. № 36454/16 прокурор подав пояснення по справі.

12.10.2016 року за вх. № 40753/16 прокурор подав пояснення по справі.

20.10.2016 року за вх. № 41929/16 прокурор подав додаткові пояснення по справі.

03.11.2016 року за вх. № 43888/16 прокурор подав додаткові докази до матеріалів справи.

Третя особа вимог ухвали суду про відкладення від 21.09.2016 року, від 29.09.2016 року, від 05.10.2016 року, від 12.10.2016 року, від 20.10.2016 року, від 27.10.2016 року не виконала, явку поважного представника в судове засідання забезпечив.

Відповідно до ст. 85 ГПК України, вступну та резолютивну частини рішення виготовлено, підписано та оголошено 03.11.2016 року.

Розглянувши матеріали і документи, подані сторонами, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, суд встановив наступне:

Як зазначено у позовній заяві, 15.09.2003 р. між Філією Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» « 20 Управління начальника робіт» та ТОВ «Західенергокомплект» укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна № 18 (надалі - Договір), відповідно до якого продавець (відповідач) продав, а покупець (позивач), як переможець конкурсу, купив будівлю складу, загальною площею 1188,3 кв.м., розташовану за адресою: Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів, вул. Л. Українки, 45, позначену на план-схемі розміщення будівель та споруд філії ДП МОУ «Західвійськбуд» « 20 УНР» літерою Б-2 та описане у звіті про експертну оцінку обєктів нерухомості, що належать ДП МОУ «Західвійськбуд» станом на 30.06.2003 р.

Відповідно до пунктів 1.4 та 1.5 Договору, майно, що є предметом цього договору, обліковується на балансі продавця, як необоротні матеріальні активи. Рішенням Малехівської сільської ради № 4 від 19.09.2002 р. «Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна», за ДП МОУ «Західвійськбуд» визнано право загальнодержавної власності на майно, яке є предметом Договору та належить ДП МОУ «Західвійськбуд» на праві повного господарського відання.

Відповідно до п. 5 Договору, продавець гарантує, що він володіє всіма необхідними правами, пов'язаними з продажем майна і продаж здійснює на підставі ст. 36 Закону України «Про підприємства в Україні», ст. 7 Закону України «Про власність», а також те, що майно на момент укладення цього Договору та акту прийому-передачі не продане, не подароване, не обтяжене суперечками, під забороною та в заставі не перебуває. На нього також не мають претензій треті особи (п. 5 Договору).

Позивач наголошує, що, згідно п. 2.1 Договору, продаж майна вчинено за 154440,00 грн.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 р. (справа № 914/723/15), залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 24.11.2015 року, прийнято рішення, яким задоволено позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про визнання недійсним Договору купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18, застосування наслідків недійсності правочину. Визнано недійсним Договір купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18, укладений між ДП МОУ «Західвійськбуд» та ТОВ «Західенергокомплект» щодо відчуження нерухомого майна - будівлі складу площею 1188,3 кв.м по вул. Л.Українки, 45 в с. Малехів Жовківського району Львівської області. Зобов'язано ТОВ «Західенергокомплект» повернути нерухоме майно - будівлю складу площею 1188,3 кв.м по вул. Л.Українки, 45 в с. Малехів Жовківського району Львівської області до державної власності в особі Міністерства оборони України у господарське відання ДП МОУ «Західвійськбуд». Стягнуто з ДП МОУ «Західвійськбуд» на користь ТОВ «Західенергокомплект» 154440,00 грн. вартості об'єкта нерухомості.

Вищевказаний Договір визнаний судом недійсним, оскільки ДП МОУ «Західвійськбуд» здійснило продаж державного майна без надання власником - Міністерством оборони України відповідного дозволу на його відчуження. Тобто, продаж майна було вчинено особою (ДП МОУ «Західвійськбуд»), яка не мала права його відчужувати.

Позивач зазначає, що в момент укладення Договору купівлі-продажу покупець - ТОВ «Західенергокомплект» не знав і не міг знати про те, що продаж здійснювався з порушенням вимог закону, оскільки не мав жодних сумнівів у його законності, що підверджувалось правовстановлюючими документами на будівлю, наданими гарантіями продавця, згідно умов Договору купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18, протоколом засідання конкурсної комісії ДП МОУ "Західвійськбуд" по реалізації майна, що не використовується у виробництві, затвердженого 28.07.2003р., пред'явленими установчими документами продавця, бізнес-планом ДП МОУ "Західвійськбуд" на 2003 р. з наявною інформацією про продаж об'єктів, затвердженим 10.02.2003 р. начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління Міністерства оборони України, на яке, відповідно до наказу Міністра оборони України від 14.07.1999 р. № 212, було покладено контроль за ефективністю використання та збереженням закріпленого за ДП МОУ "Західвійськбуд" майна. Про можливу невідповідність Договору купівлі-продажу вимогам закону ТОВ «Західенергокомплект» дізналось тільки у березні 2015 року після отримання копії позовної заяви першого заступника військового прокурора Західного регіону України про визнання його недійсним (справа № 914/723/15).

Позивач звертає увагу на те, що при розгляді справи № 914/723/15 Господарським судом Львівської області в судовому засіданні 22.05.2015 р. ДП МОУ «Західвійськбуд», як відповідач, згідно поданої ним до суду заяви про визнання позовних вимог (вих. № 509 від 23.03.2015 р.), у повному обсязі визнав позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України про визнання оскаржуваного Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 р. недійсним та підтвердив факт відсутності у нього на момент укладення даного Договору відповідного дозволу Міністерства оборони України на відчуження нерухомого майна.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 р. (справа № 914/723/15) зобов'язано ДП МОУ «Західвійськбуд» повернути ТОВ «Західенергокомплект» отримані за недійсним Договором від 15.09.2003 року грошові кошти в сумі 154440,00 грн. Апеляційним судом також встановлено, що спір виник внаслідок неправильних дій ДП МОУ «Західвійськбуд», яке допустило порушення закону при вчиненні правочину. Станом на день проведення засідання ДП МОУ «Західвійськбуд» дане рішення суду не виконало, зазначені грошові кошти не повернуло.

Разом з тим, за твердженням позивача, з дня отримання ДП МОУ «Західвійськбуд» вищевказаних грошових коштів минуло майже тринадцять років і за цей час національна валюта України значно знецінилась, індекс інфляції за період вересень 2003 р. - липень 2016 р. становить 5,105 %, у зв'язку з чим внаслідок вчинення недійсного правочину позивачу завдано відповідачем значних матеріальних збитків, оскільки, вартість 1м 2 нерухомого майна, що було предметом недійсного Договору, у 2003 році становила 130,00 грн., в той час як на день розгляду справи вартість 1м 2 даної будівлі складає близько 10000,00 грн.

Таким чином, за твердженням позивача, відповідач, відчужуючи державне нерухоме майно за Договором купівлі-нродажу та завідома знаючи про невідповідність його вимогам закону та надаючи покупцю завідома неправдиві гарантії за Договором, без достатньої правової підстави, незаконно заволодів коштами в сумі 154440,00 грн., що були сплачені позивачем за будівлю, та неправомірно користується ними по сьогоднішній день.

Позивач зазначає, що згідно ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Згідно ч.4 статті 232 ГК України, відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

Відповідно до вимог ст. 623 ЦК України, боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані ним збитки.

Відповідно до положень статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а так само три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

У зв'язку з визнанням вищевказаного Договору купівлі-продажу недійсним та поверненням сторін даного Договору у первісне становище, позивач стверджує, що у нього виникло право вимагати стягнення з відповідача інфляційних втрат та відсотків за неправомірне користування грошовими коштами, що є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації за користування незаконно утримуваними відповідачем грошовими коштами за весь час користування.

Таким чином, за твердженням позивача, з урахуванням недійсності Договору купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18 з моменту його укладення, в період з 15.09.2003 р. по день розгляду справи грошові кошти позивача в сумі 154440,00 грн. безпідставно знаходяться у користуванні відповідача, в зв'язку з чим, правовим наслідком користування відповідачем належними позивачу грошовими коштами є нарахування процентів за користування ними.

Станом на день подання даної позовної заяви до суду, на думку позивача, визначена ціна позову у розмірі 693819,12 грн., яка включає суму інфляційних втрат у розмірі 633976,20 грн. та 3% річних у розмірі 59842,92 грн. за неправомірне користування відповідачем грошовими коштами, отриманими за недійсним правочином.

Враховуючи позадоговірний характер спірних правовідносин між позивачем та відповідачем, що обумовлений недійсністю Договору купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18, позивач вважає, що для визначення розміру процентів при вирішенні даного спору може бути застосована по аналогії закону норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України, згідно якої у разі, якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Адже, статтею 8 ЦК України передбачено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону), а в даному випадку подібність правовідносин полягає в користуванні чужими коштами.

Стаття 625 ЦК України визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання, її дія поширюється на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.

За твердженням позивача, тривале безпідставне утримання чужих коштів призводить до їх знецінення для власника внаслідок інфляційних процесів. Інфляція - знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на споживчі товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Держкомстату України від 14.11.2006 №519). Відповідно до п. 1.14 Інструкції про порядок складання та оприлюднення фінансової звітності банків України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 27 грудня 2007 року № 480 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18 січня 2008 року за № 32/14723, індекс інфляції - індекс споживчих цін, оприлюднений Державним комітетом статистики України.

Враховуючи вищенаведене, позивач звертає увагу на те, що відшкодування інфляційних втрат є відшкодуванням матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, що відбувались протягом усього часу користування незаконно утримуваними відповідачем грошовими коштами починаючи з моменту укладення визнаного судом недійсним Договору купівлі продажу, тому, розрахунок інфляційних втрат слід проводити починаючи з моменту укладення спірного Договору.

24.10.2016 року за вх. № 5069/16 позивач подав заяву про зменшення розміру позовних вимог, в якій він просить суд стягнути з відповідача 15921,40 грн. інфляційних втрат та 5547,14 грн. - 3% річних.

У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що 15.09.2003 року між філією ДП МОУ «Західвійськбуд» « 20 УНР» (Продавець) та ОСОБА_4 «Західенергокомплект» (Покупець) було укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна № 18 (далі - Договір), за яким було відчужено будівлю складу, загальною площею 1188,3 кв. м , що розташована за адресою: вул. Л.Українки, 45, с. Малехів, Жовківський район, Львівська області. Відповідно до п. 2.1. Договору, продаж майна було вчинено за 154440,00 грн.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 24.11.2015 року, були задоволені позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 року та застосування наслідків недійсності правочииу у вигляді двосторонньої реституції.

03.09.2015 року Господарським судом Львівської області були видані накази про примусове виконання рішення на виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року по справі № 914/723/15, згідно з якими зобов'язано боржника ОСОБА_4 «Західенергокомплект» (ЄДРПОУ 23884881, 80383, Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів. вул. Київська, 24) повернути нерухоме майно - будівлю складу площею 1188,3 м 2 по вул. Л. Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області до державної власності в особі МОУ у господарське відання ДП МОУ «Західвійськбуд» (ЄДРПОУ 24308317; 80383. Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів, вул. Київська, 18), а також стягнути з ДП МОУ «Західвійськбуд» на користь ОСОБА_4 «Західенергокомплект» 154440.00 грн. вартості вищезазначеного об'єкта нерухомого майна.

Позивач в своїй заяві зазначає, що в момент укладення Договору він не знав і не міг знати про те, що продаж нерухомого державного майна здійснювалась з порушенням вимог законодавства України, чинного на час укладення Договору. Проте, за твердженням відповідача, відповідно до норм ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Отже, підприємці свідомо ставлять себе в таке становище, коли вони персонально відповідають за успіх або невдачу своєї діяльності.

Стосовно виконання вимог постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року по справі № 914/723/15, відповідач зазначає, що лише 05.08.2016 року при проведенні державним виконавцем Жовківського РВДВС ГТУЮ виконавчих дій, державне підприємство (відповідач по даній справі) зобов'язалось повернути вартість нерухомого майна, що становить 154440,00 грн., до 01.12.2016 року.

Також, відповідач зазначає, що, відповідно до ст. 655 ЦК України, за Договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до цієї норми, вищезазначеним Договором встановлювався обов'язок відповідача (як Продавця) передати нерухоме майно у власність позивача (як Покупця), який і було виконано відповідачем вчасно і належним чином.

Статтею 599 ЦК України, ст. 202 ГК України зазначено, що господарське зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, на момент подання позовної заяви позивачем і відповідачем були виконані належним чином та припинені всі господарські зобов'язання, які виникали з Договору кіпвлі-продажу нерухомого манна № 18 від 15.09.2003 року. Крім того, у відповідача не виникало грошового зобов'язання за даним Договором.

Таким чином, за твердженням відповідача, у позивача відсутні правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 633976,20 грн. та 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення, що складає 59842,92 грн.

Відповідач зазначає, що на час розгляду справи у відповідача є одне зобов'язання перед позивачем, яке виникло на підставі рішення суду, затвердженого постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15, а саме: Державне підприємство Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (відповідач по даній справі) зобов'язано сплатити вартість нерухомого майна, що становить 154440,00 грн.

Проте, відповідно до Акту приймання-передачі нерухомого майна від 05.08.2016року, укладеного між позивачем і відповідачем з метою добровільного виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15, Державне підприємство Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (відповідач по даній справі) зобов'язалось сплатити вартість нерухомого майна у сумі 154440,00 грн. до 01.12.2016 року.

Отже, на думку відповідача, на час звертанення з позовом, строк виконання вищевказаного грошового зобов'язання відповідача ще не сплив. Тому, у позивача немає жодних правових підстав покладати додаткові юридичні обов'язки на відповідача, у тому числі, що передбачені ст. 625 ЦК України, та, відповідно, немає правових підстав для звернення до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Крім того, позивач в своїх поясненнях, на думку відповідача, помилково вважає, що до відносин з приводу нарахування процентів на суму 154440,00 грн. слід за аналогією застосовувати ч. 1 ст. 1048 ЦК України, відповідно до якої у випадках, коли договором не встановлено інший розмір процентів, їх розмір визначається нарівні облікової ставки НБУ.

Відповідач не погоджуюється із позицією позивача про те, що, в зв'язку із визнанням недійсним Договору купівлі-продажу нерухомого майна № 18 від 15.09.2003 р., між сторонами склалися позикові правовідносини (договір позики), які регулюються главою 71 ЦК України, тому, вважає, що необхідно зазначити, що правовідносини щодо повернення отриманого за недійсним правочином (а також доходів за час користування) не є відносинами позики, оскільки окремий договір позики у письмовій формі між сторонами не укладався, тому посилання позивача на позикові правовідносини є безпідставними. Аналогічна позиція суду викладена у рішенні Господарського суду м. Києва від 23.03.2015 року у справі № 910/327/14.

Відповідач зазначає, що відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Тобто визнання правочину недійсним є підставою для виникнення та застосування наслідків недійсності, вказаних у ст. 216 ЦК України.

Тому, на думку відповідача, посилаючись на ст.ст. 1212, 1213 ЦК України, позивач вказує на безпідставність одержання відповідачем за Договором купівлі-продажу нерухомого майна № 18 від 15.09.2003 року, що був визнаний недійсним, грошових коштів у сумі 154440,00 грн. Проте, з огляду на вимоги ст. 1212 ЦК України, необхідно зазначити, що грошові кошти у сумі 154440,00 грн. не є безпідставно отриманими, оскільки були сплачені позивачем відповідно до Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 року та під час їх перерахування зазначений Договір був діючим.

Отже, вищезазначений аргумент унеможливлює нарахування на грошові кошти у сумі 154440,00 грн. процентів за користування останніми, згідно з нормами ст. 1214 ЦК України.

Крім того, відповідач звертає увагу на те, що з огляду на доданий позивачем розрахунок відсотків за неправомірне користування грошовими коштами, вбачається, що позивач нараховує проценти за кожен календарний день за період з 15.09.2003 р. по 21.09.2016 р.

Проте, проценти за користування чужими грошовими коштами за кожен день прострочення за своєю правовою природою підпадають під визначення неустойки, а саме пені. Так, частина 3 ст. 549 Цивільного кодексу України встановлює, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

У розумінні ч. 2. ст. 536 ЦК України (обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами) та ст. 625 ЦК України (боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора, зобов'язаний сплатити 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником.

Вищезазначене підтверджується у постанові ВГСУ від 30 квітня 2013 року по справі № 5023/4155/12, в постанові ВГСУ від 24 лютого 2014 року по справі № 902/939/13, а також в постанові ВСУ від 24 грудня 2013 року по справі № 3-37гс13.

Отже, за вищевказаних обставин розрахунок позивача у частині стягнення з відповідача 217649,27 грн. процентів за користування чужими грошовими коштами є безпідставним і неправомірним.

У своїх поясненнях прокурор зазначає, що Державне підприємство Міністерства оборони України «Західвійськбуд» входить до сфери управління Міністерства оборони України.

Відповідно до п. 2.1. Статуту, підприємство створене з метою виконання програми житлового і військового будівництва для Міністерства оборони України, структур Збройних Сил України, тощо.

Стягнення коштів з вказаного державного підприємства поставить під загрозу зриву виконання покладених на нього Міністерством оборони України функцій і завдань, невиконання програм військового будівництва, що безумовно вплине на стан матеріально-технічного забезпечення Збройних Сил України та погіршить їх боєздатність і боєготовність, знизить моральний та бойовий дух військовослужбовців.

Більш того, у разі задоволення такого позову, стягнення такої значної суми позовних вимог може вивести відповідача на межу банкрутства, що, в свою чергу, підніме питання реалізації майна боржника в рахунок погашення боргів. А майно, яке перебуває на балансі відповідача є державним майном, управління яким здійснює Міністерство оборони України.

Звернення керівництва державного підприємства «Західвійськбуд» до військової прокуратури Західного регіону України з проханням про вступ свідчить про неспроможність самостійно захистити інтереси держави у цій справі, що, відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», є підставою для представництва інтересів держави в суді.

Окрім того, вказана справа напряму пов'язана та витікає зі справи, ініційованої військовою прокуратурою Західного регіону України щодо визнання недійсним Договору купівлі-продажу та повернення нерухомого майна - будівлі складу, розташованого по вул. Лесі Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району, в якій позов військового прокурора в інтересах держави задоволено та зобов'язано ТОВ «Західенергокомплект» повернути на користь держави вказане нерухоме майно.

Таким чином, на думку прокурора, вирішення даної судової справи напряму зачіпає інтереси держави у сфері оборони, оскільки самостійно державний орган не в змозі належним чином захистити ці інтереси, що, відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» є підставою для представництва інтересів держави у суді.

Прокурор звертає увагу на те, що, мотивуючи позовні вимоги, позивач посилається на ст. ст. 232, 623, 625 ЦК України, якими передбачено сплату боржником відсотків за неправомірне користування чужими коштами з врахуванням індексу інфляції та відповідальність боржника за невиконання обов'язку щодо повернення грошових коштів та за прострочення грошового зобов'язання. Позивач посилаючись на рішення суду про визнання недійсним Договору купівлі-продажу з моменту укладення, вважає, що ДП «Західвійськбуд» неправомірно користувався коштами з моменту укладення цього договору, тобто з 2003 року.

Проте, за твердженням прокурора, жодною умовою згаданого Договору купівлі-продажу, укладеного у 2003 році, не передбачено обов'язку ДП «Західвійськбуд» повернути ТОВ «Західенергокомплект» грошові кошти в сумі 154,4 тис. грн. Між вказаними сторонами з 2003 року і до теперішнього часу не укладалися будь-які інші угоди та не було жодних дій, передбачених ст. 11 ЦК України, з якими законодавець пов'язує виникнення господарського зобов'язання. Отже, з 2003 року і до часу розгляду справи у Державного підприємства «Західвійськбуд» не виникало і не могло виникнути обов'язку сплатити суму коштів у розмірі 154,4 тис. грн., а ТОВ «Західенергокомплект» не мало права вимоги стосовно державного підприємства і не могло вважатися кредитором по відношенню до останнього. За відсутності обов'язку та права вимоги і не могло бути прострочення боржника щодо виконання такого обов'язку.

Таким чином, прокурор стверджує, що положення ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, не може бути застосоване у даній ситуації, оскільки немає факту прострочення зобов'язання. А тому, посилання позивача на вказану статтю Цивільного кодексу України є помилковими та безпідставними.

На думку прокурора, положення ст. 623 ЦК України, якою визначено обов'язок боржника, який порушив зобов'язання відшкодувати кредиторові збитки та на яку посилається позивач, також не можуть бути застосовані, оскільки, з підстав, наведених вище, у ДП «Західвійськбуд» з 2003 року до теперішнього часу не було зобов'язання перед ТОВ «Західенергокомплект» щодо передачі грошових коштів. Чинним законодавством не передбачено нарахування будь-яких штрафних санкцій на зобов'язання, якого немає чи зобов'язання, термін виконання якого не настав.

Прокурор наголошує, що зобов'язання ДП «Західвійськбуд» сплатити на користь ТОВ «Західенергокомплект» кошти в сумі 154,4 тис. грн. виникло лише після 17 серпня 2015 року на підставі постанови Львівського апеляційного господарського суду у справі № 914/723/15, якою визнано недійсним Договір купівлі-продажу № 18, укладений 15 вересня 2003 року між позивачем та відповідачем та в порядку реституції зобов'язано ДП «Західвійськбуд» повернути на користь ТОВ «Західенергокомплект» кошти в сумі 154,4 тис. грн., а останнє повернути на користь держави в особі ДП «Західвійськбуд» нерухоме майно у с. Малехові Львівської області.

Разом з тим, 05 серпня 2016 року між Державним підприємством «Західвійськбуд» та ТОВ «Західенергокомплект» укладено Акт приймання-передачі нерухомого майна. Згідно з цим Актом, сторони погодились, що ТОВ «Західенергокомплект» зобов'язується до 01 вересня 2016 року повністю звільнити вищевказане майно, а ДП «Західвійськбуд» до 01 грудня 2016 року сплатити вартість нерухомого майна у розмірі 154,44 тис. грн.

Прокурор зазначає, що таким чином, сторони (позивач і відповідач у даній справі) шляхом укладення Акту від 5 серпня 2016 року домовилися, що термін виконання зобов'язання ДП «Західвійськбуд» щодо сплати коштів у сумі 154,44 тис. грн. закінчується 1 грудня 2016 року, а тому це зобов'язання станом на вересень 2016 року не може вважатися простроченим.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Враховуючи, що строк повернення коштів, визначений угодою між сторонами не закінчився, то ДП «Західвійськбуд» не може вважатися, боржником, який прострочив зобов'язання, а тому жодних правових підстав для задоволення вимог про стягнення з останнього відсотків та інфляційних нарахувань відсутні.

Окрім того, виходячи з логіки позивача слід зазначити, що в даному випадку, саме позивач упродовж періоду з 2003 року по 2016 рік володів, користувався та розпоряджався майном отриманим на підставі Договору, отримуючи від цього свою підприємницьку, економічну вигоду, тобто позивач «незаконно» упродовж 13 років користувався державним майном, не сплачуючи за таке користування жодної гривні, а тому цілком і повністю окупив та (або) міг окупити будь-які свої втрати, про які він заявляє у зв'язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу.

При прийнятті рішення суд виходив з наступного:

Відповідно до ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно до ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, в тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 179 ГК України, майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Згідно ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог вказаного кодексу. Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 2 ст. 202 ЦК України, правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори)

Згідно ч. 4 ст. 202 ЦК України, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Згідно ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно абз. 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.

Згідно ст. 213 ЦК України, зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).

На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Згідно ч. 2 ст. 214 ЦК України, особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як встановлено в ході судового розгляду справи, 15.09.2003 року між філією ДП МОУ «Західвійськбуд» « 20 УНР» (Продавець) та ОСОБА_4 «Західенергокомплект» (Покупець) було укладено Договір купівлі-продажу нерухомого майна № 18 (далі - Договір), за яким було відчужено будівлю складу, загальною площею 1188,3 кв. м , що розташована за адресою: вул. Л.Українки, 45, с. Малехів. Жовківський район, Львівська області. Відповідно до п. 2.1. Договору, продаж майна було вчинено за суму - 154440,00 грн.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 24.11.2015 року, були задоволені позовні вимоги першого заступника військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 року та застосування наслідків недійсності правочииу у вигляді двосторонньої реституції.

ДП МОУ «Західвійськбуд» відповідно до Статуту, затвердженого Міністерством оборони України 29.01.1998 р., засноване на майні Збройних Сил України, що є загальнодержавною власністю. Засновником підприємства та органом управління майном є Міністерство оборони України. Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за підприємством, здійснюється за погодженням з органом управління майном у порядку, що встановлений законодавством.

При розгляді справи № 914/723/15 судами було встановлено, що ДП МОУ «Західвійськбуд» в особі філії ДП МОУ «Західвійськбуд» « 20 УНР», без відповідного дозволу органу управління майном, було відчужено об'єкт нерухомого майна - будівлю складу площею 1188,3 м 2 по вул. Л.Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області.

Тому, відповідно до ст. 48 ЦК УРСР, який діяв на момент вчинення правочину, вищевказаний Договір було визнано судом таким, що укладений з порушенням (недотриманням) вимог законодавства України, чинного на час укладення Договору, та, відповідно, недійсним.

03.09.2015 року Господарським судом Львівської області були видані накази про примусове виконання рішення на виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року по справі № 914/723/15, згідно з якими зобов'язано боржника ОСОБА_4 «Західенергокомплект» (ЄДРПОУ 23884881, 80383, Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів. вул. Київська, 24) повернути нерухоме майно - будівлю складу площею 1188,3 м 2 по вул. Л. Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області до державної власності в особі Міністерства оборони України (надалі - МОУ) у господарське відання ДП МОУ «Західвійськбуд» (ЄДРПОУ 24308317; 80383. Львівська обл., Жовківський р-н, с. Малехів, вул. Київська, 18), а також стягнути з ДП МОУ «Західвійськбуд» на користь ОСОБА_4 «Західенергокомплект» 154440,00 грн. вартості вищезазначеного об'єкта нерухомого майна.

Позивач в своїй заяві зазначає, що в момент укладення Договору він не знав і не міг знати про те, що продаж нерухомого державного майна здійснювалась з порушенням вимог законодавства України, чинного на час укладення Договору.

Проте, відповідно до норм ст. 42 Господарського кодексу України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Отже, підприємці при здійсненні господарської діяльності повинні усвідомлювати те, що вони персонально відповідають за успіх або невдачу своєї діяльності, що зобов'язує їх самостійно вивчати всі обставини, які стосуються здійснення такої діяльності.

Тому, позивач, як суб'єкт господарювання, мав право і можливість бути обізнаним щодо порядку відчуження основних засобів, що є державною власністю, який був врегульований Положенням про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, затвердженим наказом Фонду державного майна України № 1477 від 30.07.1999 року.

Стосовно виконання вимог постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року по справі № 914/723/15, в ході судового розгляду справи сторони визнали, що лише 05.08.2016 року при проведенні державним виконавцем Жовківського РВДВС ГТУЮ виконавчих дій, боржником (ОСОБА_4 «Західенергокомплект») (позивачем по даній справі) за Актом приймання-передачі було взято на себе зобов'язання повернути майно - будівлю складу площею 1188,3 кв. м по вул. Л.Українки, 45 у с. Малехів Жовківського району Львівської області - у господарське відання ДП МОУ «Західвійськбуд» з 01.09.2016 р. В свою чергу, державне підприємство (відповідач по даній справі) зобов'язалось сплатити вартість нерухомого майна, що становить 154440,00 грн., до 01.12.2016 року.

Отже, виходячи з вищенаведених норм, оформлений позивачем та відповідачем документ, що називається Актом приймання - передачі нерухомого майна від 05.08.2016 р., за своїм змістом не є Актом, який підтверджує вчинення особами, що його оформили, певних конкретних дій, а фактично є правочином, на підставі якого сторонами були взяті на себе відповідні зобов'язання, оскільки сторони зазначили, що на підставі наказу № 041832, виданого 03.09.2015 р. Господарським судом Львівської області, Боржник (позивач), зокрема, зобов'язується повністю звільнити нерухоме майно, площею 1188,3 кв. м., яке розміщюється за адресою: вул. Київська, 24 (стара назва - вул. Л. Українки, 45/5) у с. Малехів Жовківського р-ну Львівської обл., з 01.09.2016 р. , а Стягувач (відповідач) зобов'язується сплатити Боржнику вартість нерухомого майна будівлі складу площею 1188,3 кв. м., що розміщюється за адресою: вул. Київська, 24 (стара назва - вул. Л. Українки, 45/5) у с. Малехів Жовківського р-ну Львівської обл., яка становить 154440,00 грн., до 01.12.2016 р. Даний Акт підписано повноважними особами сторін, про що свідчать відтиски печаток, яким засвідчені відповідні підписи. Доказів заперечення, або спростування, або визнання недійсним цього Акту, незважаючи на вимоги суду, учасниками процесу не представлено.

Однак, в ході розгляду справи представники сторін та прокурор підтвердили, що станом на 03.11.2016 р. сторони не виконали свої зобов'язання, взяті на себе згідно вищезазначеного Акту.

Згідно ч. 1 ст. 538 ЦК України, виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання.

Згідно ч. 2 ст. 538 ЦК України, при зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.

Згідно ч. 3 ст. 538 ЦК України, у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Згідно ч. 4 ст. 612 ЦК України, прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Згідно ч. 1 ст. 613 ЦК України, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.

Згідно ч. 2 ст. 613 ЦК України, якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Згідно ч. 4 ст. 613 ЦК України, боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.

Також, в обґрунтування своєї позиції, позивач посилається на норми ст.ст. 1212, 1213, 1214 ЦК України. Посилаючись на ст.ст. 1212, 1213 ЦК України, позивач вказує на безпідставність одержання відповідачем за Договором купівлі-продажу нерухомого майна № 18 від 15.09.2003 року, що був визнаний недійсним, грошових коштів у сумі 154440,00 грн.

Проте, з огляду на вимоги ст. 1212 ЦК України, необхідно зазначити, що грошові кошти у сумі 154440,00 грн. не є безпідставно отриманими, оскільки були сплачені позивачем відповідно до Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 року та, під час їх перерахування, зазначений Договір був чинним. Отже, вищезазначений аргумент унеможливлює нарахування на грошові кошти у сумі 154440,00 грн. процентів за користування останніми, згідно з нормами ст. 1214 ЦК України.

Також, посилаючись на ст. 623 ЦК України, позивач зазначає, що відповідач порушив зобов'язання, а саме: прострочив виконання грошового зобов'язання. До того ж, у позовній заяві вказано, що дане зобов'язання виникло на підставі укладеного Договору купівлі-продажу нерухомого майна № 18 від 15.09.2003 року, який було визнано недійсним постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15.

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а тому визнання згаданого Договору купівлі-продажу недійсним не могло створити будь-яких інших (нових) правовідносин між сторонами цього договору, у тому числі щодо сплати відсотків за користування коштами. Обов'язок повернути кошти виник у відповідача не у 2003 році, а у 2016 році на підставі рішення суду про визнання недійсним договору. За відсутності обов'язку та права вимоги, не могло бути прострочення боржника щодо виконання такого обов'язку.

Положення ст. 623 ЦК України, якою визначено обов'язок боржника, який порушив зобов'язання відшкодувати кредиторові збитки та на яку посилається позивач, не можуть бути застосовані, оскільки, з підстав наведених вище у ДП «Західвійськбуд» з 2003 року до часу розгляду справи не було зобов'язання перед ТОВ «Західенергокомплект» щодо передачі грошових коштів.

Зобов'язання ДП «Західвійськбуд» сплатити на користь ТОВ «Західенергокомплект» кошти в сумі 154,4 тис. грн. виникло лише після 17 серпня 2015 року на підставі постанови Львівського апеляційного господарського суду у справі № 914/723/15, якою визнано недійсним договір купівлі-продажу № 18, укладений 15 вересня 2003 року між позивачем та відповідачем та, в порядку реституції, зобов'язано ДП «Західвійськбуд» повернути на користь ТОВ «Західенергокомплект» кошти в сумі 154,4 тис. грн., а останнє повернути на користь держави в особі ДП «Західвійськбуд» нерухоме майно у с. Малехові Львівської області.

Отже, згідно Акту приймання-передачі нерухомого майна від 05.08.2016 р., позивач у своїй заяві безпідставно посилається на ст. 623 ЦК України та, відповідно, безпідставно нараховує інфляційні втрати в сумі 633976 грн. (шістсот тридцять три тисячі дев'ятсот сімдесят шість) гривень 20 коп. та 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення, що складає 59842 (п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот сорок дві) гривні 92 коп.

Крім того, посилаючись на ст. 536 ЦК України, а також ч. 4 ст. 232 ГК України, позивач зазначає, що нарахування відсотків за користування відповідачем грошовими коштами позивача, отриманими за визнаним судом недійсним Договором купівлі-продажу від 15.09.2003 року № 18 повинно здійснюватись починачи з дати укладення даного Договору - 15.09.2003 р., оскільки, згідно з ст. 236 ЦК України, правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Проте, відповідно до ст. 655 ЦК України, за Договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до цієї норми вищезазначеним Договором встановлювався обов'язок відповідача (як Продавця) передати нерухоме майно у власність позивача (як Покупця), який і було виконано відповідачем вчасно і належним чином, що підтверджується Актом прийому- - передачі за Договором купівлі-продажу від 29.09.2003 року, який підписано повноважними представниками сторін, про що свідчать відтиски печаток, які засвідчують ці підписи. Згідно даного Акту, відповідач та позивач склали даний Акт відповідно до умов Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 р. про передачу від відповідача до позивача у власність майна, що знаходиться за адресою: с. Малехів, Жовківський р-н Львівської обл., вул. Л. Українки, 45.

Статтею 599 ЦК України, ст. 202 ГК України зазначено, що господарське зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як встановлено в ході розгляду справи, на час проведення судового засідання, у відповідача є одне зобов'язання перед позивачем, яке виникло на підставі рішення суду, затвердженого постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15, а саме: Державне підприємство Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (відповідач по даній справі) зобов'язано сплатити вартість нерухомого майна, що становить 154440,00 грн.

Зобов'язання ДП «Західвійськбуд» сплатити на користь ТОВ «Західенергокомплект» кошти в сумі 154,4 тис. грн. виникло лише після 17 серпня 2015 року на підставі постанови Львівського апеляційного господарського суду у справі № 914/723/15, якою визнано недійсним Договір купівлі-продажу № 18, укладений 15 вересня 2003 року між позивачем та відповідачем та в порядку реституції зобов'язано ДП «Західвійськбуд» повернути на користь ТОВ «Західенергокомплект» кошти в сумі 154,4 тис. грн., а останнє повернути на користь держави в особі ДП «Західвійськбуд» нерухоме майно у с. Малехові Львівської області.

Проте, відповідно до Акту приймання-передачі нерухомого майна від 05.08.2016 року, укладеного між позивачем і відповідачем з метою добровільного виконання постанови Львівського апеляційного господарського суду від 17.08.2015 року у справі № 914/723/15, Державне підприємство Міністерства оборони України «Західвійськбуд» (відповідач по даній справі) зобов'язалось сплатити вартість нерухомого майна у сумі 154440,00 грн. до 01.12.2016 року.

Крім того, посилання позивача на положення ст. ст. 232, 623, 625 ЦК України, якими передбачено сплату боржником відсотків за неправомірне користування чужими коштами з врахуванням індексу інфляції та відповідальність боржника за невиконання обов'язку щодо повернення грошових коштів та за прострочення грошового зобов'язання є невірними.

Позивач невірно визначив правові відносини між ним та ДП «Західвійськбуд» та момент з якого у відповідача ДП «Західвійськбуд» міг виникнути обов'язок повернути кошти позивачу - ТОВ «Західенергокомплект».

Так, відповідно до положень ст. 11, 202 ЦК України, цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, договорів та інших правочинів. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Однак, жодною нормою договору купівлі-продажу, укладеного у 2003 році не передбачалося обов'язку ДП «Західвійськбуд» повернути ТОВ «Західенергокомплект» грошові кошти в сумі 154,4 тис. грн. Між вказаними сторонами з 2003 року і до теперішнього часу не укладалися будь-які інші угоди та не було жодних дій, передбачених ст. 11 ЦК України з якими законодавець пов'язує виникнення цивільного обов'язку.

Отже, з 2003 року і до теперішнього часу у Державного підприємства «Західвійськбуд» не виникало і не могло виникнути обов'язку сплатити суму коштів у розмірі 154,4 тис. грн., а ТОВ «Західенергокомплект» не мало права вимоги стосовно державного підприємства і не могло вважатися кредитором по відношенню до останнього.

Тому, позивач безпідставно посилається на ст. 625 глави 51 «Правові наслідки порушення зобов'язання, відповідальність за порушення зобов'язання» ЦК України та, відповідно, безпідставно нараховує інфляційні втрати в сумі 633976,20 грн. (шістсот тридцять три тисячі дев'ятсот сімдесят шість гривень 20 коп.), оскільки, на момент подання позовної заяви між позивачем і відповідачем не існувало ніяких зобов'язань, які можуть виникати з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України та ст. 174 ГК України. А господарські зобов'язання, які виникали з Договору купівлі-продажу нерухомого майна № 18 від 15.09.2003 року (зокрема, обов'язок відповідача (як Продавця) передати нерухоме майно у власність позивача (як Покупця), були виконані належним чином та припинені.

Отже, на момент подання позовної заяви позивачем і відповідачем були виконані належним чином та припинені всі господарські зобов'язання, які виникали з Договору купівлі-продажу нерухомого майна № 18 від 15.09.2003 року. Крім того, у відповідача не виникало грошового зобов'язання за даним Договором.

Також, в п. 5.2. Постанови № 14 від 17.12.2013 р. Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» зазначено, що обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним , відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів , оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Таким чином, положення ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, не може бути застосоване у даній ситуації, оскільки немає факту прострочення зобов'язання. А тому, посилання позивача на вказану статтю Цивільного кодексу України є помилковими та безпідставними.

Тому, у позивача відсутні правові підстави для нарахування та стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 633976 (шістсот тридцять три тисячі дев'ятсот сімдесят шість) гривень 20 коп. та 3% річних від простроченої суми, що складає 59842 (п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот сорок дві) гривні 92 коп.

Обґрунтовуючи в поясненнях свої позовні вимоги, позивач безпідставно посилається на норми ч. 2. ст. 536 ЦК України, ст.1214 ЦК України. Також позивач помилково вважає, що до відносин з приводу нарахування процентів на суму 154440,00 грн. слід за аналогією застосовувати ч. 1 ст.1048 ЦК України.

Оскільки грошові кошти у сумі 154440,00 грн. були отримані відповідачем на підставі Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 року, а іншого договору між позивачем та відповідачем, на підставі якого б виникали грошові зобов'язання, не існує, позивач безпідставно посилається на норми ч. 2. ст.536 ЦК України, яка вказує, що розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. А також, позивач помилково вважає, що до відносин з приводу нарахування процентів на суму 154440,00 грн. слід за аналогією застосовувати ч. 1 ст.1048 ЦК України, відповідно до якої у випадках, коли договором не встановлено інший розмір процентів, їх розмір визначається нарівні облікової ставки НБУ.

В п. 6.2 вищезгаданої Постанови Пленуму ВГСУ від 17.12.2013 р. № 14 роз'яснено, що проценти, зазначені у ст. 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми. Підставами для застосування до правовідносин ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге, встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 ЦК України).

Проте, позивач в своїх поясненнях аргументовано не довів, що факт користування чужими коштами юридично схожий на відносини позики (в яких одна особа дозволяє іншій правомірно користуватись її коштами). Адже ч. 1 ст. 1048 ЦК України передбачає, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом, а якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Виходячи із змісту позовної заяви та пояснень позивача, можна зробити висновок, що вимоги застосувати облікову ставку НБУ в якості встановленого законом розміру процентів за користування безпідставно набутими грошовими коштами за ст. 536 та ст. 1214 ґрунтується на аналогії закону, адже, відповідно до ст. 8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Проте, судова практика свідчить про помилкове застосування за аналогією норми про проценти за договором позики до стягнення процентів за користування безпідставно набутими грошима (Постанова ВГСУ від 12 листопада 2014 р. у справі №910/2899/14; Постанова ВГСУ від 15 травня 2013 р. у справі № 5004/1492/12; Постанова Верховного Суду України від 27.12.2010 р. у справі № 9/67-38; Постанова ВГСУ від 28 вересня 2010 р. у справі № 9/67-38).

Крім того, позивач в своїй заяві зазначає, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та відсотків за неправомірне користування грошовими коштами виникли на підставі визнання Договору купівлі-продажу № 18 від 15.09.2003 року та застосування наслідків недійсності правочину.

Проте, відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі. - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Тобто, визнання правочину недійсним є підставою для виникнення та застосування наслідків недійсності, вказаних у ст. 216 ЦК України.

На відміну від договору позики, за яким у власність позичальника передаються грошові кошти з обов'язком повернути таку ж суму коштів з процентами, нарахованими на суму позики (ст.ст. 1048, 1049 ЦК України), за договором купівлі-продажу кошти перераховувалися в рахунок оплати вартості придбаного нерухомого майна.

Правовий аналіз визначення договору позики та змісту правовідносин, що склались між сторонами внаслідок припинення договору купівлі-продажу, не надають підстав для висновку про те, що це подібні за змістом цивільні відносини, а тому у позивача відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої ст. 8 ЦК України. З огляду на вищевказане, спірні грошові кошти перебувають у відповідача не на підставі укладення із позивачем договору позики. Чинним законодавством не передбачено можливість застосування до договору купівлі-продажу положень про позику, договори купівлі-продажу і позики є різними за своєю правовою природою та регулюють різні види правовідносин, а тому, застосування до спірних правовідносин положення ст. 1048 ЦК України є безпідставним.

Таким чином, щодо посилання позивача на положення ч. 1 ст.1048 ЦК України та на судову практику, зокрема, постанову Вищого господарського суду України від 29.10.2014 року у справі № 910/327/14, слід додатково зауважити, що стаття 1048 ЦК України знаходиться у главі 71 Кодексу та передбачає правове регулювання відносин за договорами позики та кредиту. Особливість цих правочинів полягає у тому, що особа без взаємно на момент отримання отримує від іншої особи кошти в користування. Тобто, суть правовідносин полягає у тому, що вигоду на момент укладення договору отримує лише сторона, яка взяла позику. При цьому, з моменту укладення договору у цієї особи виникає обов'язок повернути кошти з відсотками, які і є вигодою іншої сторони.

Разом з тим, у договорі купівлі-продажу по-перше: немає обов'язку особи, що отримала кошти їх повернути (тим більше з відсотками), по-друге: вигоду від укладеної угоди отримують одразу обидві сторони, оскільки друга сторона отримує право володіння, користування та розпорядження майном.

Тому, положення статті 1048 ЦК України та наведена позивачем практика не можуть бути застосовані до даних правовідносин, оскільки правовідносини не є аналогічними.

Відповідно до ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, як зазначено вище, 5 серпня 2016 року між Державним підприємством «Західвійськбуд» та ТОВ «Західенергокомплект» укладено Акт приймання передачі нерухомого майна. Згідно з цим Актом сторони погодились, що ДП «Західвійськбуд» до 1 грудня 2016 року повинно сплатити вартість нерухомого майна у розмірі 154,44 тис. грн.

Таким чином, сторони (позивач і відповідач у даній справі) шляхом укладення Акту від 5 серпня 2016 року домовилися, що термін виконання зобов'язання ДП «Західвійськбуд» щодо сплати коштів у сумі 154,44 тис. грн. закінчується 1 грудня 2016 року, а тому це зобов'язання станом на вересень 2016 року не може вважатися простроченим.

Отже, на час розгляду справи строк виконання вищевказаного грошового зобов'язання відповідача ще не сплив. Тому, у позивача немає жодних правових підстав покладати додаткові юридичні обов'язки на відповідача, у тому числі, що передбачені ст. 625 ЦК України, та відповідно немає правових підстав для звернення до господарського суду за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Враховуючи, що позивачем не представлено достатньо об'єктивних та переконливих доказів в підтвердження своїх позовних вимог, а відповідач та прокурор позовні вимоги заперечили та спростували, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Західенергокомплект» до Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» в особі філії Державного підприємства Міністерства оборони України «Західвійськбуд» « 20 Управління начальника робіт» про стягнення 633976,20 грн. - інфляційних втрат, 59842,92 грн. - 3 % річних не є обґрунтованими та не підлягають до задоволення.

Згідно ст. 44 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється: за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір», ставки судового збору встановлюються у таких розмірах: за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру - 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 150 розмірів мінімальних заробітних плат.

Як доказ сплати судових витрат, позивач подав квитанцію № 29 від 15.08.2016 року на суму 10407,30 грн. про сплату судового збору.

Господарські витрати, відповідно до ст. 49 ГПК України, слід залишити за позивачем.

Враховуючи наведене, керуючись ст.ст. 4 3 , 33, 43, 49, 75, 82, 84, 85 ГПК України, суд -

ВИРІШИВ :

1. В задоволенні позовних вимог - відмовити.

Суддя Пазичев В.М.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 07.11.2016 року