Постанова

від 12.12.2016 по справі 904/5945/16

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.12.2016 року Справа № 904/5945/16

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Подобєд І.М. (доповідач),

суддів: Березкіна О.В., Дармін М.О.

секретар судового засідання Абадей М.О.

представники сторін:

від позивача: ОСОБА_1, довіреність б/н від 14.06.2016р.

від відповідача: ОСОБА_2, довіреність №3 від 26.10.2016р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Анкор Плюс" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.08.2016р. у справі №904/5945/16

за позовом Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями "Спекта", м.Дніпро

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Анкор Плюс", м.Дніпро

про стягнення безпідставно набутих коштів

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.08.2016р. у справі №904/5945/16 (суддя Мартинюк С.В.) позов задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Анкор Плюс" на користь Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями "Спекта" 112971,30 грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 1694,57 грн.

Означене рішення вмотивоване тим, що господарський суд дійшов висновку, що договір-доручення №16 від 04.06.2004р., що був укладений між сторонами, є розірваним, а тому вимоги позивача про повернення залишку зайво перерахованих відповідачу грошових коштів в сумі 112971,30 грн. підлягають задоволенню.

Відповідач (ТОВ "Анкор Плюс"), не погодившись з рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.08.2016р. у справі №904/5945/16 подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що суд постановив рішення з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та з невідповідністю висновку, викладеного в рішенні господарського суду обставинам справи. Просить скасувати оскаржене рішення та постановити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, всі судові витрати віднести на рахунок позивача.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на ч.1 ст.907 Цивільного кодексу України та вважає, що, враховуючи характер правовідносин, які склались між сторонами (договір про надання послуг), сторона-ініціатор припинення дії договору висловлює свою волю і ця воля стосовно припинення дії договору є обов'язковою для обох сторін, якщо вона не суперечить законодавству України. Зазначає, що позивач висловив свою волю щодо розірвання договору у відповідному повідомленні, копія якого є в матеріалах справи. Вказує, що з тексту повідомлення очевидним є те, що договір є припиненим після спливу 1 місяця з дня отримання відповідачем цього повідомлення. Зазначає, що іншого волевиявлення хоча б однієї із сторін щодо припинення дії договору не існує. Тому, на думку скаржника, необхідно дослідити саме це волевиявлення, після чого вже зробити висновок чи є договір таким, що припинив дію. Заперечує факт отримання означеного повідомлення і вказує, що матеріалами справи це встановлено. Вважає, що договір не припинив свою дію, тобто дати закінчення строку дії договору на даний момент не існує. За твердженням скаржника, саме з цієї причини суд і не з'ясував, в яку конкретно дату договір припинив свою дію, вважає, що такої дати не існує і договір діє і на даний момент. Також, на думку скаржника, розглядаючи дану справу, суд не звернув увагу на те, що позивач здійснив підміну понять "розірвання договору" і "повідомлення про розірвання договору", тому дійшов помилкового висновку про те, що договір є розірваним.

Позивач (ДП з ІІ "Спекта") у відзиві на апеляційну скаргу не погоджується з доводами відповідача щодо здійснення позивачем підміни понять "повідомлення про розірвання договору" і "розірвання договору", оскільки діючі норми законодавства, а саме ст.ст. 907, 1008 Цивільного кодексу України дають право у досудовому порядку розірвати договір лише на підставі повідомлення сторони. Позивач зазначає, що матеріали справи містять належні докази підтвердження про направлення позивачем повідомлення відповідачу про відмову від договору. Позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.08.2016р. 904/5945/16 без змін.

В судових засіданнях представник відповідача з урахуванням наданих суду апеляційної інстанції письмових пояснень підтримав доводи своєї апеляційної скарги, а представник позивача заперечував на її задоволенні з підстав, наведених у відзиві та своїх письмових поясненнях суду апеляційної інстанції.

Відповідно до положень ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Згідно з приписами п. 9 постанови пленуму Вищого господарського суду України, від 17.05.2011 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" у вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.

Отже, виходячи з приписів процесуального законодавства метою апеляційного суду є розгляд справи по суті повторно за наявними у справі та додатково поданими доказами; відхилення або прийняття додатково поданих доказів має бути обґрунтовано судом, виходячи із пояснень особи щодо неможливості їх подання до суду першої інстанції; крім того, в кожному конкретному випадку суду апеляційної інстанції слід виходити із того, наскільки такі докази мають значення для справи та чи можливо вирішити вірно справу без них.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вказаної позиції дотримується також Верховний суд України у своїй постанові від 20.05.14 №64/366-10.

В судовому засіданні 09.11.2016р. судом апеляційної було з'ясовано, що виходячи з предмету та підстав позову, до предмету доказування в даному спорі обов'язково входить встановлення обставин, за яких відповідачем були набуті спірні грошові кошти, тобто насамперед обставини, які пов'язані із виконанням укладеного між сторонами договору, а не лише обставини, пов'язаних із розірванням договору. Тому за ініціативою суду апеляційної інстанції у позивача витребувані додаткові докази, які стосуються виконання договору доручення, із якого виникли зобов'язання сторін, які є предметом судового дослідження в даній справі.

У своєму клопотанні суду апеляційної інстанції від 30.11.2016р. позивач окремо відзначив, що необхідність подання суду додаткових пояснень та доказів виникла саме на вимогу суду.

В судових засіданнях оголошувалась перерва з 09.11.2016р. до 30.11.2016р. о 12:40 год., з 30.11.2016р. до 05.12.2016р. о 12:20 год.

В судовому засіданні 12.12.2016р. Дніпропетровським апеляційним господарським судом прийнято постанову у даній справі з оголошенням її вступної та резолютивної частини.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів Дніпропетровського апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

З матеріалів справи встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Анкор Плюс" (Виконавець) та Дочірнім підприємством з іноземними інвестиціями "Спекта" (Замовник) був укладений Договір-доручення №16 від 04.06.2004р., відповідно до умов якого, Замовник доручає, а Виконавець приймає на себе зобов'язання за рахунок та за дорученням Замовника здійснити митне оформлення товарів та предметів, що переміщуються через митний кордон України (розділ 1, підпункт 2.1.1. пункту 2.1 Договору).

У підпункті 2.1.4 пункту 2.1. Договору сторони обумовили, що Виконавець зобов'язався по узгодженню з Замовником сплачувати митні платежі.

Пункт 2.2. Договору визначає обов'язки Замовника.

Так, відповідно до підпункту 2.2.1 пункту 2.2. Договору Замовник надає в розпорядження Виконавця документи та дані необхідні для митного оформлення товарів та предметів, які переміщуються Замовником через митний кордон України.

Відповідно до підпункту 2.2.2. пункту 2.2. Договору Замовник зобов'язаний оплатити послуги і витрати Виконавця по цьому договору, включаючи ПДВ, протягом 2 банківських днів з моменту оформлення митної декларації.

У пункті 3.5 Договору сторони обумовили, що завершення циклу робіт за Договором оформлюється сторонами шляхом підписання Акту приймання-передачі робіт по закінченню календарного місяця у випадку виконання Замовником пункту 2.2. Договору.

Оплата проводиться згідно виставлених рахунків (пункт 3.3. Договору).

Сторонами у п. 6.1. визначено, що договір вступає в силу з моменту підписання і діє до його виконання.

Як вказує позивач, свої зобов'язання за Договором доручення №16 від 04.06.2004р. з оплати послуг Виконавця він виконав належним чином, а крім того, перерахував відповідачу надмірно грошові кошти у сумі 150091,30 грн. з призначенням платежу «За митні платежі згідно Договору», що підтверджено відповідними платіжними дорученнями, які надані до матеріалів справи: №525 від 07.06.2013р. на суму 46000,00 грн.; №605 від 01.07.2013р. на суму 42000,00 грн.; №615 від 08.07.2013р. на суму 43000,00 грн.; №650 від 18.07.2013р. на суму 7120,00 грн.; №651 від 19.07.2013р. на суму 57000,00 грн. (а.с.55-59).

При цьому за платіжним дорученням №525 від 07.06.2013р. на суму 46000,00 грн. залишок коштів складає 971,30 грн., а інші кошти були використані Виконавцем на сплату митних платежів.

Так як означені вище грошові кошти позивачем були перераховані з призначенням платежу «за митні платежі по договору №16 від 04.06.2004р.», але згідно пункту 2.2.2 цього Договору підставами для сплати є оформлена митна декларація (тобто факт виконання послуг) та згідно п. 3.3. Договору - виставлений рахунок, позивач вважає, що посилання на Договір не є безпосередньою підставою для перерахування вказаних коштів, оскільки зазначеним Договором передбачені конкретні підстави для оплати витрат Виконавця, а саме: рахунок та факт виконання послуг. Тому, оскільки роботи не виконувались (митна декларація не оформлена), митні платежі Виконавцем не сплачувались та рахунок не виставлявся, відповідно і підстав для оплати за цим Договором означених вище сум грошових коштів не було.

Таким чином, перераховані відповідачу кошти в сумі 150091,30 грн. позивач вважає такими, що були зайво отримані Виконавцем за договором дорученням №525 від 07.06.2013р.

В зв'язку з тим, що відповідач тривалий час (понад 5 місяців) самостійно не повертав позивачу надмірно отримані кошти, позивач підготував та направив відповідачу акт звірки взаємних розрахунків та лист №1/12 від 06.12.2013р. з проханням повернути зайво перераховані грошові кошти в сумі 142971,30 грн. та зарахувати зустрічні вимоги на суму 7120,00 грн. (заборгованість за надані брокерські послуги). Вказаний акт звірки був одержаний 10.12.2013р. особисто директором відповідача ОСОБА_3, про що свідчить його особистий підпис, та був підписаний останнім без застережень та зауважень.

До матеріалів справи позивачем поданий Акт звірки взаємних розрахунків, що був складений та підписаний обома сторонами, за станом на 06.12.2013р., з якого вбачається, що у період з 11.01.2013р. по 06.12.2013р. відповідачем були надані позивачу послуги з митного оформлення товарів на загальну суму 1980520,00 грн., а позивачем здійснені відповідні розрахунки з відповідачем на загальну суму 2023583,34 грн., за результатами чого кінцеве сальдо на користь позивача складало 142971,30 грн.

Такі обставини вказують на визнання обома сторонами факту зарахування зустрічних позовних вимог на суму 7120,00 грн. та існування залишку надмірно одержаних відповідачем коштів на суму 142971,30 грн.

19.12.2013р. відповідач, як Виконавець, повернув частину надмірно перерахованих коштів в розмірі 30000,00 грн. з призначенням платежу: «Повернення залишку митних платежів, згідно листа №1/12 від 06.12.2013р., чим підтвердив, що цей лист він отримав.

30.12.2013р. позивач повторно звернувся до відповідача з вимогою повернути зайво перераховані кошти.

13.01.2014р. відповідач направив позивачу лист №1 про те, що вищезазначений лист вони отримали та просять уточнити суму боргу, в зв'язку з тим, що 30000,00 грн. вже були повернуті.

24.01.2014р. позивач направив відповідачу претензію з вимогою повернути заборгованість та врегулювати спір в досудовому порядку.

Оскільки, відповідач не повернув позивачу зайво перераховані кошти в повному обсязі, позивач змушений був звернутися до суду з позовною заявою про стягнення суми 114430,64 грн. грошових коштів, з яких: 112971,30 грн. - основного боргу, 668,54грн. - 3% річних, 790,80 грн. - інфляційних втрат. Ця позовна заява стала предметом розгляду господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/1398/14.

Як вбачається із рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2014р. у справі №904/1398/14, 31.03.2014р. позивач подав суду заяву про уточнення та зменшення позовних вимог, відповідно до якої просив суд стягнути з відповідача на свою користь 112971,30 грн. - основного боргу, 937,82 грн. - 3% річних, 225,94 грн. - інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2014р. у справі №904/1398/14 у задоволенні позову позивачу було відмовлено в зв'язку з тим, що договір - доручення №16 від 04.06.2004р. між позивачем та відповідачем не розірвано, а право кредитора вимагати від боржника повернення безпідставно отриманих коштів з посиланням на статтю 1212 Цивільного кодексу України кореспондується з відсутністю договірних зобов'язань, або усунення підстави набуття вказаних коштів, тобто в даному випадку розірвання договору.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2014р. у справі №904/1398/14 сторонами оскаржене не було та набрало законної сили.

З матеріалів справи встановлено, що позивачем на адресу відповідача 12.03.2015р. був направлений "Укрпоштою" лист про відмову від Договору доручення №16 від 04.06.2004р., що підтверджується фіскальним чеком №9391 та описом вкладення у цінний лист (а.с.23).

Після неотримання доказів доставки повідомлення відділенням поштового зв'язку 08.04.2015р. кур'єрскою службою доставки ТОВ "КСД-Дніпро" позивач повторно направив відповідачу повідомлення про відмову від Договору доручення №16 від 04.06.2004р., що підтверджується квитанцією з описом вкладеного №697674. З цього документа кур'єрської служби доставки вбачається, що це відправлення було отримано адресатом 08.04.2015р. о 10:30 (а.с.24).

06.06.2016р. позивач також надіслав відповідачу вимогу про повернення зайво сплачених коштів (безпідставно одержаних коштів) в сумі 112971,00 грн. Ця вимога 13.07.2016р. була вручена адресату особисто, що підтверджується фіскальним чеком і описом вкладення у цінний лист (а.с. 32-33).

Оскільки після повідомлення про відмову від договору доручення №16 від 04.06.2004р. відповідач в добровільному порядку позивачу означені вище грошові кошти не повернув, це було приводом для звернення позивача з повторним позовом, предметом якого також є стягнення суми 112971,30 грн., який й розглядається в даній справі.

Відповідач зі своєї сторони не заперечує того, що послуги з митного оформлення товарів, за які позивачем були перераховані означені вище грошові кошти, ним не надавались, а будь-яка заборгованість у позивача з оплати послуг відповідача на цей час відсутня. Доказів понесення витрат на сплату відповідних митних платежів відповідач також суду не надав. Однак при цьому відповідач вважає відсутніми підстави для повернення грошових коштів позивачеві доки є діючим договір доручення, тобто існує підстава за якої ці кошти були відповідачем набуті.

Відтак причиною спору у даній справі є питання обґрунтованості вимог позивача та про правомірність дій відповідача, який ухиляється від повернення позивачу грошових коштів за послуги, які фактично відповідачем не надавались, за обставин, коли позивач вже в односторонньому порядку заявив про відмову від договору доручення, яким сторони обумовлювали надання таких послуг.

Задовольняючи позовні вимоги позивача повністю, місцевий господарський суд виходив із того, що договір-доручення №16 від 04.06.2004р., що був укладений між сторонами, є розірваним, а тому вимоги позивача про повернення залишку зайво перерахованих відповідачу грошових коштів в сумі 112971,30 грн. підлягають задоволенню.

При цьому місцевий господарський суд відзначив, що критично ставиться до посилань відповідача на те, що ним не було отримано повідомлення про розірвання договору, а відтак останній не розірвано, внаслідок чого відсутні підстави для повернення грошових коштів, оскільки позивачем належними та допустимими доказами доведено направлення відповідачу листів (повідомлень), а враховуючи приписи п. 1.7. постанови пленуму Вищого господарського кодексу України №14 від 17.12.2013р. слід вважати, що відповідач повідомлений про відмову від договору. Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що договір-доручення №16 є розірваним, а тому грошові кошти в сумі 112971,30 грн. підлягають поверненню відповідачем позивачу.

Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції у даній справі полягають в наступному.

Відповідно до частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Частина 1 статті 903 Цивільного кодексу України визначає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом ( (частина 2 статті 903 Цивільного кодексу України).

Стаття 905 Цивільного кодексу України визначає, що строк дії договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.

За приписами ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 598 Цивільного кодексу України припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим ( ч. 3 ст. 651 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 907 Цивільного кодексу України встановлено, що договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

Положення частини 2 статті 907 Цивільного кодексу України встановлюють, що порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.

Пунктом 6.2. укладеного договору доручення встановлено, що він може бути розірваний за обопільною згодою сторін.

В той же час, слід враховувати, що окрім загальних підстав припинення, договір доручення може бути припинений і за спеціальними підставами, наведеними у ст. 1008 Цивільного кодексу України. Зокрема, у разі: відмови довірителя або повіреного від договору (п. 1ч. 1 ст. 1008 Цивільного кодексу України).

При направленні відповідачу повідомлення про відмову від договору, позивач посилався на ч. 2 ст. 1008 Цивільного кодексу України, за якою якщо повірений діє як підприємець, сторона, яка відмовляється від договору, має повідомити другу сторону про відмову від договору не пізніш як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не встановлений договором. Позивач у повідомленні вказав, що договір є припиненим після спливу 1 місяця з дня отримання ТОВ "Анкор Плюс" цього повідомлення.

Оскільки між сторонами було укладено договір, який за своїм змістом є договором про надання послуг, то в даному випадку відповідач отримав законодавчо встановлене право (частина 1 статті 907 Цивільного кодексу України) розірвати договір у спосіб, який не суперечить законодавству України. При цьому саме позивач, як ініціатор припинення договору, в односторонньому порядку визначає момент, з якого договір припиняє свою дію. У даному випадку позивач висловив свою волю щодо розірвання договору - ця воля зафіксована у відповідному повідомленні від 10.03.2015р. (відправлене 12.03.2015р.), копія якого наявна в матеріалах справи (а.с. 22-23), де зазначено, що договір є припиненим після спливу 1 місяця з дня отримання відповідачем цього повідомлення.

Матеріалами справи підтверджено, що після неотримання доказів доставки повідомлення відділенням поштового зв'язку, позивач здійснив доставку повідомлення відповідачу службою кур'єрської доставки, з документа якої вбачається, що це відправлення отримано відповідачем 08.04.2015р. о 10:30.

Однак, відповідач надав до метеріалів судової справи письмові пояснення, в яких вказував, що директор ТОВ "Анкор плюс" не отримував повідомлення ДП з ІІ "Спекта" про розірвання договору-доручення №16 від 04.06.2004р., укладеного між позивачем та відповідачем, що підтверджене заявою директора ТОВ "Анкор плюс" ОСОБА_3 (а.с. 78).

У відзиві на позов, відповідач також вказував, що ОСОБА_4С., яка нібито, за твердженням позивача, отримала вказане повідомлення про розірвання договору, станом на 07.04.2015р., не була працівником підприємства відповідача, а також не була особою, уповноваженою на підставі закону або договору представляти інтереси відповідача. На підтвердження цього факту відповідачем надано до матеріалів справи копію довідки ТОВ "Анкор плюс" за підписом директора ОСОБА_3 (а.с. 79), копію розрахунково-платіжної відомості за квітень 2015 року (а.с. 80-81), та копію звіту про нарахування єдиного соціального внеску за квітень 2015 року (а.с. 82-89), а також копію реєстру довіреностей, виданих ТОВ "Анкор плюс" (а.с. 90-91).

Колегія суддів суду апеляційної інстанції не погоджується з висновком суду першої інстанції, який посилаючись на п. 1.7. постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (із змінами і доповненнями) вказав, що якщо боржник (відповідач) заперечує одержання ним такої вимоги, кредитор (позивач) зобов'язаний подати господарському суду докази її надіслання боржникові, оскільки матеріалами справи підтверджений факт отримання повідомлення позивача про відмову від вказаного договору доручення, особою, яка не має відносин із відповідачем, тобто сторонньою особою, та водночас не доведено факт ухилення відповідача від одержання направленою на його адресу поштової кореспонденції.

Отже, оскільки матеріалами справи підтверджено, що відповідач не отримував зазначене повідомлення, це означає, що дати закінчення дії договору на даний момент не існує. Відповідно, враховуючи заперечення відповідача, не можна вважати, що договір припинив свою дію.

Враховуючи на вищевикладене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги відповідача, що місцевий господарський суд не з'ясував, в яку конкретно дату договір припинив свою дію, а відтак постановив рішення з неповним з'ясуванням обставин, що були предметом розгляду у даній справі.

Разом із цим колегія суддів вважає, що головний висновок суду про задоволення позовних вимог є вірним, оскільки в цілому відповідає встановленим судом обставинам, що мають значення для справи, оскільки встановлення точної дати розірвання договору доручення не має значення для даної справи, виходячи із наступних міркувань.

Частиною 1 ст. 1000 Цивільного кодексу України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

Відповідно до п. 2.1.3. укладеного договору обов'язком Виконавця є, зокрема, передача Замовнику оформлених митних документів.

Лише за наявності оформленої митної декларації та виставлених рахунків, як погоджено сторонами у пунктах 2.2.2, 3.3. договору у Замовника виникає обов'язок оплатити послуги та витрати Виконавця.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачем не надано доказів надання позивачу митної декларації та рахунків, які б свідчили на яку суму були здійснені митні платежі. Крім того, підписавши акт звірки взаєморозрахунків станом на 06.12.2013р. без заперечень і зауважень відповідач погодився із наявністю у нього коштів позивача, підстави для отримання яких вже відпали у зв'язку з відмовою Замовника від проведення певного митного оформлення товарів та оплати відповідних послуг Виконавця.

Згідно ч.1 ст. 1212 Цивільного кодекс України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ч.2 ст. 1212 Цивільного кодексу України, положення цієї глави застосовуються незалежно від того чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;3) повернення виконаного однією із сторін у зобовязанні;4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої.

За загальним правилом, набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі (ч.1 ст. 1213 Цивільного кодексу України).

Таким чином, позивач правильно вважає, що у відповідача, згідно ст. 1212 Цивільного кодексу України, виник обов'язок повернути грошові кошти, оскільки відпала підстава набуття цих коштів, якою є замовлення певних послуг в межах виконання договору доручення, яким врегульований порядок надання цих послуг.

Підставою для повернення зайво сплачених коштів позивач також вважає і той факт, що ним було повідомлено відповідача про розірвання договору доручення, проте, як вважає колегія суддів, така обставина не впливає на кваліфікацію спірних правовідносин.

Частина 1 статті 631 Цивільного кодексу України визначає, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

Стаття 653 Цивільного кодексу встановлює, що у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Як убачається із спірних обставин, починаючи з січня 2014 року позивач вже не замовляв у відповідача послуг за договором доручення №16 від 04.06.2004р., але цей договір продовжував бути діючим для обох сторін, оскільки, як встановлено вище, відповідно до умов п. 6.1. договору, строк його дії його або певний термін сторонами визначений не був.

Отже, питання визначення точної дати, з якої слід вважати розірваним договір доручення №16 від 04.06.2004р., буде впливати лише на оцінку можливості здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки відповідно до цього договору щодо інших, ніж спірне зобов'язання (замовлення послуг на митне оформлення товарів).

Як зазначено вище, умовами договору доручення №16 від 04.06.2004р. сторонами не було передбачено попередню оплату послуг Виконавця, як і не врегульовано порядок повернення передплачених грошових коштів, у разі настання такого випадку.

Відтак, у даному випадку питання повернення відповідачем (Виконавцем) позивачеві (Замовнику) грошових коштів, виходячи із правової природи договору про надання послуг та предмету і змісту умов конкретного договору-доручення, який передбачає замовлення та надання послуг по мірі їх необхідності для замовника з подальшими щомісячними розрахунками, має регулюватися нормами цивільного законодавства, зокрема за правилами ч.1 ст. 1212 Цивільного кодексу України, по завершенню кожного "циклу робіт", не зважаючи на те, що ці сторони знаходились у зобов'язальних відносинах, а такий договір не був розірваний.

Заперечення відповідача на те, що у спорі між сторонами вже було прийнято рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2014р. у справі №904/1398/14, яким відмовлено позивачу у задоволенні його вимог до відповідача про стягнення цієї ж суми 112971,30 грн. грошових коштів, з посиланням на безпідставність їх отримання відповідачем на підставі статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України, відхиляються колегією суддів у даній справі, оскільки мотивами відмови позивачеві в цих вимогах було посилання суду на їх недоведеність через їх невірне правове обґрунтування. При цьому суд ототожнив підставу, на якій відповідач отримав грошові кошти від позивача з існуванням укладеного між сторонами та діючим на час вирішення судом спору у справі №904/1398/14 договору - доручення. На переконання колегії суддів у даній справі, такі правові висновки не є перешкодою для повторного звернення позивача із позовом з наведенням обставин, які вже були підставою для іншого позову, а також й інших підстав, а суд, розглядаючи такий позов, в силу приписів ч. 3 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України, зобов'язаний врахувати у якості доказів факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили у наведеній вище господарській справі, в якій беруть участь ті самі особи, проте не пов'язаний правовими оцінками таких фактів, що були наведені в такому рішенні (частина 4 пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції").

Необхідним у даному спорі є й врахування на існування у будь-якої особи, яка звернулась до суду за захистом свого порушеного права або майнового інтересу, сподівання очікувати на постановлення справедливого судового рішення за певних очевидних обставин порушення її прав.

Так встановлені у справі обставини вказують на те, що відповідач через існування судових спорів із позивачем з приводу повернення означеної суми грошових коштів беззаперечно обізнаний про відмову позивача від наміру замовляти та отримувати послуги за вказаним договором-доручення, зі своєї сторони відповідач також фактично припинив надавати послуги за вказаним договором-доручення, однак наполягає на тому, що до теперішнього часу у позивача відсутні саме правові підстави для повернення спірної суми грошових коштів доти договір-доручення не буде розірваний у встановленому законом порядку.

На підставі викладеного колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що неповнота з'ясування обставин та допущена місцевим господарським судом невідповідність окремих висновків - не мали наслідком прийняття неправильного рішення, тому передбачених статтею 104 Господарського процесуального кодексу України підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни оскарженого у справі судового рішення немає.

Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку із апеляційним оскарженням, згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на заявника у скарзі і відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Анкор Плюс" - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.08.2016р. у справі №904/5945/16 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через Дніпропетровський апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий суддя І.М. Подобєд

Суддя О.В. Березкіна

Суддя М.О. Дармін