Постанова

від 13.12.2016 по справі 826/15335/16

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13 грудня 2016 року 12:50 № 826/15335/16

Окружний адміністративний суд міста Києва за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 81-А, у складі головуючого судді Балась Т.П. при секретарі судового засідання Бєсєді А.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Громадської організації "БАТЬКО МАЄ ПРАВО"

до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Треті особи, які

не заявляють самостійних вимог ОСОБА_2

на предмет спору ОСОБА_3

про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_3 керівник;

від відповідача: Гончак А.Б. довіреність від 24.10.2016 року № Д-47/06-16;

Черненко А.Л. довіреність від 12.12.2016 року № Д-61/06-16;

від третьої особи: ОСОБА_2;

від третьої особи: ОСОБА_3

ВСТАНОВИВ:

Громадська організація "Батько має право" (далі позивач, ГО "Батько має право") звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (надалі Уповноважений ВРУ з прав людини, Омбудсмен, відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність щодо захисту (поновлення) порушених конституційних прав громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року;

- зобов'язати вчинити дії, викладені у клопотанні № 272609.16/26 від 09.08.2016 року (та не обмежуючись) для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звернувся з письмовим клопотанням від 09.08.2016 року № 272609.16/26 до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Лутковської В.В., в якому порушено питання щодо захисту прав громадян, зокрема, членів Громадської організації, які були учасниками розгляду судових справ про визначення місця проживання дитини, при вирішення яких судовими органами в порушення Конституції України та законів України застосовували міжнародний документ, а саме: Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною асамблеєю ООН 20.11.1959 року, яка не належить до переліку правових актів визначених ст.ст. 8, 9 Конституції України, ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, ст.2 Закону України Про судоустрій і статус суддів , ст.7 Сімейного кодексу України, ст. 10 Цивільного кодексу України. Проте, у відповіді від 07.09.2016 року відповідачем відмовлено у задоволенні викладених у клопотанні питань та вчиненні певних дій.

Ухвалою суду від 06.10.2016 року відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання.

Під час підготовчого провадження судом залучено до участі у справі третіх осіб, які не заявляють вимог на предмет спору ОСОБА_2 та ОСОБА_3

В попередньому судовому засіданні 14 листопада 2016 року за згодою сторін розпочато судовий розгляд справи.

Представник позивача в судовому засіданні повністю підтримав позовні вимоги.

Представником відповідача до суду подано заперечення у письмовому вигляді, які підписані безпосередньо Лутковською В.В. та приєднані до матеріалів справи. Відповідачем викладено по кожному пункту клопотання ГО Батько має право свою позицію та зазначено, що позовні вимоги є безпідставними та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм діючого законодавства.

Треті особи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надали суду письмові пояснення, в судовому засіданні підтримали адміністративний позов у повному обсязі.

В судовому засіданні 13.12.2016 року судом проголошено вступну та резолютивну частину постанови.

Розглянувши подані представниками сторін документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Громадська організація Батько має право звернулась до Уповноваженого ВРУ з прав людини з клопотанням від 09.08.2016 року № 272609.16/26, в якому звернула увагу Уповноваженого на існуючу проблематику, що виникає під час розгляду судовими органами цивільних справ про визначення місця проживання дитини, а саме застосування пункту 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, яка не ратифікована Верховною Радою України.

У прохальній частині звернення від 09.08.2016 року було запропоновано вжити відповідних заходів, а саме:

1. Захистити (поновити) порушені конституційні права громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень (тих, що зазначені в даному зверненні та не обмежуючись) було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року;

2. Вчинити дії для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20.11.1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин;

3. З метою захисту (відновлення) порушених прав громадян при застосуванні державними органами України Декларації прав дитини та унеможливлення подальшого порушення прав людини при застосуванні Декларації прав дитини позивач запропонував вчинити наступні дії (та не обмежуючись):

1. Звернутись з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо конституційності застосування державними органами України Декларації прав дитини на території України у сфері сімейних правовідносин.

1.1. З дня вступу нових змін до Конституції України звернутись (долучитись до звернень громадян) до Конституційного Суду України з конституційною скаргою щодо застосування судами України положень Декларації прав дитини.

1.2. Звернутись з поданням до Верховного Суду України з пропозицією при винесенні рішень у сфері сімейних правовідносин, щодо визначення місця проживання дитини, зробити правовий висновок щодо Декларації прав дитини відповідно до ст. 360-7 ЦПК України.

1.3 Звернутись з поданням до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ розглянути питання правозастосування Декларації прав дитини та відобразити свою позицію у рішенні Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

1.4 Звернутись з поданням до Міністерства юстиції України з пропозицією надати роз'яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.

1.5 Звернутись з поданням до Міністерства соціальної політики України з пропозицією надати роз'яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.

1.6 Висловити правову позицію Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Декларації прав дитини і донести її до органів державної влади України.

Позивач звертав увагу суду на те, що він не обмежував відповідача у виборі способів та інструментів захисту оспорених прав, а запропоновані у пункті 3 клопотання дії наведені, як приклад того, які саме дії міг би вжити Уповноважений на захист порушених прав громадян України.

Окрім того, 01.02.2016 позивачем було направлено на адресу Уповноваженого ВРУ з прав людини звернення, в якому позивач просив Омбудсмена звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення статей 9 і 24 Конституції України для надання висновку стосовно конституційності міжнародного правового акту та його окремих положень, а саме Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20.11.1959 року. У даному клопотанні також зазначалося про те, що суди в Україні при прийнятті рішень по справах про визначення місця проживання дитини керуються принципом пункту 6 Декларації прав дитини.

Уповноваженим ВРУ з прав людини надано відповідь на звернення від 01.02.2016 року листом від 12.03.2016 № 1/7-259366.16/26-138, в якому зазначено про неможливість втручання у здійснення правосуддя, а також надано роз'яснення стосовно наявності в учасників судового процесу та інших осіб права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення та на перегляд справи Верховним Судом України. Крім того, заявнику роз'яснено повноваження Конституційного Суду України та повідомлено про відсутність правових підстав для звернення до зазначеного суду щодо конституційності Декларації прав дитини, оскільки вона не є правовим актом, перелік яких визначено статтею 151 Конституції України, а також не є міжнародним договором. Також заявника поінформовано про відсутність підстав для конституційного подання щодо тлумачення статей 9 і 24 Конституції, оскільки у його зверненні від 01.02.2016 не міститься доводів та обґрунтувань необхідності такого тлумачення, а тому відсутня практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень згаданих статей Основного Закону. Заявнику також роз'яснено його право та підставу для конституційного звернення до Конституційного Суду України.

На звернення позивача від 09.08.2016 року Представником Уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Філіпішиною А.А. надано відповідь від 07 вересня 2016 року № 10.1/9-272609.16/26-92, в якій вказано, що питання, порушені у зверненні від 09.08.2016 року вважаються такими, що були вже предметом розгляду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а відповідні роз'яснення надані листом від 12.03.2016 року № 1/7-259366.16/26-138.

При цьому, повторно зазначено про відсутність правових підстав для звернення до Конституційного Суду України, а також повідомлено, що порушені у зверненні питання вже розглядалися 15.03.2015 року на особистому прийомі, під час якого Уповноваженим ВРУ з прав людини надано роз'яснення щодо встановленого законодавством порядку вирішення порушеного питання.

Під час судового розгляду позивач погодився з позицією відповідача в частині того, що звернення до Конституційного Суду України не може бути виконане відповідачем в силу того, що відсутні правові підстави для звернення до зазначеного суду щодо конституційності Декларації прав дитини.

Разом з тим, позивач вказував на судову практику у справах, що виникають із сімейних правовідносин, зокрема, щодо визначення місця проживання дитини в Україні, в якій судами різних інстанцій застосовувалися положення Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, у зв'язку з чим вважає право членів громадської організації оспореним, що в свою чергу стало підставою звернення до Уповноваженого з клопотанням в серпні 2016 року з метою вирішення питання щодо використання у судовій практиці Декларації, яка не є частиною національного законодавства України.

На підтвердження своїх доводів позивачем було надано судову практику з посиланням на номери судових рішень, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, зокрема, за участю третіх осіб - ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

До матеріалів справи позивачем на підтвердження своєї правової позиції щодо неправомірного використання судовими органами положення міжнародного правового акту, який не ратифіковано парламентом України також долучено відповіді на запити ОСОБА_3 стосовно ратифікації Україною Декларації прав дитини.

Так, від Апарату Верховної Ради України надано відповідь у листі № 07/9-469 від 26.08.2015 року, в якій зазначено, що за усталеною міжнародною практикою Декларація є урочистим загальним актом, в якому сформульовані узгоджені сторонами принципи і цілі, має рекомендаційний характер та вимагає додаткового врегулювання шляхом прийняття міжнародних договорів та впровадження в національних конституціях і законах, а відтак надання згоди України на обов'язковість для неї Декларації з прав дитини в розумінні статті 9 Конституції України та статті 8 Закону України Про міжнародні договори України не вимагається. У листі також відзначено, що Конвенція про права дитини від 20.11.21989 року, яка була ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27.02.1991 року та є першим і основним міжнародно-правовим документом обов'язкового характеру, що присвячена широкому спектру прав дитини.

Схожа за змістом відповідь надана також Міністерством юстиції України у листі від 19.08.2015 року № Ш-16216/10.2, Міністерством закордонних справ України у листі від 17.08.2015 року № 72/19-091-2003, Міністерством соціальної політики України від 04.11.2015 року № 2445/0/205-15/57. Окрім того, у листах Міністерства закордонних справ України та Міністерства соціальної політики України звернено увагу, що згода української сторони із зазначеним документом була висловлена шляхом голосування за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1386 (ХІV) і не потребувала інших процедур.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 4 названого Закону Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України "Про державну службу", іншими законами України. Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Статтею 13 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини визначено обсяг прав Уповноваженого, серед яких, зокрема, право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

3. 1) вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника в установленому законом порядку:

звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді справ, провадження в яких відкрито за його позовами (заявами, клопотаннями (поданнями);

вступати у справи, провадження в яких відкрито за позовами (заявами, клопотаннями (поданнями) інших осіб, на будь-якій стадії їх судового розгляду;

ініціювати незалежно від його участі у судовому провадженні перегляд судових рішень;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, здійснюють виконання судових рішень, вносити в установленому порядку пропозиції щодо поліпшення діяльності таких органів у цій сфері;

13) здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

14) здійснювати інші повноваження, визначені законом.

Статтею 16 Закону визначені підстави для провадження справ та призначення перевірок, зокрема, зазначено, що Уповноважений ВРУ з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

При цьому, як в Законі України Про звернення громадян , так і в статті 17 Закону Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що предметом розгляду можуть бути, як звернення від громадян України, іноземців, осіб без громадянства, так і колективні звернення або звернення громадських організацій.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років (ч. 2 ст. 17).

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 17 Закону при розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльність Уповноваженого ВРУ з прав людини щодо захисту (поновлення) порушених конституційних прав громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів вбачається, що державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 року, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Разом з тим, згідно з частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи, що діяльність Уповноваженого ВРУ з прав людини не тягне перегляду компетенції державних органів, в даному випадку судових органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод, факт надання відповіді відповідачем на звернення Громадської організації Батько має право від 01.02.2016 року та від 09.08.2016 року, а також наявність права відповідача в частині реалізації своєї компетенції щодо обрання належного способу захисту порушених прав громадян, суд приходить до висновку, що Уповноваженим ВРУ з прав людини не допущено бездіяльності по відношенню до позивача, тому позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності визнаються судом безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Водночас, виходячи з аналізу наведених вище положень Закону Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини , а також виходячи з принципу дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, суд приходить до висновку, що при розгляді зазначеного клопотання ГО Батько має право Уповноважений або його представник, який здійснював розгляд звернення, перш за все повинні були виходити з того, чи містить звернення відомості щодо порушення прав та свобод людини або громадянина.

Судом встановлено, що звернення Громадської організації подано з метою доведення до Уповноваженого з прав людини проблеми оспорених та/або порушених прав батьків, які звертаються до судів з позовами про визначення місця проживання дитини, та як наслідок позивач просив Уповноваженого обрати належний спосіб захисту прав та охоронюваних законом інтересів батьків.

Проте, у відповіді від 07.09.2016 року не надано оцінку викладеним у зверненні обставинам, не зазначено, чи має місце порушення прав громадян або навпаки обґрунтовано зроблено висновок щодо відсутності порушення прав батьків. Разом з тим, помилковим є висновок Представника Уповноваженого щодо того, що зазначене звернення є повторним, а питання, які порушуються у зверненні вже були предметом розгляду відповідача, відповідь на які була надана у листі від 12.03.2016 року № 1/7-259366.16-138. Суд погоджується з таким висновком тільки у частині прохання звернутись до Конституційного Суду України. Щодо висновку відповідача про відсутність правових підстав для звернення з поданням до судових органів та центральних органів виконавчої влади, оскільки Декларація прав дитини не є правовим актом, а також не є міжнародним договором, суд зазначає, що такий висновок є передчасним та здійснений без урахування всебічного дослідження обставин, викладених у клопотанні позивача.

Разом з тим, стаття 9 Конституції України визначає, що частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, Конвенція про права дитини була ратифікована в 1991 році, має статус міжнародного договору та є частиною національного законодавства України.

Декларація прав дитини була прийнята резолюцією Організації Об'єднаних Націй та не є міжнародним договором в розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України Про міжнародні договори України .

Статтею 21 Конституції України проголошено вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах. Ця вихідна конституційна засада конкретизована у статті 24 Конституції України: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень, в тому числі за ознаками статі. У частині 3 цієї статті Конституції України закріплено конституційні гарантії, якими забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.

Частина 1 статті 141 Сімейного кодексу України вказує про рівність прав батька і матері щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Аналогічну норму містить і частина 4 статті 11 Закон України Про охорону дитинства , яка, крім того, визначає, що предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

У статті 9 Конвенції про права дитини зазначено, що якнайкращі інтереси дитини мають відігравати визначальну роль при вирішенні питань щодо місця її проживання з одним із батьків.

Слід зазначити, що Європейський суд з прав людини в своїй практиці керується саме вищезгаданими приписами Конвенції та покладає в основу своїх рішень принцип дотримання якнайкращих інтересів дитини . Так, зокрема, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 16.07.2015 року у справі Мамчур проти України суд нагадує, що хоча первинною метою статті 8 Конвенції з основоположних прав і свобод людини є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, додатково існують позитивні зобов'язання, невід'ємні від реальної "поваги" до приватного та сімейного життя. У зв'язку з основною гарантією права взаємного використання батьками та дитиною присутності один одного Суд неодноразово встановлював, що стаття 8 Конвенції включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов'язок національних органів влади вживати такі заходи (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", заява N 31679/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-I). Зазначене застосовується не лише у справах, пов'язаних із обов'язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім'ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (див. рішення у справі "Хокканен проти Фінляндії", від 23 вересня 1994 року, п. 55, Series А N 299, та у справі "Фуска проти Румунії", заява N 34630/07, п. 34, від 13 липня 2010 року). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Адміністративний суд при розгляді даної справи не вправі аналізувати та давати оцінку конкретним судовим рішенням, для цього в Україні діють апеляційна та касаційна інстанції та відповідно до статті 14 Закону України Про судоустрій і статус суддів учасники судового процесу та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Слід відмітити, що в даному випадку позивачем наведені приклади судових рішень, де було застосовано пункт 6 Декларації прав дитини при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, що свідчить про усталену судову практику. Однак, суд зазначає, що судовий розгляд цих цивільних справ вже здійснено судами, а тому посилання відповідача щодо втручання у діяльність судових органів шляхом звернення до Верховного Суду України або Вищого спеціалізованого суду по розгляду цивільних та кримінальних справ, Науково-консультативних рад при цих судах тощо, з метою доведення інформації, яка викладена у зверненні до Уповноваженого ВРУ з прав людини, судом не може бути прийняте як належне.

Згідно з статтею 15 Закону Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Виходячи з положень Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо наявності права у відповідача здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, суд зазначає, що відповідач не обмежений у своїй компетенції звертатись до органів державної влади, в тому числі до судових органів не з приводу конкретної судової справи, а з метою доведення відповідної інформації задля уникнення порушень прав та свобод людини та громадянина в майбутньому.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

Оскільки прийняття рішень про обрання належного способу захисту оспореного права є дискреційними повноваженнями Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача вчинити дії, викладені в клопотанні від 09.08.2016 року.

Суд, користуючись правом, встановленим ч. 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, виходить за межі позовних вимог і для повного захисту прав та інтересів позивача та вважає за необхідне зобов'язати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повторно розглянути клопотання Громадської організації Батько має право від 09.08.2016 року. Суд звертає увагу відповідача, що при повторному розгляді звернення, реалізуючи дискрецію при прийнятті рішення, суб'єкт владних повноважень має виходити із принципу верховенства права та сприяння реалізації особою своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до статті 94 КАС України у зв'язку з частковим задоволенням позовних вимог, на користь позивача суд присуджує судові витрати по сплаті судового збору в частині задоволених вимог, а саме в розмірі 50 відсотків від сплаченого судового збору.

Керуючись статтями 69-71, 94, 160-165, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Зобов'язати Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини розглянути повторно клопотання Громадської організації Батько має право № 272609.16/26 від 09.08.2016 року.

3. Присудити з Державного бюджету України на користь Громадської організації Батько має право (ідентифікаційний код 39947917) понесені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1378,00 (одна тисяча триста сімдесят вісім гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

4. В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку і строки, передбачені статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.П. Балась

Повний текст постанови підписано - 20.12.2016