Ухвала

від 14.02.2017 по справі 826/15335/16

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/15335/16 Головуючий у 1-й інстанції: Балась Т.П. Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

У Х В А Л А

Іменем України

14 лютого 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі Скаленку Р.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2016 у справі за адміністративним позовом громадської організації Батько має право до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Громадська організація Батько має право звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо захисту (поновлення) порушених конституційних прав громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959;

- зобов'язати уповноваженого Верховної Ради України з прав людини вчинити дії, викладені у клопотанні № 272609.16/26 від 09.08.2016 (та не обмежуючись) для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2016 позов задоволено частково: зобов'язано уповноваженого Верховної Ради України з прав людини розглянути повторно клопотання Громадської організації Батько має право № 272609.16/26 від 09.08.2016.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану постанову, як таку, що постановлена із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нову постанову, якою у задоволені позову відмовити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пункту 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові та розуміння. Вона має, якщо це можливо, зростати в піклуванні та під відповідальністю своїх батьків, у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості; малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір'ю. На суспільство та органи публічної влади має бути покладений обов'язок щодо здійснення особливого піклування про дітей, які не мають сім'ї, та про дітей, які не мають достатніх засобів існування. Бажано, щоб багатодітним сім'ям надавалася державна або інша допомога на утримання дітей.

Громадська організація Батько має право звернулась до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з клопотанням від 09.08.2016 № 272609.16/26, в якому звернула увагу уповноваженого на існуючу проблематику, що виникає під час розгляду судовими органами цивільних справ про визначення місця проживання дитини, а саме застосування пункту 6 Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959, яка не ратифікована Верховною Радою України.

У прохальній частині звернення від 09.08.2016 було запропоновано вжити відповідних заходів, а саме:

1. Захистити (поновити) порушені конституційні права громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень (тих, що зазначені в даному зверненні та не обмежуючись) було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959;

2. Вчинити дії для унеможливлення подальшого порушення державними органами України, серед іншого судовими органами України (та не обмежуючись), вчинення протиправних дій, а саме застосування Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20.11.1959, при прийнятті рішень у сфері сімейних правовідносин;

3. З метою захисту (відновлення) порушених прав громадян при застосуванні державними органами України Декларації прав дитини та унеможливлення подальшого порушення прав людини при застосуванні Декларації прав дитини позивач запропонував вчинити наступні дії (та не обмежуючись):

1. Звернутись з конституційним поданням до Конституційного Суду України щодо конституційності застосування державними органами України Декларації прав дитини на території України у сфері сімейних правовідносин.

1.1. З дня вступу нових змін до Конституції України звернутись (долучитись до звернень громадян) до Конституційного Суду України з конституційною скаргою щодо застосування судами України положень Декларації прав дитини.

1.2. Звернутись з поданням до Верховного Суду України з пропозицією при винесенні рішень у сфері сімейних правовідносин, щодо визначення місця проживання дитини, зробити правовий висновок щодо Декларації прав дитини відповідно до ст. 360-7 ЦПК України.

1.3. Звернутись з поданням до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ розглянути питання правозастосування Декларації прав дитини та відобразити свою позицію у рішенні Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

1.4. Звернутись з поданням до Міністерства юстиції України з пропозицією надати роз'яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.

1.5. Звернутись з поданням до Міністерства соціальної політики України з пропозицією надати роз'яснення для органів опіки і піклування України (та не обмежуючись) щодо правозастосування Декларації прав дитини і її неможливості застосування на території України при вирішення спорів у сфері сімейних правовідносин.

1.6. Висловити правову позицію Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо Декларації прав дитини і донести її до органів державної влади України.

Позивач звертав увагу суду на те, що він не обмежував відповідача у виборі способів та інструментів захисту оспорених прав, а запропоновані у пункті 3 клопотання дії наведені, як приклад того, які саме дії міг би вжити Уповноважений на захист порушених прав громадян України.

Крім того, 01.02.2016 позивачем було направлено на адресу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини звернення, в якому позивач просив Омбудсмена звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення статей 9 і 24 Конституції України для надання висновку стосовно конституційності міжнародного правового акту та його окремих положень, а саме Декларації прав дитини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН 20.11.1959. У даному клопотанні також зазначалося про те, що суди в Україні при прийнятті рішень по справах про визначення місця проживання дитини керуються принципом пункту 6 Декларації прав дитини.

Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини надано відповідь на звернення від 01.02.2016 листом від 12.03.2016 № 1/7-259366.16/26-138, в якому зазначено про неможливість втручання у здійснення правосуддя, а також надано роз'яснення стосовно наявності в учасників судового процесу та інших осіб права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення та на перегляд справи Верховним Судом України. Крім того, заявнику роз'яснено повноваження Конституційного Суду України та повідомлено про відсутність правових підстав для звернення до зазначеного суду щодо конституційності Декларації прав дитини, оскільки вона не є правовим актом, перелік яких визначено статтею 151 Конституції України, а також не є міжнародним договором. Також заявника поінформовано про відсутність підстав для конституційного подання щодо тлумачення статей 9 і 24 Конституції, оскільки у його зверненні від 01.02.2016 не міститься доводів та обґрунтувань необхідності такого тлумачення, а тому відсутня практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень згаданих статей Основного Закону. Заявнику також роз'яснено його право та підставу для конституційного звернення до Конституційного Суду України.

На звернення позивача від 09.08.2016 представником уповноваженого з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Філіпішиною А.А. надано відповідь від 07.09.2016 № 10.1/9-272609.16/26-92, в якій вказано, що питання, порушені у зверненні від 09.08.2016 вважаються такими, що були вже предметом розгляду уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а відповідні роз'яснення надані листом від 12.03.2016 № 1/7-259366.16/26-138.

При цьому, повторно зазначено про відсутність правових підстав для звернення до Конституційного Суду України, а також повідомлено, що порушені у зверненні питання вже розглядалися 15.03.2015 на особистому прийомі, під час якого уповноваженим Верховної Ради України з прав людини надано роз'яснення щодо встановленого законодавством порядку вирішення порушеного питання.

Колегія суддів звертає увагу, що позивач погодився з позицією відповідача в частині того, що звернення до Конституційного Суду України не може бути виконане відповідачем в силу того, що відсутні правові підстави для звернення до зазначеного суду щодо конституційності Декларації прав дитини.

Разом з тим, позивач вказує на судову практику у справах, що виникають із сімейних правовідносин, зокрема, щодо визначення місця проживання дитини в Україні, в якій судами різних інстанцій застосовувалися положення Декларації прав дитини від 20.11.1959, у зв'язку з чим колегія суддів вважає, що право членів громадської організації є оспореним, що в свою чергу стало підставою звернення до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з клопотанням в серпні 2016 року з метою вирішення питання щодо використання у судовій практиці Декларації, яка не є частиною національного законодавства України.

На підтвердження своїх доводів позивачем було надано судову практику з посиланням на номери судових рішень, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, зокрема, за участю третіх осіб - ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

До матеріалів справи позивачем на підтвердження своєї правової позиції щодо неправомірного використання судовими органами положення міжнародного правового акту, який не ратифіковано парламентом України також долучено відповіді на запити ОСОБА_2 стосовно ратифікації Україною Декларації прав дитини.

Так, від Апарату Верховної Ради України надано відповідь у листі № 07/9-469 від 26.08.2015, в якій зазначено, що за усталеною міжнародною практикою Декларація є урочистим загальним актом, в якому сформульовані узгоджені сторонами принципи і цілі, має рекомендаційний характер та вимагає додаткового врегулювання шляхом прийняття міжнародних договорів та впровадження в національних конституціях і законах, а відтак надання згоди Україною на обов'язковість для останньої Декларації з прав дитини в розумінні статті 9 Конституції України та статті 8 Закону України Про міжнародні договори України не вимагається. У листі також відзначено, що Конвенція про права дитини від 20.11.1989, яка була ратифікована постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27.02.1991 та є першим і основним міжнародно-правовим документом обов'язкового характеру, що присвячена широкому спектру прав дитини.

Аналогічна відповідь надана також Міністерством юстиції України у листі від 19.08.2015 № Ш-16216/10.2, Міністерством закордонних справ України у листі від 17.08.2015 № 72/19-091-2003, Міністерством соціальної політики України від 04.11.2015 року № 2445/0/205-15/57. Окрім того, у листах Міністерства закордонних справ України та Міністерства соціальної політики України звернено увагу, що згода української сторони із зазначеним документом була висловлена шляхом голосування за резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 1386 (ХІV) і не потребувала інших процедур.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що виходячи з положень Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо наявності права у відповідача здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, відповідач не обмежений у своїй компетенції звертатись до органів державної влади, в тому числі до судових органів не з приводу конкретної судової справи, а з метою доведення відповідної інформації задля уникнення порушень прав та свобод людини та громадянина в майбутньому, у зв'язку із чим клопотання на думку суду першої інстанції слід розглянути повторно.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що позовні вимоги громадської організації Батько має право є безпідставними та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм діючого законодавства.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 4 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини уповноважений Верховної Ради України з прав людини є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим Законом, Законом України Про державну службу , іншими законами України. Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Статтею 13 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини визначено обсяг прав Уповноваженого, серед яких, зокрема, право:

1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;

2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів;

3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням:

- про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина;

- про офіційне тлумачення Конституції України та законів України;

- вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;

4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;

5) на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах.

9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;

10) з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника в установленому законом порядку:

- звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді справ, провадження в яких відкрито за його позовами (заявами, клопотаннями (поданнями);

- вступати у справи, провадження в яких відкрито за позовами (заявами, клопотаннями (поданнями) інших осіб, на будь-якій стадії їх судового розгляду;

- ініціювати незалежно від його участі у судовому провадженні перегляд судових рішень;

11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів;

12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, здійснюють виконання судових рішень, вносити в установленому порядку пропозиції щодо поліпшення діяльності таких органів у цій сфері;

13) здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

14) здійснювати інші повноваження, визначені законом.

Статтею 16 Закону визначені підстави для провадження справ та призначення перевірок, зокрема, зазначено, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

При цьому, як в Законі України Про звернення громадян , так і в статті 17 Закону Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини зазначено, що предметом розгляду можуть бути, як звернення від громадян України, іноземців, осіб без громадянства, так і колективні звернення або звернення громадських організацій.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років (ч. 2 ст. 17).

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 17 Закону при розгляді звернення Уповноважений:

1) відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;

2) роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;

3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;

4) відмовляє в розгляді звернення.

Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.

Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.

Вирішуючи позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо захисту (поновлення) порушених конституційних прав громадян України, до яких органами судової влади України при прийнятті судових рішень було протиправно застосовано Декларацію прав дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів вбачається, що державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Враховуючи, що діяльність уповноваженого Верховної Ради України з прав людини не тягне перегляду компетенції державних органів, в даному випадку судових органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод, факт надання відповіді відповідачем на звернення Громадської організації Батько має право від 01.02.2016 та від 09.08.2016, а також наявність права відповідача в частині реалізації своєї компетенції щодо обрання належного способу захисту порушених прав громадян, колегія суддів вважає, що уповноваженим Верховної Ради України з прав людини не допущено бездіяльності по відношенню до позивача, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності визнаються судом безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, що вірно встановлено судом першої інстанції.

В той же час, виходячи з аналізу наведених вище положень Закону Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини , а також виходячи з принципу дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що при розгляді зазначеного клопотання ГО Батько має право уповноважений Верховної Ради України з прав людини або його представник, який здійснював розгляд звернення, перш за все повинні були виходити з того, чи містить звернення відомості щодо порушення прав та свобод людини або громадянина.

Судом першої інстанції встановлено, що звернення Громадської організації подано з метою доведення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини проблеми оспорених та/або порушених прав батьків, які звертаються до судів з позовами про визначення місця проживання дитини, та як наслідок позивач просив уповноваженого Верховної Ради України з прав людини обрати належний спосіб захисту прав та охоронюваних законом інтересів батьків.

Однак, як було вірно встановлено судом першої інстанції, у відповіді від 07.09.2016 уповноваженим Верховної Ради України з прав людини не надано оцінку викладеним у зверненні обставинам, не зазначено, чи має місце порушення прав громадян або навпаки обґрунтовано зроблено висновок щодо відсутності порушення прав батьків.

Разом з тим, помилковим є висновок представника уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо того, що зазначене звернення є повторним, а питання, які порушуються у зверненні вже були предметом розгляду відповідача, відповідь на які була надана у листі від 12.03.2016 № 1/7-259366.16-138.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що висновок відповідача про відсутність правових підстав для звернення з поданням до судових органів та центральних органів виконавчої влади, оскільки Декларація прав дитини не є правовим актом, а також не є міжнародним договором, є передчасним та здійснений без урахування всебічного дослідження обставин, викладених у клопотанні позивача, що вірно встановлено судом першої інстанції.

Разом з тим, стаття 9 Конституції України визначає, що частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, Конвенція про права дитини була ратифікована в 1991 році, має статус міжнародного договору та є частиною національного законодавства України.

Декларація прав дитини була прийнята резолюцією Організації Об'єднаних Націй та не є міжнародним договором в розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів та Закону України Про міжнародні договори України .

Статтею 21 Конституції України проголошено вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах. Ця вихідна конституційна засада конкретизована у статті 24 Конституції України: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень, в тому числі за ознаками статі. У частині 3 цієї статті Конституції України закріплено конституційні гарантії, якими забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.

Частина 1 статті 141 Сімейного кодексу України вказує про рівність прав батька і матері щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Аналогічну норму містить і частина 4 статті 11 Закону України Про охорону дитинства , яка, крім того, визначає, що предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

У статті 9 Конвенції про права дитини зазначено, що якнайкращі інтереси дитини мають відігравати визначальну роль при вирішенні питань щодо місця її проживання з одним із батьків.

Також, колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини в своїй практиці керується саме вищезгаданими приписами Конвенції та покладає в основу своїх рішень принцип дотримання якнайкращих інтересів дитини . Так, зокрема, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 16.07.2015 у справі Мамчур проти України суд нагадує, що хоча первинною метою статті 8 Конвенції з основоположних прав і свобод людини є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, додатково існують позитивні зобов'язання, невід'ємні від реальної поваги до приватного та сімейного життя. У зв'язку з основною гарантією права взаємного використання батьками та дитиною присутності один одного Суд неодноразово встановлював, що стаття 8 Конвенції включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов'язок національних органів влади вживати такі заходи (див., серед інших джерел, рішення у справі Ігнакколо-Зеніде проти Румунії , заява № 31679/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-I). Зазначене застосовується не лише у справах, пов'язаних із обов'язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім'ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (див. рішення у справі Хокканен проти Фінляндії , від 23.09.1994, п. 55, Series А № 299, та у справі Фуска проти Румунії , заява № 34630/07, п. 34, від 13.07.2010). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Колегія суддів звертає увагу, що в даному випадку позивачем наведені приклади судових рішень, де було застосовано пункт 6 Декларації прав дитини при вирішенні спору про визначення місця проживання дитини з одним із батьків, що свідчить про усталену судову практику. Однак, судовий розгляд цих цивільних справ вже здійснено судами, а тому посилання відповідача щодо втручання у діяльність судових органів шляхом звернення до Верховного Суду України або Вищого спеціалізованого суду по розгляду цивільних та кримінальних справ, Науково-консультативних рад при цих судах тощо, з метою доведення інформації, яка викладена у зверненні до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, не може бути прийняте як належне.

Згідно з статтею 15 Закону Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини актами реагування уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Виходячи з положень Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо наявності права у відповідача здійснювати контроль за забезпеченням рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, суд зазначає, що відповідач не обмежений у своїй компетенції звертатись до органів державної влади, в тому числі до судових органів не з приводу конкретної судової справи, а з метою доведення відповідної інформації задля уникнення порушень прав та свобод людини та громадянина в майбутньому.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.

Оскільки прийняття рішень про обрання належного способу захисту оспореного права є дискреційними повноваженнями уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача вчинити дії, викладені в клопотанні від 09.08.2016.

В той же час, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно зобов'язав уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повторно розглянути клопотання Громадської організації Батько має право від 09.08.2016, звернувши увагу відповідача, що при повторному розгляді звернення, реалізуючи дискрецію при прийнятті рішення, суб'єкт владних повноважень має виходити із принципу верховенства права та сприяння реалізації особою своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 200 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу уповноваженого Верховної Ради України з прав людини залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2016 - без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, встановлені статтею 212 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.

Шурко О.І.

Повний текст ухвали виготовлений 20.02.2017.

Головуючий суддя Василенко Я.М.

Судді: Шурко О.І.

Кузьменко В. В.